Фальчі-Баба — ворожбит

В старі часи жив собі один ворожбит. Він ворожив но книзі. Захворів якось ворожбит і помер. До його жінки прийшла сусідка — жінка бідняка посумувати разом з нею. Вдова зраділа їй і стала пригощати. Сусідка була бідна і невдоволена своїм життям. Коли жінки напилися чаю і поїли, сусідка помітила книгу, загорнуту в хустку. Вона спитала у вдови:

— Що це таке?

Вдова з сльозами на очах сказала:

— Не питай про це, люба моя. Ця книга належала моєму покійному чоловікові. Він ворожив по ній і заробляв гроші. Ця книга була нам замість багатства та худоби…

— А тепер хто ворожить по цій книзі? — спитала сусідка.

— З того дня, як помер мій чоловік, — відповіла вдова, — вона так і лежить. Нікому тепер ворожити по ній і приносите мені гроші. Син ще молодий, так ніхто й не користується нею і не добере в ній толку.
Тоді сусідка почала розповідати вдові про свою біду:
—Ти знаєш, мій чоловік, на нещастя моє, неписьменна, темна людина. Влітку ще наймитує, а взимку тиняється без діла. Як виконає якусь дрібну роботу, заробить зрідка дві монети. Нам цих грошей, звісно, невистачає на харчі— насилу день на них проживемо. Віддай мені, сусідонько, книгу твого чоловіка. Може б наше життя покращало…

Жінка ворожбита й говорить:

— Ти ж кажеш, що твій чоловік неписьменний. Як же він буде ворожити по книзі?

— О, якби мій чоловік був письменний, — відповіла сусідка, — тоді б я й не просила цієї книги, і без неї жили б добре. Тому то я й прошу цю книгу, що він у мене неук.

І вона сумно схилила голову. Тоді вдова сказала, що їй зовсім не шкода книги для своєї приятельки, і вона буде дуже рада, якщо допоможе їй у біді.

Сусідка трішки посиділа, поговорила і пішла додому, взявши з собою книгу ворожбита.
Коли її чоловік повернувся ввечері додому, жінка показала йому книгу і розповіла, як дістала її.
Вона сказала:

— Я тебе навчу, як ворожити.

— Ти хочеш накликати біду на мою голову, — заперечив чоловік. — Як же це я, не знаючи жодної літери, буду людям ворожити? Для цього ж треба вміти читати книгу.

— Оце добре! — розсердилася жінка. — Ти думаєш, кожен робить тільки те, що знає? Ти будеш сидіти з книгою в руках на майдані Регістан. У кожного знайдеться про що поворожити: або загубив щось або скоїлося якесь лихо. Не один, так другий підійде і захоче, щоб ти йому поворожив. Що тут важкого? Ти йому що небудь скажеш. Випадково може і вгадаєш. І ти станеш знаменитим, усім відомим.

Сказавши це, вона спорядила чоловіка, одягла його, як одягаються ворожбити-астрологи. Пов’язала йому голову величезною чалмою, дала в руки чотки , книгу та паличку, щоб перегортати сторінки, і послала на вулицю. Бідолашний чоловік, який не знав нічого, крім наймитування, почувався дуже незручно в своєму новому одязі.

Він дійшов до Регістана, де звичайно розташовувались ворожбити. Вони сиділи на землі і ворожили всім, хто хотів дізнатися, яка в них доля. Побачивши ворожбитів, він трохи заспокоївся.

«Виходить, є багато таких, як я», — подумав він і теж сів на землю. Поклавши перед собою книгу, він узяв у руки чотки і почав ворушити губами, ніби читаючи.

Саме в цей час у одного хазяїна зник кінь. Після марних розшуків повернувся він додому, а жінка й каже йому:

— Чого ти так сумуєш? Піди на майдан і попроси кого небудь з ворожбитів подивитися в книгу, може хтось із них скаже, де зник наш кінь.

Почувши такі слова, хазяїн подумав, що жінка каже розумно, і вийшов на вулицю. Підійшов він до нового ворожбита і попросив подивитися в книгу. Ворожбит погодився, але зажадав, щоб йому дали спочатку трохи грошей. Хазяїн коня дав йому одну монету. Ворожбит узяв монету, помилувався нею, а далі, взявши паличку, почав говорити заклинання. Потім відкрив книгу і, тримаючи її догори ногами, сказав:

— Твій кінь знайшовся! Шлях до твого щастя відкритий. Іди зараз навпростець. Перед тобою буде арик — Чит-арик. Пройдеш далі — буде великий арик. Далі за цим ариком ще один арик, Шах-арик. За цим Шах-ариком пасеться твій кінь. Іди з богом, о чоловіче, і приведи його. Тільки обіцяй мені більше…

Хазяїн коня зрадів і пообіцяв:

— Якщо мій кінь знайдеться, я тобі дам стільки грошей, скільки коштує чверть його.

І він пішов, як казав йому ворожбит. Вийшов з міста — арик, пішов далі — ще один арик, трохи більший. За цим ариком — Шах-арик. Подивився — і справді, його кінь пасеться на зеленому лузі.

— Ах ти ж, мій конику! — заплакав з радості чоловік і повів коня додому.

Жінка, побачивши коня, теж заплакала з радості. Потім чоловік пішов до ворожбита і сказав, що знайшов свого коня.

Почувши це, ворожбит дуже зрадів, але удав, що він людина дуже вчена і не дивується з цього. Тут же підрахували, скільки коштує весь кінь, і ворожбит одержав чверть його вартості.

І от став ворожбит відомий усім жителям міста. Казали, що приїхав якийсь учений астролог, який знає все чисто і може знайти всяку пропажу. Так і прославився наш неписьменний ворожбит.

Але на серці в нього було неспокійно.
Думав він, що не сьогодні, так завтра доведеться йому відгадувати яку небудь складну справу, тоді не знатиме він, що відповісти, і загине його слава ворожбита. Буде він тоді збезчещений та зганьблений.

І справді, незабаром трапилась велика подія: якісь злодії обікрали цареву скарбницю. Нічого не залишили, забрали всі гроші й коштовні речі. Цар зовсім розгубився і наказав своїм візирам та слугам за всяку ціну розшукати все.

Візирі та слуги подалися на розшуки, але не знайшли нікого. Прийшли вони до царя і сказали, що не знайшли й сліду від скарбів. Тоді цар наказав покликати ворожбитів – астрологів. Нехай вони подивляться в свої книги і скажуть, де заховані скарби, а якщо не зможуть знайти, стратити їх усіх, брехунів, і звільнити народ від їхньої брехні. Пішли придворні на майдан і привели до царя всіх ворожбитів. Цар звернувся до них з такими словами:

— Ви, ворожбити-астрологи! Слухайте і знайте, що вчора ввечері обікрали мою скарбницю. Покажіть своє вміння і знайдіть моє золото й скарби. Якщо не знайдете, то накажу я своєму катові відрубати вам усім голови, і ви світу більше не побачите.

Сиділи ворожбити, опустивши голови, і мовчали. Були серед них такі астрологи, які знали, що є і над землею і під землею, але мовчали, злякавшись царя, або казали, що нічого не знають. Боялися вони говорити про крадіжку, бо як не вгадають — накаже цар їх усіх стратити.
Розсердився цар і крикнув:

— Що ж ви не відповідаєте?

Ворожбити відповіли всі разом:

— Воля твоя, о царю! Хочеш — страчуй нас, хочеш — відпусти, але ми нічого не можемо сказати тобі про твою казну. А от є між нами один учений, він навчив, як знайти вкладеного коня. Крім нього, ніхто не скаже, де знайти казну.

І вказали на бідолашного неписьменного ворожбита.

