Ф’ютиф’ютик
Славка Манєва
ПЕРШИЙ ДЕНЬ Ф’ЮТИФ’ЮТИКА
Мама і тато збиралися в кіно.
– А я? — запитала Мона. — Мені знову сидіти вдома?
— Ти не одна лишаєшся, а з бабусею, — відповіла мама.
Мона помовчала, помовчала і каже:
– Ну і добре. Я тоді Ф’ютиф’ютика покличу. Нехай він зі мною побуде.
— Кого? – Здивувалася мама. — Якого такого Ф’ютиф’ютика?
– Такого. Мого. Ось якого!
— Мона, хто такий Ф’ютиф’ютика? Відповідай! – Захвилювалася мама.
— Ф’ютиф’ютик … Ну, він завжди залишається з дітьми, коли тато та мама йдуть у кіно.
Ф’ютиф’ютик залазить під подушку і — ф’ю!.. ф’ю!.. ф’юті-ф’ю! — співає, щоб було веселіше спати.
– Ну ось, знову когось вигадала, – засміялася мама. — Минулого разу в тебе була лісова Феня, а тепер цей Ф’ютиф’ютик.
Тут Мона дуже образилася.
– А я його не вигадувала! Він є! Є насправді! Зараз я його приведу, і побачиш.
Вона побігла до своєї кімнати і повернулася, тримаючи руку за спиною.
– Дивись! – сказала Мона і простягла мамі руку з міцно стиснутим кулачком.
– Показуй, показуй свого приятеля, – сказала мама.
І Мона розтиснула кулачок. На долоні нікого не було.
– Ах ти моя фантазерка! – засміялася мама.
Вона не побачила Ф’ютиф’ютика, тому що його не бачить ніхто, крім Мони.
ПИРІЖКИ
На столі стояла тарілка з чудовими пиріжками. Рум’яненькими та з кремом усередині. Мона простягла руку, і відразу один пиріжок зник з тарілки.
— Мона,— сердито сказала мама,— не їж пиріжки перед обідом. Ти потім обідати не захочеш.
— Мамочко, — попросила Мона, — можна, я візьму ще один? Не собі, а Ф’ютиф’ютику.
— Ф’ютиф’ютику, дозволяю, — засміялася мама.
Мона схопила пиріжок і прошепотіла:
—Ф’ютиф’ютику, відкуси — побачиш, як смачно! — почекала трохи й додала: — Не любиш пиріжків із кремом? Ну що ж, тоді я з’їм.
І другий пиріжок зник там же, де перший. У Мони у роті.
ЯКИЙ ВІН, Ф’ЮТИФ’ЮТИК?
Брат малював. А Мона захоплено розглядала кольорові олівці.
— Можна мені теж помалювати? — спитала вона обережно.
— Мабуть, свого Ф’ютиф’ютика малюватимеш? – засміявся брат.
– А ось і ні!
– Звісно! Ти не знаєш, який він із себе!
– А ось і знаю! – сказала Мона.
— Які в нього очі?
– Зелені.
– А вуха?
– Зелені.
– Вуха? Зелені! Ха-ха-ха… – зареготав брат. – А ніс?
– Зелений! — уперто мовила Мона.
Тут брат прямо зігнувся від сміху.
— То твій Ф’ютиф’ютик жаба? Жаба! Жаба! – кричав він і стрибав навколо Мони.
– І зовсім не жаба! – Образилася Мона. – Просто влітку він зелений. Взимку – білий. Восени – жовтенький. А навесні – блакитний.
АВТОБУС
Бабуся та Мона їхали у гості. В автобусі. Бабуся взяла квиток і сіла. Не часто Моні доводилося їздити містом в автобусі, і вона дивилася, як відчиняються і зачиняються двері на зупинках, як входять і виходять пасажири.
Кондуктор глянув на Мону і каже:
— Здається мені, що ця дівчинка не має квитка. Прийдеться її висадити.
— Це не вона без квитка їде, а Ф’ютиф’ютик, — засміялася бабуся.
— Який такий Фьютіф’ютік? — суворо спитав кондуктор.
І тоді Мона розтиснула кулачок.
— Ось він, Ф’ютиф’ютик, — сказала вона, простягаючи кондукторові долоню. – Він зовсім не займає місця в автобусі. Чи можна йому їхати без квитка?
Кондуктор довго дивився на розкриту долоньку Мони, а потім сказав:
— Добре, якщо твій Ф’ютиф’ютик уміщається на долоні, нехай їздить без квитка в автобусах.
– І в трамваях, – додала Мона. — І у тролейбусах…
МОРОЗИВО
Дідусь сказав:
– Мона, хочеш піти зі мною погуляти?
– Ще питаєш! – вигукнула Мона.
За хвилину вона вже була готова.
— Дідусю, а Ф’ютиф’ютик піде з нами?
– Як хочеш, – відповів дідусь.
Мона любила гуляти вдвох із дідусем, бо їм ніхто не заважав розмовляти. Вона подумала і сказала:
— Я сьогодні Ф’ютиф’ютика вдома залишу. Він втомився.
Вони вийшли на вулицю і побачили ятку з морозивом.
— Дідусю, купи морозива, — попросила Мона.
Дідусь купив величезний вафельний ріжок з білим, рожевим та шоколадним кульками. Мона швидко їх злизала та захотіла ще.
— Дідусю,— сказала вона тихо,— ти й для Ф’ютиф’ютика купи морозива, бо він просить.
– Мені дуже шкода, – сказав дідусь, – але я не можу купити йому морозива.
– Чому? – здивувалася Мона.
– Чому? — засміявся дідусь. — Та тому, що ти залишила Ф’ютиф’ютика вдома. І його нема з нами.
— Більше нікуди без Ф’ютиф’ютика не піду,— сказала Мона,— чесне слово!
КАЛЮЖА
Дощ закінчився, і мама відпустила Мону погуляти.
– Мамо, – сказала Мона, – я з Ф’ютиф’ютиком піду.
Посеред двору блищала, мов дзеркало, чудова дощова калюжа. Мона стрибала навколо калюжі на одній ніжці, сідала навпочіпки і навіть намагалася перестрибнути її в найширшому місці. І звісно ж, намочила ноги. Довелося йти додому. Прямо з порога Мона крикнула:
– Мама! Це не я! Це Ф’ютиф’ютик мене штовхнув у калюжу!
— Ой і дістанеться цьому Ф’ютиф’ютику! – Розсердилася мама. — А ти ще казала, що він чемний. Знати його не хочу!
– Мамочко, він не навмисне! – злякалася Мона. А сама піднесла кулачок до губ і прошепотіла:
— Пробач мені, Ф’ютиф’ютику! Я більше ніколи не намовлятиму на тебе.
ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ
Напередодні свого дня народження Мона запитала:
— Мамо, а скільки років Ф’ютиф’ютику?
Мама замислилася:
— Мабуть, стільки ж, скільки й тобі.
— Виходить, ми з ним народилися в один день! – Зраділа Мона.
І вона з нетерпінням почала чекати завтрашнього дня. Першою на день народження прийшла тітка Віра з величезною лялькою. Мона застрибала від радості, обняла ляльку і побігла до кімнати. Але одразу ж повернулася.
— Тітко Віра, а що ти подаруєш Ф’ютиф’ютику?
— Якому Ф’ютиф’ютику? – Не зрозуміла тітка Віра.
– Ось цьому, – сказала Мона і простягла тітці Вірі міцно стиснутий кулачок. – Він мій друг, ми з ним народилися одного дня.
Мона розкрила кулачок. Тітка Віра довго і здивовано розглядала її маленьку долоню. Але так нічого, крім пустої долоні, і не побачила.
— Не знаю, не знаю, — сказала тітка Віра і знизала плечима. — Ніякого Ф’юти… Як ти сказала?.. Ф’ютика не бачу.
І вона ще раз знизала плечима. А ввечері, коли гості розійшлися, Мона розклала на подушці подарунки та прошепотіла:
— Не плач, Ф’ютиф’ютику. Ми маємо спільний день народження. Нехай і подарунки будуть спільними.
ФОТОГРАФІЯ
Якось Мону повели фотографуватися. Коли вона прийшла додому і брат запитав її:
— Мона, а Ф’ютиф’ютик теж сфотографувався?
– А як же! – сказала Мона.
За кілька днів фотографії були готові. Брат подивився їх і сказав:
— А де фотографія Ф’ютиф’ютика? Хотів би я на нього глянути.
– Ось, – сказала Мона і простягла йому чистий аркуш паперу.
– Та я тут нікого не бачу! Нікого та нічого. Порожньо! Немає ніякого Ф’ютиф’ютика, — засміявся брат.
— Як же ти побачиш його, якщо не віриш, що він є? – сказала Мона.
ЗАСТУДА
Мона застудилася. Ф’ютиф’ютик, звичайно ж, хворів разом з нею. Мабуть, заразився. Вони лежали разом у ліжку та разом міряли температуру. Лікар прописав мікстуру. Дуже гірку, та ще й по дві ложки двічі на день.
Мона нізащо не погоджувалася пити одразу дві ложки цієї неприємної мікстури.
— Значить, ти не хочеш, щоб Ф’ютиф’ютик одужав? – Запитала мама.
– Хочу. Дуже хочу!
— Тоді пий одну ложку за себе, а іншу — за Ф’ютиф’ютика.
І Мона випила дві ложки цієї огидної несмачної мікстури.
А коли мама пішла, Мона зазирнула під подушку і прошепотіла:
— Бачиш, Ф’ютиф’ютик, як я дбаю про тебе. Тепер ти знаєш, як я тебе люблю!
БОРЧІ І БІРКА
Брат приніс Моні двох равликів. Одного меншого, а другого більшого. Вона назвала їх Борче та Борка та посадила у квітковий горщик. Равлики були такі смішні, що Мона цілий день бавилася з ними. Навіть про Ф’ютиф’ютика забула.
Але наступного дня равлики зникли. Мона пошукала їх, пошукала. А потім зазирнула у свій кулачок і прошепотіла:
— Ф’ютиф’ютик, ти тут? Я про тебе тепер ніколи не забуду. А ти мені обіцяй, що не втечеш, як ці Борчі та Борки.
* * *
Часто мене запитують, як поживає Мона та її Ф’ютиф’ютик? Мона вже пішла до школи. У неї тепер багато друзів та подружок. До того ж домашні завдання. Їй стало дуже ніколи. І не так часто вона може бавитися з Ф’ютиф’ютиком.
А Ф’ютиф’ютик? У нього, навпаки, вільного часу побільшало. І коли Мона зайнята уроками, він вирушає відвідати когось. Найчастіше Ф’ютиф’ютик відвідує дітей, у яких немає ні цуценятка, ні кошенятка, ні навіть курчатка.
Джерело:
“Двенадцать слонов”
Казки югославських письменників
Переказ – Л. Яхнина
Видавництво : “Детская литература”
1983 р.