Флорентіна

— Куди ти несеш голуба?

— Додому! — кричить Флорентіна. (Вона здебільшого кричить, хоч переважно й нема чого.)

— Ти не боїшся Нявки? — питає Боббі.

Враз Флорентіна спиняється, її товаришка наскакує на неї, і вони буцаються лобами.

— Ой! — скрикує Боббі.— Що з тобою?

— Додому не можна,— розгублюється Флорентіна.-

Нявка дуже ласа до голубів. Вона неодмінно з’їсть Маргарету.

— З’їсть,— погоджується Боббі,— та й не писне. Наша кицька теж до голубів ласа. Що ж його робити?

— Дай подумати,— мовить Флорентіна.
Та, на жаль, упавши в роздуми, Флорентіна надто притискує голубку Маргарету, а голуби цього не люблять. Маргарета пручається, і Флорентіна з переляку випускає її. Оце тобі й на: голубка приземлюється на тротуар і, накульгуючи й стривожено тріпочучи крильми, стрибає у відчинене вікно, до підвалу того будинку, де мешкає Боббі.

Недовго думаючи, Флорентіна кидається слідкома, Боббі — за Флорентіною, а двоє хлопчиків, що за всім цим стежать, і собі лізуть у підвал.

У підвалі під самим вікном — цементна підлога. Гуп — це зіскочила Флорентіна.

Тоді — трах! Це Боббі.

Потім — шух-шурурух! Це хлопці.

Голубка Маргарета полохливо забилася в куток підвалу й затуркотіла: “Гу-гу-гу-гу”.

Флорентіна гукає:

— Маргареточко, серденько моє, що ти там робиш? Ходи до своєї мами, ходи!

Флорентіна рушила до голубки куди обережніше й тихіше, ніж вона завжди ходить. Пташка полохливо відскакує, та все ж попадається.

— Це що, твоя голубка, Флорентіно? — питає один із хлопців.

То Лойсль, син бензозаправника.

— Це моя Маргареточка,— відповідає Флорентіна й пальчиком гладить голубку по голівці. А та нічичирк, тільки наполохано водить очима.

— Я врятувала її од смерті,— каже Флорентіна, а тоді розповідає всім трьом геть усе, що пережила в парку.

— Оце-то історійка! — мовить Лойсль.— Мені здається, нам треба врятувати більше голубів, не тільки її.

— Але куди ми їх дінемо? — питає Карлхен. Це другий хлопець, син удови Майсель, продавщиці капелюхів. Він уславився своїми вічними “якби” та “але”.

Лойсль морщить чоло й на мить замислюється:

— А чий це підвал?

— Наш,— каже Боббі.

— А що то за клітка?

— Там жив золотистий хом’ячок, який торік помер від запалення легенів.

— То, може, в клітці вже немає ніяких мікробів? — питає Лойсль.

— Де б вони взялись! — каже Боббі.— Ми її вичистили.

— Ну то посадімо цю голубку в клітку,— велить Лойсль.— А тоді видно буде, куди прилаштувати інших. Флорентіно, садови свою пташку сюди!

Дівчинка відразу слухається. Бо, по-перше, Лойсль — верховода на вулиці, і, по-друге, в нього дуже гарні каштанові кучері. А дівчатам це до вподоби.

Діти вибираються вікном з підвалу надвір, а кривенька голубка Маргарета лишається в клітці, де жив колись золотистий хом’ячок.

Надворі Лойсль каже:

— Притулок ми їм знайшли, а тепер будемо шукати для них їжу.

— Але,— перебиває Карлхен,— за їжу треба платити!

— А ми з Флорентіною й так збиралися шукати гроші,— хвалиться Боббі.— Ви тим часом можете ловити голубів.

— Гаразд,— пристає на це Лойсль.— Шукайте гроші! А ми ловитимем голубів. Ходімо, Карлхене!

— Але ж куди ми підемо? — питає Карлхен.

— На Карлів майдан,— відповідає Лойсль.

Хлопці біжать, а Флорентіна й Боббі прямують до сусіднього вокзалу на пошуки грошей.

Немає в світі нічого простішого, як шукати гроші на великому міському вокзалі. Спершу треба обійти телефонні будки, обдивитися, чи не стримлять у щілинах забуті монети; коли ж там нема нічого, злегенька постукати по телефонних скриньках. Часом якась монета і брязне. Саме так Боббі і Флорентіна добули 40 пфенігів.

Тоді треба обнишпорити великі залізні скрині на багато дверцят, у яких за ЗО пфенігів упродовж дня можна зберігати свій багаж. Тут теж є щілини для монет, і дівчаткам добре-таки пощастило: вони натрусили аж 90 пфенігів. Та на 1200 дверцят — це й не диво!

Нарешті дівчата отаборюються біля довжелезної черги до квиткових кас, де обстежують долі. Там неважко натрапити на якісь монети, бодай вартістю в один пфеніг. Коло кас наші шукачки назбирали 41 пфеніг.

Тепер вони мають 1 марку й 71 пфеніг. Ще оглянули щілини для монет у автоматах. Там вони знайшли одну жуйку, яку поділили пополам, і монету на п’ять пфенігів. Отож, їхня здобич уже становить одну жуйку й 1 марку 76 пфенігів. З тією здобиччю вони й вертаються пішки на свою вулицю, щоб купити в тітоньки Вітстум крихот хліба.

Такі пошуки грошей мають подвійну цінність: це справа й потрібна, і водночас втішна. Флорентіна написала про це пісню на пакувальному папері. Ось вона:

ПІСНЯ ПРО ПОШУКИ ГРОШЕЙ
І що ми ходимо шукать?
Ми — грошей шукачі.
Робота й вигідна така,
й приємна для душі.
Ми прибігаєм на вокзал,
там автоматів повен зал.
В них шпарки для монет.
Отут увесь секрет!
Ану постукай і трусни,
тоді у шпарку зазирни.
Ну от — одна лиш мить —
а вже там щось лежить.
Що ми шукаєм, хочте знать?
Ми — грошей шукачі.
Робота й вигідна така,
й приємна для душі.
Ось ми гайнем тепер до кас,
бо там шукати саме враз.
Підлогу між людьми
обнишпоримо ми.
Он щось блищить, ану нагнись,
до того щастя придивись.
І вже раденький ти —
вдалось-таки знайти.

Поки Флорентіна та Боббі успішно й весело шукають гроші, Лойслеві та Карлхенові теж щастить. Вони спіймали вісьмох голубів і вкинули їх до підвалу. А ось ще двох зловили.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19