ukraine

Друзі! Ми щиро надіємось що у цей надзвичайно важкий час для нашої країни казки допоможуть вам хоч трішки перемкнутись та відпочити.

Віримо в наших воїнів! Віримо в нашу перемогу! Слава Україні!

Флорентіна

Джеймс Крюс

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ,
у якому відбувається знайомство з Флорентіною, з дядечком Гнавком, бабунею і стає відомо, про що мовиться в трьох Флорентіниних віршах з повного зібрання її творів

Це повість для дівчаток, хлопчиків, батьків, муніципальних радників і крамарів з дрібних крамничок.
А щоб дівчатка, хлопчики, батьки, муніципальні радники й крамарі знали, про що йдеться, я з самого початку оголошу, мов на театральній афіші, де відбувається дія і хто в ній бере участь.

Перше місце дії: велике місто з п’ятьма вокзалами, тридцятьма трамваями, сотнею церков, двомастами кінотеатрів та мільйоном мешканців.

Друге місце дії: невеличке приальпійське село з кількома селянськими садибами, однією капличкою, малою крамницею.
У цьому селі водиться також багато собак, а ще більше котів.

Час дії: торік або й давніше.

Головна дійова особа: Флорентіна, одинадцятирічна дівчинка.

Статисти: родина Шульце-Нойбергів, крамарка Роза Райбісль і 500 000 голубів.
А тепер завіса підіймається, починається оповідь

Флорентіна — найхудіша найтендітніша дівчинка з усіх, що живуть у нашому великому місті.
А коли місто має мільйон населення, це таки щось важить.
Навіть найголодніший людоїд утратив би апетит, побачивши Флорентіну. Отака вона худюща!

Та не подумайте, що у Флорентіни погані батьки й не дають їй їсти. Де там! Флорентіна заіграшки може ум’яти сім бутербродів із шинкою, яблуко, два банани і шматок торта “Принц-регент”. Не лише може, а таки й уминає.

Отож, Флорентіна така худа зовсім не того, що голодна. А чого ж?
Здається мені, відповісти на таке важке запитання могли б хіба семеро найславетніших професорів, що вкупі мають щонайменше сорок дев’ять орденів.

Але я думаю собі так: Флорентіна забагато стрибає, крутиться, ні хвилинки не встоїть на місці. Одне слово: вона мов та лялька, що танцює на нитках.

Флорентіна й сама журиться, що така худа. Я можу потвердити це з допомогою одного вірша. Бо Флорентіна іноді складає вірші, її повне зібрання творів списане вздовж і впоперек на величезному аркуші пакувального паперу, що його вона згортає у кілька разів і ховає на горищі під старий матрац. На цьому аркуші є й той вірш, який я маю на увазі і який не хочу таїти від своїх читачів.

ПІСНЯ ІЗ САМИХ ЗАПИТАНЬ
Чого ця рука худюща,
така худюща?
І шия така тонка?
Чого я суха-сухуща,
така сухуща?
Не знаю, чого така!
Чого це мені не спиться,
ніяк не спиться?
Усе я сама й сама!
А ноги чому як спиці,
чому як спиці?
Й спокою мені нема?
Чого це усі як люди,
усі як люди?
Чого це мені кортить
повненьким дівчатком бути,
дівчатком бути,
як Інге, хоча б на мить?
Чого все невлад питаю,
невлад питаю?
І мова чудна моя?
Ах, що вам сказати маю,
сказати маю:
бо Флорентіна я!

Флорентіна каже в цьому вірші, що вона така, як є, бо вона Флорентіна й край.

Одначе дорослі кажуть: Флорентіна нервова.

Діти кажуть: Флорентіна — ящірка.
Бабуня каже: Флорентіна — крутілочка, а не дитина. Як на мене, це дуже мило сказано.

А втім, це й через бабуню Флорентіна така худа. Бабуня живе на другому кінці міста. Отож дорога від дому дівчинки до бабуні — це ніби маршрут для тих, що лікуються від огрядності.

Завжди, коли Флорентінині батьки працюють уночі,— а це буває частенько,— дівчинка мусить долати цю д6рогу. І йде вона так.
Насамперед спускається поруччям із шостого до першого поверху: шшшть, рррть, фффть, один поворот, другий — і падає просто біля виходу.

Надворі дівчинка стрибає по тротуару на лівій нозі до крамнички пані Вітстум, де починається бруківка. Там Флорентіна міняє ліву ногу на праву і так дострибує до перехрестя.

Тепер їй треба дістатися на той бік головної вулиці, де зупиняється трамвай 30-А.

