<

Фет-Фрумос — Овечий син

Молдавська народна казка. Читати українською онлайн.

Фет-Фрумос — Овечий син — молдавська народна казка

Це діялось давно-давно, а якби такого не було, то і в казку не ввійшло б. А було це тоді, коли блоху підкували і вона стрибала — хмар діставала.

В ті часи по молдавських степах багато чабанів ходило. Один з них мав гарну та велику отару овець і мандрував з нею всюди: по гірських полонинах, по квітучих узліссях, по запашних луках.

Усі його вівці були як вівці, лише одна серед них якась кручена, завжди ходила зажурена і часто намагалась утекти з отари. І скільки чабан її не лупцював та собаками не цькував, нічого не помагало. Це набридло чабанові, і він махнув на неї рукою: хай іде, мовляв, куди хоче, хоч до вовка в зуби. Вівця тиць сюди, тиць туди, від травиці до травиці, все далі й далі, та й заблукала в лісові нетрі.

Фет-Фрумос — Овечий син — молдавська народна казка

Ілюстрація – Юлій Крига

Отямившись, озирнулась довкола, а там жодної живої душі, лише дерева, товсті та високі, стоять похмурою стіною, закриваючи вітами сонце, навіваючи сум і тривогу.

Глянула вівця в один бік, в другий, потім тричі обкрутилась і стала гарною дівчиною, — засяяла, мов сонечко навесні. Пішла лісом, знайшла світлу поляну і нашвидкуруч заходилась будувати з гілок та різнотрав’я курінь, щоб на випадок негоди було де заховатись. Незабаром житло було готове, і дівчина мала де спочити, зберігати гриби, суниці та інші лісові дарунки, що знаходила недалеко від свого житла. Так повільно й текло тихе, спокійне життя.

Та ось від квітів запашних
І від вітрів прудких,
Від шуму велетнів-дубів
І від струмка, що голубів,

вродився в неї хлопчик. Ріс малюк не днями, а годинами. Через три дні вже вибіг з куреня і став розмовляти з своєю матір’ю.

Не минуло багато часу, як хлопчина зміцнів і пішов у ліс на полювання. Кмітливий, спритний мисливець бігав так швидко, що легко наздоганяв зайця і завжди приносив з полювання багату здобич. Так вони жили, не відаючи горя. Мати раділа, що її син росте вродливим, сміливим і розумним. Якось хлопчина запитав у матері:

— Мамо, хто ми такі, звідки я взявся і як мене звуть?

— Зовуть тебе Фет-Фрумос — Овечий син, а тепер послухай, хто ми такі і звідкіль прийшли сюди. Я народилась в отарі одного чабана, виросла в тій отарі. Я була милою овечкою, правда, трохи легковажною, проте мені дуже не подобалось, щоб кожного дня мене лупцювали дрючком, а потім зарізали на м’ясо. Вибравши слушну годину, я втекла з отари, перекинулась у жінку, потім збудувала оцей курінь і з того часу тут і живу.

Та ось від квітів запашних
І від вітрів прудких,
Від шуму велетнів-дубів
І від струмка, що голубів,

народився в мене ти, любий сину, — обійняла мати юнака і гаряче поцілувала.

Одного разу, перед тим як вирушити на полювання, син сказав до матері:

— Мамо, я сьогодні полюватиму далі від куреня, бо дичина тут наполохана і тікає далеко в хащі.

— Йди, сину, та будь обережний.

Пішов юнак полювати далеко від куреня і повертався з багатою здобиччю. На півдорозі йому назустріч вийшов старезний дід, з поораним зморшками обличчям, з бородою до пояса, з блискучою шаблею при боці. На плечі старий тримав оковану залізом булаву.

— Зичу щастя і вдачі,— привітався дідусь.

— Хай буде сказано в добрий час, батьку, — відповів юнак.

— Вдало полював, юначе, — замилувався старий, дивлячись на здобич.

— Не так мені дороге полювання, як спритність і мисливська винахідливість.

— Твоя правда, юначе! А як тебе звати?

— Фет-Фрумос — Овечий син.

— Де ж ти живеш?

— Тут, у лісі, дідусю, — відповів юнак і повідав старому почуту від матері повість про їхнє життя-буття.

Схвильований розповіддю юнака, старий поринув у задуму.

— Сину, візьми оцю шаблю та булаву, бо мені вже відмовляють ноги й руки, одною ногою я вже стою в могилі і завтра чи післязавтра складу руки на грудях. Жаль зброї, щоб не пропала марно, бо такої ти не знайдеш ніде. Але пам’ятай, бережи її, як зіницю ока. З нею ти будеш непереможний, жоден ворог тебе не здолає, і, поки триматимеш цю зброю в руках, тобі ніколи не спаде думка про смерть.

Юнак гаряче подякував старому за подарунок, узяв зброю і повернувся до куреня. Щаслива мати зустріла сина і від радощів не знаходила собі місця. Прилаштувавши дичину смажитись на вогні, вона почала розпитувати його, де той полював, що бачив і звідки в нього зброя.

— Полював я, мамо, далеко в лісі похмурому, а повертаючись додому, зустрів озброєного дідуся. Відчуваючи свій близький кінець, той дивний дідусь і подарував мені свою зброю з думкою, що після його смерті вона не ржавітиме і буде в надійних руках.

Через кілька днів юнак мовив матері:

— Мамо, сьогодні я вирушаю в далеку дорогу, хочу подивитись, що там, за лісом.

— Сину мій, спочатку випробуй свою силу, чи вистачить її в тебе, щоб стати до бою з будь-яким ворогом. Бачиш он того величезного дуба? Якщо ти його вирвеш з корінням, то можеш рушати в дорогу, а ні, то сиди біля мене і пий молоко, поки не наберешся стільки сили, щоб вирвати з землі будь-яке дерево.

Фет-Фрумос послухав розумної поради матері. Обхопивши руками могутнього дуба, смикнув раз — дерево не хитнулося, смикнув удруге — дуб затріщав, але не піддався.

Лише зібравши всю силу, смикнув утретє і, вирвавши дуба з корінням, жбурнув його далеко від того місця, де він ріс, а на тому місці залишилась глибока яма.

Мати поцілувала юнака в чоло і благословила в далеку дорогу. Фет-Фрумос узяв шаблю, харчів, булаву і помандрував лісом. Прислухаючись до ніжного шелесту листя, він раптом почув, як стогне ліс, тріщать дерева. «Що воно?» — подумав юнак і рушив у той бік. Не пройшовши й сотні кроків, побачив поламані дерева, а серед них велетня з ногами, наче столітні дуби, з такими самими руками, з палаючими очима та розкуйовдженою чуприною. Той, бавлячись, висмикував із землі дерева і жбурляв їх на всі боки.

— Гей, навіщо ти вириваєш дерева та нищиш ліс? — гнівно запитав у велетня Фет-Фрумос.

— Іди своєю дорогою і мовчи, як не хочеш, щоб тобі скрутили в’язи, — огризнувся бешкетник.

— Еге, як видно, ти не сповна розуму.

— Ти смієш дратувати Вирвидуба? Бачу, ти нічого не чув про Фет-Фрумоса — Овечого сина.

— Звідки ти взялось таке миршаве?

— Давай поміряємо сили!

— Оце саме і я хотів мовити. Будемо боротися чи на шаблях рубатися?

— Святе діло боротьба.

— Хай буде по-твоєму, — погодився Вирвидуб і, схопивши Фет-Фрумоса, кинув ним додолу та й загнав у землю по коліна.

Фет-Фрумос не лишився в боргу. Звівшись на ноги, він схопив Вирвидуба під пахви і так гепнув, що той встряг у землю по пояс. Очухавшись, Вирвидуб вдарив Фет-Фрумоса і загнав його в землю по пахви. Тоді Фет-Фрумос розлючено махнув Вирвидубом з такою силою, що той загруз по шию. Фет-Фрумос миттю вихопив з піхов шаблю і намірився відрубати ворожу голову, але Вирвидуб запросив пощади:

— Фет-Фрумосе, не губи мене! Стану тобі за молодшого брата, служитиму вірою і правдою.

— Гаразд, не будемо сваритися та ворогувати, — простяг Фет-Фрумос руку. Вони міцно обнялись, поцілувались і разом рушили далі. Йшли та йшли від рання до смеркання і нарешті вийшли на узлісся. Перейшовши круту гору, потрапили між скелі, серед яких протікав струмок. З радістю мандрівники кинулись до струмка напитись, але побачили, що вода дуже каламутна.

— Гей, брате, чого тут така скаламучена вода? — спитав Вирвидуб.

— Ходімо вверх проти течії, то побачимо, хто її каламутить.

Мандрівники пройшли добрий шмат шляху і натрапили на велетня, котрий руками лупав скелі на дрібні уламки і ногами штовхав їх у струмок.

— Навіщо ти ламаєш’ скелі та каламутиш воду? — спитав його Фет-Фрумос.

— Це моя робота. Гадаєш, мене дарма звуть Ломикамінь?

— Не велике цабе. Не каламуть води, бо я хочу напитись.

— Не базікай, бо як стисну, то й сліду від тебе не лишиться.

— Як видно, ти не чув про Фет-Фрумоса — Овечого сина?

— То йди до своїх овець і не заважай!

— А може, поміряємося силою?

— Хотів і я це сказати. На шаблях будемо рубатись чи боротись?

— Краще боротися, це святе діло.

Тут Ломикамінь схопив Фет-Фрумоса і вдарив ним об землю так, що той застряг по коліна. Фет-Фрумос підвівся, схопив Ломикаменя і так ним брякнув, що той застряг у землю аж по пояс.

Ломикамінь у свою чергу вдарив Фет-Фрумосом з такою силою, що той загруз по пахви. Тоді Фет-Фрумос розсердився і так гримнув Ломикаменем, що той загруз у землю аж по шию.

Фет-Фрумос швидко витяг шаблю, щоб відтяти голову. Ломикамінь, вгледівши лезо шаблі біля горла, попросив пощади:

— Фет-Фрумосе, не вбивай мене. Буду тобі за молодшого брата, служитиму вірою і правдою.

— Хай буде по-твоєму. Не будемо сваритися і ворогувати, — мовив Фет-Фрумос, по-братньому потиснувши йому руку і міцно поцілувавши, І вже втрьох вирушили у зворотний шлях додому.

Мати Фет-Фрумоса закам’яніла на порозі, коли побачила сина в оточенні страшних велетнів, від ходи яких тремтіла земля:

— Не лякайся, мамо, це мої молодші брати. Ми поклялись жити в мирі, по-братньому. Оцього звуть Вирвидуб, а цього Ломикамінь. Ми разом вирушаємо в широкий світ шукати кращої долі.

— Сину мій, коли ти йдеш у далекий світ і не скоро повернешся, то залиши свою хустинку. Коли мені стане важко на серці, я гляну на неї і знатиму, де ти і що з тобою. Коли ж тобі загрожуватиме смерть — я побачу на хустинці три краплини крові і поспішу на допомогу.

З важкою тугою в серці розпрощався Фет-Фрумос з матір’ю і разом з молодшими братами вирушив у далеку дорогу.

Довго йшли вони хащами, поки вийшли з лісу. День ішли, другий, перебралися через високі гори і нарешті прийшли до золотого палацу з відчиненими навстіж вікнами і дверима. Навколо палацу ріс пишний сад, в якому одні дерева ще тільки цвіли, на інших дозрівали небачені плоди, а ще на інших рясно звисали вже зовсім дозрілі. Здивовані брати обережно підійшли до палацу, але хоч як вдивлялись у відчинені вікна й двері, не помітили нікого. Тоді сміливо зайшли в палац і відразу потрапили у велику кімнату, заставлену широкими столами, що вгинались від різних напоїв та страв. Голодні і стомлені довгою дорогою, брати жадібно допалися до їжі. Наївшись, напившись і добре відпочивши, брати вийшли в сад прогулятись, а коли зголодніли знову, повернулись у палац. Які ж вони були вражені, коли побачили, що столи знову вгинаються від їжі, пляшки повні вина, наче перед тим до них ніхто не торкався.

— Що це означає? — задумався Фет-Фрумос. — Повинен же хтось тут бути, щоб готувати такі смачні страви.

— Як же нам про це дізнатися? — поцікавився Ломикамінь.

— Давайте влаштуємо засаду і дізнаємось, хто тут так господарює,— вирішив Фет-Фрумос і звелів Вирвидубові:— Ти перший залишаєшся в засідці, тільки не засни, хоч би як тебе хилило на сон. Заховайся за ширмою і будь насторожі, неодмінно хтось має з’явитись.

Фет-Фрумос з Ломикаменем пішли на полювання, залишивши Вирвидуба в схованці.

Він кріпився, поки сонце почало хилитись до заходу, а потім заснув. Брати ледве його розбудили на другий день, повернувшись з полювання.

— Кажи, що бачив, — насіли на Вирвидуба, коли той розплющив очі.

— Нічого не бачив, бо такий мене сон здолав, що дивуюсь, як я взагалі прокинувся, — мовив, позіхаючи.

— Ех ти! — кинув докір Фет-Фрумос.

Вирвидуб, відчуваючи свою провину перед братами, наче в рота води набрав. Після обіду Фет-Фрумос звелів Ломикаменю стати на варту, а сам з Вирвидубом подалися на полювання.

Ломикамінь теж заховався за ширму і став чекати появи господарів, але при заході сонця і його здолав непереборний сон. Ледве брати розбудили його наступного дня:

— Вставай, годі вилежуватись, — сердито штовхнув його Фет-Фрумос.

— Га? Що? — злякано скрикнув Ломикамінь.

— Швидше розказуй, хто накрив столи.

— Я нікого не бачив, бо як заснув звечора, то…

— Ось і понадійся на тебе!

Ломикамінь винувато почухав потилицю.

Після ситого обіду Фет-Фрумос промовив:

— Настала моя черга вартувати. Я не засну так, як ви, і хоч би хто тут з’явився — від мене не втече. А ви йдіть на полювання.

Залишившись один, Фет-Фрумос задумався: «Чому так міцно засинали брати? Чи, бува, хто їх не чарував?» Він уважно оглянув свою схованку, проте нічого підозрілого не помітив.

Вийшовши на подвір’я, побачив поблизу густі кущі глоду. Зрубавши шаблею кілька гілок, він повернувся в палац і кинув їх у куток за ширму, заховався туди сам і став чатувати. Коли сонце скотилось до обрію, на нього раптом навалився такий сон, що Фет-Фрумос упав на колючки глоду. Різкий біль, від якого, здавалось, розірветься серце, змусив його схопитись на ноги, і сон наче рукою зняло. За мить Фет-Фрумос почув шурхіт крил — до кімнати через вікно влетіли три сніжно-білі голубки і всілись рядочком на бильцях ліжка. Потім одночасно вдарили крильми і перетворились на молодих вродливих фей. Їхні крила залишились на ліжку, а самі вони миттю взялись до роботи.

Юнак побачив молодих вродливих чарівниць — і в нього затріпотіло серце. А надто з-поміж них виділялась наймолодша, з розплетеними чорними косами, з жагучими карими очима, її губи палахкотіли, наче спілі вишні, на щоках рум’янився відблиск світанку, обличчя нагадувало молочну піну. Коли дівчата випурхнули в сусідню кімнату, Фет-Фрумос швидко схопив їхні крила і причаївся у схованці. Повернувшись до кімнати, феї побачили, що нема крил, і сльози струмочками бризнули з їхніх чарівних очей. Кинулись шукати по всіх закутках, та не знайшли. Потім сіли рядочком на ліжку і заговорили:

Фет-Фрумос — Овечий син — молдавська народна казка

Ілюстрація – Юлій Крига

— Хто взяв наші крила, ласкаво просимо повернути. Якщо це літній чоловік, назвемо його батьком, жінку — назвемо матір’ю, коли це дівчина, будемо звати її сестрою, а якщо це юнак, то та, котра з нас йому полюбиться, стане його дружиною.

Почувши таку річ, Фет-Фрумос вийшов із-за ширми.

Здалося, зійшло ясне сонце після довгої, гнітючої ночі. З дівочих облич відразу зникли сум і горе, очі засяяли радістю, кожній схотілось вийти заміж за такого красеня.

А Фет-Фрумос сказав:

— Є у мене два брати, теж, як і я, неодружені. Якщо вони вам не сподобаються, то я поверну крила, але повірте мені, що без крил вам буде краще.

Феї трохи повагались, але погодились чекати братів.

Повернувшись з полювання, брати закохались у красунь і тут же з ними одружились. Вирвидуб взяв за себе найстаршу, Ломикамінь середульшу, а Фет-Фрумос — наймолодшу.

В розкішному палаці загуло нечуване весілля, яке тривало цілий тиждень. Було там що їсти, було що й пити. Та найбільшою радістю було палке кохання. І потекло веселе життя. Брати ходили на полювання, а їхні дружини з нетерпінням чекали повернення мисливців.

Але неждано-негадано чорне горе впало на щасливі подружжя.

Одного разу, повернувшися з полювання, брати застали своїх дружин змучених, закривавлених і переляканих до смерті. Столи перевернуті, посуд побитий…

— Хто це тут таке накоїв? — гнівно спитав Фет-Фрумос.

— Це злий чарівник — довгобородий карлик. Він катував нас і змушував летіти з ним у його володіння, щоб там ми стали дружинами трьох його синів, і погрожував, що не буде нам спокою, поки ми не погодимось на це, — відповіла дружина Фет-Фрумоса, обливаючись слізьми.

— Браття! Мусимо захистити наших дружин. Ти, Вирвидубе, завтра залишаєшся вдома. Та дивись, не засни, як минулого разу, бо горе тобі буде, — мовив Фет-Фрумос.

Вирвидуб заприсягся, що все зробить як слід, але щойно брати зникли за садом, він заліз під лаву і з переляку зіщулився. Минуло небагато часу, і у вікно влетів зі свистом злий чарівник — довгобородий карлик: ніс — як в індика дзьоб, очі — мов цибулини, ноги — наче веретена, скарлючені руки, обличчя потворне й рябе, наче решето.

Чаклун потовк Вирвидуба, потім дістав сокиру і заходився трощити все підряд, перетворивши хатні речі на купу трісок. Тоді почав катувати жінок, примушував летіти з собою, але ніякі муки не могли змусити їх зрадити своїм чоловікам.

Коли брати повернулися з полювання, то не повірили власним очам.

— Гей, Вирвидубе! Озовися! — гукнули разом.

— Тут я, під лавою, — простогнав той.

Коли брати витягли його із схованки, то побачили: голова в гулях, усе тіло в синцях.

— Що з тобою?

— Ой, таке лихо на мене звалилось, думав, богу душу віддам.

— Сьогодні на варті залишається Ломикамінь. Але затям, якщо злякаєшся потвори, буде тобі зле!

Пообідавши та заспокоївши жінок, Фет-Фрумос з Вирвидубом пішли на полювання. Ломикамінь відразу ж заховався під лаву і став чекати потвору, щоб згребти її в свої дужі руки і стерти на порох.

Незабаром злий карлик, наче ураган, увірвався в двері з сокирою в руках. Він підлетів до схованки Ломикаменя і потрощив лаву. Сів за стіл, наївся, напився. Потім схопив жінок за коси, виволік на подвір’я і почав періщити нагаєм. Шмагає і сичить від люті:

— Підете зі мною чи ні? Заб’ю до смерті! А там вас кожну чекають золоті палати, розкішне життя…

Жінки мовчали. Нічого не добившись, злий чаклун подався геть.

Повернулись брати і знайшли Ломикаменя ледве живого.

— Бачу, нікудишні ви воїни, коли вас так потовк старий розбійник, а ви йому не зуміли зламати хребта. Ідіть краще на полювання, а я сам залишусь на чатах, — хмуро кинув Фет-Фрумос.

Ображені брати насупились і мовчки подались у ліс.

Фет-Фрумос оголив шаблю і став проти дверей. Через півгодини з роззявленою пащею в кімнату вихором влетів лютий чаклун. Фет-Фрумос миттю вхопив його за бороду, виволік у сад і, знайшовши величезного дуба, шаблею розколов стовбур і засунув у щілину карликову бороду. Потім вирвав шаблю, і дуб міцно защемив бороду. Безмежно раді жінки швидко накрили столи. Не встигли страви охолонути, як повернулись брати.

— Ну, друзі,— радо зустрів їх Фет-Фрумос, — нарешті впіймався лютий чаклун. Ось пообідаємо, і я вам покажу, яким він став тихим та смирним.

Пообідавши, брати пішли в сад, але ні дуба, ні чаклуна не знайшли. На тому місці чорніла велика яма.

— Тут уже не до жартів, брати мої. Завтра чи післязавтра чаклун піде на нас війною. Отже, готуймось до битви! — наказав Фет-Фрумос.

Добре вигостривши шаблі, брати лягли відпочивати.

А на світанку земля здригнулася від тупоту копит незліченного війська. Брати прокинулись і з шаблями в руках вибігли надвір.

З обох боків чорною хмарою сунуло вороже військо. Попереду, закутий у броню, скакав чаклун. Побачивши братів, карлик здалеку загорланив:

— Овечий сину, кинь зброю і по-доброму віддай палац та жінок, бо виріжу всіх до ноги, розметаю по полю, щоб ворони склювали, щоб сонце спалило і вітер замів!

— Гей ти, чорний круче! Вирвався з моїх рук, а тепер хочеш, щоб я схилив перед тобою голову! Не діждеш, поганцю! Шаблі вирішать нашу долю. Життя або смерть! — кинув клич Фет-Фрумос і разом з братами рушив до бою. Закривавилась люта січа. Безстрашно билися брати, кожен нарубав навколо себе гори ворожих трупів, а військо прибувало, наче вода у повінь. Коли сонце почало хилитися до заходу, найстрашніша січа розгорілась на тому місці, де бився Вирвидуб. Він рубав шаблею праворуч і ліворуч, але від численних ран сили поступово покидали його. Вирвидуб клякнув, але й далі відбивався від ворогів. Коли зайшло сонце, він упав мертвий. Не ризикуючи битися в темряві, довгобородий карлик наказав своїм військам залишити поле бою.

Знесилені битвою Фет-Фрумос та Ломикамінь повечеряли і заснули міцним сном.

Наступного дня, тільки-но спалахнула на небі зоря, їх розбудив страшний тупіт. Вони вибігли з палацу. Закриваючи обрій з трьох боків, сунули ворожі загони. На чолі війська їхав закований у панцир чаклун. Вгледівши Фет-Фрумоса, він здалеку закричав:

— Овечий сину, кинь шаблю, віддай мені палац та жінок, і я подарую тобі життя. А не хочеш, то візьму силою, а тебе порубаю на шматки і розкидаю по полю, щоб ворони склювали, щоб сонце спалило і вітер замів.

— До бою! — гукнув Фет-Фрумос, пускаючи в хід булаву та шаблю.

Битва розгорялась дедалі сильніше, гори ворожих трупів укривали навколо землю. Але надвечір вороги щільно оточили Ломикаменя, і, коли зайшло сонце, він упав мертвим. Старий чаклун не захотів провадити бій уночі і відвів своє військо.

Вкрай стомлений, Фет-Фрумос повечеряв і заснув наче вбитий. Вранці його розбудив грім барабанів і стукіт копит. З булавою в лівій руці і з шаблею в правій він вийшов із палацу. Військо чаклуна сунулося зі всіх боків, і було його стільки, наче листя на деревах, трави в полі.

Попереду, збиваючи куряву, мчав чаклун. Забачивши Фет-Фрумоса, він закричав:

— Овечий сину! Кидай шаблю, бо з тобою буде те, що й з твоїми братами. Краще віддай мені палац і жінок, а — ні, то зарубаю тебе.

Розметаю по полю,
Щоб ворони склювали,
Щоб сонце спалило
І вітер замів.

— Знаю, що загину, та голови перед тобою не схилю! — гукнув Фет-Фрумос і кинувся в бій.

Чорною хмарою навалилося на нього вороже військо, але все лягло під могутніми ударами. Фет-Фрумос трощив булавою, рубав шаблею, та війська все прибувало. Щільно оточений ворогами, Фет-Фрумос відчув, що його залишають сили, і на мить випустив з руки булаву. Чаклун спритно її підхопив і, вдаривши кілька разів богатиря, забив його на смерть. Потім з рештками армії вдерся до палацу, захопив жінок, підпалив палац і подався до своїх володінь.

А десь далеко мати Фет-Фрумоса дивилась на хустину, все бачила і знала, що діється з її сином, яке горе його спіткало. Серце матері щеміло від болю. А коли вгледіла на хустинці три краплини крові, то зрозуміла, що син загинув, і гірко заридала.

Боса і роздягнена, вона полинула шукати сина. Стогнучи й плачучи, мати пройшла без відпочинку довгу дорогу і добралась до місця страшного кровопролиття. Затамувавши біль, блукала вона між горами почорнілих трупів, шукаючи сина. Нарешті знайшла його на самій вершині гори. Взяла на руки й віднесла вбік, куди не сягав дух тління. Потім схилилась над сином і з усієї сили вдихнула йому в груди життя. Розплющивши очі, Фет-Фрумос важко зітхнув:

— Ой, мамо, як я довго спав!

— Сину, сину, спав би ти вічним сном, коли б я тебе не оживила.

Фет-Фрумос глянув навколо, і з правого ока в нього крапнула сльоза. Мати глянула, і її оповив сум.

— Чому в тебе, сину, плаче праве око?

— Як же йому не плакати, коли був у мене товариш вірний, брат рідний. Хоробро бився з ворогами, а тепер лежить мертвий серед цих бузувірів.

Горе і біль дитини обпекли серце матері. Вона повела очима й побачила мертвого Ломикаменя. Підійшла, схилилась над ним і вдихнула йому в груди життя. Воїн миттю зірвався на ноги і кинувся обіймати матір.

Фет-Фрумос — Овечий син — молдавська народна казка

Ілюстрація – Юлій Крига

Фет-Фрумос знову важко зітхнув, і з лівого ока в нього бризнула сльоза.

— Чому, синку, в тебе ліве око плаче?

— Як йому не плакати, мамо, коли біль розриває моє серце. Мав я товариша вірного Вирвидуба. Не було в світі міцнішої дружби за нашу. В бою він став поруч зі мною і бився, не жаліючи життя, поки впав мертвий і тепер мусить лежати отут серед клятих ворогів.

Широко відкритими очима мати озирнулась навколо і серед великої купи трупів помітила Вирвидуба. Підійшла, схилилась над ним і вдихнула йому в груди життя. Воїн стрепенувся, розплющив очі, підвівся і з великою радістю приєднався до братів. А мати? Мати бездиханна впала на землю. Три безсмертні душі вона мала і всі три віддала воїнам.

Невимовна печаль оповила братів за рідною матір’ю. Поховали її з усіма почестями, посіяли на могилі квіти і рясно полили їх слізьми. Потім стали радитись, що їм робити далі. Фет-Фрумос мовив:

— Гайда, брати мої, ходімо туди, де я припинав до дуба довгобородого розбійника. Він вирвав дерево і втік, волочачи його по землі. Підемо по тому сліду і знайдемо його.

Так брати і вчинили. Знайшовши слід, вони йшли по ньому та йшли і нарешті досягли широкої і глибокої прірви, в якій не було видно дна.

— Треба міцного мотуза, щоб спуститися в безодню, — сказав Овечий син. — Проте скільки я не дивився, ніде не стрічав конопель.

Недалеко звідти ріс липовий гай. Брати пішли туди і шість днів та шість ночей невтомно дерли личчя і плели мотуз, поки виплели грубого та довгого. Фет-Фрумос наказав Вирвидубу:

— Спускайся в безодню, знайди там наших дружин і повертайся з ними сюди. Хоч би скільки часу минуло, ми на вас тут чекатимемо і відразу витягнемо на поверхню.

Обв’язавшись мотузом, Вирвидуб сказав:

— Пильнуйте добре, як тільки смикну за мотуз, негайно тягніть мене назад.

— Гаразд, — відповіли брати і почали опускати мотуз у чорну прірву. Десь на половині дороги Вирвидуб сильно смикнув за мотуз. Брати швидко витягли його на поверхню. Вирвидуб побілів, наче полотно.

— Що з тобою?

— Ох, ледь серце не розірвалось від жаху. Десь на половині прірви загриміло, спалахнули блискавки, вогненні гадюки з шипінням і свистом вились навколо мене так, що на голові здибилась чуприна.

— Спускайся ти, брате Ломикаменю.

Той обв’язався мотузом і, спускаючись в прірву, теж сказав братам:

— Як тільки смикну за мотуз — відразу ж тягніть угору.

На половині шляху Ломикамінь сильно шарпнув за мотуз… Коли брати витягли його на поверхню, він був ледь живий від жаху і розповів те саме, що й Вирвидуб.

— Ех ви, боягузи нікчемні! — роздратовано кинув Фет-Фрумос, обв’язуючись мотузом, — Опускайте мене вниз до самого кінця, а потім чекайте, поки я повернусь з жінками і дам знак.

Вирвидуб і Ломикамінь пустили мотуз. Фет-Фрумос не злякався ні грому, ні блискавок, ні гадюк, що вились навколо, і коли котра з них намагалась його вжалити, рубав її шаблею навпіл. Він спускався, спускався, поки помітив відблиски світла, що нагадували світанкову зорю. Зоря поволі розгорялась і спалахнула всіма барвами веселки. Спустившись ще трохи, Фет-Фрумос відчув під ногами землю і, оглянувшись, помітив дзвінке джерело, що вихлюпувалось з-під крутої гори. Небо, хмари, гори, трава — все було таке саме, як на землі.

Фет-Фрумос відпочив біля джерела і рушив у дорогу. Йшов через ліси дрімучі, через поля широкі, води глибокі, поки одного дня добрався до самотньої хатини. Постукав у вікно. Зарипіли двері, і на порозі з’явилась згорблена бабуся.

— Добрий день, бабусю!

— Будь здоровий і ти, юначе, — відповіла та.

— Бабусю, не гнівайтесь, дайте напитись води, бо вмираю від спраги. По дорозі не зустрів жодної криниці, жодного струмка. Мої губи горять вогнем, і душа висохла.

— Від усього серця я б тебе напоїла, та не маю в хаті й краплини води. Сідай на призьбі та спочинь, бо ти, видно, з далекої дороги і добре-таки стомився.

Фет-Фрумос присів на призьбу й почув сумну бабусину розповідь:

— Велике горе спіткало нас, юначе. Вже десять років, як страшний змій висушує всі джерела в нашому царстві. З’являється він із бездонної криниці, що недалеко від моєї хатини. Одного разу, коли від спраги вимерла половина людей, той зміюка вилетів з криниці і громовим голосом, від якого затремтіли гори і похилились ліси, прорік: «Як хочете мати воду, то щотижня по черзі з кожного села приводьте мені вродливу дівчину. Як цього не зробите, то нашлю на вас бурі і люту спеку, щоб все спопелили і змели з лиця земного». Порадились люди і вирішили: чим усім загинути, краще вчинити змієву волю. З тих пір і віддають йому щотижня молоду дівчину, а змій дозволяє воді наповнювати наші криниці.

— А чому ж зараз немає води?

Фет-Фрумос — Овечий син — молдавська народна казка

Ілюстрація – Юлій Крига

— Сьогодні прийшла черга нашому селу віддавати на поталу ворогові найвродливішу дівчину. Що то за красуня, якби ти бачив! По всьому світу такої не стрінеш. Коли вона вийде ввечері на прогулянку, то зорі в небі тьмяніють, бо її очі сяють ясніше від них. Коли вона вийде в поле, квіти вклоняються їй, бо її очі сяють ясніше від квітів. Коли вона вийде в ліс, трави хиляться їй до ніг, замовкають пташки голосисті, перестають дзвеніти струмки. Отож опечалені люди вирішили перетерпіти спрагу, а дівчину на добу затримати та хоча б надивитись на неї. А завтра вранці її відведуть до змія.

— Бабусю, невже й досі у вас не знайшлося сміливця, котрий знищив би того змія?

— Багато звитяжців ставало до бою, та всіх поглинула земля.

Погомонівши, бабуся пригостила Фет-Фрумоса, постелила постіль і побажала доброго єну. На світанку його розбудила жалібна музика і невтішне ридання. Юнак швидко вдягнувся, вийшов з хатини і побачив натовп людей, чорних, наче земля. Люди вели вродливу дівчину до змієвої криниці.

— Ось і ведуть нещасну, — схлипнула бабуся.

Фет-Фрумос став перед натовпом, що річкою лив сльози, і могутнім голосом заговорив:

— Стійте, люди! Дайте мені шаблю, і я зарубаю клятого змія.

— Не смій про це навіть думати, юначе, — залунали голоси, — Не такі герої, як ти, знаходились, та жоден з них не вернувся живим.

— Дайте мені шаблю! — благав юнак.

Порадились люди і вирішили дати зброю, хай, мовляв, спробує щастя.

Підійшли всі до зрубу криниці, побажали витязю щастя та й розлетілись хто куди, наче перепілки.

Фет-Фрумос відніс зомлілу від жаху дівчину далі від криниці, оголив шаблю і став чекати змія. Незабаром почулось виття і свист. Юнак міцніше затис у руці шаблю. Тут, мов з гармати, вилетів з криниці дванадцятиголовий змій. Кожна голова вивергала полум’я, шкірила гострі зуби, намагалася вхопити витязя і роздерти на шматки. Ухиляючись від ударів, Фет-Фрумос рубонув найстрашнішу голову. Відтята голова покотилась додолу, а з шиї вдарила струменем брудна кров. Змій оскаженіло кинувся на звитяжця всіма ощиреними головами. Та Фет-Фрумос, вправно орудуючи шаблею, одну по одній стинав потворні голови чудовиська, поки зрубав останню. Дівчина побачила мертве страховисько і кинулась переможцеві на шию:

— Витязю, чим я віддячу тобі за порятунок?

— Подаруй мені перстень з руки і хустину.

Дівчина віддала юнакові перстень, хустину і чимдуж помчала в село.

Фет-Фрумос затримався біля криниці. Коли дівчина зникла, він шаблею повідрубував язики зі змієвих голів, загорнув ті язики у хустину і подався до хатини гостинної бабусі відпочити і трохи підкріпитись.

А врятовану дівчину недалеко від села зустрів безбородий волоцюга, якого послала громада дізнатись про її долю.

— Як ти врятувалась? — здивувався волоцюга.

— Змія вбито.

Тут у голову безбородого закралась спокуслива думка, що він у цьому випадку може зірвати квітку квіток — взяти собі красуню. Ідучи поруч з нею, він раптом вихопив ножа і притулив лезо до дівочих грудей:

— Як ти не скажеш громаді, що це я врятував тебе від лютого змія, то цей ніж стримітиме в твоєму серці.

Злякана дівчина поклялась, цілуючи ніж, що скаже людям, як він хоробро бився з ворогом, здолав його і врятував їй життя. Взявшись за руки, вони поспішили до села. Побачивши їх, люди не повірили власним очам.

— Як тобі пощастило врятуватись, миле наше сонечко? — пригортав кожен дівчину до грудей. Вона очима показувала на безбородого.

— Еге, то ось де було заховано щастя нашого царства, — здивовано гомоніли люди.

— Я вбив лютого змія, люди добрі,— хвастав безбородий.

— Тільки такому богатиреві й одружитись з нашою красунею, — вирішила громада.

Всі почали вітати наречених, зичити добра, щастя, довгих років.

Згодом загуло весілля. Від смачних страв та напоїв гнулися столи. Сто музикантів заграли на труби. Люди раділи і веселились як ніколи, лише молода сиділа смутна-смутна.

— Бабусю, чому так виграють музики? — спитав Фет-Фрумос у своєї господині.

— Велике свято у нас, юначе! Нарешті вбито хижого змія, і найкраща дівчина виходить заміж за витязя, котрий знищив ту потвору і врятував їй життя.

— Цікаво! Піду і я гляну на те весілля та подарую дещо молодим, — усміхнувся Фет-Фрумос і, захопивши хустину з язиками змія, подався в село. По всіх вулицях юрмилися люди, танцювали і веселились. Фет-Фрумос поволі, поволі та й собі знайшов місце серед громади. Тоді вийшов наперед і, вклонившись людям, промовив:

— Люди добрі, прийміть від мене дарунок. А молодим зичу щастя великого, життя квітучого, щоб легко їм жилося, господарство велося!

— А що ти маєш у хустині?

— Тут дванадцять язиків змія, котрими він висмоктував воду з усіх криниць по всьому царству.

— Як? Невже?.. — здивувались люди.

— Брехня! — заверещав безбородий.

Фет-Фрумос — Овечий син — молдавська народна казка

Ілюстрація – Юлій Крига

— А ось і перстень, якого мені подарувала дівчина біля криниці, — пильно глянув Фет-Фрумос в очі нареченої.

— Ось мій справжній наречений! — скрикнула дівчина, кидаючись в обійми Фет-Фрумоса.

Безбородий побілів, наче крейда, затремтів, мов осиковий лист. Люди з огидою глянули на нього і сказали справжньому витязеві:

— Якщо ти маєш намір одружитися з нашою дівчиною, ми всі тебе благословляємо!

— Не прогнівайтесь, люди добрі, я — одружений.

— Тоді чим зможемо віддячити тобі за добро, яке ти вчинив для нас?

— Прошу тільки шаблю і булаву. А якщо мені трапиться горе, надіюсь, ви подасте дружню руку допомоги.

— Для чого тобі, витязю, шукати пригод і небезпек? Залишайся з нами. Як люди живуть, так житимеш і ти. І нам буде радісно, що серед нас житиме такий видатний сміливець.

— Щиро вам дякую, але мушу йти.

— Що ж, силуваним конем далеко не заїдеш, — сказав наймудріший дідусь, вручив юнакові зброю і побажав щасливої дороги. Тут же привели буланого жеребця, котрого ні разу не виводили зі стайні. До хвоста йому прив’язали торбу з горіхами та зв’язаного безбородого: де горіх упаде, там шматок відпаде. Давши коневі волю, вдарили його батогом і гукнули:

— Неси цю нечисть до дідька в зуби!

Жеребець вдарив копитами по степу і розніс зрадливого безбородого на дрібні шматочки:

Де горіх упав,
Там шматок відпав.
Де рука упала —Там криниця стала.
Де відпали ноги —Загули дороги.
Де упала спина —Простяглась долина.

Фет-Фрумос, озброєний шаблею і булавою, довго мандрував горами високими, лісами дрімучими і, кого б не зустрів по дорозі, все запитував, чи, бува, не знає той, де маєток злого чарівника, довгобородого карлика.

Ніхто не чув і не знає,
Де вампір маєток має.

Ішов та йшов Фет-Фрумос і нарешті натрапив на самітну хатину. Постукав у двері, і на порозі з’явився молодий богатир.

Набік шия скручена.
І нога скалічена.

— Доброго дня, чоловіче!

— Тобі також, подорожній!

— Чи не знаєш, бува, де маєток довгобородого карлика?

— Ех, витязю, як не знати? Завдав і мені той злодюга чимало горя:

Від зорі я бився з ним,
Грім гримів, стелився дим…
Та осилити не зміг,
І мене він переміг.
Скрутив шию, зламав ногу,
Богатир я ж був, їй-богу.

Якщо ти думаєш битися з ним на смерть, то слухай моєї поради: не шукай довгобороду потвору, бо його ні булава, ні шабля не бере. Йди на мамалижну гору, де плюскотить молочне озеро. Там знайдеш величезного кнура. Якщо ти його побореш, то довгобородий карлик тої ж миті впаде мертвий.

І пішов Фет-Фрумос від села до села, випитуючи дорогу до мамалижної гори і молочного озера.

Нарешті дістався він до тої гори й приліг на березі молочного озера спочити. М’який килим зеленої травиці стелився по березі. Раптом витязь почув таке страхітливе рохкання й верещання, від якого чуприна йому дибом стала. Оголив Фет-Фрумос шаблю і, повернувшись, побачив перед собою величезного дикого кабана.

З пащею зубатою,
З очима банькатими.
Мов з дроту щетина,
Рило як жердина.
Як дихне — вогнем сипне,
Де ступне — вода бризне.

Підступив до потвори Фет-Фрумос — і спалахнув бій! Коли сонце стало хилитись до заходу, Фет-Фрумос і потвора в знемозі попадали на землю. Лежали нерухомо, і раптом обидва помітили в голубому небі орла. Орел то робив плавні кола, ширяв, то завмирав на місці, виглядаючи здобич.

Уздрівши орла, кабан закричав:

— Орле-орлику, принеси мені води попити, а я тобі дам м’яса на три дні.

Фет-Фрумос — Овечий син — молдавська народна казка

Ілюстрація – Юлій Крига

Фет-Фрумос і собі звернувся до орла:

Ой орлику-соколе,
Літаєш високо ти,
Принеси водиці,
Дай мені напитись.
Ще й скропи водою,
Щоб я став до бою.
Заготую тобі м’яса
На тиждень запасу.

Почувши таку мову, орел стрілою шугнув до річки, набрав у дзьоб води, змочив крила й підлетів до Фет-Фрумоса.

З дзьоба дав витязеві води, тріпнувши крильми, окропив його.

Фет-Фрумос відчув у собі таку силу, як ніколи досі. Звівся на ноги й кількома помахами шаблі відрубав кабанові голову. А орел одразу ж узявся шматувати кабаняче м’ясо.

Залишивши бойовище, Фет-Фрумос рушив далі до маєтку довгобородого карлика. Ішов та йшов від світання до смеркання і нарешті побачив перед собою позолочений палац з відчиненими навстіж дверима.

Коли забили кабана, карлик почув страшну втому і наказав своїй дружині Ляні Косинзяні постелити ліжко. Ліг і заснув мертвим сном. Тут з’явився Фет-Фрумос і всадив шаблю в серце злому карлику. Ляна Косинзяна не повірила власним очам, побачивши перед собою Фет-Фрумоса. Безмежно раді, вони кинулись до інших кімнат, відшукали старших сестер, і всі четверо негайно подалися до того місця, що вело нагору.

Фет-Фрумос смикнув за мотуз, брати почули і підняли трьох сестер. Коли мотуз опустився за Фет-Фрумосом, той надумав перевірити щирість братів і замість себе прив’язав камінь.

На півдорозі брати пустили камінь донизу разом з мотузом. Проклинаючи зрадників, Фет-Фрумос став міркувати, як йому вибратись на поверхню землі. Вдалині маячів ліс, і витязь рушив туди. Днина була погожа, та раптом зірвався вітер, з-за обрію виповзли важкі хмари, загуркотіло й заблискало.

На узліссі стриміло самітне дерево, а на ньому велике гніздо з пташенятами. Ті страшенно злякались грози, і одне з пташенят запищало:

— Чоловіче добрий, пожалій нас, врятуй від загибелі! Бачиш, насувається жахлива гроза з вогнем і камінням.

Защеміло від жалю серце у Фет-Фрумоса. Виліз він на дерево, обережно взяв пташенят, і тоді спустився з ними на землю і прикрив їх своїм тілом. Лютувала гроза, ламались дерева, сипалось каміння, спалахували блискавиці. А коли затихло, Фет-Фрумос знову виліз на дерево, полагодив гніздо і посадив у нього пташенят. Тільки-но він зібрався на землю, як побачив у небі величезного птаха з жіночою головою, з хижим поглядом. Найстарше пташеня злякано закричало:

— Ой, летить орлиця, наша матуся! Як тільки тебе побачить, то з’їсть відразу, бо вона живиться людським м’ясом!

Бажаючи врятувати Фет-Фрумоса, пташеня вдарило тричі крильцями, і він перетворився на пір’їну з правого крила пташеняти.

Орлиця, дихаючи вогнем і парою, ще здалеку запитала своїх дітей:

— Хто вас урятував від грози?

— Якийсь чоловік, — відповіло найстарше пташеня.

— Куди ж він пішов?

— На схід сонця.

Наче блискавка, з гуркотом і свистом орлиця майнула на схід. Долетіла до краю землі, звідки сходить сонце, але нікого не побачила. Розлючена повернулась до гнізда і зашипіла:

— Ви збрехали мені! Кажіть правду — в який бік він пішов?

— На захід сонця, — сказало найстарше пташеня.

Кинулась орлиця на захід, долетіла до краю землі, туди, де сонце опускається в океан на спочинок, але навіть людського духу ніде не відчула і повернулась до гнізда ще сердитіша. Люто запитала:

— В який бік подався той чоловік? Кажіть правду, бо повідриваю язики, пообпалюю крила!

— Він пішов на північ, — пропищали пташенята.

Чимдуж полетіла орлиця на північ, досягла краю землі, але й сліду людського не знайшла. Повернулась назад і грізно закричала:

— На південь подався той чоловік, а ви мене обманули!

Орлиця стрілою майнула вдалину так, що іскри посипались їй услід.

Долетіла туди, де нещадно палить сонце, але й в тім краю не знайшла живої душі. Повернулась стомлена назад і востаннє запитала:

— Хто вас урятував? Як не скажете, не дам вам ні їсти, ні пити.

— Матусю, а як ми скажемо, ти йому нічого поганого не зробиш?

— Я хочу йому подякувати.

Тоді пташеня тричі вдарило крильцями, і з’явився Фет-Фрумос.

Орлиця гаряче обняла його, поцілувала й запитала:

— Чим я тобі віддячу, чоловіче добрий? Ось уже двадцять років, як висиджую пташенят, і завжди, коли мене нема, налітає гроза з вогнем та камінням і знищує їх у гнізді.

— Тобі не під силу те, що я хотів би просити.

— А все ж, чого хоче твоє серце?

— Хочу вибратися звідси на поверхню землі.

— Це дуже важко, але я тобі допоможу. Спечи дванадцять печей хліба, засмаж дванадцять биків і приготуй дванадцять бочок вина. Коли все буде готове, то ось тобі перо з мого крила, підігріватимеш його на вогні з думкою про мене, і я, не гаючись, прилечу.

Фет-Фрумос, затиснувши в руці перо з крила орлиці, рушив у село, де жили його друзі.

Коли люди довідались, що повернувся витязь, втішилися:

— Наш витязь не забув про нас!

— Люди добрі, велика біда мене пригнала до вас.

— Кажи, витязю!

— Мені треба дванадцять печей хліба, дванадцять смажених биків і дванадцять бочок вина.

— Завтра вранці все будеш мати.

Люди негайно взялись до роботи: одні смажили биків, інші пекли хліб, наповнювали бочки старим вином. На світанку наступного дня все було готове. М’ясо не холодне і не гаряче, хліб м’який і добре випечений. В бочках пінилось старе вино.

Фет-Фрумос запалив тріску і, тримаючи пір’їну в полум’ї, подумав про орлицю. За якусь мить вона опустилась біля нього і промовила:

— Хліб і м’ясо поклади мені на праве крило, а вино — на ліве. Коли я поверну голову праворуч, даси мені хліба і м’яса, коли поверну ліворуч, даси відро вина.

Фет-Фрумос зробив так, як веліла орлиця, всівся їй на спину, і вони полетіли до безодні.

В дорозі, коли орлиця повертала голову праворуч, він давав їй хліба і м’яса, а коли повертала ліворуч, то виливав їй у дзьоб відро вина.

Довго вони летіли, поки нарешті підлетіли до виходу. Тут скінчилось м’ясо і хліб, але орлиця весь час повертала голову праворуч, вимагаючи їжі.

Тоді Фет-Фрумос вихопив шаблю, відрубав шматок м’яса від своєї лівої ноги і кинув орлиці в дзьоб. Незабаром вони вибрались на поверхню землі. Над землею віяв теплий вітерець. Лагідно пригрівало сонечко, і, скільки сягав зір, усе зеленіло, буяло, квітло, раділо погожій днині. Перш ніж розпрощатись, орлиця запитала у Фет-Фрумоса:

— Де ти взяв останній шматок м’яса? Дуже солодке й смачне було.

— То я приберіг найсмачніший шматочок смаженого бика і дав тобі наостанку.

— Кажи правду, мені здається, то не з бика було м’ясо.

Довелося признатись:

— Я відрубав шматок м’яса із своєї лівої ноги і дав тобі, щоб вистачило сили вилетіти на поверхню.

Тоді орлиця викинула з дзьоба той шматок, приклала його на місце, і воно вмить приросло, наче й не було ніколи відтяте.

Потім вони подякували одне одному за добро і кожен подався своїм шляхом.

Озброєний шаблею та булавою, Фет-Фрумос помандрував шукати дружину й названих братів.

Довго він блукав по світу, поки нарешті зустрів хлопчину, що пас свиней. Свині мирно рились під кущами, а хлопчина лежав собі на травичці. Фет-Фрумос примостився біля нього.

— Чий ти, хлопчику?

— Мій батько — Фет-Фрумос.

— А як звуть твою матір?

— Іляна Косинзяна.

Фет-Фрумосові — наче ніж у серце. Це був його рідний син.

— А чиї це свині?

— Це стадо належить Ломикаменю і Вирвидубу, — братам мого батька. Так мені казала матуся.

— А мати що робить?

— Вона — наймичкою в маєтку Ломикаменя і Вирвидуба.

— А тебе хоча б годують за те, що ти пасеш свині?

— Гірка моя доля, — невтішно зітхнув хлопчина з слізьми на очах.

У Фет-Фрумоса запекло біля серця.

— Коли ввечері повертаюся в маєток, — розповідав хлопчина, — і заганяю свиней на обору, то брати мого батька сидять у своїх світлицях біля відчинених вікон і дивляться на мене. Як на гріх, серед стада є хитрюще порося і нізащо не йде в загінку, поки за ним не наганяєшся до знемоги та добре не відлупцюєш. Батькові брати аж падають від сміху, коли я, висолопивши язика, ганяюсь за клятим поросям. Потім беруть шматок холодної мамалиги і кидають з вікна. Як упіймаю той шматок, то трохи вгамую голод, але частіше мамалигу хапає пес, а я залишаюсь голодний.

Фет-Фрумос — Овечий син — молдавська народна казка

Ілюстрація – Юлій Крига

— Гей, хлопче! Ану впіймай те кляте порося.

Хлопчина швидко впіймав хитре порося.

Фет-Фрумос тут же його заколов і підвісив смажитись над багаттям.

— Ой, що ти наробив, безсердечний чоловіче? Хочеш, щоб мене забили на смерть! — заридав хлопчина.

— Не бійся, увечері брати свиней не будуть лічити, а завтра я з ними розрахуюся за порося.

Хлопчина, тамуючи горе, заспокоївся і став уминати смажене м’ясо, поки наївся вволю.

Тим часом Фет-Фрумос вирізав з дуба доброго кия і простягнув хлопчині:

— Візьми цього кия і потягнеш того собаку по ребрах, коли він поперед тебе кинеться до мамалиги.

Увечері хлопчина так і вчинив, як навчив його Фет-Фрумос, але те помітив Ломикамінь з вікна палацу, вибіг з нагаєм у руках і почав безжально періщити хлопчину та верещати на всю горлянку:

— Шибенику, шахраю, ти такий же безпутний злодюга, яким був твій батько! Я тебе відучу від дурних звичок, і скоріше в тебе руки всохнуть, ніж ти замахнешся на нашого собачку!

Побитий хлопчина жалібно схлипував та стогнав, нещасна мати втішала його, як могла, і голодного поклала спати.

Пізно вночі, коли все живе зборов міцний сон, Фет-Фрумос нечутно зайшов у приземкувату халупу, обшарпану вітрами, посічену дощами. Ляна Косинзяна при сліпому світлі каганця латала сорочку і коли побачила коханого, то на мить закам’яніла. Потім сльози радості вмили її почорніле від горя обличчя.

— Милий мій витязю…

— Іляно, кохана…

Вони обнялись і поцілувались.

Потім довго розповідали одне одному про свої злигодні. Нарешті Фет-Фрумос попросив дружину:

— Іляно, до ранку поший мені величезну сорочку, щоб у неї вмістилось три чоловіки.

На світанку сорочка була готова. Фет-Фрумос узяв булаву в праву руку, сорочку в ліву і вийшов на подвір’я.

Вирвидуб і Ломикамінь сиділи на ганку палацу в позолочених кріслах, товсті, наче відгодовані свині, і давали слугам різні накази.

Наймити, мов ті мурахи, кидались кожен до своєї роботи.

— Доброго ранку, брати! — привітався Фет-Фрумос.

Ті від несподіванки витріщили очі й застигли в кріслах.

— Зійдіть униз, погомонимо по-давньому, як приятелі.

В братів морозом війнуло поза спинами, і вони з острахом підійшли до Фет-Фрумоса. Той гнівно кинув їм в обличчя:

Пси ви потворні,
Душі ваші чорні,
Тож нема між нами миру.
Живете, не згинули,
Мене ж на смерть кинули,
Та мені не жаль за тим,
Бо вернувся я живим!

А ви гадали, що я загинув, і з моєї дружини та сина зробили собі наймитів! Де ваша совість, нелюди погані? Адже ви добре знаєте, що вам життя дароване ціною крові моєї матері. Залізайте в цю сорочку, булава вибере, де ворог, де друг.

Вони втрьох влізли в сорочку, і Фет-Фрумос швиргонув булаву за хмари. Вона ринула звідти, мов уламок скелі з вершини гори, влучила в Ломикаменя та Вирвидуба і навіки загнала їх глибоко-глибоко в землю.

А Фет-Фрумос повернувся до Ляни Косинзяни, і вони поселились у чудовому палаці. Відтоді стали жити та поживати в добрі та злагоді. Може, й досі живуть…

Подобається!

Сподобалась казка? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
Молдавські народні казки” 
Видавництво “Веселка”,  Київ, 1971р.

Залишити коментар