— Я наказую тобі сказати, де моя казна.

Почав бідолашний ворожбит викручуватися, але цар розсердився ще дужче і загрожував стратити всіх ворожбитів, коли він не вкаже, де казна. Тоді ворожбит подумав-

«Однаково я тепер загину! Треба хоч останні дні пожити на цареві гроші».

І він сказав цареві:

— Дай мені сорок днів на роздум, о царю! Накажи відпустити мені їжі на сорок днів, бо я зачинюся вдома і не буду бачитися ні з ким. Буду думати Потім, коли не знайду, можеш стратити мене.

Цар погодився, наказав відпустити ворожбита додому і дати йому їжі на сорок днів. Їжу поклали в сорок горщиків, великих і малих, і віднесли їх ворожбитові в дім.
Ворожбит прийшов додому і почав лаяти свою жінку.

— От дивись тепер, клята жінко, що ти наробила! Якби не пішов я ворожити, а працював би на полі, не було б цієї біди!

І розповів про все жінці.

— Ти добре зробив, що випросив сорок днів на роздум, — сказала вона. — Сорок днів — не малий термін!

Чоловік погодився з нею і сів думати.

А тепер послухайте про злодіїв, які обікрали казну.
Укравши скарби, вони заховали їх, а самі розійшлися по місту послухати, що кажуть про крадіжку, та що робить цар. Один з них бачив, як повели до царя всіх ворожбитів-астрологів. Він пішов за ними. Почувши відповідь ворожбитів, злодій дуже зрадів. Але коли неписьменний ворожбит пообіцяв за сорок днів знайти вкрадену казну, він дуже злякався, зразу ж пішов до своїх товаришів і розповів усе, що чув.

— Усі ворожбити відмовилися, — сказав він ватажкові, — але той, що недавно знайшов коня, попросив дати йому сорок днів на роздум і заявив цареві, що за цей час розшукає скарби. Звичайно, цей ворожбит викриє нас, — додав він.

Ватажок насупився і сказав:

— Треба стежити за ним. Якщо він догадається як небудь про нас, то доведеться поділитися з ним. А якщо він нічого не дізнається, то ми спокійно поділимо багатство між собою. Треба комусь із нас увечері піти до його дому і довідатися, що він там робить…

Коли настав вечір і муедзин (Муедзин — служник у мечеті (мусульманському храмі), який скликає людей на молитву) покликав усіх на вечірню молитву, один злодій підійшов до дому ворожбита, непомітно заліз на дах і почав стежити, що робиться всередині. В цей час ворожбит наказав жінці принести один із сорока горщиків. Вона принесла горщик саме в ту хвилину, коли злодій, злізши на дах, заглянув усередину. Побачивши горщик, ворожбит глибоко зітхнув і голосно сказав:

— От, один уже з’явився…

Злодій подумав, що ворожбит каже про нього. Злякавшись, він швидко зіскочив з даху, побіг до своїх товаришів і розповів їм, що бачив і чув. Ватажок розсердився на злодія, назвав його боягузом і на завтра вирішив послати іншого.

День минув, настав вечір, наближалась ніч.
Знову злодій, цього разу вже не той, що був напередодні, прийшов до дому ворожбита і нишком почав стежити за ворожбитом. У цей час жінка внесла другий горщик з їжею. Ворожбит, зітхнувши, сказав:

— І другий з’явився.

Злодій подумав:
«От собачий син, і про мене дізнався!»
Швидко спустився він з даху і пішов до товаришів. Ватажок ще дужче розсердився, назвав усіх дурнями та боягузами. Злодій, що стежив напередодні, образився і сказав:

— Ми приходимо і кажемо про все, що бачили й чули. Якщо ти не віриш у нашу сміливість, то можеш піти сам і переконатися в тому, що цей собачий син знає, де ми ховаємося.

Після цієї розмови злодії вирішили, що завтра ввечері стежити за ворожбитом піде сам ватажок.
Увечері, коли стемніло, ватажок тихо підійшов до дому ворожбита і непомітно зліз на дах. Саме в цей час ворожбит збирався вечеряти. Жінка внесла йому горщик з їжею. Цього разу вона випадково взяла найбільший горщик. Побачивши це, ворожбит сказав:

— Ну, сьогодні найбільший з’явився!

Ватажок, почувши ці слова, трохи не впав з даху. Він прийшов до своїх товаришів і сказав:

— Цей собачий син довідався і про мене. Обов’язково треба щось зробити, а то він нас викриє.

Злодії почали радитися, як бути. Ватажок подумав і сказав:

— Ось що ми зробимо. Один з нас зараз піде до ворожбита і відкриє йому, де заховані скарби, але поставить умову, щоб він, повертаючи цареві казну, нічого не казав про нас. За це пообіцяємо йому половину того, що ми маємо від злодійства.

Обрали вони найспритнішого злодія, і той пішов виконувати доручення. А поки він ішов, ось що діялось у ворожбита.

Ворожбит сидів удома і розмовляв з жінкою.

— Жінко, — сказав він, — три смертні східці вже пройдено. Через тридцять сім днів мене покличуть до царя. Він спитає про казну. Я, звичайно, нічого не зможу йому сказати, і він накаже відрубати мені голову. Добре це буде чи погано? Погано це буде чи добре?

Так вони обоє сиділи й сумували. Коли минула перша третина ночі, хтось раптом постукав у двері. Ворожбит, почувши стукіт, злякався і зашепотів:

— Ну, жінко, прощайся зо мною. Це від царя. Мабуть, він ще щось вигадав і послав по мене. Тепер мені не викрутитися з його рук.

Сказавши це, він вийшов з кімнати і голосно запитав:

— Хто там?

Голос знадвору відповів:

— Я!

Ворожбит тривожно спитав:

— Хто ти?

Голос зза дверей сказав:

— Підійди ближче до дверей і не кричи так голосно.

Ворожбит і жінка підійшли до дверей.

— Чого тобі треба? Я зараз відчиню, — сказав ворожбит.

Але голос поквапливо відповів:

— Ні, ні! Я дуже поспішаю. Можеш не відчиняти. Підійди ближче і вислухай мене.

Ворожбит і його жінка підійшли ближче.

— О мудрий ворожбите! — сказав злодій. — Я один з тих, що вкрали цареву казну. Ми хочемо з тобою дійти згоди. Ми ділитимемо з тобою всю нашу здобич. Але за це ми просимо тебе не викривати нас. Будь нашим батьком, і ми тобі віддячимо!

Ворожбит відповів йому сердитим голосом:

— Ви мусите повернути цареві його казну. Якщо не повернете, то нарікайте на себе.

Злодій, почувши це, сказав:

— Царева казна в надійному місці. Ми заховали її в печері і вирішили не ділити між собою, поки не припиняться розшуки. Жодна монета з казни не витрачена. Тільки ти, будь ласка, не виказуй нас, і ми завжди будемо в спілці з тобою.

Ворожбит поважно відповів на це:

— Добре! Завтра подивимось, перевіримо. Коли ти говориш правду, то я проти вас нічого не маю. А коли ти брешеш, то горе вам: я вже доберуся до вас.

Злодій хотів швидше виконати доручення і втекти, а тому сказав:

— Роби, як тобі забажається, Фальчі-баба. Я виконав доручення товаришів, указав місце, де ми сховали казну. Далі вже діло твоє.

І він швидко зник. Ворожбит і його жінка повернулися в кімнату задоволені. Вони раділи, що справа повернулася на добре, і з надією, що від завтра все буде гаразд, полягали спати.

Уранці ворожбит почав радитися з жінкою, як повідомити царя про знахідку. Чи самому піти, чи послати когось.

— Що ти за людина! — сказала жінка. — Звичайно, піди сам. Скажи, шо знайшов казну. Якщо цар захоче довідатися, хто вкрав, гляди, не кажи про це ні слова. Що тобі до тих, хто обікрав царя? Йому ж досить того, що він знайде своє добро.

Так навчила жінка чоловіка, і він пішов до царя. Візирі доповіли цареві про прихід ворожбита. Цар наказав впустити його. Ворожбит зайшов і, привітавшись, оповістив царя, що знайшов вкрадене і попросив нагороду.

Цар дуже зрадів і пообіцяв ворожбитові стільки золота, скільки той захоче.

— А де ж схована казна? — запитав цар.

— Вона схована в печері, — відповів ворожбит.

Цар зразу ж послав туди людей. Вони прийшли на вказане місце, знайшли там казну і принесли її в палац. Скарбник полічив усе і повідомив радісно царя, що жодна монета не пропала.

Цар наказав щедро обдарувати ворожбита. Потім звелів  бити в барабани. По всіх майданах та базарах були розіслані оповісники, які голосно кричали, переказуючи радісну звістку. Цар став поважати всіх ворожбитів та астрологів. Він наказав покликати їх усіх на бенкет. Коли вони зібралися, цар посадив на найпочесніше місце неписьменного ворожбита, який знайшов казну, а сам сів поруч. Запишався ворожбит, який сидів поруч із царем, і став думати, що скоро він буде найстаршим над усіма ворожбитами.

Під час бенкету цар вийшов у сад освіжитися. На доріжці він помітив коника. Захотів спіймати його і простяг руку, та коник стрибнув убік. Цар знову хотів схопити його, та коник вдруге стрибнув. Втретє цар придавив коника долонею і спіймав його.

Затиснувши коника в руці, цар повернувся в палац і вирішив випробувати ворожбитів. Він підняв руку, в якій був коник, і сказав:

— Відгадайте, що у мене в руці?

Ворожбити, почувши ці слова, злякалися. Вони поглядали один на одного і не наважувалися нічого сказати.

— Чого ж ви мовчите? — спитав цар.

Ворожбити сиділи, мов німі. Цар утретє спитав:

— Чого ж ви не відповідаєте? Чи хочете, щоб я вас наймитами зробив?

Тоді один з ворожбитів устав і, низько вклонившись, сказав:

— Дозволь, о царю, мені мовити. Минулого разу ти питав у нас про вкрадену казну, але ми неспроможні були відгадати, де вона. А сьогодні, як ми дізнаємося, що в твоїй руці? Це може вгадати лише той учений, який знайшов твою казну. Спитай про це в нього.

Цар звернувся до неписьменного ворожбита. Той нахилив голову й удав, що глибоко замислився. А ворожбити в цей час думали, що ж може бути в руці у царя? Одні казали, що в руці у царя не може бути нічого, крім дорогоцінного каменя, що це діамант або яхонт. Інші заперечували:

— Ні, у царя в руці, мабуть, перстень.

Отже було багато думок. А неписьменний ворожбит думав- думав, і нічого не міг придумати. Цар повторив своє запитання. Ворожбит попросив дозволу ще поміркувати. Всі інші ворожбити сиділи мовчки і чекали, що скаже цей чоловік, від якого залежала їхня доля. Коли цар, уже сердито, повторив своє запитання ще раз, бідолашний сказав, думаючи про себе:

— Уперше вирвався, вдруге вирвався, а втретє вже попався!

— Молодець, Фальчі! — вигукнув цар. — І цього разу ти вгадав! — і розтулив кулак.

Коник стрибнув з його долоні. Усі гості й придворні здивувалися такому розумові ворожбита, а ворожбити-астрологи раділи, що залишилися живі.

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.5 / 5. Оцінили: 2

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Жар – птиця”
Збірка народних казок
Упорядник і перекладач – Оксана Іваненко
Видавництво: “Молодь”
м. Київ, 1946 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: