Флорентіна

У кожному разі, того дня, про який іде мова, Флорентіна попоїла не так, як годиться, а поковтала все хапцем. За одним махом упоралася і з уроками, і з обідом. Потім замкнула квартиру, на сходах зчинила гармидер, наче там був цілий гурт дівчат, а тоді погукала свою товаришку Боббі.

Та Боббі розфарбовувала скриньку своїй бабусі на іменини. Тож Флорентіна тиняється тепер вулицями великого міста зовсім сама.

У якійсь вуличці вона натрапляє на підвальне вікно з запорошеними шибками, де пальцем малює двоє поросяток. А тоді в неї на очах зіткнулися машина й мотоцикліст.

Флорентіна страшенно злякалася, бо мотоцикліст, білий, мов крейда, не зводиться на ноги, а лежить посеред вулиці й стогне.
Через цю пригоду Флорентіна довго не може заспокоїтися. Вона кидається звідти геть, її серденько так колотиться, що дівчинка кладе собі надалі переходити вулицю лише на зелене світло.

Та ось Флорентіна вперше бачить пам’ятник Марії-Голубівні, і картини з мотоциклістом як і не було.
Пам’ятник стоїть поміж великими вітринами в маленькому затишному пасажі, і хоч обабіч кипить вуличний рух, тут так тихо, що навіть чути дзюрчання водограю.

Флорентіна повагом тричі обходить навкруг пам’ятника, тричі читає напис “Марія-Голубівна” і тричі пильно приглядається до приязного обличчя старенької жінки із старомодною зачіскою.

Флорентіна сідає скраєчку водограю на цямриння й думає: “Я стільки вешталась по місту, всюди розганяла голубів, а хоч би тобі раз погодувала. А їх тут і справді тисяча, якщо не більше. Чи є тепер інша така Марія-Голубівна? Мабуть, немає. Дорослим завжди є що робити. А я ж байдикую”.

Флорентіна всовує до рота великого пальця, щоб краще все обмізкувати, ще й тричі ним вертить туди-сюди. І зараз-таки з’являється ідея: вона доглядатиме голубів. “Може,— гадає собі,— тоді люди назвуть мене Флорентіною-Голубівною, а коли я помру, поставлять мені пам’ятник з безліччю голубів навкруг мене”.

Тієї миті Флорентіна надзвичайно виростає в своїх очах. Вона, не гаючись, мчить на свою вулицю і, на жаль, цього разу також не помічає червоного світла.
На тій вулиці, де мешкає Флорентіна, тітонька Вітстум держить хлібну крамничку. Туди й квапиться чимдуж Флорентіна.
Ледве переступає поріг, вона каже:

— Доброго дня, тітонько Вітстум! Чи знайдуться у вас крихти хліба або пирога? Ні, ні, не мені! Я хочу погодувати голубів! їх, бідолашних, нема кому доглядати. Хтось же повинен це робити, а то вони пропадуть з голоду. Як зосталось у вас щось із пирога, то я б оце з’їла й сама, а решту віддам голубам, слово честі, тітонько Вітстум!

Дебела пекарка вже знає про безліч Флорентіниних замірів. Сьогодні дівчинка чимось загориться, а завтра про все забуде. Однак дає їй чималий пакунок із крихтами білого хліба та солодкий кренделик, щоб Флорентіна сама поласувала ним. І хвалить її:

— Як добре, Флорентіно, що ти думаєш про голубів.

Та тільки-но дівчинка вискакує з крамнички, тітонька Вітстум зітхає й мовить до пані Шульце-Нойберг, що саме там:

— Але якби хтось дбав про Флорентіну, то було б краще!

— Авжеж,— погоджується пані Шульце-Нойберг,— коли так рідко буваєш з рідною матір’ю, то доводиться самій удавати з себе матір, хоча б і голубину.

Тоді вона розраховується за вісім булочок, що взяла в крамничці, і в задумі йде додому.

Пані Шульце-Нойберг художниця й подеколи теж пише шрифти так само, як і мама Флорентіни. Та вона працює вдома, бо має дві доньки. Одну з них, товаришку Флорентіни, звати Боббі.

Та про це ми скажемо трошки пізніше. А тепер знов подамося слідкома за Флорентіною.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ,
у якому Флорентіна годує силу-силенну голубів, а підмітальник Вастль показує себе не з кращого боку

Маленька вертуха в чорно-червоному вбранні на широкому майдані — то Флорентіна. Вона сидить на сходах високої будівлі з колонами. Видно, як вона розмахує руками. Мабуть, посипає голубам крихти.

Та ось до неї підходять двоє чоловіків у кашкетах В одного з них густі вуса. Він тягне двоколісний візок. Це візок на листя, пісок та сміття. Ним користуються прибиральники міських вулиць. Обидва чоловіки так стали перед Флорентіною, що її за ними й не видно

Та ось, вусань простягає ліву руку, бере Флорентіну разом з її великим пакунком і садовить на візок. Вона вмощується на округлому дашку, мовби в коня на спині, і як її везуть на дурничку до парку. І чого б то?

Ліпше подаймося слідком та й подивимося, що буде далі. Спочатку нічого особливого. Флорентіна зіскакує додолу, а вусань дістає з візка два куці загострені донизу кілочки і вганяє їх у м’яку землю. Відстань між кілками він відмірює металевим прутом
Флорентіна тим часом підбігає з пакуночком до лавки, біля якої голуби шукають собі в траві їсти.

Вона кидає птахам крихти хліба, приманює тих голубів Що далі. Дівчинка геть захоплена годівлею і зовсім не помічає, що діється в неї за спиною.

А там ті два чоловіки розстилають долі сіть і засовують у петлі по краях металеві прути — вгорі та внизу по одному, з боків — по два.

Тепер сіть має металеву рамку, яку кладуть по двох кутках на забиті дерев’яні

— А тепер давай шарніри! — каже вусань.

Другий подає з візка шарніри. Той кладе їх по боках уздовж під сіть, саме там, де сходяться обидва металеві прути. Кінчики прутів вставляє у шарніри, і тепер ясно, що це воно за штука. Це — розкладна пастка. Половину її можна відхиляти, як відкидний верх дитячого візочка, а як за шнур хто смиконе, то вона відскочить наперед.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19