TOU

Фатьма

Азербайджанські народні казки

Було це давно-давно. Жив колись бідний чоловік. Була в нього жінка й чорноока, гарна, як лялечка, донька Фатьма. Жили вони в мирі та злагоді.
Але невдовзі мати занедужала й померла. Посумував батько за жінкою та й женився на другій. А в цієї жінки теж була дочка. Сама негарна, нечепура та ще й ледача. Мачуха з дочкою заздрили Фатьмі і не давали їй просвітлої години. Дочка мачухи тільки те й робить, що їсть, п’є та регоче без упину, а бідна Фатьма з ранку до вечора працює, і ніколи вгору глянути. І в хаті прибирає, і корову пасе, мачуха ще загадує й вовну прясти. Коли Фатьма пряла, їй завжди допомагала її золота корівка. Пожує вона вовну, розплутає, потім куделю зробить. Може, через це мачуха незлюбила корову. Надумала зарізати її, щоб не було у Фатьми помічниці. Отоді вже вона, що захоче, те й зробить з дівчини.

Одного дня мачуха занедужала. Послала собі долі постіль та й лягла. Лежить і все стогне.
Почув той стогін чоловік і питає:
— Що тобі таке, жінко?
— Ой, нездужаю я. Лихоманить мене. Усі кістки ломить. Кажуть, як здерти шкуру з корови та загорнутися в неї, то, може, й одужала б.
Чоловік злякався, що й ця жінка ще помре і тоді Фатьма знову осиротіє, і вирішив зарізати корову. Почула про це Фатьма й зажурилася. Пішла вона в хлів і, гірко плачучи, розповіла все корові.
— Не плач, Фатьмо. Сльозами лиху не зарадиш. Така вже моя доля. Одне попрошу: як мене заріжуть, не їж мого м’яса. А позбирай мої кісточки, занеси у хлів і закопай. Як тобі тяжко буде, я стану в пригоді.
Після цього бідолашній Фатьмі ще погіршало. Мачуха давала стільки вовни, що дівчина не встигала її попрясти, і через те люта жінка її щодня била.

Якось Фатьма пішла на той луг, де завжди пасла корову, сіла на пагорбі й, плачучи, стала прясти.
Коли це повіяв вітер, підхопив куделю та й поніс. Фатьма побігла за нею навздогін. Бігла й, простягнувши руки благала: «Ой вітре-вітрило, не жени мою куделю». А вітер наче й не чув, і все гнав і гнав куделю. Фатьма й не зогледілася, як відбігла далеко-далеко від села й опинилася у широкій долині. А тією долиною протікала річка. Край берега стояла хатина. Вітер ще вище підхопив куделю, й вона залетіла в комин тієї хатини. Фатьма прочинила двері, переступила поріг і злякано відсахнулась. У кутку сиділа стара потвора з широким, через усе лице ротом, з великими, як цвяхи, зубами і вилупатими очима.
Руки у неї були такі довгі, що якби стара простягла їх, то одразу дістала б Фатьму.
Дівчина стояла й тремтіла від страху.
Стара підвела голову, побачила Фатьму й засміялася. Потім лагідно сказала:
— Дівчино, не бійся мене, підійди-но ближче. День- два побудеш тут, роботу поробиш, а я тоді куделю тобі віддам. Ну, йди сюди, сядь біля мене.
Фатьмі відлягло від серця, коли вона побачила усмішку на обличчі старої, підійшла вона до неї, сіла.
— Як же тебе звати? — питає стара.
— Фатьма.
— Фатьмо, ти мені подивишся голову?
— Подивлюся.
— Тоді я трішки ляжу, а ти подивися, дитино.
Лягла стара, поклала дівчині голову на коліна. Бачить Фатьма, а голова в старої немита, волосся скуйовди-
лось. Але вона й слова не сказала. Мачуха була теж нечепура, голову вряди-годи мила.
Стара й питає:
— Дівчинко моя, у кого голова чистіша, у мене чи в твоєї матері?
— Авжеж у тебе, бабусю,— відповідає їй Фатьма.
— Дівчинко, ти, мабуть, голодна. Іди візьми в діжі трохи хліба й попоїси.
Фатьма підняла віко в діжі й побачила не хліб, а шмат глини.
Стара й питає:
— Дівчинко, чий хліб м’якший, мачухи чи мій?
— Твій, бабусю, м’якший. Ось я ще тобі хліб спечу, тоді й мого скуштуєш. Ти вже старенька, сядь перепочинь, а я попораюся у хаті.
Фатьма встала, прибрала старій хату, підмела. Потім затопила піч і напекла цілу діжу хліба. Сіли вони, попоїли та й полягали спати.
А на другий день дівчина розповіла старій про свою люту мачуху, що збиткувалася над нею, і стала збиратися додому.
— Дівчинко, як ітимеш додому, побачиш три річки. В білій річці — покупаєшся, в чорній — голову змиєш, а в червоній — губи та щічки умиєш.
Фатьма так і вчинила, як порадила їй стара, то коли вийшла з червоної річки, стала така гарна, мов квітка.
Стара повернула Фатьмі куделю й вирядила її в дорогу.

Мачуха дуже лютувала, що Фатьми довго не було вдома. А коли побачила, що дівчина повернулася ще вродливішою, як була, у неї від заздрощів замалим серце не розірвалося. Схопила мачуха дрюка й ну бити Фатьму: їй кортіло взнати, як дівчина стала такою гарною. Фатьма була щира й незлостива. І хоч мачуха й збиткувалася над нею, вона розповіла їй про свої пригоди.
Уранці мачуха не пустила Фатьму в поле, а вирядила свою дочку. Дала їй торбу вовни, бо дуже їй хотілося, щоб і її дочка, як Фатьма, попала до старої й погарнішала.
— Гляди, з дороги не звертай, простуй прямо до бабиної хати,— наказувала мачуха.
Все, що було з Фатьмою, сталось і з дочкою мачухи. Наздоганяла й вона куделю, яку поніс вітер. Упала куделя в комин. Переступила дочка мачухи поріг хати. Але як побачила страшну стару бабу, хотіла втекти. І тут пригадала вона материні слова й не зрушила з місця.
Стара побачила дівчину й привітно усміхнулася.
— Дівчино, ти прийшла забрати куделю? Не бійся, підійди до мене. Побудеш у мене день-другий, поробиш роботу, і я тобі віддам куделю.
Лінива дочка мачухи спроквола підійшла до старої, сіла біля неї.
А стара й питає:
— Дівчинко, подивишся мені голову?
— Подивлюся.
— Ну, то тоді я трішки Ляжу, а ти подивися,— сказала стара й поклала їй голову на коліна.
Дочка мачухи бачить, що голова в старої немита, волосся скуйовдилось, і вона, гидуючи, прибрала руку. А стара питає:
— Дівчинко, у кого голова чистіша, у мене чи в твоєї матері?
— Тьху на твою голову,— каже дочка мачухи,— авжеж у моєї матусі чистіша. А в тебе на голові не волосся, а кубло.
Стара й каже:
— Дівчинко, ти, мабуть, голодна. Візьми з діжі трохи хліба й попоїж.
Дочка мачухи підняла віко в діжі й побачила не хліб, а шмат глини.
Стара й питає:
— Дівчинко, чий хліб м’якший, мамин чи мій?
— Авжеж, що мамин,— сердито відповіла дочка мачухи і жбурнула шмат глини додолу.
— Дівчинко, бачу я, мій хліб тобі не смачний. Тоді заміси тісто, спечи свіжий хліб, сама попоїси й мене нагодуєш.
— Ще що захотіла! Я тобі хліб пектиму! Встань сама та й напечи,— сказала дочка мачухи і розляглася на тапчані.
Побачила стара, що дівчина й не збирається хліб пекти, і каже:
— Дівчинко, не хочеш хліб пекти, встань тоді та прибери у хаті: підмети, помий усе.
— Аякже! Я своєї хати ніколи не підмітаю, а буду тобі підмітати! Я прийшла, щоб стати, як і моя сестра Фатьма, ще вродливішою. Коли б скоріше додому повернутися!

Сторінки: 1 2

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Азербайджанські народні казки”
Упорядник – Айдин Абілов
Видавництво: “Веселка”
Київ, 1978 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: