ukraine

Друзі! Ми щиро надіємось що у цей надзвичайно важкий час для нашої країни казки допоможуть вам хоч трішки перемкнутись та відпочити.

Віримо в наших воїнів! Віримо в нашу перемогу! Слава Україні!

Фет-Фрумос — Овечий син

Молдавські народні казки

Фет-Фрумос — Овечий син — молдавська народна казка

Це діялось давно-давно, а якби такого не було, то і в казку не ввійшло б. А було це тоді, коли блоху підкували і вона стрибала — хмар діставала.

В ті часи по молдавських степах багато чабанів ходило. Один з них мав гарну та велику отару овець і мандрував з нею всюди: по гірських полонинах, по квітучих узліссях, по запашних луках.

Усі його вівці були як вівці, лише одна серед них якась кручена, завжди ходила зажурена і часто намагалась утекти з отари. І скільки чабан її не лупцював та собаками не цькував, нічого не помагало. Це набридло чабанові, і він махнув на неї рукою: хай іде, мовляв, куди хоче, хоч до вовка в зуби. Вівця тиць сюди, тиць туди, від травиці до травиці, все далі й далі, та й заблукала в лісові нетрі.

Фет-Фрумос — Овечий син — молдавська народна казка

Ілюстрація – Юлій Крига

Отямившись, озирнулась довкола, а там жодної живої душі, лише дерева, товсті та високі, стоять похмурою стіною, закриваючи вітами сонце, навіваючи сум і тривогу.

Глянула вівця в один бік, в другий, потім тричі обкрутилась і стала гарною дівчиною, — засяяла, мов сонечко навесні. Пішла лісом, знайшла світлу поляну і нашвидкуруч заходилась будувати з гілок та різнотрав’я курінь, щоб на випадок негоди було де заховатись. Незабаром житло було готове, і дівчина мала де спочити, зберігати гриби, суниці та інші лісові дарунки, що знаходила недалеко від свого житла. Так повільно й текло тихе, спокійне життя.

Та ось від квітів запашних
І від вітрів прудких,
Від шуму велетнів-дубів
І від струмка, що голубів,

вродився в неї хлопчик. Ріс малюк не днями, а годинами. Через три дні вже вибіг з куреня і став розмовляти з своєю матір’ю.

Не минуло багато часу, як хлопчина зміцнів і пішов у ліс на полювання. Кмітливий, спритний мисливець бігав так швидко, що легко наздоганяв зайця і завжди приносив з полювання багату здобич. Так вони жили, не відаючи горя. Мати раділа, що її син росте вродливим, сміливим і розумним. Якось хлопчина запитав у матері:

— Мамо, хто ми такі, звідки я взявся і як мене звуть?

— Зовуть тебе Фет-Фрумос — Овечий син, а тепер послухай, хто ми такі і звідкіль прийшли сюди. Я народилась в отарі одного чабана, виросла в тій отарі. Я була милою овечкою, правда, трохи легковажною, проте мені дуже не подобалось, щоб кожного дня мене лупцювали дрючком, а потім зарізали на м’ясо. Вибравши слушну годину, я втекла з отари, перекинулась у жінку, потім збудувала оцей курінь і з того часу тут і живу.

Та ось від квітів запашних
І від вітрів прудких,
Від шуму велетнів-дубів
І від струмка, що голубів,

народився в мене ти, любий сину, — обійняла мати юнака і гаряче поцілувала.

Одного разу, перед тим як вирушити на полювання, син сказав до матері:

— Мамо, я сьогодні полюватиму далі від куреня, бо дичина тут наполохана і тікає далеко в хащі.

— Йди, сину, та будь обережний.

Пішов юнак полювати далеко від куреня і повертався з багатою здобиччю. На півдорозі йому назустріч вийшов старезний дід, з поораним зморшками обличчям, з бородою до пояса, з блискучою шаблею при боці. На плечі старий тримав оковану залізом булаву.

— Зичу щастя і вдачі,— привітався дідусь.

— Хай буде сказано в добрий час, батьку, — відповів юнак.

— Вдало полював, юначе, — замилувався старий, дивлячись на здобич.

— Не так мені дороге полювання, як спритність і мисливська винахідливість.

— Твоя правда, юначе! А як тебе звати?

— Фет-Фрумос — Овечий син.

— Де ж ти живеш?

— Тут, у лісі, дідусю, — відповів юнак і повідав старому почуту від матері повість про їхнє життя-буття.

Схвильований розповіддю юнака, старий поринув у задуму.

— Сину, візьми оцю шаблю та булаву, бо мені вже відмовляють ноги й руки, одною ногою я вже стою в могилі і завтра чи післязавтра складу руки на грудях. Жаль зброї, щоб не пропала марно, бо такої ти не знайдеш ніде. Але пам’ятай, бережи її, як зіницю ока. З нею ти будеш непереможний, жоден ворог тебе не здолає, і, поки триматимеш цю зброю в руках, тобі ніколи не спаде думка про смерть.

Юнак гаряче подякував старому за подарунок, узяв зброю і повернувся до куреня. Щаслива мати зустріла сина і від радощів не знаходила собі місця. Прилаштувавши дичину смажитись на вогні, вона почала розпитувати його, де той полював, що бачив і звідки в нього зброя.

— Полював я, мамо, далеко в лісі похмурому, а повертаючись додому, зустрів озброєного дідуся. Відчуваючи свій близький кінець, той дивний дідусь і подарував мені свою зброю з думкою, що після його смерті вона не ржавітиме і буде в надійних руках.

Через кілька днів юнак мовив матері:

— Мамо, сьогодні я вирушаю в далеку дорогу, хочу подивитись, що там, за лісом.

— Сину мій, спочатку випробуй свою силу, чи вистачить її в тебе, щоб стати до бою з будь-яким ворогом. Бачиш он того величезного дуба? Якщо ти його вирвеш з корінням, то можеш рушати в дорогу, а ні, то сиди біля мене і пий молоко, поки не наберешся стільки сили, щоб вирвати з землі будь-яке дерево.

Фет-Фрумос послухав розумної поради матері. Обхопивши руками могутнього дуба, смикнув раз — дерево не хитнулося, смикнув удруге — дуб затріщав, але не піддався.

Лише зібравши всю силу, смикнув утретє і, вирвавши дуба з корінням, жбурнув його далеко від того місця, де він ріс, а на тому місці залишилась глибока яма.

Мати поцілувала юнака в чоло і благословила в далеку дорогу. Фет-Фрумос узяв шаблю, харчів, булаву і помандрував лісом. Прислухаючись до ніжного шелесту листя, він раптом почув, як стогне ліс, тріщать дерева. «Що воно?» — подумав юнак і рушив у той бік. Не пройшовши й сотні кроків, побачив поламані дерева, а серед них велетня з ногами, наче столітні дуби, з такими самими руками, з палаючими очима та розкуйовдженою чуприною. Той, бавлячись, висмикував із землі дерева і жбурляв їх на всі боки.

— Гей, навіщо ти вириваєш дерева та нищиш ліс? — гнівно запитав у велетня Фет-Фрумос.

— Іди своєю дорогою і мовчи, як не хочеш, щоб тобі скрутили в’язи, — огризнувся бешкетник.

— Еге, як видно, ти не сповна розуму.

— Ти смієш дратувати Вирвидуба? Бачу, ти нічого не чув про Фет-Фрумоса — Овечого сина.

— Звідки ти взялось таке миршаве?

— Давай поміряємо сили!

— Оце саме і я хотів мовити. Будемо боротися чи на шаблях рубатися?

— Святе діло боротьба.

— Хай буде по-твоєму, — погодився Вирвидуб і, схопивши Фет-Фрумоса, кинув ним додолу та й загнав у землю по коліна.

Фет-Фрумос не лишився в боргу. Звівшись на ноги, він схопив Вирвидуба під пахви і так гепнув, що той встряг у землю по пояс. Очухавшись, Вирвидуб вдарив Фет-Фрумоса і загнав його в землю по пахви. Тоді Фет-Фрумос розлючено махнув Вирвидубом з такою силою, що той загруз по шию. Фет-Фрумос миттю вихопив з піхов шаблю і намірився відрубати ворожу голову, але Вирвидуб запросив пощади:

— Фет-Фрумосе, не губи мене! Стану тобі за молодшого брата, служитиму вірою і правдою.

— Гаразд, не будемо сваритися та ворогувати, — простяг Фет-Фрумос руку. Вони міцно обнялись, поцілувались і разом рушили далі. Йшли та йшли від рання до смеркання і нарешті вийшли на узлісся. Перейшовши круту гору, потрапили між скелі, серед яких протікав струмок. З радістю мандрівники кинулись до струмка напитись, але побачили, що вода дуже каламутна.

— Гей, брате, чого тут така скаламучена вода? — спитав Вирвидуб.

— Ходімо вверх проти течії, то побачимо, хто її каламутить.

Мандрівники пройшли добрий шмат шляху і натрапили на велетня, котрий руками лупав скелі на дрібні уламки і ногами штовхав їх у струмок.

— Навіщо ти ламаєш’ скелі та каламутиш воду? — спитав його Фет-Фрумос.

— Це моя робота. Гадаєш, мене дарма звуть Ломикамінь?

— Не велике цабе. Не каламуть води, бо я хочу напитись.

— Не базікай, бо як стисну, то й сліду від тебе не лишиться.

— Як видно, ти не чув про Фет-Фрумоса — Овечого сина?

— То йди до своїх овець і не заважай!

— А може, поміряємося силою?

— Хотів і я це сказати. На шаблях будемо рубатись чи боротись?

— Краще боротися, це святе діло.

Тут Ломикамінь схопив Фет-Фрумоса і вдарив ним об землю так, що той застряг по коліна. Фет-Фрумос підвівся, схопив Ломикаменя і так ним брякнув, що той застряг у землю аж по пояс.

Ломикамінь у свою чергу вдарив Фет-Фрумосом з такою силою, що той загруз по пахви. Тоді Фет-Фрумос розсердився і так гримнув Ломикаменем, що той загруз у землю аж по шию.

Фет-Фрумос швидко витяг шаблю, щоб відтяти голову. Ломикамінь, вгледівши лезо шаблі біля горла, попросив пощади:

— Фет-Фрумосе, не вбивай мене. Буду тобі за молодшого брата, служитиму вірою і правдою.

— Хай буде по-твоєму. Не будемо сваритися і ворогувати, — мовив Фет-Фрумос, по-братньому потиснувши йому руку і міцно поцілувавши, І вже втрьох вирушили у зворотний шлях додому.

Мати Фет-Фрумоса закам’яніла на порозі, коли побачила сина в оточенні страшних велетнів, від ходи яких тремтіла земля:

— Не лякайся, мамо, це мої молодші брати. Ми поклялись жити в мирі, по-братньому. Оцього звуть Вирвидуб, а цього Ломикамінь. Ми разом вирушаємо в широкий світ шукати кращої долі.

— Сину мій, коли ти йдеш у далекий світ і не скоро повернешся, то залиши свою хустинку. Коли мені стане важко на серці, я гляну на неї і знатиму, де ти і що з тобою. Коли ж тобі загрожуватиме смерть — я побачу на хустинці три краплини крові і поспішу на допомогу.

З важкою тугою в серці розпрощався Фет-Фрумос з матір’ю і разом з молодшими братами вирушив у далеку дорогу.

Довго йшли вони хащами, поки вийшли з лісу. День ішли, другий, перебралися через високі гори і нарешті прийшли до золотого палацу з відчиненими навстіж вікнами і дверима. Навколо палацу ріс пишний сад, в якому одні дерева ще тільки цвіли, на інших дозрівали небачені плоди, а ще на інших рясно звисали вже зовсім дозрілі. Здивовані брати обережно підійшли до палацу, але хоч як вдивлялись у відчинені вікна й двері, не помітили нікого. Тоді сміливо зайшли в палац і відразу потрапили у велику кімнату, заставлену широкими столами, що вгинались від різних напоїв та страв. Голодні і стомлені довгою дорогою, брати жадібно допалися до їжі. Наївшись, напившись і добре відпочивши, брати вийшли в сад прогулятись, а коли зголодніли знову, повернулись у палац. Які ж вони були вражені, коли побачили, що столи знову вгинаються від їжі, пляшки повні вина, наче перед тим до них ніхто не торкався.

— Що це означає? — задумався Фет-Фрумос. — Повинен же хтось тут бути, щоб готувати такі смачні страви.

— Як же нам про це дізнатися? — поцікавився Ломикамінь.

— Давайте влаштуємо засаду і дізнаємось, хто тут так господарює,— вирішив Фет-Фрумос і звелів Вирвидубові:— Ти перший залишаєшся в засідці, тільки не засни, хоч би як тебе хилило на сон. Заховайся за ширмою і будь насторожі, неодмінно хтось має з’явитись.

Фет-Фрумос з Ломикаменем пішли на полювання, залишивши Вирвидуба в схованці.

Він кріпився, поки сонце почало хилитись до заходу, а потім заснув. Брати ледве його розбудили на другий день, повернувшись з полювання.

— Кажи, що бачив, — насіли на Вирвидуба, коли той розплющив очі.

— Нічого не бачив, бо такий мене сон здолав, що дивуюсь, як я взагалі прокинувся, — мовив, позіхаючи.

— Ех ти! — кинув докір Фет-Фрумос.

Вирвидуб, відчуваючи свою провину перед братами, наче в рота води набрав. Після обіду Фет-Фрумос звелів Ломикаменю стати на варту, а сам з Вирвидубом подалися на полювання.

Ломикамінь теж заховався за ширму і став чекати появи господарів, але при заході сонця і його здолав непереборний сон. Ледве брати розбудили його наступного дня:

— Вставай, годі вилежуватись, — сердито штовхнув його Фет-Фрумос.

— Га? Що? — злякано скрикнув Ломикамінь.

— Швидше розказуй, хто накрив столи.

— Я нікого не бачив, бо як заснув звечора, то…

— Ось і понадійся на тебе!

Ломикамінь винувато почухав потилицю.

Після ситого обіду Фет-Фрумос промовив:

— Настала моя черга вартувати. Я не засну так, як ви, і хоч би хто тут з’явився — від мене не втече. А ви йдіть на полювання.

Залишившись один, Фет-Фрумос задумався: «Чому так міцно засинали брати? Чи, бува, хто їх не чарував?» Він уважно оглянув свою схованку, проте нічого підозрілого не помітив.

Вийшовши на подвір’я, побачив поблизу густі кущі глоду. Зрубавши шаблею кілька гілок, він повернувся в палац і кинув їх у куток за ширму, заховався туди сам і став чатувати. Коли сонце скотилось до обрію, на нього раптом навалився такий сон, що Фет-Фрумос упав на колючки глоду. Різкий біль, від якого, здавалось, розірветься серце, змусив його схопитись на ноги, і сон наче рукою зняло. За мить Фет-Фрумос почув шурхіт крил — до кімнати через вікно влетіли три сніжно-білі голубки і всілись рядочком на бильцях ліжка. Потім одночасно вдарили крильми і перетворились на молодих вродливих фей. Їхні крила залишились на ліжку, а самі вони миттю взялись до роботи.

Юнак побачив молодих вродливих чарівниць — і в нього затріпотіло серце. А надто з-поміж них виділялась наймолодша, з розплетеними чорними косами, з жагучими карими очима, її губи палахкотіли, наче спілі вишні, на щоках рум’янився відблиск світанку, обличчя нагадувало молочну піну. Коли дівчата випурхнули в сусідню кімнату, Фет-Фрумос швидко схопив їхні крила і причаївся у схованці. Повернувшись до кімнати, феї побачили, що нема крил, і сльози струмочками бризнули з їхніх чарівних очей. Кинулись шукати по всіх закутках, та не знайшли. Потім сіли рядочком на ліжку і заговорили:

Фет-Фрумос — Овечий син — молдавська народна казка

Ілюстрація – Юлій Крига

— Хто взяв наші крила, ласкаво просимо повернути. Якщо це літній чоловік, назвемо його батьком, жінку — назвемо матір’ю, коли це дівчина, будемо звати її сестрою, а якщо це юнак, то та, котра з нас йому полюбиться, стане його дружиною.

Почувши таку річ, Фет-Фрумос вийшов із-за ширми.

Здалося, зійшло ясне сонце після довгої, гнітючої ночі. З дівочих облич відразу зникли сум і горе, очі засяяли радістю, кожній схотілось вийти заміж за такого красеня.

А Фет-Фрумос сказав:

— Є у мене два брати, теж, як і я, неодружені. Якщо вони вам не сподобаються, то я поверну крила, але повірте мені, що без крил вам буде краще.

Феї трохи повагались, але погодились чекати братів.

Повернувшись з полювання, брати закохались у красунь і тут же з ними одружились. Вирвидуб взяв за себе найстаршу, Ломикамінь середульшу, а Фет-Фрумос — наймолодшу.

В розкішному палаці загуло нечуване весілля, яке тривало цілий тиждень. Було там що їсти, було що й пити. Та найбільшою радістю було палке кохання. І потекло веселе життя. Брати ходили на полювання, а їхні дружини з нетерпінням чекали повернення мисливців.

Але неждано-негадано чорне горе впало на щасливі подружжя.

Одного разу, повернувшися з полювання, брати застали своїх дружин змучених, закривавлених і переляканих до смерті. Столи перевернуті, посуд побитий…

— Хто це тут таке накоїв? — гнівно спитав Фет-Фрумос.

— Це злий чарівник — довгобородий карлик. Він катував нас і змушував летіти з ним у його володіння, щоб там ми стали дружинами трьох його синів, і погрожував, що не буде нам спокою, поки ми не погодимось на це, — відповіла дружина Фет-Фрумоса, обливаючись слізьми.

— Браття! Мусимо захистити наших дружин. Ти, Вирвидубе, завтра залишаєшся вдома. Та дивись, не засни, як минулого разу, бо горе тобі буде, — мовив Фет-Фрумос.

Вирвидуб заприсягся, що все зробить як слід, але щойно брати зникли за садом, він заліз під лаву і з переляку зіщулився. Минуло небагато часу, і у вікно влетів зі свистом злий чарівник — довгобородий карлик: ніс — як в індика дзьоб, очі — мов цибулини, ноги — наче веретена, скарлючені руки, обличчя потворне й рябе, наче решето.

Чаклун потовк Вирвидуба, потім дістав сокиру і заходився трощити все підряд, перетворивши хатні речі на купу трісок. Тоді почав катувати жінок, примушував летіти з собою, але ніякі муки не могли змусити їх зрадити своїм чоловікам.

Коли брати повернулися з полювання, то не повірили власним очам.

— Гей, Вирвидубе! Озовися! — гукнули разом.

— Тут я, під лавою, — простогнав той.

Коли брати витягли його із схованки, то побачили: голова в гулях, усе тіло в синцях.

— Що з тобою?

— Ой, таке лихо на мене звалилось, думав, богу душу віддам.

— Сьогодні на варті залишається Ломикамінь. Але затям, якщо злякаєшся потвори, буде тобі зле!

Пообідавши та заспокоївши жінок, Фет-Фрумос з Вирвидубом пішли на полювання. Ломикамінь відразу ж заховався під лаву і став чекати потвору, щоб згребти її в свої дужі руки і стерти на порох.

Незабаром злий карлик, наче ураган, увірвався в двері з сокирою в руках. Він підлетів до схованки Ломикаменя і потрощив лаву. Сів за стіл, наївся, напився. Потім схопив жінок за коси, виволік на подвір’я і почав періщити нагаєм. Шмагає і сичить від люті:

— Підете зі мною чи ні? Заб’ю до смерті! А там вас кожну чекають золоті палати, розкішне життя…

Жінки мовчали. Нічого не добившись, злий чаклун подався геть.

Повернулись брати і знайшли Ломикаменя ледве живого.

— Бачу, нікудишні ви воїни, коли вас так потовк старий розбійник, а ви йому не зуміли зламати хребта. Ідіть краще на полювання, а я сам залишусь на чатах, — хмуро кинув Фет-Фрумос.

Ображені брати насупились і мовчки подались у ліс.

Фет-Фрумос оголив шаблю і став проти дверей. Через півгодини з роззявленою пащею в кімнату вихором влетів лютий чаклун. Фет-Фрумос миттю вхопив його за бороду, виволік у сад і, знайшовши величезного дуба, шаблею розколов стовбур і засунув у щілину карликову бороду. Потім вирвав шаблю, і дуб міцно защемив бороду. Безмежно раді жінки швидко накрили столи. Не встигли страви охолонути, як повернулись брати.

— Ну, друзі,— радо зустрів їх Фет-Фрумос, — нарешті впіймався лютий чаклун. Ось пообідаємо, і я вам покажу, яким він став тихим та смирним.

Пообідавши, брати пішли в сад, але ні дуба, ні чаклуна не знайшли. На тому місці чорніла велика яма.

— Тут уже не до жартів, брати мої. Завтра чи післязавтра чаклун піде на нас війною. Отже, готуймось до битви! — наказав Фет-Фрумос.

Добре вигостривши шаблі, брати лягли відпочивати.

А на світанку земля здригнулася від тупоту копит незліченного війська. Брати прокинулись і з шаблями в руках вибігли надвір.

З обох боків чорною хмарою сунуло вороже військо. Попереду, закутий у броню, скакав чаклун. Побачивши братів, карлик здалеку загорланив:

— Овечий сину, кинь зброю і по-доброму віддай палац та жінок, бо виріжу всіх до ноги, розметаю по полю, щоб ворони склювали, щоб сонце спалило і вітер замів!

— Гей ти, чорний круче! Вирвався з моїх рук, а тепер хочеш, щоб я схилив перед тобою голову! Не діждеш, поганцю! Шаблі вирішать нашу долю. Життя або смерть! — кинув клич Фет-Фрумос і разом з братами рушив до бою. Закривавилась люта січа. Безстрашно билися брати, кожен нарубав навколо себе гори ворожих трупів, а військо прибувало, наче вода у повінь. Коли сонце почало хилитися до заходу, найстрашніша січа розгорілась на тому місці, де бився Вирвидуб. Він рубав шаблею праворуч і ліворуч, але від численних ран сили поступово покидали його. Вирвидуб клякнув, але й далі відбивався від ворогів. Коли зайшло сонце, він упав мертвий. Не ризикуючи битися в темряві, довгобородий карлик наказав своїм військам залишити поле бою.

Знесилені битвою Фет-Фрумос та Ломикамінь повечеряли і заснули міцним сном.

Наступного дня, тільки-но спалахнула на небі зоря, їх розбудив страшний тупіт. Вони вибігли з палацу. Закриваючи обрій з трьох боків, сунули ворожі загони. На чолі війська їхав закований у панцир чаклун. Вгледівши Фет-Фрумоса, він здалеку закричав:

Сторінки: 1 2 3

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 1

Поки немає оцінок...

Джерело:
Молдавські народні казки” 
Видавництво “Веселка”,  Київ, 1971р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: