Флорентіна

А наступного ранку їй знов доводиться прощатися з бабунею і йти до школи.

Після школи вона вистрибом добирається додому, перед дверима довго шукає ключа, аж поки нарешті знаходить, тоді відмикає двері, в кухні об щось спотикається й очима натрапляє на цидулку, де написано:

“Підсмаж собі троє яєчок, підігрій брюссельську капусту й картоплю, а тоді берися за уроки! Повернусь додому о сьомій. Цілую. Мама”.

Нижче іноді буває дописано:
“Я теж. Твій старий”.
Старий — це Флорентінин тато.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ,
у якому Флорентіна щось собі задумує і в якому йдеться про кіновиробництво, правильне харчування та уроки

Тепер ви чимало знаєте про Флорентіну і трохи про бабуню. Та нічогісінько не знаєте про батьків. Що вдієш: їх важко застати вдома. Як і застанеш когось одного з них, то й то ненадовго. Скажу ясніше: батьки Флорентіни працюють на кіностудії.

Мама малює шрифти. Вона пише літери для титрів та імена акторів. Часом і її шрифти відіграють у фільмі свою маленьку роль. Скажімо, ви бачите на екрані колосисту ниву, а понад нивою з’являється раптом напис освітленими літерами, який сповіщає: “Літо 1860”. Тоді ви довідуєтеся, що йдеться про літо 1860 року, літо, коли 120 років тому дозрівало жито. І для вас дуже важливо, що ви це знаєте. А написала це мама Флорентіни.

Старий (тобто її тато) — це людина, яка зняла для вас на плівку оту житню ниву, з сонцем на задньому плані й відблисками обабіч. Для фільму робота з камерою ще важливіша, ніж написання шрифтів. Тому тата Флорентіна бачить ще рідше, як маму.

Але хіба фільм така важлива штука, щоб через неї маленькій дівчинці раз у раз лишатися самій? Це таке запитання, на яке могли б відповісти хіба що семеро найславетніших професорів, які мають гуртом щонайменше сорок дев’ять орденів.
Але через це запитання я хочу розказати вам одну пригоду з голубами.

Місто, в якому живе Флорентіна, має багато давніх церков з високими вежами і хтозна-скільки великих майданів з водограями й пам’ятниками.

А тому, що на вежах є бійниці, ніші й лазівки; тому, що водограї та пам’ятники мають карнизи, крайки й виступи; тому, що старенькі люди охоче кришать хліб на великих майданах, тому в місті живе сила-силенна голубів.

Колись, у давнину їх було всього кілька тисяч. Та нині, в добу Флорентіни, їх тут розвелося з півмільйона — п’ятсот тисяч голубів! У кожному разі так запевняють муніципальні радники, які повинні це знати.

Раніше, коли голубів було всього кілька тисяч, птахи давали людям радість. Жила тоді одна старенька жінка, яка щодня випрохувала в пекарів крихти хліба й годувала ними голубів; усі знали цю жінку як Марію-Голубівну і дуже її любили, а муніципальні радники перегодом, як вона померла, спорудили їй прекрасний пам’ятник.

Так і височіє Марія-Голубівна, годуючи птахів у маленькій чаші водограю, а навкруг її голови в’ється трійко голубів, трійко з роззявленими дзьобиками сидить у ногах, а з їхніх дзьобиків у чашу збігає тонкими цівками вода.

На той час, як муніципальні радники врочисто відкрили пам’ятник Марії-Голубівні, ті самі муніципальні радники поклали собі “покінчити з проблемою голубів, яких стає все більше й більше, шляхом гуманного зменшення їх”. Чи знаєте ви, що це означає по-людському?

Належало виловити й знищити стільки голубів, щоб із півмільйона їх лишилось кілька тисяч.
Муніципальні радники мали на це вагомі підстави; як захочеш, то на все знайдеш підставу. Їхні підстави були такі:

1) голуби заважають рухові;
2) голуби можуть розносити хвороби, небезпечні для папуг;
3) голуби псують своїм послідом стіни й покрівлі давніх церков та інших архітектурних споруд, а ремонт коштує великих грошей;
4) прогодувати 500000 голубів теж коштує містові великих грошей;
5) і взагалі у місті забагато голубів.

Коли муніципальні радники ґрунтовно обговорили ці підстави, вони зійшлися на тім, що найняли дванадцять досвідчених ловців голубів і спорядили їх довгими тичками, сітками й письмовими дозволами на лови. Так розпочалися великі голубині лови.

Це вчинилося якраз по обіді, коли бабуня Флорентіни вибралася в гості до приятельки, а батьки були на кіностудії.

Після школи дівчинка розігріла каструлю горохового супу, а на десерт ум’яла двоє суничних тістечок, які знайшла в холодильнику. А тоді сіла до уроків, заразом лускаючи горіхи, поглядаючи у вікно й лоскочучи ногами кицьку Нявку.
Можна собі уявити, як було пороблено ті уроки. Так само можна собі уявити, що так їсти, як Флорентіна, не найкорисніше для здоров’я.

Видно, Флорентіна й сама це розуміє. У її зібранні творів на пакувальному папері є вірш на цю тему, який вона, либонь, десь переписала. На жаль, ім’я поета надряпано під ним дуже нечітко. Може, його звати Баль, Буль, Бель або ж Боль.
Але вірш написаний розбірливо. Ось він:

ХЛІБ ДИТИНСТВА
Дитині хліб — відрада,
а суп — то й повсякчас.
Усе вминає радо,
коли є вдома тато
і мама біля нас.
Коли ж обід смакують
на самоті отак,-
то все хапцем ковтають,
одне на мислі мають —
напхати живота.
Ногою дражнять кицю,
вминаючи обід.
Встигають просвітиться —
газету подивиться.
А так чинить не слід!
Дитина й хлібу рада,
смакує залюбки.
Не треба мармеладу
чи навіть шоколаду,
як поруч ви, батьки!

Вірш свідчить, що Флорентіна добре знає, як слід харчуватися. На превеликий жаль, вона не показує його своїм батькам, може, вони б тоді стали трохи інакшими.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19