Флорентіна

Пан Шульце-Нойберг поїхав машиною до приятелів, Боббі й Моніка шукали на лузі анемони й шафран, а Флорентіна на диво тихо сиділа собі в горішній кімнаті на дачі.

Переставляння в помешканні крамарки мало знов початися лише по обіді.

Пані Шульце-Нойберг сиділа на першому поверсі й малювала тушшю та акварельними фарбами малюнки до книжки, в якій описано пригоди слоненяти. З головою поринувши в роботу, вона старанно вивела пензликом сизо-голубу кривульку. Це мав бути хобот слоненяти. Тоді, не повертаючись, обережно намацала ліворуч мисочку й понесла до рота жменьку хрумкого арахісу.

Раптом три або чотири рази підряд щось легенько луснуло. Наче хто тихенько прицмокнув.

Найдивовижніше, що на тому намальованому слоненяті враз хтозна-звідки взялися кольорові цяточки, які там не були потрібні.

Пані Шульце-Нойберг обдивилася пензлик, але його волоски лежали як слід, рівненько один коло одного, й сходилися в тонкому кінчику.

Та й жодна мисочка з акварельними фарбами не була перевернута.

Що за чудасія! Та враз перед правим оком художниці в повітрі загойдалось щось блискуче й кругле. Тоді знов почувся тихенький луск, і на повіку пані Шульце-Нойберг щось бризнуло.

Тепер вона підвела голову й побачила над собою хмарку мильних бульбашок. Звідкись із стелі спускалося все більше тих осяйних, повітряних кульок, які, танцюючи, то наближалися, то віддалялися. Художниця помітила отвір у стелі.

— Невже мильна вода стоїть на електричному котлі? — промурмотіла вона.

Мерщій відклавши пензлика вбік, вона прудко, як мишка, кинулася до драбини посеред кімнати й полізла нагору.

Коли вона заглянула до горішньої кімнати через квадратний отвір у стелі, то побачила Флорентіну. У руці в неї була склянка, яку пан Шульце-Нойберг використовував для гоління, а в роті — соломинка. Дівчинка стояла навколішки й зосереджено пускала мильні бульбашки донизу через дірку в дощаній підлозі.

— Ой, Флорентіно,— зітхнула художниця на драбині.

Дівчинка так захопилась пусканням мильних бульбашок, що злякалася несподіваного вигуку, склянка випала в неї з рук, і мильна вода полилася додолу.

Пані Шульце-Нойберг зойкнула:

— Мій малюнок!

І заквапилась назад до кімнати. Та було вже запізно. З дірочки в стелі на кольоровий малюнок спадав граційний маленький водоспад.

— Що сталося? — почулося згори. І зараз же Флорентіна злізла донизу, спотикаючись по драбині, й кинулась до робочого столу художниці. Там вона тільки й мовила: — Ой-ой! Який жах!

Слоників хобот перетворився на трикутне сизоголубе вітрило, слоникове оченятко стало схоже на карту Боденського озера в збільшеному вигляді, а хвіст обернувся в якусь надувну кулю.

— Може, з слона тепер можна зробити носорога?— запропонувала Флорентіна, відчуваючи за собою провину.

— То ж то й воно, що в книжці немає жодного носорога,— тяжко зітхнула художниця.

— Як шкода,— сказала Флорентіна. І швиденько додала: — Може, краще мені повести свою ляльку прогулятися? Тоді я вам більше не заважатиму.

— Авжеж, так буде краще,— відповіла художниця з таким похмурим виглядом, що Флорентіна тієї ж миті щезла з-перед її очей.

Щоправда, вона забула взяти з собою ляльку. Тим часом пані Шульце-Нойберг вирвала з свого блокнота для малювання новий аркуш.

До обіду Флорентіна запізнилася хвилин на двадцять. Під пахвою у неї було щось загорнуте в газету. Вона поклала той згорток на столі біля миски з картоплею і сказала:

— Ану, відгадайте, що це таке.

Замість того, щоб довго відгадувати, Боббі просто розгорнула пакунок. Та побачивши, що в ньому, скрикнула:

— Боже мій!

— Що там знов таке? — сердито спитав господар дому й підвівся, щоб побачити, що там за згорток. Та як побачив, то зблід,

застогнав і опустився на стілець.

— Здивувала я вас, еге ж? — вигукнула Флорентіна.

Та відповів не господар, а господиня. Вона говорила повагом, наголошуючи на кожному слові:

— Флорентіно, здохлих котів не кладуть біля мисок з картоплею! І взагалі… де ти взяла оте… оте страховисько?

Флорентіна швиденько загорнула пакунок, поклала його на сервант і сказала:

— Вона лежала посеред вулиці. А її ж треба поховати. Кожна людина заслужила собі могилу, і кицька теж.

Навряд чи можна було їй заперечити. Того пані Шульце-Нойберг мовила так лагідно, як тільки могла:

— Помий руки, дитино, й сідай до столу.

Флорентіна помила руки, щоправда, не дуже старанно, і з неабияким апетитом сіла до столу.

Господар дому, що, як усім було відомо, любив попоїсти, цього разу не їв нічого. Може, то було й добре, бо Флорентіна вминала за трьох.

Після обіду неживу кицьку урочисто поховали під кущем бузку. І Флорентіна зараз же побігла до Рози Райбісль, щоб перевернути догори дном квартиру крамарки.

Тут слід сказати, що міське помешкання, в якому виростала Флорентіна, було обставлене ошатно й зі смаком.

А ще слід сказати, що Флорентіна мала хист затишно опоряджати будь-яку кімнату.
Цей хист вона проявляла тепер з таким галасом і метушнею.

Флорентіна могла влетіти вихором до крамнички саме тоді, коли пані Роза зосереджено розважувала зелене мило чи лічила в пакунок великодні марципани, і засипати її новими порадами, що й куди годилося б попереставляти: шафу до спальні, комод у вітальню, а скриню — в кухню.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19