TOU

Ф’ютиф’ютик

Славка Манєва

ПЕРШИЙ ДЕНЬ Ф’ЮТИФ’ЮТИКА
Мама і тато збиралися в кіно.

– А я? — запитала Мона. — Мені знову сидіти вдома?

— Ти не одна лишаєшся, а з бабусею, — відповіла мама.

Мона помовчала, помовчала і каже:

– Ну і добре. Я тоді Ф’ютиф’ютика покличу. Нехай він зі мною побуде.

— Кого? – Здивувалася мама. — Якого такого Ф’ютиф’ютика?

– Такого. Мого. Ось якого!

— Мона, хто такий Ф’ютиф’ютика? Відповідай! – Захвилювалася мама.

— Ф’ютиф’ютик … Ну, він завжди залишається з дітьми, коли тато та мама йдуть у кіно.

Ф’ютиф’ютик залазить під подушку і — ф’ю!.. ф’ю!.. ф’юті-ф’ю! — співає, щоб було веселіше спати.

– Ну ось, знову когось вигадала, – засміялася мама. — Минулого разу в тебе була лісова Феня, а тепер цей Ф’ютиф’ютик.

Тут Мона дуже образилася.

– А я його не вигадувала! Він є! Є насправді! Зараз я його приведу, і побачиш.

Вона побігла до своєї кімнати і повернулася, тримаючи руку за спиною.

– Дивись! – сказала Мона і простягла мамі руку з міцно стиснутим кулачком.

– Показуй, показуй свого приятеля, – сказала мама.

І Мона розтиснула кулачок. На долоні нікого не було.

– Ах ти моя фантазерка! – засміялася мама.

Вона не побачила Ф’ютиф’ютика, тому що його не бачить ніхто, крім Мони.

ПИРІЖКИ
На столі стояла тарілка з чудовими пиріжками. Рум’яненькими та з кремом усередині. Мона простягла руку, і відразу один пиріжок зник з тарілки.

— Мона,— сердито сказала мама,— не їж пиріжки перед обідом. Ти потім обідати не захочеш.

— Мамочко, — попросила Мона, — можна, я візьму ще один? Не собі, а Ф’ютиф’ютику.

— Ф’ютиф’ютику, дозволяю, — засміялася мама.

Мона схопила пиріжок і прошепотіла:

—Ф’ютиф’ютику, відкуси — побачиш, як смачно! — почекала трохи й додала: — Не любиш пиріжків із кремом? Ну що ж, тоді я з’їм.

І другий пиріжок зник там же, де перший. У Мони у роті.

ЯКИЙ ВІН, Ф’ЮТИФ’ЮТИК?
Брат малював. А Мона захоплено розглядала кольорові олівці.

— Можна мені теж помалювати? — спитала вона обережно.

— Мабуть, свого Ф’ютиф’ютика малюватимеш? – засміявся брат.

– А ось і ні!

– Звісно! Ти не знаєш, який він із себе!

– А ось і знаю! – сказала Мона.

— Які в нього очі?

– Зелені.

– А вуха?

– Зелені.

– Вуха? Зелені! Ха-ха-ха… – зареготав брат. – А ніс?

– Зелений! — уперто мовила Мона.

Тут брат прямо зігнувся від сміху.

— То твій Ф’ютиф’ютик жаба? Жаба! Жаба! – кричав він і стрибав навколо Мони.

– І зовсім не жаба! – Образилася Мона. – Просто влітку він зелений. Взимку – білий. Восени – жовтенький. А навесні – блакитний.

АВТОБУС
Бабуся та Мона їхали у гості. В автобусі. Бабуся взяла квиток і сіла. Не часто Моні доводилося їздити містом в автобусі, і вона дивилася, як відчиняються і зачиняються двері на зупинках, як входять і виходять пасажири.

Кондуктор глянув на Мону і каже:

— Здається мені, що ця дівчинка не має квитка. Прийдеться її висадити.

— Це не вона без квитка їде, а Ф’ютиф’ютик, — засміялася бабуся.

— Який такий Фьютіф’ютік? — суворо спитав кондуктор.

І тоді Мона розтиснула кулачок.

— Ось він, Ф’ютиф’ютик, — сказала вона, простягаючи кондукторові долоню. – Він зовсім не займає місця в автобусі. Чи можна йому їхати без квитка?

Кондуктор довго дивився на розкриту долоньку Мони, а потім сказав:

— Добре, якщо твій Ф’ютиф’ютик уміщається на долоні, нехай їздить без квитка в автобусах.

– І в трамваях, – додала Мона. — І у тролейбусах…

МОРОЗИВО
Дідусь сказав:

– Мона, хочеш піти зі мною погуляти?

– Ще питаєш! – вигукнула Мона.

За хвилину вона вже була готова.

— Дідусю, а Ф’ютиф’ютик піде з нами?

– Як хочеш, – відповів дідусь.

Мона любила гуляти вдвох із дідусем, бо їм ніхто не заважав розмовляти. Вона подумала і сказала:

— Я сьогодні Ф’ютиф’ютика вдома залишу. Він втомився.
Вони вийшли на вулицю і побачили ятку з морозивом.

— Дідусю, купи морозива, — попросила Мона.

Дідусь купив величезний вафельний ріжок з білим, рожевим та шоколадним кульками. Мона швидко їх злизала та захотіла ще.

— Дідусю,— сказала вона тихо,— ти й для Ф’ютиф’ютика купи морозива, бо він просить.

– Мені дуже шкода, – сказав дідусь, – але я не можу купити йому морозива.

– Чому? – здивувалася Мона.

– Чому? — засміявся дідусь. — Та тому, що ти залишила Ф’ютиф’ютика вдома. І його нема з нами.

— Більше нікуди без Ф’ютиф’ютика не піду,— сказала Мона,— чесне слово!

КАЛЮЖА
Дощ закінчився, і мама відпустила Мону погуляти.

– Мамо, – сказала Мона, – я з Ф’ютиф’ютиком піду.

Посеред двору блищала, мов дзеркало, чудова дощова калюжа. Мона стрибала навколо калюжі на одній ніжці, сідала навпочіпки і навіть намагалася перестрибнути її в найширшому місці. І звісно ж, намочила ноги. Довелося йти додому. Прямо з порога Мона крикнула:

– Мама! Це не я! Це Ф’ютиф’ютик мене штовхнув у калюжу!

— Ой і дістанеться цьому Ф’ютиф’ютику! – Розсердилася мама. — А ти ще казала, що він чемний. Знати його не хочу!

– Мамочко, він не навмисне! – злякалася Мона. А сама піднесла кулачок до губ і прошепотіла:

— Пробач мені, Ф’ютиф’ютику! Я більше ніколи не намовлятиму на тебе.

ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ
Напередодні свого дня народження Мона запитала:

— Мамо, а скільки років Ф’ютиф’ютику?

Мама замислилася:

— Мабуть, стільки ж, скільки й тобі.

— Виходить, ми з ним народилися в один день! – Зраділа Мона.

Сторінки: 1 2

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.8 / 5. Оцінили: 19

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Двенадцать слонов”
Казки югославських письменників
Переказ – Л. Яхнина
Видавництво : “Детская литература”
1983 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: