Фаркуер Мак-Нейл

Жив колись юнак на ім’я Фаркуер Мак-Нейл. Якось довелося йому змінити роботу та поступити на нове місце. Першого ж вечора господиня наказала йому піти на гору до сусіда і попросити в нього сито. Її сито геть порвалося, а їй треба було просіяти муку.

Фаркуер охоче погодився і зібрався в дорогу. Господиня пояснила йому, якою стежкою треба йти, і сказала, що знайти будинок сусіда неважко — у вікні у нього горітиме світло.

Незабаром Фаркуер помітив, що недалеко, ліворуч від стежки, щось світиться, і подумав, що це у сусіда у вікні. Він встиг забути, що господиня наказала йому йти прямо стежкою в гору, і звернув ліворуч, у той бік, де горіло світло.

Йому здавалося, що він уже підходить до будинку сусіда, як раптом він послизнувся, впав, провалився крізь землю і полетів униз. Довго він так летів, поки нарешті не опинився прямо у вітальні фей. А вона була глибоко під землею.

У вітальні зібралося багато фей, і всі вони займалися різними справами.

Біля самого входу, а правильніше, під тією діркою, крізь яку провалився Фаркуер, дві маленькі старенькі феї в чорних фартухах і білих хустинах старанно мололи зерно на ручному млинку з двох плоских жорен. Дві молодші феї в блакитних сукнях брали змелене борошно і місили з нього тісто на пампушки. Потім клали пампушки на сковорідку і смажили їх на вогні. Піч була у кутку, і в ній горів торф.

Посередині просторої кімнати великий натовп фей, ельфів і духів хвацько танцював під звуки крихітної волинки. На волинці грав маленький смаглявий гном. Він сидів на кам’яному виступі високо над натовпом.

Коли Фаркуер раптово з’явився серед фей, всі вони завмерли і злякано втупились у нього. Але як тільки побачили, що він не розбився, поклонилися йому і попросили його сісти. А потім ніби нічого не сталося знову почали грати і танцювати, а деякі клопотати по господарству.

Фаркуер і сам любив потанцювати, так що йому нітрохи не хотілося сидіти одному осторонь веселих танцюристів. І він попросив фей дозволити йому потанцювати з ними.

Вони здивувалися його проханню, але дозволили. І ось Фаркуер вступив в танок і танцював так само весело, як самі феї.

Але тут із ним відбулася дивна зміна. Він забув, звідки і куди йшов, забув свій рідний дім, забув усе своє минуле життя. Він знав тільки, що хоче залишитись у фей назавжди.

І він залишився в них. Він був уже зачарований і тому став таким, як вони. Вночі він міг невидимкою блукати землею, пити росу з трави, смоктати нектар із квітів. І все це він робив так спритно і тихо, наче народився ельфом.

Час минав, і якось увечері Фаркуер вилетів разом із натовпом веселих друзів у велику подорож. Вилетіли вони рано, бо збиралися погостювати у Того, Хто Живе на Місяці, а повернутися додому їм треба було до перших півнів.

Все обійшлося б добре, якби Фаркуер дивився, куди він летить. Але він надто палко споглядав на юну фею, що летіла поряд з ним, от і не побачив будинку, що стояв у нього на шляху. Налетів на димар і застряг у солом’яній покрівлі.

Супутники його нічого не помітили і весело помчали в далечінь, так що Фаркуеру довелося виплутуватися самому. Став він вибиратися з соломи і ненароком зазирнув у широкий димар. Бачить — унизу, на кухні сидить гарна молода жінка і няньчить дитину.

Треба сказати, що коли Фаркуер був людиною, він дуже любив дітей. І тут у нього мимоволі зірвалося з язика добре побажання цій дитині.

— Хай береже тебе бог! — сказав він, дивлячись на матір та дитину.

Він і не підозрював, які будуть наслідки. Але тільки-но він встиг промовити добре побажання, як чари, що над ним тяжіли, розсіялися, і він знову став таким, яким був раніше.

Фаркуер відразу згадав і всіх своїх близьких на батьківщині, і свою нову господиню, що, мабуть, чекає не дочекається сита. Йому здавалося, що минуло вже кілька тижнів, відколи він пішов за цим ситом. І він поспішив повернутись на ферму.

Поки він туди йшов, усе навколо було йому незнайоме. Ліс виріс там, де раніше ніякого лісу не було; кам’яні огорожі стояли там, де раніше не було жодних огорож. Як не дивно, він не зміг відшукати дорогу на ферму і, гірше того, не знайшов навіть свого рідного дому. Там, де стояв його будинок, Фаркуер побачив лише густі зарості кропиви.

Збентежено він почав шукати когось, хто міг би пояснити йому, що все це означає. Нарешті він побачив старого, який соломою покривав дах одного будиночка.

Старий був такий худий і сивий, що Фаркуер здалеку навіть прийняв його за клаптик туману, і тільки коли підійшов ближче, побачив, що це людина. Фаркуер подумав, що такий  старий, напевно, глухуватий, і тому підійшов упритул до стіни будинку і голосно запитав:

— Ти не знаєш, куди поділися всі мої друзі та рідні і що сталося з будинком мого батька?

Старий вислухав його і похитав головою.

— Про твого батька я й не чув, — неквапно відповів він. — Але, може, мій батько й розповість тобі про нього щось.

– Твій батько! — вигукнув Фаркуер, дуже здивований. — Та хіба твій батько ще живий?

— Живий, — відповів старий, сміючись. — Увійди до будинку, побачиш його в кріслі біля каміну.

Фаркуер увійшов до будинку і побачив там іншого старця. Цей був настільки худий, зморщений, згорблений, що на вигляд йому було років сто, не менше. Слабкими руками він скручував мотузки, якими закріплюють солому на даху.

— Ти не можеш розповісти мені хоч щось про моїх рідних і про мій рідний дім? — спитав Фаркуер, хоч і сумнівався, що такий старець здатний вимовити слово.

— Я не можу, — прошамкав старець, — а от мій батько, мабуть, зможе.

— Твій батько! — вигукнув Фаркуер, не тямлячи себе від подиву. — Та він, мабуть, давно помер!

Старець із мудрою усмішкою похитав головою.

— Подивися туди, — сказав він і показав пальцем на шкіряну сумку, що висіла на стовпчику дерев’яного ліжка в кутку.

Фаркуер підійшов до ліжка і ледь не до смерті злякався — з сумки визирнув крихітний дідок зі зморщеним обличчям і в червоному ковпачку. Він зовсім зіщулився і висох, такий він був старий.

— Вийми його, він тебе не чіпатиме, — сказав старець, що сидів біля вогню, і захихотів.

Фаркуер обережно взяв крихітного старенького великим і вказівним пальцями, вийняв його з сумки і посадив на долоню своєї лівої руки.

— Може, хоч ти знаєш, що сталося з моїм батьківським домом і куди поділися мої рідні? – втретє запитав Фаркуер; але він не сподівався отримати відповідь.

— Усі вони померли задовго до того, як я народився, — пропищав крихітний дідок. — Сам я нікого не бачив, але чув, як про них говорив мій батько.

— Виходить, я старший за тебе! — вигукнув приголомшений  Фаркуер.

І це його так вразило, що кістки його раптово розсипалися на порох, і він впав на підлогу купою сірого пилу.