На цьому місці Флорентіна щоразу замислюється: на яке ж світло переходити вулицю — на зелене чи на червоне? Найчастіше вона чеше на червоне світло, бо так цікавіше. Розмахує собі руками, мовляв, нехай знають, і машини, й автобуси: іде Флорентіна.

І тут як заскрегочуть гальма, принаймні двоє чи троє гальм заскрегоче, і щонайменше двоє водіїв нагримають на дівча. Та і є чого: хіба можна Флорентінин вчинок назвати розважливим або чемним? У тім-то й біда, що таке буває щоразу, як Флорентіна переходить вулицю.

На зупинці Флорентіна довгенько чекає, доки над’їде трамвай, що його веде дядечко Гнавк. Інші водії її не цікавлять.
Отепер настає найкраща частина дороги до бабуні: їзда в трамваї. Починається вона з того, що Флорентіна ніяк не може знайти грошей на проїзд. Спочатку вона шукає їх у лівій кишені плаща, тоді в правій, тоді нишпорить у кишені на спідничці, тоді в кишені на блузці і, нарешті, шукає в сумці, бо здебільшого саме там знаходяться гроші.

Після цього Флорентіна вдає із себе малу дитину й гукає ще писклявіше, як звичайно:

— Дядечку кондукторе, дайте, будь ласка, дитячий квиток до кінця!
Ця маленька хитрість їй завжди минається, хоча Флорентіні вже одинадцять років і їй аж ніяк не годиться брати дитячий квиток.

Тепер квиток у руках, і Флорентіна проштовхується наперед. Вона прошмигує поміж чиїмись руками й ногами, тільки попискує: “Даруйте, будь ласка”. У тисняві губить сумку й пробирається назад, розштовхуючи гострими ліктями собі дорогу; нарешті пропажу знайдено і Флорентіна знову вибирається наперед, ще мить — і вона вже біля самого дядечка Гнавка, водія трамвая, розпашіла, як мак, і захекана:

— Добридень, дядечку Гнавку! А ось і я!

Дядечко Гнавк повертає голову, вигукує:

— А, це ти, моя цокотухо! — і вказівним пальцем лівої руки показує на табличку. Там написано:

ПАСАЖИРАМ РОЗМОВЛЯТИ 3 ВОДІЄМ ЗАБОРОНЕНО!

Флорентіна щоразу читає ту табличку й щоразу каже:

— Дядечку Гнавку, хіба я пасажир? Я Флорентіна. Я їду до бабуні.

Флорентіна ненадовго вмовкає і тільки стежить, як водій перемикає швидкість. Потім знов щебече:

— Минулого разу ви їхали набагато швидше, дядечку Гнавку! А не можна додати тяги? Ми навіть сто вісімдесят кілометрів на годину не їдемо! Он подивіться на дерева! Вони ледве сунуть! Може, я таки приїду до бабуні вчасно? їй уже вісімдесят років! Але вона щодня сама приносить з льоху чотири пляшки пива. Спершу шістдесят дві сходинки вниз, а тоді шістдесят дві сходинки нагору.

— О, твоя бабуня, як дівка,— гуде дядечко Гнавк.

— Ага,— щебече Флорентіна.— Щира правда. А як почне розповідати бувальщини про шевця Шінкеля, то так ошелешить, що ну!
На цьому місці дядечко Гнавк завжди сміється. А надто вже тоді, як мала, худенька, мов скіпка, дівчинка одинадцяти років каже: “Так ошелешить, що ну!” В її устах ці слова звучать дуже кумедно.

Так чи інак, а Флорентіна, як їде, щоразу переповідає дядечкові Гнавкові останню бабусину бувальщину.

На жаль, бувальщини про шевця Шінкеля такі довгі, що на кінцевій зупинці трамваю здебільшого не стає ще кількох метрів, аби їх доказати. Тоді Флорентіна зіскакує на підніжку, з підніжки — на бруківку і вже звідти кричить:

— Наостанці швець Шінкель прив’язав чорта до лещат і так його налупешив, що той став, мов ягня. І пообіцяв шевцеві, що скільки житиме, йому не докучатиме. То швець Шінкель і відпустив його на волю. Чорт подався до пекла, і там його бабуся наклала йому на гулі пластир. До побачення, дядечку Гнавку!
Дядечко Гнавк зітхає:

— Бувай здорова, Флорентіно!

Та й усміхається собі; що не кажіть, а дівчинка йому до душі.
А з повного зібрання Флорентіниних творів можна довідатися, що й вона дуже любить дядечка Гнавка. Там є такий ось вірш:

ПІСНЯ ПРО ТРАМВАЙ
Я до жовтого трамваю
приворожена навік.
Водія там добре знаю —
що за славний чоловік!
Він так зі мною гомонить,
як татко мій, бува.
Його трамвай біжить-дзвенить
маршрутом тридцять “А”.
Серед міста я гукаю:
— Годі, дядечку, стоять!
Бо на жовтому трамваї
всюди перші проїздять.
Тоді сміється дядьо Гнавк,
як татко мій, бува.
А сам веде собі трамвай
маршрутом тридцять “А”.
Торохчу, мов талалайка,
що аж дядечко притих:
— Чом це, дядю, ваш трамвайко
щозупинки чмих та чмих?
Тоді сміється дядьо Гнавк,
як татко мій, бува.
А сам веде собі трамвай
маршрутом тридцять “А”.
Оце б їхати і їхать
цілий день і цілий вік.
Що за втіха, що за втіха,
що за милий чоловік!
Він так зі мною гомонить,
як татко мій, бува.
Його трамвай біжить-дзвенить
маршрутом тридцять “А”.

Поїздка з дядечком Гнавком маршрутом 30-А — то більша частина дороги до бабуні. Далі — дуже просто. Там, де висить табличка з написом “Переходити луг заборонено!”, Флорентіна перестрибує канаву, потім звертає навпрошки через луг і мчить уздовж металевої огорожі, волочачи по ґратах свою сумку.

Виходить напрочуд гарна мелодія: тррт, тррт, тррт! Аж ось де взявся пристаркуватий собака з породи чау-чау, ще й хворий на задуху. Хотів був загавкати й не зумів.

У кінці металевої огорожі Флорентіна звертає праворуч, мчить повз три комунальні будинки й завертає у двері четвертого. На порозі збирає все, що повипадало з сумки, і вибігає нагору по шістдесяти двох сходинках, гукаючи:

— Бабуню! Це я!

А бабуня вже стоїть на порозі із щіткою в руках, щоб гарненько почистити онуці светрик, спідничку, а передусім черевики.
Зрештою Флорентіна вскакує в коридорчик, а звідти на кухню й вітається з линючим котом Костянтином.
Минає кілька хвилин, і ось уже бабуня пригощає онуку чашкою какао, пирогом з яблуками та з горіхами і розповідає їй нову бувальщину про шевця Шінкеля.

Що Флорентіна думає про свою бабуню, теж довідуємося з її повного зібрання творів на тому ж пакувальному папері, її римована думка про бабуню звучить так:

ПІСНЯ ПРО БАБУНЮ ТА ЇЇ ДІМ
Тут ходором стіни,
тут я головна.
Тут є Ернестіна —
бабуня чудна.
По сходах вузеньких
до льоху летить
так само скоренько
мов я або ти.
Хто має чудову бабуню здавен,
то що йому непогідь зла?
Та тільки край міста бабуня живе,
це відстань таки немала.
Бабуня у спину,
як той Підганяй:
— Гайда, Флорентіно,
у ванну пірнай!
А хвилі — мов гори!
Матроси — егей!
Зникає у морі
нам острів з очей.
Хто має чарівну бабуню здавен,
то що йому мило в очах?
Та тільки край міста бабуня живе.
А це таки сумно, аж страх!
Бабунин котисько —
пан Няв-Костянтин —
очицями блиска,
ну й хитрий же він!
Підкрався до столу,
обходить кружка
та й тягне додолу
ляща чи линка.
Хто має кота і бабуню здавен,
сміється, як навіть болить.
Та тільки край міста бабуня живе,-
то як мені це пережить?

Хоча Флорентіна скаржиться у вірші на довгу дорогу до бабуні, та як тільки до неї навідається, то до десятої вечора й не думає спати, а розігрує у ванні морську подорож або роздивляється “Ілюстрований пташиний календар за 1897 рік”.

А наступного ранку їй знов доводиться прощатися з бабунею і йти до школи.

Після школи вона вистрибом добирається додому, перед дверима довго шукає ключа, аж поки нарешті знаходить, тоді відмикає двері, в кухні об щось спотикається й очима натрапляє на цидулку, де написано:

“Підсмаж собі троє яєчок, підігрій брюссельську капусту й картоплю, а тоді берися за уроки! Повернусь додому о сьомій. Цілую. Мама”.

Нижче іноді буває дописано:
“Я теж. Твій старий”.
Старий — це Флорентінин тато.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ,
у якому Флорентіна щось собі задумує і в якому йдеться про кіновиробництво, правильне харчування та уроки

Тепер ви чимало знаєте про Флорентіну і трохи про бабуню. Та нічогісінько не знаєте про батьків. Що вдієш: їх важко застати вдома. Як і застанеш когось одного з них, то й то ненадовго. Скажу ясніше: батьки Флорентіни працюють на кіностудії.

Мама малює шрифти. Вона пише літери для титрів та імена акторів. Часом і її шрифти відіграють у фільмі свою маленьку роль. Скажімо, ви бачите на екрані колосисту ниву, а понад нивою з’являється раптом напис освітленими літерами, який сповіщає: “Літо 1860”. Тоді ви довідуєтеся, що йдеться про літо 1860 року, літо, коли 120 років тому дозрівало жито. І для вас дуже важливо, що ви це знаєте. А написала це мама Флорентіни.

Старий (тобто її тато) — це людина, яка зняла для вас на плівку оту житню ниву, з сонцем на задньому плані й відблисками обабіч. Для фільму робота з камерою ще важливіша, ніж написання шрифтів. Тому тата Флорентіна бачить ще рідше, як маму.

Але хіба фільм така важлива штука, щоб через неї маленькій дівчинці раз у раз лишатися самій? Це таке запитання, на яке могли б відповісти хіба що семеро найславетніших професорів, які мають гуртом щонайменше сорок дев’ять орденів.
Але через це запитання я хочу розказати вам одну пригоду з голубами.

Місто, в якому живе Флорентіна, має багато давніх церков з високими вежами і хтозна-скільки великих майданів з водограями й пам’ятниками.

А тому, що на вежах є бійниці, ніші й лазівки; тому, що водограї та пам’ятники мають карнизи, крайки й виступи; тому, що старенькі люди охоче кришать хліб на великих майданах, тому в місті живе сила-силенна голубів.

Колись, у давнину їх було всього кілька тисяч. Та нині, в добу Флорентіни, їх тут розвелося з півмільйона — п’ятсот тисяч голубів! У кожному разі так запевняють муніципальні радники, які повинні це знати.

Раніше, коли голубів було всього кілька тисяч, птахи давали людям радість. Жила тоді одна старенька жінка, яка щодня випрохувала в пекарів крихти хліба й годувала ними голубів; усі знали цю жінку як Марію-Голубівну і дуже її любили, а муніципальні радники перегодом, як вона померла, спорудили їй прекрасний пам’ятник.

Так і височіє Марія-Голубівна, годуючи птахів у маленькій чаші водограю, а навкруг її голови в’ється трійко голубів, трійко з роззявленими дзьобиками сидить у ногах, а з їхніх дзьобиків у чашу збігає тонкими цівками вода.

На той час, як муніципальні радники врочисто відкрили пам’ятник Марії-Голубівні, ті самі муніципальні радники поклали собі “покінчити з проблемою голубів, яких стає все більше й більше, шляхом гуманного зменшення їх”. Чи знаєте ви, що це означає по-людському?

Належало виловити й знищити стільки голубів, щоб із півмільйона їх лишилось кілька тисяч.
Муніципальні радники мали на це вагомі підстави; як захочеш, то на все знайдеш підставу. Їхні підстави були такі:

1) голуби заважають рухові;
2) голуби можуть розносити хвороби, небезпечні для папуг;
3) голуби псують своїм послідом стіни й покрівлі давніх церков та інших архітектурних споруд, а ремонт коштує великих грошей;
4) прогодувати 500000 голубів теж коштує містові великих грошей;
5) і взагалі у місті забагато голубів.

Коли муніципальні радники ґрунтовно обговорили ці підстави, вони зійшлися на тім, що найняли дванадцять досвідчених ловців голубів і спорядили їх довгими тичками, сітками й письмовими дозволами на лови. Так розпочалися великі голубині лови.

Це вчинилося якраз по обіді, коли бабуня Флорентіни вибралася в гості до приятельки, а батьки були на кіностудії.

Після школи дівчинка розігріла каструлю горохового супу, а на десерт ум’яла двоє суничних тістечок, які знайшла в холодильнику. А тоді сіла до уроків, заразом лускаючи горіхи, поглядаючи у вікно й лоскочучи ногами кицьку Нявку.
Можна собі уявити, як було пороблено ті уроки. Так само можна собі уявити, що так їсти, як Флорентіна, не найкорисніше для здоров’я.

Видно, Флорентіна й сама це розуміє. У її зібранні творів на пакувальному папері є вірш на цю тему, який вона, либонь, десь переписала. На жаль, ім’я поета надряпано під ним дуже нечітко. Може, його звати Баль, Буль, Бель або ж Боль.
Але вірш написаний розбірливо. Ось він:

ХЛІБ ДИТИНСТВА
Дитині хліб — відрада,
а суп — то й повсякчас.
Усе вминає радо,
коли є вдома тато
і мама біля нас.
Коли ж обід смакують
на самоті отак,-
то все хапцем ковтають,
одне на мислі мають —
напхати живота.
Ногою дражнять кицю,
вминаючи обід.
Встигають просвітиться —
газету подивиться.
А так чинить не слід!
Дитина й хлібу рада,
смакує залюбки.
Не треба мармеладу
чи навіть шоколаду,
як поруч ви, батьки!

Вірш свідчить, що Флорентіна добре знає, як слід харчуватися. На превеликий жаль, вона не показує його своїм батькам, може, вони б тоді стали трохи інакшими.

У кожному разі, того дня, про який іде мова, Флорентіна попоїла не так, як годиться, а поковтала все хапцем. За одним махом упоралася і з уроками, і з обідом. Потім замкнула квартиру, на сходах зчинила гармидер, наче там був цілий гурт дівчат, а тоді погукала свою товаришку Боббі.

Та Боббі розфарбовувала скриньку своїй бабусі на іменини. Тож Флорентіна тиняється тепер вулицями великого міста зовсім сама.

У якійсь вуличці вона натрапляє на підвальне вікно з запорошеними шибками, де пальцем малює двоє поросяток. А тоді в неї на очах зіткнулися машина й мотоцикліст.

Флорентіна страшенно злякалася, бо мотоцикліст, білий, мов крейда, не зводиться на ноги, а лежить посеред вулиці й стогне.
Через цю пригоду Флорентіна довго не може заспокоїтися. Вона кидається звідти геть, її серденько так колотиться, що дівчинка кладе собі надалі переходити вулицю лише на зелене світло.

Та ось Флорентіна вперше бачить пам’ятник Марії-Голубівні, і картини з мотоциклістом як і не було.
Пам’ятник стоїть поміж великими вітринами в маленькому затишному пасажі, і хоч обабіч кипить вуличний рух, тут так тихо, що навіть чути дзюрчання водограю.

Флорентіна повагом тричі обходить навкруг пам’ятника, тричі читає напис “Марія-Голубівна” і тричі пильно приглядається до приязного обличчя старенької жінки із старомодною зачіскою.

Флорентіна сідає скраєчку водограю на цямриння й думає: “Я стільки вешталась по місту, всюди розганяла голубів, а хоч би тобі раз погодувала. А їх тут і справді тисяча, якщо не більше. Чи є тепер інша така Марія-Голубівна? Мабуть, немає. Дорослим завжди є що робити. А я ж байдикую”.

Флорентіна всовує до рота великого пальця, щоб краще все обмізкувати, ще й тричі ним вертить туди-сюди. І зараз-таки з’являється ідея: вона доглядатиме голубів. “Може,— гадає собі,— тоді люди назвуть мене Флорентіною-Голубівною, а коли я помру, поставлять мені пам’ятник з безліччю голубів навкруг мене”.

Тієї миті Флорентіна надзвичайно виростає в своїх очах. Вона, не гаючись, мчить на свою вулицю і, на жаль, цього разу також не помічає червоного світла.
На тій вулиці, де мешкає Флорентіна, тітонька Вітстум держить хлібну крамничку. Туди й квапиться чимдуж Флорентіна.
Ледве переступає поріг, вона каже:

— Доброго дня, тітонько Вітстум! Чи знайдуться у вас крихти хліба або пирога? Ні, ні, не мені! Я хочу погодувати голубів! їх, бідолашних, нема кому доглядати. Хтось же повинен це робити, а то вони пропадуть з голоду. Як зосталось у вас щось із пирога, то я б оце з’їла й сама, а решту віддам голубам, слово честі, тітонько Вітстум!

Дебела пекарка вже знає про безліч Флорентіниних замірів. Сьогодні дівчинка чимось загориться, а завтра про все забуде. Однак дає їй чималий пакунок із крихтами білого хліба та солодкий кренделик, щоб Флорентіна сама поласувала ним. І хвалить її:

— Як добре, Флорентіно, що ти думаєш про голубів.

Та тільки-но дівчинка вискакує з крамнички, тітонька Вітстум зітхає й мовить до пані Шульце-Нойберг, що саме там:

— Але якби хтось дбав про Флорентіну, то було б краще!

— Авжеж,— погоджується пані Шульце-Нойберг,— коли так рідко буваєш з рідною матір’ю, то доводиться самій удавати з себе матір, хоча б і голубину.

Тоді вона розраховується за вісім булочок, що взяла в крамничці, і в задумі йде додому.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 1

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Флорентіна ”
Джеймс Крюс
Переклад з німецької
Видавництво: “Веселка ”
1983 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: