Флорентіна

— Але вимовляєте ви її ім’я по-всякому,— заходилась пояснювати Флорентіна.— Іноді сердито гримаєте:
“Олів’є!” А часом смакуєте ім’я, мов карамельку, лагідно, протягло вимовляєте: “Олііівііієєє!” Точнісінько, як моя мамуня, коли гукає мене. А коли вона гнівається, то пирхає: “Флорентіно!” А коли в доброму гуморі, то лагідно лебедить: “Флорентііночко!”

Жінка в передпокої вперше трохи стривожилась. Вона ніяк не могла зважитись, чи постукати у двері й увійти, чи тихенько вернутись назад. Та довго думати їй не випало, бо хтось із крамниці дуже голосно гукнув нагору:

— Агов!

То був її чоловік.

Тепер їй хоч-не-хоч треба було йти вперед. Тому вона, гучно тупаючи, ступила кілька кроків і постукала кулачком у двері, з-за яких чути було голоси.

Поки вона здіймала мережані рукавички, двері відчинилися. Перед нею з’явилася Роза Райбісль і сказала:

— Зараз іду. Даруйте, що я вас не одразу почула. У мене вдома хвора дитина.

Незнайома всміхнулася:

— Я мати хворої дитини.

— Ох! — здивовано скрикнула крамарка.— Заходьте, будь ласка!

На порозі обидві жінки пильно зміряли одна одну поглядом. На диво чи на щастя вони сподобалися одна одній.

Безмовний екзамен був порушений з двох боків: з передпокою надійшов тато Флорентіни, а від ліжка долинув Флорентінин крик. Вона гукала здоровим і зовсім нормальним голосом:

— Мамо, пані крамарку звати Роза! Вона мене виходила. А її кицьку звати Олівія. Лікар написав про нас вірш, такий довгий-довгий. Його звати лікар Бойтельбах, він знову зробив мені укол.

Мамі геть одлягло від серця, коли вона почула доньчині вигуки. Це означало, що Флорентіна незабаром зовсім одужає.

Вона підійшла до ліжка, поцілувала доньку набагато ніжніше, як звичайно, й мовила:
— Я така рада, що тобі вже краще.

Її чоловік, який увійшов слідом за нею, додав:

— З того, який ви тут зчинили галас, видно, що Флорентіна здорова-здоровісінька.

Кін геж підійшов до ліжка, щоб привітатися з донькою.

Тим часом нагодилися ще й Шульце-Нойберги, усі четверо. Бо їх звістили про приїзд червоної машини. Зчинився шарварок, майже як у останній картині театральної вистави, де ще раз з’являються усі дійові особи.

Тітонька Роза від збентеження не знала, кому кого спершу відрекомендувати, а Флорентіна серед того шарварку щебетала, наче колоратурна співачка.

Лікар Бойтельбах своїм могутнім басом нарешті навів лад у тому гармидері.

— Флорррентіно, почекай зі своїми новинами хоча б одну хвилинку,— прогудів він.— Перрредусім нам тррреба з’ясувати, хто кому рррідня, а хто знайомий.

Дівчинка в ліжку справді замовкла, і пані ШульцеНойберг, не гаючи часу, заходилася всіх знайомити.

Ледве закінчилося рукотискання і обмін словами “дуже приємно” та “дуже рада (радий)”, як знову ринув потік слів Флорентіни, з таким зусиллям стримуваний досі:

— Тут мої найкращі друзі в світі, які в мене є,— виголосила вона.— Шульце-Нойберги, які мене запросили на гостину, пані крамарка, яка мене виходила, і лікар Бойтельбах, що вилікував мене. І ви, мамцьо-татку, ви… тепер теж тут!

По короткій ніяковій паузі лікар Бойтельбах мовив:

— Бач, Флорррентіно, твої любі батьки перррерррвали свою заслужену відпустку, пррримчали сюди не спавши, не спочивавши, щоб перрревідати свою хворрру дитину!

— Саме так я й хотіла сказати,— мовила Флорентіна трохи тихіше.

Про те, що батьки її так швидко добралися з далекого озера Гарда до Тафернвіза, вона справді зовсім не замислювалась.

Для інших людей то, може, було й диво, а для неї — найпростіша в світі річ.

Лікар Бойтельбах знову взяв слово. Він сказав:

— Флорррентіна майже здорррова, але її ще тррреба дуже берррегти.

— От халепа,— задумливо мовив тато Флорентіни.— Дружині на тому тижні треба вже йти на роботу.

І щоб пояснити свої слова, він додав:

— Я кінооператор, а вона мій асистент. Перший помічник, коли в чомусь є потреба.

Мама Флорентіни, стоячи посеред кімнати, сказала:

— За цих обставин доведеться тобі пошукати іншого асистента.

— Де ж я його знайду? — спитав її чоловік.

Він обвів поглядом людей, що зібралися в кімнаті.

Вони, ніби змовившись, мовчки дивились на нього.

Він ніколи не мав такого доброго асистента, як дружина. А в його роботі добрий асистент багато важив. Та не менше важила й тяжко хвора донька. Він нерішуче мовив:

— Визнаю, що в цьому випадку треба найперше подумати про Флорентіну. Але де я знайду так швидко досвідченого помічника? Не так легко його знайти!

— А ще багато роботи коло того фільму? — спиталася тітонька Роза.

— Та тижнів на чотири чи п’ять.
— То нехай би,— мовила крамарка високим, дивним навіть для неї самої голосом,— нехай би ті п’ять тижнів Флорентіна побула в мене.

— Пррравду кажучи, це безумовно було б найкраще,— сказав лікар.

— Чудово! Я зостаюся тут! — вигукнула дитина в ліжку.— А коли мені можна буде вставати, я тут піду до школи. Уявляєте, тут для всіх класів тільки одна кімната й один учитель.

— Ні, вже двоє,— поправила її Боббі.

Флорентінина мама, що ніяк не могла отямитись, промурмотіла:

— Дивина та й годі!

Вона придивлялася до тітоньки Рози, а тітонька Роза до неї.

— Мабуть, це найкраща рада,— обережно мовив Флорентінин тато.

— Коли це не завдасть великого клопоту панні Розі,— чемно сказала мама.— У неї ж є ще й крамниця.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19