Флорентіна

— Вона недавно знайшла була неживу кицьку, а в своєму рідному місті бачила, як виловлювали голубів.

— Виходить, марррення мають ррреальну основу,— мовив лікар Бойтельбах і підвівся.— То нічого боятися.

Він сказав це передусім задля крамарки, що кивала розчулено головою. Сльози набігали їй на очі так швидко, як сміх на уста.

Коли на виході вона помітила, що з-під лікаревого піджака виглядає край сорочки, то мовила, хихикаючи й хлипаючи водночас:

— Пане лікарю, он у вас виглядає краєчок сорочки. Треба її запхати в штани.

— Пррравду кажуть: хто спішить, той людей смішить,— відповів поважно лікар і поправив свій одяг.

Уже в дверях він оглянувся ще раз, підняв догори вказівний палець і мовив:

— Кррров, панно Рррайбісль, це вам не пррросто рррідина! Давні гррреки, що були люди вельми рррозумні, поділяли людські темперраменти за складом крррові. Флорррентіна належить до грррупи холерриківсангвініків. Мабуть, коли вона здорррова, то трррішки жвавенька.

— О, далебі не трішки,— підкинув пан Шульце-Нойберг.

— Отож, я маю рррацію,— задоволене підсумував лікар Бойтельбах.

Тоді сказав крамарці, як лікувати хвору, спитав, чи звістили батьків, пообіцяв навідатися наступного дня й нарешті поїхав машиною Шульце-Нойберга в Айнед.

Ніч була ясна, зоряна.

Пані Шульце-Нойберг теж поїхала з ними. Вона сказала, що тепер однаково не засне.

Крамарка до світу сиділа край ліжка Флорентіни, тримала дівчинку за здорову руку й стерегла її неспокійний сон. Сама

Флорентіна аж трохи згодом дізналася, що діялось тієї ночі.

Але ця подія, мабуть, глибоко запала в її пам’ять, бо на пакувальному папері під матрацом є вірш, що його вона склала, як одужала. Він свідчить, яке враження справила на неї чуйність друзів.

Давайте послухаємо цей вірш.

ПІСНЯ ПРО ТЕ, ЯК ВОНО БУТИ ХВОРОЮ
Коли хворий — щось верзеться,
сил немає, просто жах,
всяке марення прядеться,-
каже лікар Бойтельбах.
Коли хворий, всі це знають,
лежма в ліжечку лежиш,
а вгорі коти літають,
ти мов спиш і мов не спиш.
Коли хворий, піт проймає,
у колінах круть та круть,
і уколами шпигають,
ліки раз у раз дають.
Коли хворий, хтось у місті,
чи в селі, чи ще там де,
мабуть, годі й розповісти,
скільки друзів він знайде.
Коли хворий, так і хочеш
слово приязне почуть.
А коли розплющиш очі —
твої друзі всі вже тут.
Коли хворий, дуже хворий,
що робить, не знаєш ти,-
прийдуть друзі — щезне горе,
утече від доброти.

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ І ОСТАННІЙ,
у якому лікар Бойтельбах пише ще один вірш і все, так, геть усе закінчується добре

У вівторок після Великодня навпроти тафернвізівської крамнички пригальмувала невеличка червона машина. Чоловік за кермом був стомлений і похмурий. Жінка, що сиділа поруч, вискочила з машини,
перш ніж вона зовсім зупинилась, глянула на блакитну табличку й за мить опинилася в порожній крамничці.

Угорі вона почула писклявий дівчачий голос, а тоді чоловічий бас, який лився гучно, з розкотистим “р”. Через прочинені двері правобіч жінка нагледіла сходи.

Вона притьма вибігла сходами нагору. Тепер їй добре було чути розмову.

Той, що говорив басом, саме казав:

— …я можу зрррозуміти, Флорррентіно, бо теж вважаю крррамничку вельми пррривабливою. Задля рррозваги я написав тобі пррро це вірррш.

— Спеціально для мене? — пропищав тоненький дівчачий голос.

— Еге ж, спеціально для тебе,— потвердив бас.

Тоді повів далі:

— Може, панні Ррроза прррочитає його вголос? Він надрррукований на машинці.

Жінці в передпокої одлягло від серця, коли вона почула дівчачий голос. З великого полегшення вона аж пристояла і хоч-не-хоч почула продовження розмови, що велася за дверима.

Та розмова її зацікавила. Отож вона просто зосталася стояти там, де стояла.

Вона почула, як панна Роза спершу відмовлялася читати вголос вірш, але потім таки почала його читати дзвінким дівчачим голосом:

ТАФЕРНВІЗЬКА КРАМНИЦЯ

— Це про нас,— перебив її радісний голосок, і жінці в передпокої стало якось незатишно від того “Це про нас”.

Тепер озвався бас:

— Звісно, дитино, це пррро вас. Але давайте сперрршу уважно послухаємо вірррш до кінця.

— Даруйте,— мовила Флорентіна.

І тепер панна Роза спокійно взялася читати:

ТАФЕРНВІЗЬКА КРАМНИЦЯ
Оця крамничка — так і знай:
для Флорентіни просто рай.
Тут вдосталь сала й пива.
Тут є тютюн, є хліб, зефір,
серветки є, і риба є,
що хоч бери, усе твоє,
м’ясний салат є, і цукат,
і стрічечка красива.
Сільська крамничко, так і знай:
для Флорентіни ти — мов рай,
тебе й не описати!
Тут смачно пахне марципан,
і кожен з них, немов той пан,
розлігся на полиці,
і всі рум’янолиці,
і ні про кого й ні про що
не хочуть більше знати.
Крамарка кругла, мов ранет,
і зветься Роза, не Бабетт,
щоб знали ви віднині.
На кицю каже отако:
— Гультяйка ти, моя Нявко,
моя Мур-Мура, бісеня,
ласунка люба ти моя.-
Так Роза кицю умовля,
як добра господиня.

Жінка в передпокої не зрушила з місця й тоді, коли вірш дочитали до кінця. Вона чула захоплені вигуки Флорентіни, чула, як тітонька Роза сказала, що добродій Бойтельбах — геній.

Щоправда, тітонька додала, що з кицькою було трошки не так. Вона завжди називала її тільки Олівією.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19