Фіалка

Вона з’явилася навесні — маленька тендітна дівчинка з синьою скрипкою під пахвою. Коли дівчинка заграла, птахи замовкли, прислухаючись до чарівних звуків її скрипки, бджоли та метелики довго кружляли навколо, підспівуючи мелодіям, які виводив смичок.

— Послухай, Фіалко, — сказала їй червонощока дівчина, сестра хвалькуватого Маку, прозвана Вітрогонкою, — ти могла б виступати з концертами та отримувати величезні гроші.

— Але, у мене немає ніякої школи, — відповіла Фіалка-Скрипалька. — Я щаслива, що моя гра взагалі приносить комусь радість.

— Були б у тебе гроші, ти могла б краще зодягнутись, — повчала її Вітрогонка. — А то ти й у будні й у свята ходиш в одній і тій самій зеленій сукні.

— Мені й так добре, я про розкішне вбрання і не мрію, — відповіла дівчинка.

— Якби ти мала гроші, ти купила б собі бурштинове намисто і одягла б на свою тонку шию, — втрутилася в їхню розмову красуня Тюльпанша. — Може, сподобалася б комусь.

Фіалка-Скрипалька засміялася.

— Кажеш, шия у мене негарна, тонка. Так це моє намисто сподобалося б, а не я. У намисто він закохався б, а не в мене. Краще залишитися такою, якою є.

— Ти міркуєш, як дитина, з тобою навіть поговорити серйозно не можна, — розгнівалася Вітрогонка і, підфарбувавши губи, посміхнулася Ірису, що стояв на протилежному боці стежки.

Ірис на її посмішку не відповів — у цей час Фіалка заграла знову, полонивши його чудовою музикою.
Із завмиранням серця слухав він чарівну мелодію.

Вона лилася і лилася, як ніжна пісня кохання і дружби, яким немає кінця і тоді, коли земля застигає, охоплена великою білою тишею. Фіалка перестала грати, і синьоока Незабудка, нахилившись до неї, прошепотіла:

— Бачила, як Ірис дивився на тебе? Очей не зводив. Він закохався у тебе!

— Та що ти! – тихо зітхнула Фіалка. — Я ж негарна. Поруч із Вітрогонкою та Тюльпаншею я просто Попелюшка. З якого дива в мене мав би закохатися мене розбещений красунями Ірис? Мабуть, він дуже любить музику і слухав мою скрипку, а ти морочиш мені голову, щоб потім посміятися з мене.

Так відповідала Фіалка, але серце її все ж таки затужило.

Вона притиснула до плеча синю скрипку і вилила свою тугу та мрії у тихій мелодії.

Слухачі почули що в житті нескінченно багато щастя, варто тільки простягнути руку і все, що ти забажаєш — кохання, дружба, радість, — впаде на неї, наче зірки з високого блакитного літнього неба.

Скрипка Фіалки замовкла, і Ірис ще довго мучився і журився, якби Бузок не прошепотів йому на вухо:

— Ірисе, не будь дурнем, не змарнуй своє щастя! Невже ти не бачиш, що Фіалка грає лише для тебе!
Вона в тебе закохана, це й сліпий бачить.

—Звідки ти знаєш? – обурився Ірис. – Фіалка – така артистка: вона ніби витає в небесній синяві, навколо самого сонця. Земні почуття їй чужі, вона живе своїм мистецтвом, і такий пересічний хлопець, як я, для неї не більше, ніж проста стеблинка.

Настав теплий вечір, і Фіалка грала Місячну сонату.

Спочатку в музиці чулася незрозуміла туга, що щемить благанням, смуток зречення, але мелодія перейшла в пристрасний шепіт, вона манила, кликала і, все наростаючи, кричала про щастя.

Поруч з Ірисом пристрасно зітхала вітрогонка.

Її подих п’янив, як вино. Ірис хмелів і втрачав розум.

Образ Фіалки перетворився на звуки, а Вітрогонка хилилася до нього всім тілом, цілувала його, нашіптувала ніжні слова, і Ірисові почало здаватися, що Вітрогонка — його щастя.

Можливо, Ірис на ранок б схаменувся, пошкодував би про швидкоплинне захоплення, але не встигла ще зійти роса, як Вітрогонка роздзвонила всім подружкам про своє майбутнє весілля.

Нареченого і наречену вітали, бажали їм щастя, благополучного життя, багатого потомством.
Вітрогонка задоволено крутилася — тільки червона спідниця майоріла, а Ірис стояв нерухомий і байдужий, ніби це не він одружується з Вітрогонкою.

Після весільного бенкету мали початися танці, і Фіалка мала грати вальси та польки.
Гості вишикувалися парами, і посаджений батько Тюльпан зробив знак скрипальці, але настала незручна тиша.

У весільній метушні ніхто не помітив, як зникла Фіалка. Тільки тепер Ірис зрозумів, що це вона, йдучи, сказала:

—Будь щасливий! Дякую тобі за те, що зустрівся мені! Мої страждання народять нові пісні, які принесуть щастя іншим.