Фрідолін, нахабний борсучок

Розділ перший.
Щаслива пора молодості. Фрідолін втрачає єдиного брата та обох сестер, і мати виганяє його з нори.

У Будинку на озері мешкають люди, а в норі на південному березі Острову оселився борсук.

Люди взяли та купили собі Будинок на озері і одразу заходилися всередині та зовні все переробляти. Фрідолін, так звали борсука, зовсім не цікавився тим, що люди робили всередині будинку. А ось те,  що вони всюди позводили паркани, і, як навмисне, поперек його улюблених стежок, якими він ночами бігав за їжею, завдало йому чимало прикрощів. До того ж у цих людей було багато дітлахів, але як багато, Фрідолін не міг би сказати: борсуки вміють рахувати лише до двох, а про все, що більше, кажуть «багато».

Але ми знаємо, скільки дітей жило в Будинку на озері — троє. І звали їх — Улі, Мушка та Ахім. І ще був там собака Тедді. І ці люди, і діти, і собака взяли собі за звичку приходити на Острів, бігали там, бавилися, шуміли, а собака ганяла між деревами і все винюхувала. Звичайно, Фрідоліну це жахливо заважало!

Він не міг купити собі гарну нору, свою власнолапо викопав, попрацювавши неабияк. Раніше Фрідолін не жив тут на Острові, сюди його переселитися змусили дуже сумні події. Раніше він жив у Великому буковому лісі, приблизно за три кілометри звідси, а це для борсука дуже далека дорога.

Великий буковий ліс, як називав народ ці місця, ріс на невисокій височині, що спадала на південь і на північ до двох озер: до широкого Цансенського і вузького Люцинського.

На південному схилі, тому, що спадає до Цансенського озера, у світлому буковому лісі і була перша нора Фрідоліна, там він виріс разом зі своїм братом Фрідріхом та сестрами Фрідою та Фрідерікою під лагідною опікою своєї матінки Фрідезінхен.

Батька свого Фрідолін ніколи не бачив — борсуки від природи схильні до самотності, живуть поодинці. Навіть чоловік і дружина не селяться разом, і борсучій мамі одній доводиться виховувати дітей до того часу, поки вони не встануть на ноги. Але мати Фрідезінхен дещо розповідала дітям про батька — Фрідера, якого за похмуру вдачу і постійну буркотливість високо шанували серед борсуків. Борсуки так само цінують похмурість, як люди — вихованість і привітність. Чим менше борсук потребує своїх родичів, тим більше його шанують. А вже понад усе, повчала матінка Фрідезінхен своїх дітей, ми шануємо борсука, якого взагалі ніхто не чує і не бачить.

Ну так от, на південному схилі, тому, що спадає до Цансенського озера, у світлому буковому лісі проходило дитинство Фрідоліна. Воно було прекрасне! Народився він разом зі своїми сестрами і братом наприкінці надзвичайно холодного лютого, але, правду кажучи, малюки й не підозрювали, як холодно буває на білому світі! Їх мама вистелила нору сухим листям, м’яким мохом і запашною травою — тут було тепло й затишно. Ще б: два метри під землею, сюди ніякий мороз не добереться!

А яка чистюля була Фрідезінхен! Від житлової кімнати вона прорила невеликий хід і вкінці його влаштувала щось на кшталт маленької вбиральні. Дітей вона дуже скоро привчила бігати туди по всіх «справах», а послід акуратно закопувати. Залишки їжі вона теж туди зносила: борсукам ніщо так не гидко, як запах гнилі та нечистот. Тому вони, крім п’яти-шести входів – виходів, викопують дві або три віддушини, які виходять прямо нагору, щоб повітря в норі було завжди свіже і чисте.

Про свої перші дні, проведені в теплій, м’яко вистеленій норі, Фрідолін, зрозуміло, нічого вже не пам’ятав. Як і його братик і дві сестрички, він народився сліпим, і минуло досить багато часу, перш ніж у нього прорізалися очі і він почав потроху повзати. Харчувались вони на той час жалюгідно: за суворим лютим з його крижаними вітрами прийшов непривітний сльотавий березень. І мама Фрідезінхен з ніг збилася, намагаючись щось напхати в чотири ненаситних роти, та ще свій, п’ятий, на додаток. Але вона не давала собі спокою і, всупереч усім борсучим звичкам, іноді навіть вдень покидала нору, якщо діти надто вже жалібно пищали, вимагаючи їсти.

І Фрідолін, і Фрідріх, і Фріда, і Фрідеріка з нетерпінням чекали, що принесе їм мама. А скільки нового вони впізнавали в ті дні: і навпомацки, і нюхом, і язиком! Чого тільки не було нагорі, у цьому таємничому великому світі, якого вони ще не бачили! Мама Фрідезінхен приносила то солодкий корінець, то букові горішки, то жолуді, буряк чи моркву, а то й дощового хробака, змерзлого вужа чи смачну-смачну мишку. Якось вона принесла на обід осине гніздо. Яким солодким був у ньому мед! Фрідолін ніяк не міг збагнути: чому мама щодня не подає їм таких ласощів? Він навіть побурчав на неї за те, що так мало. Дурненький, він і не здогадувався, як важко було мамі діставати потрібну їм усім їжу. Він думав, що солодкий мед чекає його на кожному кроці.

І ось одного разу — було це на початку квітня, коли сонце лагідно пригрівало, — настала та велика година, коли матінка Фрідезінхен вперше вивела своїх дітей нагору. Борсучата дуже занепокоїлися, коли, вибираючись із нори, вперше побачили світ! Малюкам навіть страшно стало. Фрідезінхен довелося їх підпихати і бурчати, бо всі вони вчотирьох поповзли б назад у нору.

Але що було, коли вони опинилися нагорі, де яскраво світило сонце. То витріщать очі, то знову заплющать — адже з незвички боляче дивитися на світ. Потихеньку-полегеньку стали вони моргати, а потім уже й озиратися. І тут одразу посипалися питання.

— Мамо, а що це таке жовте? І м’яке? І тепле? — питали вони про чистий, приємний пісок, що його матінка Фрідезінхен викинула з нори, коли її копала.

— Мамо, а що це таке довге, коричневе і прилипає до зубів? — питали борсука, гризучи смолянистий корінець.

— Мамо, це теж маленький борсук, він так смішно кричить? — питали вони, показуючи на пташку, що попискувала у гілках.

— Мамо, а чому мені так тепло, ніби я біля твого живота лежу? — питали вони про лагідне сонечко, яке пригрівало їм шкірку.

Тисяча запитань сипалася на матінку Фрідезінхен, і вона, щоб якось втихомирити дітей, повела їх униз, до озера, — навчити пити воду. Це було дуже весело! Берег крутий: хто через голову перекидається, хто боком покотиться, хто просто шпортається. Але тут трапилося і перше лихо в борсуковій родині. Фріда так розігналася, що прямо хлюпнула у воду: вона не знала, що це таке блищить і сяє внизу, ну і зупинитися не змогла. А біля самого берега, на мілководді  щука на сонечку грілася; вона схопила Фріду своїми гострими зубами, потягла на глибину і там з апетитом пообідала.

Спершу Фрідезінхен дуже злякалася, як почула, що дочка у воду впала і зникла з очей. А потім почала бігати навколо трьох борсучат, що залишилися, і лічити: «Раз, два — багато!» Виявляється, все сходилося. І раніше у неї було багато дітей, і тепер їх було багато. Отже, все гаразд. Дуже, виявляється, зручно, коли тільки до двох вмієш рахувати!

Попили борсуки води і давай підніматися вгору, до нори. Це було важче, ніж котитися вниз. Фрідезінхен довелося попрацювати своїм довгим носом: когось підштовхне, когось і переверне. Але зрештою вони все ж таки дісталися м’якого пісочку перед входом у нору, до корита, як це називається. І так вони втомилися і захекалися, що мама дозволила їм полежати і відпочити. Хтось спинку гріє на сонечку, хтось животик, а Фрідезінхен почала шукати у їхніх шубках комах — і зубами, і пазурами. Малята були просто щасливі і ні про що вже маму не питали. Та й що казати: весь світ навколо, рідна нора під могутнім буком, порослий мохом кам’янистий укіс, блискуче на сонечку озеро з тихо-червоним очеретяним поясом вздовж берега — все ж було таким, як воно було, чого тут ще питати?

Невеликі ці прогулянки матінка Фрідезінхен почала робити з дітьми майже щодня, лиш би сонце світило та не було поблизу злих ворогів. А борсучки тим часом вчилися користуватися своїми лапами. Вже без допомоги мами вони швидко підіймалися на схил і спускалися з нього; швидко, звичайно, тільки для борсучків: адже навіть найшвидший борсук бігає не швидше, ніж людина йде розміреним кроком. І ще вони дуже любили бавитися перед норою в кориті, а матінка Фрідезінхен ласкаво поглядала на них, але сама завжди була насторожі — не рівна година, забреде сюди собака, людина чи зла лисиця!

Малята то один одного штовхають і перекидають, то мертвими прикидаються — припадуть до землі, покладуть мордочку між передніми лапами, міцно заплющують очі і думають, що ніхто їх не бачить. Але найулюбленіша гра у борсуків — це закопуватись. Тут і мати охоче брала участь. І така вона була в цьому майстриня, що не минало й трьох, ну, чотирьох хвилин і немає її! Копала вона сильними передніми лапами, а задніми відкидала землю. Закопається глибше, і нічого не видно згори — так, горбок маленький, а насправді там борсучиха Фрідезінхен сховалася.

Діти з радістю вчились у матері. Добре було після яскравого, сліпучого сонця зариватися, поки не зникне останній відблиск денного світла, не затихне останній звук. Найбільше їм подобалося залишатися віч-на-віч із собою глибоко-глибоко, де навколо одна таємнича темрява. У цьому Фрідолін був справжнім борсуком: серед тварин борсуки найбільше люблять самотність, найбільше цураються і людей, і собі подібних. Тільки в дитинстві борсук живе з рідними, а тільки підросте, завжди хоче бути один.

Ось закопається маленький Фрідолін у землю, наткнеться там у глибині на кам’яну брилу, підкопає її і риє свій хід по інший бік, де вже нічого не чує і не бачить з того іншого світу, і навколо тільки тиха, ледь-ледь шарудлива оксамитова темрява! Лежить Фрідолін на животику, дихає спокійно і зовсім забув, що має десь маму Фрідезінхен, і сестру Фрідеріку, і брата Фрідріха. Потім перевернеться на спину, підтягне задні лапи до живота, сховає рильце між передніми і через кілька хвилин уже міцно спить.

І це ще одна особлива властивість борсуків – засипати будь-якої хвилини і довго спати. Крім їжі, сон — їхнє улюблене заняття, якщо сон взагалі можна назвати заняттям. Барсуки страшенно ліниві і, як тільки вийдуть з дитячого віку, лапою не поворухнуть, якщо це не викликано крайньою потребою; буває, що й за їжею не підуть, а воліють за краще довше поспати. З Фрідоліном часто траплялося, що він засинав у своїй іграшковій норі, а мама та сестра з братом даремно на нього чекали. Потім виповзав нагору, а на землю давно вже спустилася ніч, і всі його рідні міцно сплять у м’якій, вистеленій мохом норі. Мати бурчить, коли він влаштовується у неї під боком: «Бач волоцюга» або: «Волочиться ночами!» Втім, на суворішу догану Фрідезінхен і не здатна: дуже їй самій хочеться спати та й Фрідолін занадто втомився, щоб вислуховувати її. Не минає й хвилини, як вся борсукова родина вже знову міцно спить.

Так, бавлячись і гуляючи, діти росли і міцніли, вчилися користуватися лапами, дізнавалися, для чого потрібні очі, вуха і, звичайно ж, зуби, а вони у борсуків особливо гострі і ними можна завдати серйозних ран.

І ось якось уночі Фрідезінхен вирішила, що настав час взяти дітей із собою в ліс — треба ж їм звикати самим піклуватися про себе. О, до чого все було таємничим у лісі! Навіть вітер заснув — жоден листок не ворухнеться. А як обережно, як тихо треба ходити нічними стежками, бо вся дичина розбіжиться.

Яка ж радість охоплювала Фрідолина, коли, перевернувши своєю довгою мордочкою якийсь плоский камінь, він знаходив під ним мокриць та черв’яків! Тут він, не соромлячись, голосно плямкав. Або віддер кігтиками кору від згнилого кореня і злизує жучків, що переполошилися. Але верх спритності він виявив, коли одного разу йому вдалося під самим носом у матусі Фрідезінхен схопити надмірно цікаву мишку. Та заходився їсти, а мама сердито пирхнула — їй самій хотілося поласувати мишею. Але синок і не думав поступатися, він уплітав здобич за обидві щоки, з насолодою рохкаючи.

Сумно, але й у цю першу нічну прогулянку трапилося лихо. Поки невелике борсукове сімейство мирно йшло лісом у пошуках їжі, від старого бука відокремилася величезна тінь: зашаруділи крила, двоє величезних очей блиснули моторошною зеленню, і велика сова опустилася прямо на борсуків. Заплющивши очі, діти притулилися до землі і прикинулися мертвими, а Фрідезінхен з пирханням і шипінням кинулась на крилату лиходійку, намагаючись схопити її зубами.

Але марно — сова вже злетіла вгору, хоча Фрідріх і пищав у неї в пазурах. Цього разу мама Фрідезінхен дуже засмутилася: вона помітила, що в неї замість «багато», тобто трьох дітей, залишилося лише двоє — Фрідолін та Фрідеріка.

Але чим більше уваги могла вона приділяти борсучатам, що залишилися, тим більше їм діставалося їжі, тим швидше вони розвивалися і росли. Ночами безперервно вони всією родиною нишпорили лісом, але не віддалялися від надійної нори більш ніж один кілометр — тут уже жодного клаптика землі не залишалося недослідженим. І чим ближче до літа, тим більше ласощів вони впізнавали: яйця тетерука або пташеня, що випало з гнізда; дивовижна жаба, яка навіть у зубах ще квакала; ніжна ящірка або равлик. Багатим був стіл у борсуків!

Але найбільшою подією виявилася знахідка заячого сховку. Борсуки з великим задоволенням схрумкали п’ять ще сліпих зайченят, незважаючи на те, що зайчиха сміливо захищала їх і нагородила Фрідезінхен цілим градом ляпасів. Але борсуків добре захищають їх шубка та товстий шар сала. Натомість ніс свій вони дуже бережуть — сильний удар по носу може на місці вбити борсука.

Коли ніч випадала темна і місяць не світив або, ще краще, коли трохи накрапав дощ, Фрідезінхен наважувалася з дітьми покинути ліс, вийти в поле і відвідати городи по сусідству з будинками, де жили люди. Взагалі борсуки терпіти не можуть дуже неприємного для них людського запаху; вони уникають близькості людини, бояться людей навіть більше, ніж їхніх постійних супутників — собак, хоча у собак дуже великі зуби і вони вічно всюди пхають свій ніс, швидко бігають і страшенно голосно гавкають. Але на полях, оброблених людьми, на городах ростуть такі чудові речі! І морква, і буряк, а на грядках можна знайти і полуницю; іноді вдається дотягнутися до виноградної лози, та й молодими колосками в полі не слід нехтувати: порівняно з ними найсолодша трава в лісі — кислятина.

Такий багатий вибір часом присипляв постійну настороженість Фрідезінхен. До того ж вона добре знала, що собака у дворі садиби Гуллербуш хоча і гавкав голосно і страшно гримів своїм важким ланцюгом, але не більше! Адже цей самий ланцюг не відпускав його від буди, і борсучиха спокійнісінько паслася з борсучатами на грядках городу під самим носом собаки, що вишкірювала свої страшні ікла. Паркани, зрозуміло, не були перешкодою для борсуків — вони легко проривали ходи під дошками чи сіткою.

Але під час одного такого нічного походу борсукам довелося пережити чимало хвилювань. Все сімейство якраз перевіряло, чи солодкою вродила перша морква, а Фрідоліну навіть пощастило зловити жирного крота на місці злочину: той займався підривною діяльністю і в покарання був відправлений до темниці борсучого черева на довічне ув’язнення. Але раптом шалений гавкіт дворового собаки змінився на жалібне скавчання: це господар садиби, що допізна засидівся у сусідів, ступив на рідне подвір’я.

– Аста! – крикнув він. — Клята псина, замовкнеш ти нарешті!

Почувши людський голос, обидва борсучки, не роблячи жодного шуму, швидко підбігли до мами, а та повела їх у густі зарості горошку. Дворовий пес  Аста, наскільки дозволяв йому ланцюг, підскочив до господаря, поклав передні лапи йому на плечі і заскавулів, благаючи відпустити: дуже йому не терпілося покарати нахабних злодюжок, які залізли в город. Однак господар, який зовсім не розумів собачої мови, погладив Асту, сказав:

— Та що це з тобою? Заспокойся, Асто. Їжака, напевно, вчула. Скільки разів я тобі казав: їжаки дуже корисні, вони ловлять мишей та змій. Нехай живуть для здоров’я. Не чіпай їх, Аста, бо дістанеш.

Але Аста не переставала скавуліти, тим самим благаючи господаря відпустити її: цього разу це інше, не їжак! Хай господар понюхає: хіба тут їжаком пахне?

А господар, у якого, як у всіх людей, був звичайнісінький ніс, що не чув на відстані ні їжаків, ні борсуків і вже ніколи б не зумів розрізнити їх по запаху, — отож господар цей зрештою змилосердився і відв’язав Асту. Собака кинувся у темряву.

«І навіщо я послухався її? – бурчав господар собі під ніс. — Тепер ось тупай за нею в темряві, замість того, щоб лежати в теплій постелі!» Тим часом Аста, велика руда вівчарка квапливо рила під парканом. Але кігті в неї були далеко не так добре пристосовані для копання, як у борсуків, до того ж вона поспіхом шкрябала лапами прямо по камінню, і справа рухалася повільно. Барсучата разом з матір’ю Фрідезінхен причаїлись у горошку.

— Так, я і знав! — сердито прикрикнув господар на Асту, побачивши, чим вона зайнята біля паркану.

— На городі тобі треба було полювати на їжака! Асто, до мене! До мене, Асто!

Але вівчарка, вирвавшись на волю і охоплена мисливським азартом, не думала слухатись. Вона трохи відбігла і знову почала копати.

– Щоб тебе! – Вимовив господар, намагаючись роздивитися собаку. При цьому він згадав про свою дружину — господиню садиби, вона не на жарт розсердиться, якщо собака, забігши на город, своїми лапищами поламає ніжну розсаду.

— Зараз же іди сюди! – кричав господар.

Але було дуже темно, і Аста, прокопавши собі лаз під парканом, спантеличена численними борсучими слідами, вже гасала, як дурна по городу. Мати Фрідезінхен, зрозумівши, що собака близько, швиденько вивела своїх дітлахів через прориті ними ходи з городу і сховалася під колючим кущем терну, біля самої клуні.

— Ну постривай, клята псина! — крикнув господар і побіг через хвіртку на город, маючи намір там наздогнати неслухняну Асту.

Але собака, ганяючись за борсуками, почув, що вони вже вибралися з городу, кулею вилетів у двір через відчинену хазяїном хвіртку, мало не збивши з ніг його самого. На той час Фрідезінхен уже встигла перевести своїх малюків знову на город і знову сховалася з ними в горошку.

Так вони довго ганялися один за одним. Як швидко Аста не носилася з двору на город і назад, наздогнати борсуків їй не вдалося: їй треба було бігати кружним шляхом, через хвіртку, а борсуки спокійнісінько пролазили під парканом через прориті ними вузькі ходи.

Зрештою господар все ж таки спіймав Асту, і на цьому закінчилося її безславне полювання. І поки борсуча родина мирно тьопала у бік лісу, над садибою лунало жалібне виття Асти, нізащо ні про що суворо покарану господарем. Однак ще суворішою і невблаганною була наступного ранку господиня, дружина господаря, побачивши свій геть витолочений город. Чимало довелося вислухати господареві гірких слів; мало не цілий тиждень господиня не хотіла змінити гнів на милість, і обіди весь цей час були якісь несмачні. Ну, а борсуки надовго забули дорогу на город: матуся Фрідезінхен терпіти не могла подібних тривог, а діти її, справжні борсуки, думали приблизно так само, як вона.

День за днем все яскравіше світило літо, і для борсуків настало привільне життя. Вночі вже не доводилося вирушати в далекі експедиції — їжі і в лісі, і на луках було достатньо. Вони швидко вгамовували голод і одразу ж поспішали додому, в рідну нору, а та стала вже тісною для трьох.

До свого улюбленого заняття, тобто сну, борсуки вдавалися досхочу, а коли ще до заходу сонця вибиралися з нори, то вже в ніякі дитячі ігри не бавилися. Фрідолін і Фрідеріка майже досягли свого повноліття, отже, весела дитяча пора вже минула. Наслідуючи матір Фрідезінхен, вони в повній мовчанці повертали до сонечка то спинку, то черевце.

А якщо вже на Фрідоліна і нападала його колишня пустотливість і він тицяв Фрідеріку носиком, ніби запрошуючи на гру — закопуватися, хто швидше, або прикидатися мертвим, хто краще, — обидві жінки, презирливо сопучи носами, суворо вказували йому, що такі замашки непристойні для дорослого борсука, і мовчки продовжували засмагати на сонці. Зазвичай у таких випадках своєю буркотливістю і поганим настроєм відрізнялася сестра Фрідеріка, та й взагалі, вона в цьому сенсі значно перевершувала маму. Часом її опановувала така пристрасть до самотності, що вона з братом і матінкою не хотіла ділити навіть спільну нору. Забереться потихеньку першою, виставить назустріч матері гострі зуби і шипить — моє, мовляв, це тепле містечко, я сама тут спатиму! Фрідезінхен фиркала, гарчала, а часом вони одна одну й кусали. Словом, спокій, який до того завжди панував у їхній маленькій сім’ї, виявився порушеним.

Але поки що мати була найсильнішою і частенько лупцювала підростаючу дочку, показуючи тим самим, наскільки їй ближче й ріднішим завжди такий добродушний і лагідний син. У відповідь на це Фрідеріка, бувало, то кусне Фрідоліна ні за що ні про що, то забере щойно спійману здобич, а уві сні так навалиться на нього, що йому вже ні повернутись на другий бік, ні лапи витягнути. Так, Фрідолін пролив би не одну гірку сльозу, якби борсуки вміли плакати; але й без цього йому часто робилося сумно і навіть чудове літо, що стояло на дворі, анітрохи його не тішило. Ось він і став замислюватися над тим, наскільки незручне таке спільне життя-буття; уночі йому все частіше снилася м’яко вистелена мохом нора, а під боком комора, повна солодкої моркви, і він у норі зовсім один, далеко від людей, собак і навіть борсуків.

Матінка Фрідезінхен намагалася втішити його.

— Синку, — казала вона, — не впадай у відчай. Сестра твоя скоро увійде у вік і матиме власний будинок. Тепер вона сама не знає, чого їй треба. Але недалеко той день, коли вона зрозуміє це і дасть нам спокій.

Так воно і сталося насправді. Якось уночі борсуки всі втрьох зайшли у місця, де їм до того ніколи не доводилося бувати. На піщаному схилі стояло кілька одиноких буків — останні вартові Великого букового лісу. Серед них росли рідкі обдерті вітрами сосни, чиє товсте коріння зміїлося в піску. Тут було багато кролячих нірок, а довкола, куди не глянь, поля та луки…

Як побачила Фрідерика цей схил, так одразу стала сама не своя: бігає, метушиться, носиком усі кролячі норки перевіряє і весь час тривожно  пищить. І раптом зупинилася біля однієї з нірок, над якою, наче арка, нависло могутнє смолянисте коріння, і рішуче заявила: «Тут я сиджу і звідси нікуди не піду!»

Даремно матінка Фрідезінхен пояснювала їй, що це урвище не годиться для борсучого поселення. Кролики народ метушливий, без кінця барабанять своїми лапами, кого хочеш виведуть із себе; до того ж близьке сусідство великих лук і полів таїть у собі постійну загрозу зустрічей із собаками і людьми. Але як Фрідезінхен не вмовляла дочку, яйце і цього разу захотіло вчити курку, і додому вирушили лише мати та син, а Фрідеріка так і залишилася на кролячому схилі.

По дорозі через ліс мати показала Фрідоліну порожню нору, яка, на її думку, була куди безпечнішою і надійнішою: серед густих чагарників, на схилі невеликого пагорба, між зарослими мохом валунами виднівся вхід у занедбану лисячу нору. Біля підніжжя пагорба блищала невелика калюжа. Але тут зовсім не було сонечка. А в самій норі смерділо нестерпно: у лисиці інший характер, ніж у борсука, вона брудна, і цей сморід навіть їй буває неприємним. Не соромлячись, вона забруднює власне житло, послід не прибирає, залишки їжі гниють у норі та навколо, видаючи огидний запах на радість лисиці. Але як би там не було, квартира ця уявлялася борсучисі і спокійнішою і надійнішою, ніж обрана Фрідерікою. Мати занепокоєно сопіла, згадуючи нерозумну дочку.

У наступні дні Фрідезінхен і Фрідолін неодноразово відвідували Фрідеріку. Іноді вони заставали її на місці, але та, ні слова не сказавши, чи то день чи ніч, незадоволена ховалась у норі. Справжня пустельниця! Але бувало й так, що Фрідеріки не було в норі, і тоді мати, як усі жінки, охоплена цікавістю, заповзала в нору і прискіпливо оглядала влаштоване дочкою житло. І тут уже компліментам не було кінця! Фрідеріка створила щось зразкове.

Чудово вистелена мохом і сіном нора знаходилася приблизно на два метри під землею, від людини і його лопат її добре захищали могутнє коріння сосни, що росла прямо над норою. Поруч було вирито дві комори, а в одній з них уже лежали букові горішки, жолуді, солодкі корінці, і все в зразковому порядку. Крім того, Фрідеріка викопала не менше семи великих віднорків, виходи з яких розташовувалися не ближче 15-20 метрів один від одного – отже, тікати з нори можна було в різні сторони. У головного виходу було влаштовано гарне корито: щільно втоптана земля не залишала жодних слідів. Не менш ніж чотири віддушини, що піднімалися прямо на поверхню, забезпечували нору свіжим повітрям.

— Оце квартира! — вигукнула Фрідезінхен, звертаючись до сина. — Такою міг би пишатися і найдосвідченіший борсук. Відразу видно, що Фрідеріка з доброї родини. Сподіватимемося, що і ти, синку, свого часу не осоромиш батьків.

Мабуть, при цьому вона подумала про тата Фрідера, якого Фрідолін так ніколи й не бачив. Але тут же вона, похитавши головою, стурбовано промовила:

— Все це, звісно, добре і красиво, але закладати нору слід було біля зарослого каміння. Ця занадто відкрито розташована, тут не допоможе і десять запасних виходів.

На жаль, матінка Фрідезінхен виявилась правою у своїх похмурих передчуттях. Коли одного разу вночі мати і син знову прийшли відвідати свою родичку, вони побачили, що всі виходи з нори завалені, навколо багато собачих слідів і дуже пахло цими злими тваринами. Нора, яку Фрідеріка так дбайливо вистелила мохом, була зруйнована, мабуть, у запалі бою. Борсуки помітили подекуди і плями крові, і не лише собачої…

Опустившись на задні лапи, Фрідезінхен почала повчати сина:

— Отак буває з дітьми, коли вони не слухаються мудрих порад матері! Бідолашна моя Фрідеріка! Собаки тебе роздерли. А може, і застрелив злий чоловік? І вже з’їв тебе! Жаль мені твою сестричку, Фрідолін! Яка була здібна дівчинка! Я впевнена, що з неї вийшла б найбурчливіша борсучиха на світі, пустельниця з пустельниць — вона б прославилася серед борсуків. А тепер загинула, і така молода!

Швиденько схопивши великого жука, який мав намір безцеремонно проповзти повз її чуйного носа, Фрідезінхен продовжувала:

— З багатьох моїх дітей ти залишився в мене один. Сподіваюся, ти не осоромиш свого батька Фрідера і мене, твою матір, Фрідоліне. Нехай доля, яка спіткає твою сестру, послужить тобі уроком, синку. Подалі тримайся від людей і звірів, будь то хоч найчарівніша борсучиха. Живи завжди один, шипи, дряпайся, кусайся — нікого до себе не підпускай! Навіть найсмачніший шматочок повинен викликати в тебе підозру — а раптом у ньому таїться небезпека? Ні, ні, не хочу я, щоб ти скінчив свої дні в утробі людській, Фрідоліне. Хочу, щоб ти помер у похилому віці, в затишній, м’яко вистеленій мохом норі.

— Я все зроблю, як ти накажеш, мамо! — відповів син, потершись носом об мордочку Фрідезінхен.

Кінець літа та більшу частину осені мати та син прожили в рідкісній злагоді. Спали вони поряд, разом грілися на сонці, разом полювали; щоб зрозуміти один одного, їм навіть рота відкривати не треба було, тому вони мовчали цілі дні безперервно. Фрідолін був уже цілком дорослим борсуком, зростом вище матері, як це й має бути: адже у борсуків чоловіки більші і сильніші за жінок.

Але ось подули холодні вітри, день за днем лили дощі, і дивне занепокоєння опанувало Фрідоліном. Насувалась перша зима на його віку. Знати цього він, звісно, не міг, як не знав і того, що з настанням морозів впаде в зимову сплячку. Незрозумілий цей стан занепокоєння гнав його з вечора одного, без матері, на полювання, і повертався він завжди з морквою чи корінцем у зубах, а то й набивши за щоку букових горішків.

Мати Фрідезінхен виявилася не настільки запасливою. Щоправда, вона знала, що до кінця зими їй доведеться голодувати і що весну вона зустріне  охлявши до кісток; але її лінь, одна з головних чеснот борсучого племені, була сильніша за всі страхи. Замість того, щоб напередодні зими клопотати про запаси, вона почала на таємних лісових стежках розшукувати батька своїх дітей — борсука Фрідера. Знайшла вона його чи ні, але вся її поведінка раптово змінилася найрішучішим чином. Материнської ласки в неї не залишилося і сліду, навпаки, вона всіляко давала зрозуміти синові, як він заважає їй у норі, що він зайвий. Як колись Фрідеріка, вона без жодного приводу то штовхне його, то вкусить, і син нічого вже іншого від матері не чув, крім гнівного рику.

А одного разу вона сказала йому навпростець:

— Довго ти, товстом’ясий, штовхатимешся в моїй квартирі? Здається, я вже натерпілася! Ти що думаєш, я з тобою тут зиму зимуватиму? Мені й зараз тісно, он ти скільки сала нагуляв! Іди звідси! Та швиденько! Даремно я тобі лисячу нору біля зарослого каменю показувала? Саме час тепер все там перебудувати і впорядкувати. А ну берися за справу і геть з моїх очей!

Видихнувши після такої незвично довгої фрази, Фрідезінхен нарешті замовкла, дивлячись на сина блискучими від гніву очима.

Фрідолін відразу уявив собі  лисячу нору в лісовій гущавині, куди ніколи не заглядало сонце; подумав він і про те, скільки праці доведеться вкласти, щоб очистити її від бруду… Потім йому спало на думку, скільки запасів він уже наносив сюди, і під кінець вирішив, що він набагато більший і сильніший, ніж мати.

– Ні, не згоден я з тобою, матінко Фрідезінхен, – промовив він похмуро. — Якщо вже йти комусь звідси, то це тобі! Ти сама розхвалювала стару лисячу нору, а мені вона ніколи не подобалася — ось ти й перебирайся до неї. По – друге, я сильніший за тебе та й запасів сюди натягав чимало, так що давай неси-ноги, поки цілі, а я хочу відпочити від твоєї бабиної балаканини.

З цими словами син почав насідати на матір і крок за кроком витіснив її і з нори, як вона не опиралася, як не шипіла.

Хвилину-другу матінка Фрідезінхен посиділа під пронизливим осіннім дощем, а потім, вирішивши, що син її врешті-решт має рацію — право сильного признається всюди у світі тварин, — вирушила в дорогу до старої лисячої нори, стурбовано розмірковуючи про своє майбутнє і невдоволено. пофиркуючи.

Розділ другий.
Пригоди лисенятка Ізолайна. Фрідоліна викурюють з нори, і він вирушає куди очі дивляться

До того часу, коли Фрідолін прогнав матінку Фрідезінхен з нори, він став уже високим, гарним молодим борсуком з товстим шаром сала під шкіркою і черевцем, що мало не торкалося землі. Мабуть, його не пропустила б жодна панночка-борсучиха, не помахавши від задоволення хвостиком.

Пряма, жорстка і досить довга блискуча шерсть покривала все його тіло і навіть вуха. На спинці вона була світло-сірою з чорними плямами, з боків і ближче до хвоста — з рудими, а на череві та лапах — чорно-коричнева. Голова біла, з обох боків чорна смужка, розширюючись, вона охоплювала очі і десь за білими вушками губилася на шиї. Від голови до хвоста Фрідолін був сантиметрів сімдесят п’ять довжиною, а його гарненький пухнастий хвіст ще сантиметрів двадцять. Зростом він був не вище шкільної лінійки, а це якраз тридцять сантиметрів. Відгодувавшись за літо, він зараз, коли стояла осінь, важив близько сімнадцяти кілограмів, та й взагалі, з якого боку на нього не подивися, — це був чудовий борсук.

Щойно почало підморожувати, Фрідолін скрутився грудочкою, сховав голову між передніми лапами і міцно заснув у своїй норі. Мирно сопучи, проспав він так і зимові завірюхи, і сніг, і лід, і тріскучі морози, харчуючись накопиченим за літо та осінь салом. А коли випадали лагідні сонячні дні, то Фрідолін це відчував, хоч і лежав глибоко під землею. Прокинувшись і пчихнувши два рази, він повільно повз по норі все ближче і ближче до світла, обережно принюхуючись — чи не загрожує йому якась небезпека. На поверхні він спускався до озера, довго і з насолодою пив, потім робив свої справи, причому ніколи не забував акуратно все закопати, треба було знищити по собі всі сліди.

Потім він знову піднімався на пагорб і там у кориті дозволяв собі трохи полежати на сонечку і почистити шкірку. Зрештою він спускався в нору, з’їдав дві-три моркви, кілька букових горішків і знову впадав в сплячку.

Ось таке життя він вів до настання справжнього тепла, коли починала зеленіти трава, лопалися бруньки на деревах і стіл для нього знову був накритий. Добре підгодуватися було вже саме на часі —зимова сплячка з’їла останні запаси жиру, залишилися шкіра та кістки, а округлого черевця ніби і не було. Жодна борсучиха не обдарувала б його навіть поглядом, особливо якщо врахувати, що за зиму шубка його втратила весь свій блиск.

Навесні Фрідолін жив так само, як минулого року з матінкою Фрідезінхен, тільки спав він тепер один, один грівся на сонці, один ходив на полювання, що, правду кажучи, було йому набагато більше до душі. Ніхто його тепер не турбував, та й у норі він влаштовувався на найм’якшому місці, і, зрозуміло, всі ласі шматочки теж діставалися йому одному. Від такого способу життя Фрідолін незабаром знову поправився, і  шубка його набула колишнього блиску.

Повчальні промови матінки Фрідезінхен він давно вже забув, але за своєю натурою був дуже обережним. Однак і його часом охоплювала якась зухвала сміливість — дуже вже він любив добре попоїсти!

Це і призвело до того, що Фрідолін тепер набагато частіше відвідував той город, де його свого часу так налякала Аста, і, само собою зрозуміло, ці візити завдавали чимало прикрощів господині, у якої з грядок пропадала то молода морква, то солодкий горошок і , головне, нікому не вдавалося помітити злодія. Що це борсук погосподарював, нікому й на думку не спадало, скільки б у родині не гадали: адже на околицях Великого букового лісу ніхто ніколи не бачив борсука.

В один із своїх нічних походів Фрідолін зустрів і свою матір Фрідезінхен. Він якраз захопився обстеженням згнилого пенька, — чи немає в ньому личинок і жучків, — коли вона пройшла поруч, мало не зачепивши його. Але син тільки підняв рильце — дуже шкода було відриватися від смачної вечері — і знову запхав носа в дерев’яну потерть, з насолодою продовжуючи чавкати. Та й Фрідезінхен спокійнісінько йшла своєю дорогою, і ні він, ні вона не побажали один одному вдалого полювання. Але так уже повелося серед звірів: щойно діти відокремляться від батьків, як вони вже чужі, не впізнають рідних навіть при зустрічі, не кажучи вже про те, щоб допомогти один одному в біді.

От і жив би та поживав наш Фрідолін у норі на березі Цансенського озера, ведучи таке споглядально-буркотливе життя, якби у лісника, на ім’я Шефер, у Мехові не втекло лисеня Ізолайн. Це лисенятко, коли воно було ще дуже маленьким, лісник викопав із лисячої нори у великому Меховському лісі після того, як застрелив його матір, велику мисливцю на сільських курей. Брата та сестру лісник теж убив, а лисенятко Ізолайна приніс у сумці та подарував своїй доньці Уллі на день народження.

Спочатку лисеня жило в кімнатці Улли, в м’яко вистеленому сіном ящику. Улла годувала лисеня з пляшечки, а він поглядав на неї своїми хитрючими зеленими очима і все намагався схопити її за палець. Однак коли він підріс і почав гризти домашні капці, ковдри, ніжки стільців і столів та ще й килим на додачу і, що найжахливіше, почав видавати дуже неприємний запах – всі лисиці огидно пахнуть, – його вигнали у двір, посадивши на ланцюг у занедбаної собачої буди.

Подібна зміна місця проживання погано позначилася на характері Ізолайну — він став злим, кидався на всіх, хто б не підходив до буди. Навіть Уллу, яка вигодувала його з пляшечки, він якось вкусив за ногу. А люди, дізнавшись, який Ізолайн злий, заради втіхи пхали йому в пащу палицю або щітку і сміялися до упаду, коли він у нападі сліпої люті намертво вгризався в неї, високо піднімаючи рудого хвоста

Лісничий не раз намагався приручити лисенятко, то сердито промовляючи до нього, а то й пускаючи в хід батіг. Дещо в чому Ізолайн змінився, але кращим не став. Припадків сліпої люті з ним уже не було, зате у нього розвинувся справжній лисячий характер — з кожним днем він ставав все хитрішим, все лукавішим, довіряти йому вже не можна було, навіть якщо здавалося, що він міцно спить перед своєю будою.

А це слід було б врахувати насамперед курям на подвір’ї лісництва, які завжди дуже цікавилися вмістом миски Ізолайну. Одна несучка за другою пропадали, і господиня садиби сердилася не на жарт, не знаючи, на кого й подумати. Але одного разу в лісництві вирішили замінити підстилку в буді Ізолайна та знайшли під нею курячі кістки та пір’я. Тут уже, звичайно, долю хитрого і підступного лиса-куроїда було вирішено. Лісничий вирішив виконати вирок вже наступного ранку, коли всі жінки в будинку ще сплять, і приготував рушницю. Але ввечері маленька Улла поспішила з мисочкою солодкого молока до засудженого до страти куроїда. Дівчинка присіла поруч із будкою на камінь і, поглядаючи, як Ізолайн п’є молоко, примовляла:

– Ізолайн, ти поганий! Навіщо ти з’їв маминих курей? Я ж двічі на тиждень їздила велосипедом до м’ясника до Фельдберга і привозила тобі м’ясо, щоб ти був ситий. А ти торкався м’яса тільки для виду, а сам маминих курей душив, так? Ти поганий, Ізолайн.

Улла лагідно потріпала лисенятко по шиї, і той, випивши молоко до дна, поклав голову на коліна Улле, лукаво поглядаючи зеленими очима на свою благодійницю.

– Ізолайн, – знову заговорила дівчинка, – і чому ти завжди такий злий? Ми всі в лісництві такі добрі були до тебе, а ти тільки й знав, що кусався та прикрості всілякі робив. Мене он навіть за ногу вкусив, а дівчину нашу Лізу — за руку, наймита Тео — у п’яту та чоботи татові так погриз, що швець у Фельдберзі відмовився їх лагодити. Ось ти завжди так, Ізолайн, злом відповідаєш на добро.

Лисеня добре розумів, що йому роблять догану, зовсім, здавалося, закрив свої хитрі очі, притиснув вуха і ласкаво притулився до своєї молодої господині, ніби його хвалили за якісь героїчні подвиги.

– Так, так, – продовжувала Улла, перебираючи пальчиками широкий шкіряний нашийник, до кільця якого був прикріплений ланцюг, – так, Ізолайн, зараз ти лагідний, тихий, але тепер уже пізно. Тато вже рушницю чистить. І завтра, тільки  встане сонечко, він тебе застрелить, уб’є. А я тебе годувала з пляшечки, соску тобі гумову давала…

Від цих слів Улла заплакала. А Ізолайн, у якого перед самим носом розгулювала муха, візьми та схопи її. Муха потрапила лисенку не в те горло, він почав кашляти і крутити головою. Тут нашийник, який дівчинка ненароком розщепила, і зіскочив.

Тієї ж миті Ізолайн, такий він був невдячний, — цап! – І вкусив дівчинку в руку. Улла голосно скрикнула. На її крик з дому вибіг лісничий, тримаючи в руках недочищену рушницю, і тільки й побачив, як між грядками майнув рудий хвіст.

– Куроїд проклятий! — лаявся лісничий, скинув рушницю і хотів було вистрілити, але згадав, що вона не заряджена… Тим часом лисеня втекло.

Не один день і не одну ніч тинявся Ізолайн у великому Меховському лісі. Страшним він здався лисенятку, диким, сповненим усіляких небезпек. Не знаючи вільного лісового життя, він спочатку голодував і замерзав, харчуючись жалюгідним корінням, і це той самий Ізолайн, який від м’яса відвертався, коли його Улла з Фельдберга привозила. У дощ він забивався в кролячі нори, а коли зустрічав іншу лисицю, та, обнюхавши Ізолайна, зневажливо казала:

– Тьху! Та від тебе пахне людським духом! Забирайся туди, звідки прийшов! У нашому вільному лісі тобі нічого робити, ти не наш, ти чужий!

Ізолайн і справді ніч за ніччю кружляв біля лісництва, сумно поглядаючи на світ у вікнах. А одного разу заліз навіть у двір, сподіваючись знайти у своїй мисці хоч якісь рештки їжі. Але замість нього, Ізолайна, у будці жив тепер чорний кудлатий пес. І варто було йому почути лисицю, він тут же вискочив і так голосно загавкав, що Ізолайн поспішав забігти подалі в темний ліс.

Так недосвідчене лисеня бродило Меховським лісом, не знаходячи ніде собі ні притулку, ні їжі, ні допомоги. Забігав він і в Брюзенвальдське лісництво, і в Томсдорфський сосняк, потім на вересову поляну, звідти на ділянки Аалькастен і Фегефеєр, але всюди було одне й те саме: нікому він не був потрібен, ніде він не знаходив для себе куточка.

Тому він усе знову й знову повертався до свого рідного Меховського лісу, ніби тільки в ньому і міг знайти своє щастя… Але й там його одного разу вночі почули дві сільські собаки, і погналися за ним. Гнали вони його з букового в сосновий ліс, із соснового через загородку у відкрите поле, потім житньою смугою, через картопляне поле, гнали все далі й далі…

Нечутно, витягнувшись неначе стріла, мчав Ізолайн у імлистій ночі, рятуючи своє життя, а собаки, з піною біля рота, голосно гавкаючи, мчали його слідами. Зрештою, у відкритому полі криваві ці розбійники нагнали б лисеня, але тут несподівано попереду з’явилося село. Не роздумуючи, Ізолайн кинувся головною вулицею. А ось собаки, що втекли в ліс саме з цього села, щоб в ночі досхочу пополювати в лісі, раптом затихли. Мабуть, злякавшись, що їх поб’ють, вони залишили слід і з нечистою совістю, підібгавши хвости, втекли кожна в свою буду.

Ізолайн пронісся через село, вискочив на околицю і шмигнув між двох каменів під кущ терну, де, трохи віддихавшись, знову вдався до роздумів про свою гірку долю. Нічна погоня так далеко завела його від рідних місць, що нічого було й думати про повернення в лісництво, про славну дівчинку Улле і ще більш славну миску з солодким молоком.

Так і лежав він, загнаний до напівсмерті, у придорожній канаві, весь у болячках, зі шкірою, роз’їденою коростою, не знаючи що йому робити. Навколо простягався величезний світ, де нікому ніякого діла не було до лисенятка Ізолайна.

І поки він так думав, на чорному нічному небі мерехтіли зірки, як вони мерехтіли над мільйонами інших лисенят, що колись жили і потім померли, і ніхто ніколи нічого про них не дізнався.

Але ось засвітився ранок, і Ізолайн прокинувся: роса лягла на його хутро, йому стало холодно, і він побіг далі вздовж дороги, у бік села. Недалеко він відбіг від неї, як почув кумкання жаб на випасі Августа Шмідта. Туди він і звернув і тут же схопив двох стрибунців. Пощастило, дуже вже потрібен був такий сніданок порожньому шлунку! Потім він побіг далі вздовж дороги, яка поступово почала підніматися. Ізолайну подобалося тут, хоча, правду кажучи, сховатися було ніде— дуже вже голо навколо, дорога піщана, малоїжджена, всюди в полі розкидані сірі брили каменю , а між ними — ожина, тернина, дикі троянди. При перших променях сонця праворуч від дороги блиснуло велике озеро, з прибережних очеретів долинала пісня жаб, та ліворуч від дороги теж, мабутьбула вода.

Отже, Ізолайн продовжував свій шлях, зупинившись лише один раз, коли попереду помітив кілька будівель, — то був самотній хутір, навколо якого лисеня завбачливо зробили гак. З двору почулося брязкіт ланцюга і злісний гавкіт. Це гавкала собака Аста — ранковий вітерець доніс до неї запах Ізолайна. Але лисеня гавкіт не злякав – попереду вже виднівся високий ліс, Великий буковий ліс, і Ізолайн, пройшовши узлісся, зник під його покровом. Тут йому перебігла дорога миша — хап! “Може, мені тут буде легше!” — подумало лисеня, беручись за ретельне дослідження незнайомого краю.

Три дні в нього пішло на це, але потім він знав тут усе до останнього мурашника. Насправді цей прекрасний буковий ліс невеликий і людина проходить його за півгодини, а поперек — за чверть. Ну, а така відстань якраз дуже пасувала лисенку. Не почув Ізолайн тут жодної іншої лисиці, та й люди, здається, тут рідко показувалися. Зате всякої їжі було вдосталь.

“Тепер треба знайти житло”, – подумав Ізолайн. Не хотілося йому більше ночувати в неприємних кролячих норах, а то й просто під кущем. Добре було б знайти справжню лисячу нору з багатьма ходами та виходами, з якої легко втекти, якщо підійдуть люди чи собаки! Ізолайн і сам міг би викопати собі нору, лапи в нього були досить сильні, але ж, по-перше, мама ніколи не показувала йому, як треба копати нору, а по-друге, він був занадто лінивий. У Великому буковому лісі він одразу ж знайшов три лисячі нори і зухвало вирішив, що цілком може вибрати собі одну з них. Нору біля кролячого урвища, в якій жила колись молода борсучка Фрідеріка, він відразу відкинув і з тієї ж причини, з якої вона не сподобалася матінці Фрідезінхен: надто вже відкрито вона була розташована, а отже, і небезпечна. Стару лисячу нору, в якій тепер улаштувалася матінка Фрідезінхен, він теж не схвалив — надто вже сиро було в ній.

Значить, залишалася нора під високими світлими буками на південному березі Цансенського озера, де на самоті жив Фрідолін. До неї і став придивлятися Ізолайн. Зрозуміло, про те, щоб опанувати таку бажану квартиру силою, не могло бути й мови — худий лис був занадто слабкий. Він, вже не раз бачив, як ніжився на сонечку вгодований та ікластий борсук. Але це не відлякувало Ізолайна: відколи він покинув Мехівський ліс, він став впевненішим у собі; тут, у Буковому лісі, щастя має посміхнутися йому, і він неодмінно здобуде собі гарну нору. Ізолайн навіть вирішив, що борсук охоче прийме його до себе у співмешканці, хоча перша спроба під’їхати до Фрідоліна зазнала невдачі.

Коли в яскравий літній день борсук, тихо рохкаючи від задоволення, грів на сонечку своє черевце, Ізолайн, тягнучи від улесливості худе пузо мало не по самій землі, підійшов до нього і ліг поряд. Так вони й лежали деякий час: один на спині, другий на животі, один — сонний від ситості, другий — причаївшись, з блискучими очима.

Фрідолін, потривожений серед найсолодших сновидінь, від несподіванки завмер. Лише час від часу він обережно косився у бік несподіваного гостя. Ні разу в житті не бачив він лисиці, і ця здалася йому чимось схожою на ненависних собак. До того ж від неї страшенно неприємно пахло, а для чутливого борсучого носа подібний сморід був просто нестерпним.

Взагалі Фрідолін аж ніяк не відрізнявся прудкістю, але сморід змусив навіть цього тугодума міркувати швидше. Він рішуче обернувся і вхопив Ізолайна зубами. Зойкнувши, лисиця схопилася і втекла в кущі. Фрідолін, розгніваний таким нахабним порушенням своєї самотності, пішов у нору, де завжди панував приємний морок, і в напівдрімоті почав міркувати про несправедливість такого світоустрою, коли навіть найпорядніший борсук позбавлений можливості мирно погріти своє черевце на сонечку.

Цілих два дні вичікував Ізолайн, перш ніж знову наважитися підійти до зубастого самітника. Але цього разу він вчинив хитріше. Смиренно розташувавшись на шанобливій відстані від борсука, просто в пилюці, він притягнув у зубах подарунок — великого вужа, не проковтнути якого коштувало чималих зусиль: від голоду в Ізолайна бурчало в животі.

Фрідолін покосився раз, покосився два… Жирний, майже в метр завдовжки — непоганий обід!

Тим часом Ізолайн, притискаючись животом до землі і всім своїм виглядом висловлюючи шанобливість і смиренність, підбирався все ближче і ближче до борсука і під кінець виплюнув вужа прямо буркунові під ніс. Фрідолін не змусив себе просити і відразу з’їв піднесений йому подарунок. А Ізолайн, сидячи на задніх лапах, добродушно поводячи носом то вправо, то вліво, жадібними від голоду очима стежив за тим, як вуж зникав у пащі борсука. Від заздрощів у лисенятка слина капали.

Однак коли Ізолайн, після того, як борсук закінчив трапезу, спробував покірно-лагідно присунутися, той знову клацнув зубами. Лис від страху підскочив одразу на всі  чотири лапи і кинувся навтьоки. А Фрідолін знову поліз у нору, думаючи лише про одне: невже ці нескінченні тривоги ніколи не закінчаться?

Ні покірність, ні піднесений дар анітрохи не зачепили буркотливого самітника, і будь-хто тут втратив би всяку надію, але тільки не лисиця! Лисиця завжди залишається лисицею, навіть якщо її і вигодовували з пляшечки в хаті лісничого. І Ізолайн після всіх невдач згадав про одну свою якість, куди більш характерну для нього, ніж покірність і смирення, а саме про нахабство.

Вночі, сховавшись за стовбуром товстого бука, він дочекався, коли борсук виповз із нори і вирушив на полювання. Але Ізолайну довелося ще довго чекати, поки цей телепень на чотирьох лапах не відійшов подалі від свого житла. Бачачи, як товстун ніяково перевертає кожен камінчик, кожну гнилячку, Ізолайн мало не пирснув зі сміху. За той час, який знадобився Фрідоліну, щоб відійти на сто метрів від нори, швидконогий Ізолайн встиг би оббігти весь Буковий ліс.

Але як тільки Фрідолін зник з поля зору, Ізолайн шмигнув у нору. О, вона була влаштована ще краще, ніж він очікував! Скільки ходів, скільки виходів, віддушин, а спальня, вистелена сухим очеретом, травою та мохом, була просто чудова! Але одне лисеня ніяк не влаштовувало в цьому прекрасному житлі — в ньому нічим не пахло, чисте повітря, і всюди було до непристойності чисто!

Якби це була справжня лисяча нора, в ній можна було б «сокиру вішати», так «приємно» пахло б протухлим м’ясом, падаллю, лисячим послідом: не помилишся — це лисяче житло! Ще нагорі біля самого входу, кожен помітив би, хто господар нори: усюди валялося б куряче пір’я, з землі то тут, то там стирчали б гниючі кістки — лисячий рай, та й годі!

Варто Ізолайну було так подумати, як він відразу перейшов до дій. Він підняв хвіст, вигнув спину, як кіт, — і на м’якому борсучому ліжку опинилася візитівка лиса.

Бідний Фрідолін! Як йому було повернутися додому після нічного походу! З огидою вдихаючи чужі запахи, Фрідолін ще біля входу запідозрив недобре. А в норі він мало не задихнувся і, звичайно, зрозумів, хто йому влаштував таку гидоту. Навіть якби борсук прикінчив лисицю на місці, попадись вона йому зараз, від цього огидний сморід не пропав би. І довелося Фрідоліну цю ніч провести просто неба. Але скільки він не блукав лісом, ніде не міг знайти сухого місця — скрізь було сиро, з листя капало, і поспати без перешкод йому так і не вдалося. І якщо до цієї зустрічі з Ізолайном Фрідолін, як і всі борсуки, був похмурий, цурався людей і звірів, то тепер він зненавидів увесь світ і нічого іншого не бажав, як швидше залишитися на самоті.

А Ізолайн, лежачи за великим буком, бачив, як Фрідолін спустився в нору, але потім виліз із неї. Бачив він і як борсук нишпорив лісом, але так і не знайшов теплого місця цієї дощової ночі. Зрозумівши, що досяг свого, Ізолайн вирішив і надалі діяти таким самим чином.

З того дня Фрідолін не мав жодної хвилини спокою: варто було йому тільки вичистити і добре провітрити нору, вислати новою підстилкою котел і після трудового дня чи ночі прилягти відпочити, як його знову будив ненависний сморід. Де-небудь, у якомусь віднірку безсовісна лисиця знову залишила свою візитівку!

Все це робило борсука не тільки замкненим і буркотливим — він похудав. Чарівне черевце його зникло, шар сала під тьмяною шубкою сплас. А ось лисеня Ізолайн почувало себе чудово. Зелені його очі виблискували, руда шерсть так і палала, а пишний хвіст він носив тепер урочисто піднятим. Вся боязкість, яка ще залишалася в Ізолайні, зникла, і Буковий ліс він, немов якийсь князь, вважав за свою власність.

Думка про те, щоб наздогнати підступного ворога і здолати його у відкритому бою, борсуку Фрідоліну не спадала на думку — для цього він був надто важкий на підйом та й лінивий. Тому він ніколи більше не бачив Ізолайна. І одного разу вночі, повернувшись з походу і відчувши, що вся нора його знову загаджена, Фрідолін поспішив вибратися на чисте нічне повітря, навіть не подумавши приступити до прибирання.

Так лис Ізолайн викурив борсука з нори!

Сидячи перед колись таким милим його серцю житлом, Фрідолін знову вдався до сумних роздумів: як погано влаштований цей світ, якщо в ньому будь-яка миролюбна істота беззахисна перед злими ворогами! Йому й на думку не спадало, що зараз він опинився точно в такому ж становищі, у яке він так безжально поставив рідну матір Фрідезінхен. Ні, про це він і не згадав. Він ненавидів все! Він мріяв про такий світ, де не було б собак, людей, а головне — не було б лисиць! А водилися б усілякі дрібні тварюки, які не псували б йому життя і яких він міг би поїдати — одним словом, Фрідолін тут, на землі, мріяв про борсучий рай!

Найлегше було б заглибитись у Буковий ліс і прогнати матінку Фрідезінхен зі старої лисячої нори. Але Фрідоліну перестав подобатися Буковий ліс. Не хотів борсук ділити його з ненависною лисицею.

Тому він і вирішив залишити місця свого дитинства, поблукати білим світом і пошукати щастя на чужині. «Десь я знайду борсучий рай», — думав він.

Розділ третій.
Дивовижна зустріч Фрідоліна з коровою Розою. Перше знайомство з деякими представниками сім’ї Діценів

Сумно опустивши хвіст, борсук Фрідолін йшов лісом. Так, нелегко залишати улюблені місця! І така розібрала його досада, що він розлютився навіть на власний хвіст.

Борсук дуже добре навіть роздивився, який розкішний хвіст був у лисиці. І тепер він, блукаючи лісом, скаржився творцеві.

«І як же він міг, — думав він, клацнувши зубами вслід жабі, яка врятувалася відчайдушним стрибком прямо в болото, що зрозуміло, ніяк не покращило настрою Фрідоліна, — і як же міг наш творець, — питав себе борсук, — цьому негіднику і бандиту подарувати такий чудовий хвіст? Невже правда, що у цьому світі зло винагороджується, а добро карається? Хіба я не жив тихо й мирно, скромно здобуваючи собі їжу, хіба не тримав я в чистоті свій дім, а весь інший час спав, як і належить нашому братові? І на тобі! Бездомний волоцюга, виганяє мене з моєї ж нори і ще вихваляється, який у нього, бачите, червоно-рудий хвіст, які тонкі сильні ноги і зелені очі, що горять вогнем?! Якби наш творець був хоч трохи справедливішим, він би всією лисячою красою наділив би мене, а безсовісному нахабі віддав би мої короткі лапи і мою скромну шкірку. Але немає правди у цьому світі! І скільки ж горя ще випаде на мою долю, поки я знайду собі спокійний куточок!

Так міркував борсук Фрідолін, покидаючи рідний Буковий ліс. При цьому він зовсім не зауважив, що якби творець усіх тварин на землі подарував би борсукові і швидкий біг, і червоне хутро, і зелені очі лисиці, то це вже був би не борсук, а лисиця з усіма такими ненависними Фрідоліну звичками. Адже Фрідолін дуже хотілося в образі лисиці вести життя борсука, ну, а такого на світі не буває.

До того ж Фрідолін зовсім забув, що не такий він вже і шляхетний і смирний. Хіба не він прогнав рідну матір з нори, хіба не він у пошуках їжі позбавляв життя тисячі жуків, хробаків, жаб, а то й пташенят, що випали з гнізда? А скільки бджолиних, осиних і джмелиних гнізд розорив він, спокусившись солодким медом? Словом, Фрідолін ніякого права не мав лаяти лисеня: і борсук і лисиця обоє жили за законами природи.

І вже зовсім нерозумно було звинувачувати творця і весь світ, тільки тому, що цей світ і кожна тварина в ньому були такими, якими вони є, тільки тому і борсук був борсуком, тобто твариною, якій найдорожче мирне життя і самотність, і правду кажучи, нічим іншим він і не хотів би бути.

Помалу Фрідолін вибрався з рідного лісу і тепер йшов по полю, наближаючись до садиби, де жила собака Аста. Від пережитих хвилювань він відчув болісний голод і тому вирішив відвідати знайомий город. Але вітер, треба сказати, був несприятливим — він уже доніс до вівчарки запахи борсука і та почала рватися з ланцюга. Однак цієї ночі Фрідоліну до собачаго гавкоту було байдуже: перш за все йому треба було вгамувати голод!

Місяць, весело поблискуючи, дивився з неба на самотню садибу, на вівчарку, на борсука, що уплітає моркву. Але сьогодні Фрідоліну все було не до смаку. Морква здалася йому дерев’яною, горошок — гірким і не соковитим. Дещо втішили його два-три равлики, знайдені серед листя давно вже зібраної полуниці, але цвітна капуста знову була погана!

«Навіть свого городу ці двоногі не вміють тримати в порядку! – подумав він. — І навіщо тільки такі тварюки існують у світі?»

Пройшовши самотню садибу, Фрідолін потупцяв все далі і далі від Букового лісу.

Сталося так, що він напав саме на ту дорогу, якою лисеня Ізолайн перебралося до Букового лісу. Щоправда, лисиця куди швидше рухалася вперед, ніж неповороткий і незграбний борсук, якому, бачите, кожен камінь треба перевернути і в кожній ямці покопатися — чи там немає чогось їстівного. Цієї ночі йому до того ж не щастило, ніяк не вдавалося вгамувати голод.

Зате недалеко від вівсяного поля Фрідолін побачив величезну калюжу, в якій поспішив добре викупатися, що трохи підбадьорило його. Ну, а оскільки повіяв свіжий вітерець, почала випадати роса і місяць потьмянів, а отже, наближався світанок, Фрідолін вирішив, що настав час придивитися собі затишне містечко для світлого часу доби.

Він повернув з дороги вліво, спершу перейшов через Утнемерські вівси і вийшов на пустку, де стояла суха трава, на величезних валунах виднівся вигорілий мох та де-не-де росли старі-престарі кущі бузини. Тут не було чого й думати про їжу, та й сховатися не було де. Мимоволі лаючи такий непривітний край, Фрідолін тьопав усе далі й далі, доки не натрапив на грубо збитий паркан, що захищав чиєсь пасовище. Пролізти під ним було для борсука ділом однієї хвилини.

Тепер він знову опинився на південному схилі, що спускався до Цансенського озера. Але тут не росли красиві букові дерева, а все було заплетене ожиною, дикими трояндами та бузиною; то там, то тут над цими заростями піднімалася висока ліщина. У давні часи тут було мабуть-невидимо кроликів, але тепер їх нірки стояли покинутими. Дві суворі зими та рушниця інспектора Фрізіке вивели в цих місцях останнього гризуна.

Так-сяк Фрідолін влаштувався в пустій норі. Наближався ранок, і він на швидку лапу розширив одне з кролячих гнізд. Потім задом забрався в нього і ліг, виставивши свою довгу мордочку назустріч новому дню. І хоча тут було тісно, але спокійно, а це вже дещо. Присипавши собі голову землею, щоб світло не било в очі, Фрідолін, втомившись після незвичайних пригод, міцно заснув.

Однак і тут щастя не супроводжувало його — спокійно поспати борсукові не дали.

Справа в тому, що він потрапив у таке місце, яке селяни довколишнього села називали вигоном коваля Рехліна.

Роздратований і втомлений Фрідолін не захотів обійти і обнюхати все довкола, а то по численних коров’ячих коржах він би здогадався, що не буде тут єдиним мешканцем.

І справді, вдень сюди приганяли трьох корів і двох телят. Щоправда, пасовище це було мізерне: серед кущів ліщини й усіляких колючок рідко траплялися окремі травинки, які худоба й вищипувала —чимось треба було годуватися.

І того ранку сюди пригнали корів і засунули дошками вихід — хай, мовляв, тепер самі дивляться, як вбити довгий літній день і як вгамувати голод. Спочатку маленька череда вирушила до водоймища і насмокталася вдосталь, води тут і справді вистачало та й свіжого повітря, зрозуміло.

Занурившись у роздуми про те, що навряд чи тут вдасться набрати хоча б оберемок трави, корови так і залишилися стояти у воді, ліниво поплескуючи боки брудними хвостами і сумно дивлячись прямо перед собою, тоді як маленькі рибки ніби срібні стрілки кружляли навколо їхніх ніг.

Так минуло не менше години, і цю годину Фрідолін проспав у повне своє задоволення. І снилося йому, що спить він у своїй старій норі і що в нього тепер шовковистий лисячий хвіст, стрункі лапи, а негідник Ізолайн упав у Цансенське озеро і втопився. «Так йому й треба, лиходію!»

Фрідолін пчихнув, мабуть, піщинка потрапила в ніс, і продовжував солодко спати.

Нарешті найстарша корова, на ім’я Роза, надумала підняти голову — тихо брязнув дзвіночок, що бовтався на шиї, — і, окинувши своїм каламутно-блакитним поглядом весь схил, вирішила припинити ванну для ніг. Повільно почала вибиратися вона з води, і ще повільніше за нею попленталися всі інші, і старі, і малі. Обтрушуючи воду, Роза піднімалася вгору по крутому схилу, обережно обминаючи колючий чагарник і висмикуючи бур’яни, що зрідка траплялися. При цьому вона зводила вгору свої блакитні очі, наче благаючи про співчуття. Жалібно дзеленькав дзвіночок.

Інші корови і телята розбрелися по схилу, жалібне дзеленчання лунало з усіх боків.

У голові Рози промайнув спогад про глибоку низину майже в кінці пасовища. Там, де не росло кущів, хоч низинку й витоптали сотню разів, за ніч могло вирости трохи трави. Діставшись до верхньої огорожі, Роза стала пробиратися вздовж неї, огинаючи ненависний чагарник і намагаючись першою досягти заповітної низинки.

У незвичному для себе поспіху вона й не помітила, як наступила на викинутий борсуком горбочок землі. При цьому Роза вивихнула собі ногу, а Фрідолін, отримавши вельми чутливий удар по голові, був наглим чином розбуджений. Перелякавшись не на жарт, він вискочив зі свого ненадійного укриття і про всяк випадок вишкірив зуби назустріч невідомій небезпеці, видаючи при цьому грізне урчання.

Роза, теж перелякавшись, спочатку не відчула вивихнуту ногу. Нічого не розуміючи, вона витріщилася на маленьку розгнівану тварину, яка з’явилася так раптово з-під землі. Якийсь час вони, нічого не роблячи, витріщалися один на одного. Поступово урчання Фрідоліна робилося тихіше і навіть оскал зубів став меншим —ця жахлива чорно-біла гора не виявляла жодних ознак ворожості. Але Роза сумно похитала головою — жалібно дзенькнув дзвіночок — і вирішила опустити на землю четверту ногу. Різкий біль змусив Розу знову підняти її. Не дуже розумово розвинена особа, Роза якось пов’язала цей біль з маленькою сірою істотою з біло-сірою головкою. З цікавістю, потяглася вона до нього носом, голосно втягуючи повітря. А Фрідолін, злякавшись, що ця чорно-біла гора зараз проковтне його, всіма зубами вчепився в чорну вологу морду.

Натерпілася ж тут Роза страху, як ніколи в житті!

Піднявши хвіст трубою, вона галопом помчала вниз до водоймища, звідки, вибравшись на сушу, почала дертися по протилежному схилу все вище і вище; з усього маху в дикому стрибку помчала через Капітанську гору до села, де добрі люди, можливо, й визволять її з біди.

А борсук Фрідолін, що теж геть здурів від страху, висів у неї на морді.

Селяни в полі бачили, як стара корова коваля Рехліна з піднятим до неба хвостом промчала галопом до села, а на морді в неї висів якийсь звір. Дзвіночок жалібно дзеленчав…

— Тхір! — крикнув хтось і, залишивши коней, кинувся навздогін.

— Вовк! — закричав другий і, схопивши батіг і вила, побіг за Розою.

Проте дехто,  це були дуже легковажні люди! — побачивши це незрівнянне видовище розреготався. Сміх ставав все гучнішим. А тут ще з-за Капітанської гори з’явилися інші корови і телята, що в повному здивуванні бігли за своєю заслуженою поводиркою.

Коли Роза досягла околиці, все невелике стадо перейшло на рись, а люди, яких ми цілком справедливо назвали легковажними, схопившись за животи, качалися зі сміху.

Всі знають, що біля самої околиці, якщо підходити до села з боку Великого букового лісу, особливо праворуч від дороги, багато валунів. Роза, яку мучав страх і біль, вдарилася об один такий валун і, жалібно замукавши, впала.

А борсук, торкнувшись милої його серцю матінки-землі, знову отримав усі свої розумові здібності: він розтиснув зуби і, відпустивши морду Рози, кинувся для початку під кущ терну, що ріс неподалік, злякавши курей, що лежали в тіні, і з гучним кудкудахканням розбіглися. Крики і тупіт людей, що наближалися, змусили Фрідоліна пуститися навтьоки —дрібний чагарник не вбереже від переслідувачів!

Він перебіг дорогу, минув дощатий паркан Гюльднерів, загорнув за ріг і тут зробив дуже щасливе відкриття: перед ним опинилася складена з дрібно наколотих полін дровітня, куди він і забився, полегшено зітхаючи після всього пережитого. Тиша і сутінки були приємні, і він ліг віддихатися.

Тим часом Роза насилу піднялася і, шкутильгаючи на трьох ногах, посунула до річки, що протікала біля самого села, де й стала в холодній проточній воді. Нічого вже не розуміючи в цьому світі, вона студила то вивихнуту ногу, то морду, що кровоточила. А обидві інші корови і два бички вишикувалися навколо своєї поводирки, безглуздо таращачи на неї свої блакитні очі. При цьому вони тихенько мукали, ніби кажучи: Це жахливо! Але що ж, власне, сталося?

— Що ж, власне, сталося? — питали один одного й люди, які з батогами та вилами прибігли Розі на допомогу. — І що ж це був за смішний звір, що висів у корови на морді?

Недалеко від околиці, на самому краю села, бавилися діти, і один хлопчик візьми та й скажи:

— То був дуже страшний звір! Очі в нього горіли, як у вовка. Він швидко-швидко побіг за ріг — і просто в наш свинарник. Тому і свині так верещать.

Справді, свині Гартігів страшенно верещали, але не через вовка, а від голоду.

Але люди всім натовпом з вилами та батогами кинулися до свинарника. Однак скільки там не шукали, страшного звіра не знайшли. Ось вони й почали знову питати один одного: кого ж це вони, власне, шукають?

Тоді інша дитина, дівчинка на ім’я Гізелла, сказала:

— То був довгий такий звір із пухнастим хвостом, як у тхора. Він пробіг повз будинок Гюльденів — і до них на голуб’ятню. Ви тільки послухайте, як там переполошилися голуби і ніяк не можуть заспокоїтися.

Справді, голуби бігали з місця на місце, але зовсім не через тхора, а тому, що фрау Гюльднер у метушні забула їм насипати зерна. Даремно селяни обшукували голуб’ятню, нічого вони там не знайшли.

Зрештою люди знову збилися в купу, дехто спантеличено чухав у потилиці, і всі знову почали питати, що ж це був за звір і які його звички?

Тут був ще один хлопчик зі світлою головою, і звали цього хлопчика Ахім Діцена.

— Це був звір із сірою шкіркою та білою гострою мордою, — сказав він. — І побіг він туди, за дровітню.

Але хлопчик був дуже маленьким, і дорослі люди не стали його слухати, а помалу розійшлися, одні до своїх возів у полі, а інші спіймали Розу і відвели її до стайні коваля Рехліна.

Тим часом маленький Ахім Діцен підійшов до дровітні і почав заглядати всередину і трясти поліна. Але оскільки він після яскравого сонця дивився просто в темряву, то не побачив борсука. Зате Фрідолін добре його бачив і з досадою подумав:

«От гидке двоноге! З того часу, як я зустрів лиса, нещастя переслідують мене по п’ятах! І що це знову за жахливий день? І куди я потрапив? Пахне тут нестерпно, і все якимись незрозумілими речами, а головне двоногими. Ні, нізащо тут не залишуся, шукаю собі десь спокійну нору, де мене ніхто не потурбує. Однак до темряви доведеться тут перечекати. Давай посплю — стільки ж страху натерпівся! А це маленьке двоноге мені нічого поганого не зробить». — І Фрідолін заплющив очі.

В цей самий час мама всіх диценових дітей сказала своїй доньці, яку всі в селі інакше не називали, як Мушка:

— Щось давненько нашого Ахіма не видно. Знову десь бешкетує, напевно. Ти пішла б подивилася, може, знайдеш його. Тільки одразу ж веди додому, час йому поїсти. А, я  щось перекусити вам приготую.

Треба сказати, що Мушка була дуже слухняною дівчинкою, які, правду кажучи, бувають тільки в книжках для маленьких дівчаток, де все вигадано.

Так ось, Мушка, втішена тим, що мама дала їй доручення, сказала:

— Люба матусю, я така рада, що можу зробити для тебе щось приємне! Знаєш, найбільше мені хотілося б добігти босоніж до самого Ней-Штреліца і щоб вся дорога була посипана гострими камінцями. Але біда в тому, що наш Ахім далі від нижньої околиці не пішов.

З цими словами слухняна дівчинка Мушка поклала п’ятдесят сьомий том творів Карла Мая, який саме читала, на точно відведене для нього місце на полиці, вимила руки, причесалася і, глянувши в дзеркальце — чи все гаразд? – Зібралася в село. Проходячи повз кухню, вона крикнула мамі:

— Дуже прошу тебе, не випускай Тедді з дому, бо вона всіх гусей розжене.

Справа в тому, що собака Діценів, Тедді, була великою бешкетницею.

Ну так ось, дівчинка Мушка йшла собі по сільській вулиці і дуже скоро побачила брата Ахіма; той стояв біля дровітні Хартигів і, не відриваючись, дивився в щілинку між полінами.

— Ходімо, Ахіме! — гукнула братика Мушка і взяла його за руку. — Мама веліла тобі додому йти, вона дасть тобі хліб із малиною. Як смачно!

Хлопчикові не хотілося йти із сестрою. Але руки своєї він не забрав. Він усе ще не відриваючись дивився в щілинку між полінами і пошепки сказав Мушці:

— Там усередині звір сидить! Має біле обличчя з чорними смугами. Це він вкусив Розу прямо за морду!

Хлопчик Ахім давно дивився в щілинку між полінами; очі його звикли до темряви, і тепер він добре бачив борсука. Мушка легенько відштовхнула Ахіма і теж глянула на щілинку. Але її очі ще не звикли до темряви, і вона нічого не побачила.

– Нікого там немає, Ахіме! Все ти вигадуєш, — невдоволено сказала вона. — А потім, звіра з білим обличчям і чорними смугами не буває. Ходімо додому, будь чемним хлопчиком, як я — гарною дівчинкою. Мама чекає на нас, а маму не можна змушувати чекати.

Ахіму зовсім не хотілося бути таким вже чемним, як його сестра Мушка, і він знову припав до щілинки і трохи згодом сказав

— Он він! Я його добре бачу.

Тільки Мушка зібралася відтягнути брата від дровітні, як до них з усіх ніг підлетів собака Тедді — хвостом махає, вуха тріпочуться на бігу… Вона знову не послухалася і втекла, хоча їй це було суворо заборонено. Але, мабуть, їй дуже хотілося провести Мушку, а при тім вона гнала перед собою трьох диценових гусей.

– Тедді! — суворо гукнула Мушка. — Ти жахливий собака. Іди  до мене і дай спокій гусям!

Але Тедді й досі не думала слухатися. Вона спокійнісінько дочекалася, поки гуси, розпластавши крила, не хлюпнулися в річку, а потім ще привітніше, ніж до цього, помахуючи хвостом, підійшла до своєї господині. Але тут, біля дровітні, вона одразу відчула чужий запах і страшенно занепокоїлася. Шерсть стала дибки, очі загорілися.

До дровітні вона підкрадалася ніби навшпиньках, такі довгі у неї при цьому здавалися лапи.

Біля полін Тедді безцеремонно відштовхнула Ахіма, засунула носа в щілинку і відразу загарчала.

— Бачиш, бачиш? – крикнув хлопчик Ахім. – Це ти, дурна, нічого не бачиш. Тедді теж бачить звіра і зараз його вижене.

Барсук Фрідолін, звичайно ж, прокинувся від усіх цих розмов. Особливо йому не сподобалося гарчання собаки Тедді.

«От так все у цьому світі! – думав він. — Ніде не знайдеш спокою! Навіть тут, у цьому темному куточку, де так жахливо смердить. Але якщо ти, старе дрантя, просунеш свій ніс хоч трохи далі, я тебе вкушу, як вкусив чорно-білу гору за її мокру морду. Мені все одно втрачати нічого — гірше за цей смердючий закуток нічого не придумаєш».

А Тедді, ніби здогадуючись, про що думав Фрідолін, свій ніс далі не просовувала.

Мушка зовсім розгнівалася на такого неслухняного собаку. Вона схопила однією рукою її за нашийник, другою брата за руку і рішуче сказала:

– А тепер – марш додому! Досить. Тобі має бути соромно, Ахіме, і тобі, Тедді. Пішли!

І вони справді рушили в до дому.

Ось яким чином відбулося перше знайомство двох представників сімейства Діценів із борсучком Фрідоліном. І хоча вони майже не бачили один одного, їм доведеться зустрітись ще не один раз.

Розділ четвертий.
Як Фрідолін знайшов незвичайну солодку рослину і як він, поки спав, уникнув багатьох небезпек. Нове житло Фрідоліна на Острові.

Весь довгий літній день і майже всю ніч Фрідолін просидів у дровітні, хоча і дуже страждав від запахів, що його оточували. Пахло і справді тут жахливо: і щурами, і мишами, і курячим послідом, і зовсім чимось незнайомим, а найбільше двоногими, але й свинями, і коровами, і кішками, і смаженою картоплею, і навіть дитячою білизною.

Ніколи ще Фрідолін не був настільки твердо переконаний у тому, що живе у найгіршому зі світів і що творець тільки тому його так погано влаштував, що хотів досадити борсукам.

Але ось настала глибока ніч, усі люди давно вже лягли спати і навіть ланцюгові пси перестали гавкати. Тільки тепер Фрідолін вирішив вилізти зі свого темного кута. Але куди йому йти, він не знав. Тільки до рідного Букового лісу він нізащо не хотів повертатися, мабуть, лисеня Ізолайн викурив його звідти назавжди.

Спочатку Фрідолін побіг праворуч, але галаслива ріка та вузенький міст через неї та й будинки, що темніли вночі, налякали його. Він повернув ліворуч; спочатку біг по сільській вулиці, а потім потрапив на картопляне поле Діценів. Тут йому вже більше сподобалося: не так сильно пахло двоногими, недалеко привітно шарудів очерет, а тоненький серп місяця розбризкував тисячі срібних іскор над Карвицьким озером. Після всіх цих чорних будинків, Фрідолін відчув себе майже вдома.

Він перебрався через картопляне поле і побачив перед собою дротяну огорожу. Але хіба для борсука ця серйозна перешкода? Не минуло й хвилини, як він уже підкопав сітку і опинився на добре доглянутому городі, такому великому, що город, який охороняла Аста, і порівняти з ним не можна було! Смак овочів Фрідолін знайшов чудовим, а коли закусив їх двома дощовими хробаками, спустившись до самого берега озера і же схопив двох жаб, то йому, цьому вічному буркуну, скаржитися вже не було на що.

«А непогано все тут двоногі влаштували! – Сказав він собі. — Та й взагалі вони не такі дурні, хоч і бігають тільки на двох ногах. Щоправда, буряк міг би бути і ніжнішим, і горошок уже хтось весь обібрав. Але де в цьому безглуздому світі знайдеш все гарне разом? Безглуздо, звичайно, побудувати цю кам’яну храмину прямо на городі. Але тут немає собаки, і за це хвалю. Непогане містечко для нічного обіду! Полуницю, ці двоногі вже всю злопали, але загалом я задоволений. Ще би тут десь поблизу нормальне житло підшукати!»

З цими словами Фрідолін знову рушив у дорогу, тримаючись берега озера. Незабаром він знову натрапив на дротяну сітку, потім ще на одну, під якими швидко підкопав ходи. Це його не засмучувало, навпаки, він навіть похвалив двоногих за те, що вони так добре обгородили його город від чужоземних загарбників.

Відчуваючи приємну ситість, Фрідолін продовжував свою подорож, тепер уже великим переораним полем, що тягнулося вздовж берега озера. І тут Фрідолін пережив щось, досі йому невідоме! Він знайшов одну рослину, якій судилося вплинути на все його подальше борсукове життя, а можливо, і на його смерть, але про неї ми поки що нічого не знаємо.

Наче громом вражений, застиг Фрідолін, принюхуючись до рослини, сестри якої росли довгими рядами на не дуже широкій смузі. Один запах цієї ніколи не баченої ним рослини був Фрідоліну настільки приємний, що його переконання, ніби він народився у самому безглуздому світі, похитнулося не на жарт. Він обнюхав соковите стебло, навіть торкнувся його мордою, і той до запаморочення зачарував його своїм ароматом. Тремтіння пробігло по всьому тілу борсука: невже й справді в цьому поганому світі можна знайти таке? Цієї хвилини Фрідолін готовий був дякувати навіть смердючому Ізолайну за те, що той прогнав його з рідної нори та Букового лісу, дозволивши йому побачити цю незвичайну, чудову рослину!

Він легенько навалився на неї, і рослина з тріскотом і шарудінням, впала на землю. Барсук вчепився зубами в стебло, і щедрий сік залив йому всю морду — у житті Фрідолін не пробував нічого подібного! Куди там жирний вуж чи молоденька морква! Сік цієї дивовижної рослини перевершував навіть полуницю та найсолодший бджолиний мед! Це було щось божественне, здавалося, самим творцем призначене для борсука.

Фрідолін немов сп’янів. У захваті він накинувся на наступне стебло кукурудзи, повалив його і знову вчепився зубами. Найсолодший сік побіг горлом у шлунок, Фрідолін завмер від захоплення. Перелазячи від стебла до стебла і з насолодою рохкаючи, він зробив ще одне відкриття: виявляється, набагато смачніше від соку було ще дещо! Приблизно на половині висоти стебла сидів качан, укутаний у ніжне листя, яке чим глибше всередину, тим робилося тонше і солодше. Але найсмачніше був він сам, усипаний зернятками, трохи більше молодого горошку. І все це можна жувати, їсти, обжиратися, набивати собі пузо, що борсук і робив з великим задоволенням.

Стебло за стеблом валив ненаситний Фрідолін. Його вже не влаштовував ні сік, ні ніжне листя, ні, подавай йому найсолодше, найвишуканіше, кінчик качана! Коли він зрештою все-таки вгамував свій жадібний апетит, у довгій смузі утворилася пролом величиною з гарну кімнату, де сяк-так лежали повалені рослини. Схоже було, ніби тут зовсім недавно пройшов смерч! При слабкому світлі щербатого місяця, листя, що вмирало, таємниче відсвічувало, видаючи легкий гіркуватий запах.

Борсук Фрідолін щасливим поглядом окинув смугу, де довгими рядами вишикувалася кукурудза, така соковита, стигла, солодка! Сюди він прийде і завтра, і післязавтра, і так ніч за ніччю усе своє нескінченне борсукове життя: адже Фрідолін не міг собі уявити, що і його життю прийде колись кінець.

Смачна і ситна вечеря налаштувала Фрідоліна на філософський лад. І час від часу погикуючи, він повів таку розмову:

— Солоденька ти моя рослинка! Хвала тобі! Вічно ти будеш наповнювати моє черевце найсолодшим соком! Цього разу я хвалю навіть це огидне двоноге, чиї сліди чую тут всюди. Так, цього разу я хвалю і двоноге: адже для мене одного засадило воно цю смужку, для мене одного доглядало і вирощувало солоденьке. В цей час хвалю я і тебе, творця всіх звірів на землі. Тяжкий тягар ти поклав на нас, борсуків: усю довгу зиму ми повинні постити, а решту часу проводити в нескінченних пошуках їжі, а іноді так хочеться спати! Ми змушені переносити огидні запахи собак, двоногих, лисиць. Але сьогодні я прощаю тебе, хоча ти і був несправедливий. Я навіть вдячний тобі: адже за всі ці негаразди, які ми повинні терпіти, ти подарував нам, борсукам, дивовижну солоденьку рослину. І заради неї я прощаю тебе.

Як тільки Фрідолін закінчив своє похвальне слово, легкий вітерець пробіг кукурудзяним полем, тихо зашаруділо листя і срібні зайчики застрибали по поверхні озера.

У Фрідоліна мурашки пробігли по спині від таємничості довкілля! Тяжко зітхнувши, борсук знову рушив у дорогу. Але перед тим промовив:

— Так, так, я розумію, у цьому безглуздому світі мені важко живеться, і дістатися моєї солоденької рослини, створеної для мене одного, буде нелегко. Ось знову починаються житлові проблеми! Поблизу не знайдеш нічого придатного. Безглуздий цей світ, і я, борсук, влаштував би  все розумніше!

Струснувши головою, Фрідолін поплентався далі понад озером. Його переповнене черевце мало не волочилося по землі, ніби кара за ненажерливість, Фрідолін, перебираючись через низьку кам’яну огорожу в самому кінці поля, перечепився.

— Так я і знав! — вигукнув він, поглядаючи своїми маленькими очима на небо. – Починається! Нічого хорошого не отримаєш вдосталь. Не встиг я пригубити свою солоденьку рослинку, як тут же виросла ця кам’яна стіна! Ні, ні, світ наш недолугий! Були б у мене такі стрункі лапи, як у лисиці, я не перечиплявся б об кожен камінь. І що тільки творець думав, створивши мене?

Фрідолін так довго вичікував, сидячи за дровітнею, і так багато витратив часу, досліджуючи незнайомий город і вплітаючи солоденьку рослинку, що тепер, коли він знову тупав дорогою, ранок наступного дня вже заявив про себе — повіяв свіжий вітерець, випала холодна роса. Слід було б поквапитися і влаштувати собі хоча б тимчасове житло, де можна було б провести світлий час доби. Фрідолін уже озирнувся і зрозумів, що тут, на пологому березі, нічого придатного не знайдеш і тому повернув у протилежний бік. Поступово поля піднімалися до невеликого, вкритого висохлою травою пагорба, і так само повільно, крехтячи, піднімався наш Фрідолін, проклинаючи своє набите черево і зовсім забувши, з яким задоволенням він його щойно набивав. І так він втомився від усього пережитого та й від безсонних днів, що зовсім уже не помічав, де й куди йде… Раптом ґрунт вислизнув у нього з-під ніг, і Фрідолін — уже вдруге цієї ночі — упав, упав у невелику піщану яму, звідки Діцени та Шенефельди зазвичай брали пісок. Хоча борсук і впав з метрової висоти, він не вдарився — унизу м’який дрібний пісочок. Невдоволено оглянув він високі стіни і відразу вирішив подаровану йому долею яму не покидати. Хто знає, скільки часу доведеться розшукувати затишний куточок! Світанок вже близький! Недбало і в той же час насилу вирив собі невелику нірку в стінці, забрався в неї і через хвилину вже міцно спав.

Миле сонечко зійшло на сході і піднялося над великим Карвицьким озером, посилаючи на землю свої теплі промені. По пагорбу прошкандибав заєць і завмер, почувши незнайомий запах борсукового сліду. Обережно понюхав його і замислився. Про всяк випадок він зробив коло, а потім поскакав униз схилом на полі Шенефельдів, вирішивши там і поснідати. А борсук Фрідолін спав.

На дорозі, що веде від села до містка, перекинутого з берега на Острів, з’явилися двоногі — молодий Гюльднер із кузні та муляр Штудір, обидва йшли на Канівський острів пиляти дрова. І обидва зупинилися якраз біля піщаної ями. Гюльднер чиркнув сірником, маючи намір розкурити люльку, але вітер її відразу задув. Тоді він зістрибнув у піщану яму і вже тут розкурив люльку, стоячи біля тимчасової нірки борсука.

— Глянь! – крикнув він Штудіру нагору. — Схоже, ніби тут якийсь звір якийсь шкрябався.

— Ти давай швидше, і так ми сьогодні запізнилися, — відповів йому приятель.

Гюльднер вибрався з ями і разом зі своїм напарником, трохи не дійшовши до мосту, сів у човен і поплив у бік Канівського острова.

А борсук Фрідолін спав.

Минуло ще години дві, і знову хтось з’явився на дорозі. Це був наймит. Він вів корову фрейлейн Шредер — тітки Мінни, як її всі називали на селі. Дійшовши до смужки, засіяної люпином, наймит прив’язав корову до кілка — через межу від лугу Шенефельдів, звідки заєць уже встиг поскакати, і знову подався до села.

А борсук Фрідолін спав.

Деякий час все було тихо. Сонце піднялося вище, повітря прогрілося, метелики пурхали над квітами. Птахи цвірінькали в гілках, злетять вниз, клюнуть зернятко-друге і знову злетять, але вже на другу гілку. Часом на озері хлюпне риба або в люпині замичить корова тітки Мінни.

І весь цей час борсук, мирно спав.

Але біля околиці появилося троє двоногих.

Посередині йшов тато Діцен, праворуч від нього велика і слухняна дочка Мушка, а ліворуч золотокудрий Ахім. В руках у Мушки був невеликий кошик, поки ще порожній. Дійшовши до вершини пагорба, вони зупинилися недалеко від піщаної ями, взяли Ахіма всередину і — раз-два-три — дали йому політати повітрям, при цьому всі дуже голосно сміялися. Таким ось веселим чином втікши з пагорба, вони знову почали підніматися до піщаної ями, і тут тато і Мушка затрималися, щоб перевести дух, — обидва вони захекалися, допомагаючи Ахіму літати в повітрі. А хлопчик, якому дуже хотілося показати, що він нітрохи не втомився, швидко збіг на вершину пагорба і, зупинившись на краю піщаної ями, крикнув:

— Хочу стрибати! Тату, я стрибати хочу!

Це була його улюблена гра – стрибати в м’який пісок з краю піщаної ями. Але один Ахім ще не вмів стрибати до ями, його треба було підхоплювати.

– Не зараз, Ахіме, пізніше, – відповів йому тато. – А зараз давай з тобою камінці покидаємо!

І усі Діцени і пішли від піщаної ями, і борсук Фрідолін продовжував спокійно спати.

Корова тітки Мінни підвела голову і голосно замичала Діценам назустріч: їй дуже хотілося, щоб кілка, до якого її прив’язали, переставили – навколо вона вже общипала все. Але цього Диценам не можна було робити – трави для корови має вистачити на весь день. Діцени і справді пройшли трохи правіше на невелику, досить кам’янисту ділянку, що теж належала тітці Мінні, і почали збирати дрібні камінчики в кошик Мушки.

Швидко наповнивши його, вся сім’я підійшла до моста, перекинутого з берега на Острів. Тут вони зупинилися і почали кидати камінчики з моста у воду. Насправді кидав один Ахім, Мушка, як чемна дівчинка, охоче поступалася молодшому братові і тільки зрідка кидала камінчики, так більше за компанію. А тато навіть жодного камінця не кинув. Коли каміння хлюпалося у воду, Ахім верещав від задоволення, і Мушкін кошик дуже швидко спорожнів. Тоді діти збігали ще раз на кам’янисту ділянку, набрали каміння, а потім ще й ще — Ахіму все було мало. У воді поруч із мостом зібралася вже ціла купка каміння — Діцени тут не вперше так розважалися. Іноді тато вказував Ахіму якусь мету — корч у воді або просто тростину. Траплялося, що Ахім і попадав, але бували і невдалі дні.

Тато був упевнений, що Ахім навчиться добре і влучно кидати.

Нарешті Ахім заспокоївся, і всі троє рушили назад. І знову вони пройшли повз корову тітки Мінни; корова мукала ще вимогливіше —вона все начисто вищипала, а що не вищипала, затоптала. Але Діцени й тепер не переставили кілка – їм ніхто не дозволяв цього.

Потім вони підійшли до піщаної ями, і Ахім знову крикнув:

– Стрибати! Тату, я стрибати хочу! Ти обіцяв … – І малюк став на самому краю ями.

Але тато Діцен ніяк не міг наважитися: вже настав час обіду, треба було поспішати додому. Але обіцяв – виконуй! І тато Діцен подав Ахіму руку.

То був небезпечний момент — ось-ось сон борсука Фрідоліна буде перерваний.

Але тут з боку села долинув дзвін, і тато Діцен, злякавшись, вигукнув:

– Пізно, діти! Ми запізнюємося на обід. Полетіли тепер із тобою, Ахіме, до самого дому.

І тато і Мушка, підхопивши Ахіма за руки, помчали вниз з пагорба. Раз, два, три — полетів Ахім.

Так вони й бігли: вниз з пагорба, вгору на пагорб, а потім рівною дорогою повз диценську ріллю і влетіли прямо на кухню, де мама якраз зачерпнула ополоником суп.

— Ось ми й встигли! — вигукнули всі троє разом.

А завжди готова допомогти Мушка додала:

— Ходімо, я тобі вимию руки, Ахіме, і зачешу. І жодного разу не смикну. Все зроблю як Мама.

А борсук мирно спав у піщаній ямі.

Усю довгу другу половину дня так нічого нового й не сталося ні на дорозі від села до мосту,  ні біля піщаної ями, ні на Острові. Повітря прогрілося ще більше, корова тітки Мінни мукала все частіше і голосніше, але це нітрохи не заважало міцному сну Фрідоліна. Птахи після полудня замовкли, зате риби на озері хлюпалися одна за одною, і бджоли дружно гули над заростами жовтушника.

Лише ближче до вечора цей глухий куточок знову ожив. Першим прийшов батрак і відвів корову тітки Мінни — настав час доїти. А корова, намукавшись до хрипоти, все намагалася зірвати ліворуч і праворуч від дороги соковиту травинку.

Коли почало сутеніти, на озері з’явився човен із двома лісорубами — Гюльднером і Штудіром. Знову вони пройшли поряд із піщаною ямою, і Гюльднер навіть подивився в той бік, але він уже забув, що бачив там сліди пазурів незнайомої тварини, і не зупинився.

Ось і вийшло так, що всі небезпеки, що загрожували спокою, а може, й самому життю Фрідолина, він проспав. І прокинувся, тільки коли на небі вже сяяли зірки і серп місяця, що став трохи ширшим, піднявся над Рожевою горою.

Вибравшись зі своєї нірки, Фрідолін пчихнув і подумав: «А ці місця, здається мені, тихі. Давно я так добре не спав! Дай подивлюся, як тут на рахунок житла. А поле з моєю солоденькою рослиною я пізніше провідаю».

З цими думками борсук і вирушив на пошуки, і треба зізнатися, що бігав він і шукав собі будинок дуже старанно. Щоправда, нічого слушного так і не знайшов. То він виходив до води, то натикався на будинки села. А справа була в тому, що Фрідолін, втікаючи від Ізолайна, потрапив на великий півострів, що вдавався довгим язиком у Карвицьке озеро, і над цим півостровом, немов крапка над «і», сидів Острів. Весь півострів був добре оброблений, скрізь виднілися поля і луки, і пустував лише пагорб, на вершині якого була піщана яма. Але вона, як постійна квартира, здалася Фрідоліну недостатньо безпечною.

Через село він нізащо не хотів більше йти. З жахом згадав він про все, що там сталося. А після того як він цілий день спокійно проспав не потривожений, все пережите напередодні здавалося йому ще страшнішим, ніж було насправді. Але нелегко йому було й наважитися перейти мостом на Острів — міст був бетонний, а дикі тварини не люблять залишати ґрунт доброї матінки-землі. До того ж, після того, як удень на містку веселилися Діцени, тут надто вже пахло двоногими. Однак, перебравшись все ж таки на Острів, Фрідолін зрадів — тут запах двоногих уже випарувався, хоч і виднілися оброблені поля. Але, головне, він побачив тут гору, майже таку ж високу, як Капітанська гора, якою корова Роза перетягла його. Схил цієї приблизно стометрової гори спадав на південь, біля підніжжя хлюпалося озеро, точнісінько як удома на батьківщині Фрідолина.

Щоправда, ліс тут не ріс, але на невеликому крутому урвищі виднілася стара сосна, дві-три берізки, вільха і горобина, кілька кущиків. На цьому схилі Фрідолін і знайшов стару, неохайно збудовану нору. Спочатку в ній жили кролики, але кролики всі загинули у холодні зими. Потім у ній майже цілий рік жила видра —тут досі пахло тухлою рибою. Але видра заплуталася в рибних сітях Бруна Хааза, і він її вбив веслом. З того часу нора була порожня.

Борсук все ретельно оглянув, і хоч морщив при цьому ніс від смороду, але зрештою все ж таки вирішив тут оселитися.

— Жаль, це звичайно діра, але поживу в ній, може, пізніше знайду щось краще. — Він і не підозрював, що ця «жалюгідна діра» служитиме йому притулком усе його борсукове життя.

Фрідолін, звичайно, одразу побачив, що роботи буде багато і що ніколи йому не вдасться побудувати, тут, таку чудову, простору нору, як у Буковому лісі. Похилий схил, переорані поля, що підходили до його верху, — все це унеможливлювало влаштування справжньої сучасної квартири з шістьма чи вісьмома запасними виходами та численними віддушинами.

Зараз тут нічого не було — ні пристойного котла, ні запасних виходів, ні комори, ні вбиральні, ні віддушин. Батечку мій, в яких жахливих умовах жила тут видра! І взагалі, як це сумно, що пристойній тварині або тим, які вважають себе цілком пристойними, доводиться тулитися в таких жахливих умовах.

І Фрідолін взявся до роботи. Треба сказати, що цього разу він справді працював, хоча, можливо, й єдиний раз у своєму борсуковому житті. Він навіть відмовляв собі уві сні, і спав не більше чотирнадцятої години, і цілий тиждень не перебирався через маленький міст, яким вела доріжка прямо до поля, де росла його солоденька рослина.

Харчувався він абияк, поспіхом — тут корінець перехопить, там черепашку розгризе чи спіймає жабу на березі. Лише одного разу дорогу йому перебіг жирний шматок у вигляді чорного крота.

Але після закінчення цього трудового та повного усіляких нестатків тижня Фрідолін міг з гордістю заявити, що став володарем найпрекраснішої квартири у всій карвицькій окрузі! Котел теплий і затишний, вентиляція через віддушини чудова, і до того ж у нори було три запасні виходи: один — зовсім унизу, біля самої води, добре замаскований камінням і чагарниками; другий — на середині схилу, під кущем бузини, а третій, який вимагав найбільшої праці, — на самому верху, прихований заваленим хмизом, що роками гнив тут.

Фрідолін навіть загордився собою, і весь світ, сповнений недоліками і несправедливістю, здався йому трохи кращим. З такими приємними думками, хоча добряче вимучений і зголоднілий, Фрідолін нарешті задоволений заснув.

Розділ п’ятий.
Люди, що оселилися в Будинку на озері, і борсук Фрідолін помічають одне одного. На Тедді зводиться наклеп, а Фрідоліну оголошують війну

Ну ось, нарешті ми знову там, де були на початку нашої правдивої історії. Люди, а саме Діцени, жили в Будинку на озері, борсук і не якийсь, а саме Фрідолін, влаштувався в норі на південному березі Острова.

Спочатку ні та, ні інша сторона не помічали один одного, навіть не підозрювали, що існує якась інша сторона. Щоправда, хлопчик Ахім одного разу бачив борсука в темному кутку за дровітньою, але давно вже забув про це, він був маленьким хлопчиком і жив тільки сьогоднішнім днем, не згадував учорашнього і не думав про завтрашнє.

Що ж до Фрідолина, то він бачив і дівчинку Мушку, і хлопчика Ахіма, а головне — страшного собаку Тедді, і він їх не забув. Але для Фрідоліна що одне двоноге, що друге — все рівно. Він і не знав, яка величезна різниця між слухняною дівчинкою Мушкою Діцен та неслухняною Урсулою Хартіг. Для нього всі вони були двоногими, від яких, на його думку дуже неприємно пахло. А собаки що ж, собаки були собаками – огидними, гавкаючими, кусючими тварюками!

Втім, Фрідолін був нічною твариною, а двоногі та їхні собаки в більшості денними, крім, звичайно, бродячих собак. Але до таких Тедді, незважаючи на її пристрасть ганяти гусей, ніяк не слід було зараховувати. Швидше це був навіть кімнатний собака, і тільки в якості покарання його іноді садили на ланцюг. А так він усі ночі чемно спав на старому оксамитовому килимку у сінях будинку Діценів на озері.

Для знайомства, як бачимо, можливостей не було. Правда, тут цілком доречно згадати про довгу, довгу смугу кукурудзи, яку Фрідолін назвав Солоденькою рослинкою. Батькові Діцену давно можна було помітити спустошення, зроблені на його улюбленому полі.

Але чому, власне, можна було? Кукурудзяна ділянка лежала осторонь садиби, і після третього прополювання і після того, як її востаннє підживили, кукурудза щороку спокійнісінько виростала сама по собі. До того ж тато Діцен був людиною дуже зайнятою, і справ, важливіших за щоденний огляд кукурудзяного поля, у нього цілком вистачало.

Наставала пора, коли сороки та горобці починали виявляти підвищений інтерес до кукурудзи — і в цю пору тато Діцен три рази на день ходив на свою ділянку і стріляв із дрібнокаліберки по розбійницькому пташиному племені. Чесно кажучи, це нічого не змінювало, він ніколи не влучав. Але в тата Діцена залишалося почуття виконаного обов’язку. Однак до того часу було ще далеко, він наставав тоді, коли кукурудза дозрівала.

Таким чином, спустошення на кукурудзяному полі залишилися непоміченими.

Вперше Діцени запідозрили щось недобре завдяки зовсім іншій обставині, а саме завдяки лазам, проритим під парканом. Через них з диценського курника кури пробиралися в діценський город — це з одного боку, а з другого — гюльденські кури пробиралися туди ж, але тільки з садиби коваля.  На акуратних, ретельно доглянутих грядках фрау Діцен кури порпали і шкробали, на них запанував цілковитий розгардіяш.

Курей треба було виганяти з городу. Але ці дурні птахи ніяк не можуть знайти дірку, якою вони пролізли. Коли їм треба було потрапити в город, вони її відразу знаходили, а тепер ляскають крилами, бігають по всіх грядках, принципово не помічаючи відкритих для них воріт і хвіртки. Ну, немає з ними ніякого порядку!

Жахливі часи настали у будинку Діценів! Ні пообідати, ні позайматися спокійно, раз у раз чується крик:

— Знов кури на городі! — і починається біганина.

Закопувати і засипати лази, прориті під парканом не допомагало: вночі з’являлися нові й кури їх знаходили швидше, ніж люди.

Чи довго, чи недовго, але зрештою Діцени, як люди недурні, запитали себе: та хто ж цей безсовісний негідник, що у нас паркан підкопує? Час йому дати по руках!

Але найдивніше, що на це питання і малі та великі Діцени знали лише одну відповідь:

– Звичайно, Тедді!

Звичайно ж, Тедді, бешкетниця ще та! Їй і палиць ніколи не накидаєшся — кидай і кидай, а вона все приноситиме і нізащо не віддасть!

Звичайно, Тедді! Скільки з нею не гуляй, завжди мало. Їй, бачте, бідолашній, гусей поганяти не дають!

Звичайно, це Тедді вирила ці ходи під парканом, коли за нею ніхто не наглядав, втекла до села, а там, що не будинок, то нове собаче знайомство. Повернулась – ворота зачинені! Як бути? Чи погане виховання, чи мрія про повну миску змусили її швиденько прорити хід під парканом і цією забороненою доріжкою через город повернутися додому.

Тільки так і не інакше! З похмурим виразом обличчя тато Діцен наклав заборону на всі прогулянки Тедді, наказавши пильно стежити за нею. І нехай ця негідна собака, ця Тедді, не думає собі, ніби їй, буде дозволено перетворити город на пташиний двір!

І через короткозорість та несправедливість, до яких такі схильні, на жаль, люди, цей вирок був винесений Тедді одноголосно. Ніхто не підняв свій голос на захист нещасного, ні в чому невинного собаки, якому відтепер судилося відбувати, зовсім не заслужене покарання. Нікому навіть на думку не спало, що, зваливши все на Тедді, можна ще було якось пояснити походження підкопів під парканом, що відділяв город від проїжджої дороги. Але звідки ж узялися лази під тим парканом, що стоїть між курником та городом, і тим, за яким починається відкрите поле? Ні, Тедді винна, і крапка! Позбавити собаку свободи – і жодних розмов! Таке було мудре рішення людей.

Сталося так, що незабаром після винесення вироку Тедді, її все ж помітили кілька разів на городі, куди їй вхід був суворо заборонений. Помічена на місці злочину, вона мчала з підібганим хвостом по сходах, або через веранду в будинок. А люди тріумфально вигукували:

— Ось бачите! Для неї наш город — мисливське угіддя. Ну, що за негідний собака!

Тато Діцен навіть вдарив Тедді.

Тим часом борсук Фрідолін, закінчивши облаштування своєї постійної квартири, зайнявся посиленим пошуком їжі. Літо було в самому розпалі. Фрідолін через нескінченні поневіряння ніякого сала собі не нагуляв, та й черевця щось не було помітно! Прийде зима, доведеться йому голодувати. Ні, час за розум взятися! І Фрідолін взявся за розум. Ніч за ніччю він залазив на город Діценів і, покуштувавши овочів з грядок, йшов на кукурудзяне поле до своєї солоденької, як він називав цю рослину. Тому під парканом щоночі з’являлися нові лази, і щодня знову починалася гонитва за нерозумним курячим народом, який нищив усе городнє господарство.

І все ж Діцени не вигукнули:

«Боже! Та хіба це наша така хороша, добра, ні в чому невинна бідолаха Тедді? Тут хтось інший, якийсь інший таємничий лазокопач страється!»

Але ні! Навіть навпаки. Нові ходи під парканом лише вкотре переконували Діценів у справедливості їхнього несправедливого вироку.

— Що за неподобство в нашій хаті коїться! – Кричав тато Діцен. — Прийдеться мені цю кляту псину собі до ноги прив’язати, ніхто за нею не стежить, поки я працюю, ніхто її не пильнує!

При цьому він кидав гнівні погляди на Тедді, а та мирно грілася на сонечку, віддано поглядаючи своїми невинними очима на господаря, і, ніби запрошуючи його на невелику прогулянку, постукувала хвостом.

Матінка Діцен відповіла на це:

— Що ж, накажеш мені кинути все і собаку пильнувати? Я й так за весь день жодного разу не присяду. То мені ще собаку пильнувати? З мене Ахіма цілком вистачає — вічно він тікає з дому, а тепер ще за Тедді стеж? Ні, хорошого потроху!

Тут старший син Діценів, Улі, який гостював удома на канікулах, запропонував:

— Посадіть Тедді на ланцюг — ніхто вам нових лазів не копатиме.

На це всі як закричать:

– Дякуємо! Знаєш, як Тедді на ланцюзі скиглити буде! Теж придумав, розумник знайшовся!

В цей час старанна й слухняна дівчинка Мушка  сиділа за столом і писала довгий лист тітці Греті в Германсвердер — Мушка страшенно любила писати листи. Але тут вона встала, акуратно склала і прибрала письмове приладдя і вийшла надвір. Присівши навпочіпки біля Тедді, вона почала їй виговорювати:

– Нехороша Тедді! Чому ти не слухаєшся? І тато і мама заборонили тобі копати дірки під парканом. Не роби цього більше, я дуже тебе прошу. Ну, скажи, яка тобі від цього радість? Сама бачиш – заборонили навіть гуляти. А слухатимешся — все буде добре.

Так говорила Мушка. Тедді, вирішивши, що її вмовляють піти погуляти, схопилася і давай весело гавкати. А Інга не сказала взагалі нічого, по-перше, тому, що вона завжди мало говорила, по-друге, тому, що коли вона напередодні ввечері їздила на велосипеді до пекаря за хлібом, Тедді раптом звідкись вискочила і побігла поруч, а коли Інга їхала назад, Тедді так само раптом зникла. Інга думала, що Тедді лаятимуть, якщо вона про це розповість, і тому мовчала.

Мовчав і молодший син Ахім, але той був надто зайнятий приготуванням «тістечка-морозива» — так у будинку Діценів називали коржик з піску та води, — і тому питання про поведінку Тедді його зовсім не цікавило. До того ж він дуже любив заганяти курей: сидиш собі за столом, тихо, спокійно і раптом — кури на городі! Весело!

А тітка Шеммель, яка теж жила в будинку Діценів, зітхнувши, сказала:

— Такі вже ці собаки! Ось у нас у Ліхтерфельді був песик… — І вона почала розповідати довгу історію про нікому невідомого собаку.

Тільки бабуся Діценів, яка завжди сиділа у своєму кріслі біля вікна, що виходив у садок, не приєдналася до загальних прокльонів що до Тедді. Вона покликала собаку до себе, погладила її і, чухаючи за вухом, промовила:

— Бідолашна Тедді! Погано, коли тебе гуляти не пускають! Дуже погано, так? Але чи бачиш, Тедді, адже я теж зовсім не гуляю, і ось звикла.

Тедді при цих словах важко опустилася на килимок біля бабусиних ніг, солодко позіхнула раз-другий і заплющила очі.

«До чого ж нудне таке життя! — думала вона, уже засинаючи. — Ніби всі тут збожеволіли».

А борсук Фрідолін, причина всіх цих неприємностей і зовсім незаслужених страждань Тедді, цієї полуденної години лежав собі  перед норою, підставляючи сонечку то спинку, то живіт. Взагалі настрій у нього був непоганий, він міг бути задоволений — квартиру він вибрав, здається, вдалу! Досі ні двоногі, ні собаки, не кажучи вже про лисиць, на Острові не показувалися.

Сумувати за старою нори в Буковому лісі йому не доводилося, а випадали дні, коли він зовсім не згадував про неї. Дуже вже цей Острів підходив для його самотнього життя-буття, ніщо тут не порушувало його борсучого спокою.

Фрідолін був борсуком, а хіба борсук зізнається колись, що він задоволений? І ось, підсмажуючи своє найприємнішим чином наповнене черевце на сонечку, він міркував:

— Щось овочі на моєму городі втрачають смак. Ці двоногі могли б, здається, постаратися. Кольрабі зовсім задеревеніла, горошку вже немає і близько, крім старої, грубої моркви нічого не знайдеш. Їсти її, звичайно, можна, але я ж звик до чогось солодшого … І солоденька моя рослинка була раніше куди соковитішою, зернятка стали якимись борошнистими, не до душі вони мені, і хоч ніколи я не був буркотуном і вередою, проте… Якби на мене, я влаштував би так, щоб соковиті рослини, полуниця та горошок у мене ніколи б на грядках не переводилися… Та що там казати, хіба в цьому безглуздому світі знайдеш справедливість! Скільки горя припадає на долю чесного борсука.

Позіхнувши, Фрідолін спустився до озера, попив холодної води, повернувся в нору і відразу заснув.

Тим часом тато Діцен позбувся думки прив’язати Тедді до своєї ноги: у нього народилася нова ідея. Він пішов у село до діда Леверенца. Цей дідусь умів надзвичайно спритно розбивати молотом каміння, навіть дуже великі, і мурувати з них кам’яні стіни — краще за нього ніхто цього не вмів.

Обійде цей маленький, кволий дідок з обвітреним зморшкуватим обличчям валун вагою кілька центнерів, пильно так подивиться на нього своїми вузенькими світло-блакитними очима і вдарить по одному, тільки йому відомому місцю — жилка там якась або тріщина. Потім вдарить ще раз і ще, і валун розвалиться. Після цього дідусь Леверенц обтесує окремі шматки в гарні прямокутні блоки, з яких складаються рівні міцні стіни.

Це нелегке ремесло, і не кожному воно дається.

— Камінь не молотом бий, а оком, — частенько приказувавв дідусь Леверенц, мабуть бажаючи сказати, що, якщо хочеш розбити камінь, не треба бити по ньому молотом абияк — даремно сили витратиш. А треба добре розглянути його, та при цьому мізками розкинути: як цей камінь виріс, і з чого виник, і де його слабке місце — і тоді бити!

З цим дідусем і поговорив тато Діцен; і всі наступні дні дід тільки й робив, що розбивав велике каміння та тесав із них рівні прямокутні блоки. А потім муляр, на прізвище Лінденберг, і його помічник Матте закопали ці блоки під парканом, і так акуратно, що їхній верхній край притулявся до металевої сітки огорожі.

Це все – обтесати каміння, рівно його вкласти і перевезти – коштувало великої праці та чималих грошей. Але того вечора, коли фундамент під парканом був нарешті готовий, тато Діцен сказав за вечерею:

– Нехай тепер Тедді спробує під парканом пробратися! Об ці камінці вона собі пазурі обламає. Тепер ми закрили всі ходи та виходи, більше нам курей ганяти не доведеться.

Діти були дуже раді, що Тедді не зможе більше бешкетувати, говорили про неї ласкаво і навіть – як би на її честь – вирушили ввечері гуляти на Острів. Тедді, носячи в зубах палицю, була щаслива безмірно, і, як хтось брав нову, вона відразу кидала стару. Але якщо нової ні в кого не було, вона стару нізащо не віддавала.

Так Діцени обійшли весь Острів. Вони вже багато років ходили тут гуляти, і кожна галявина, кожен кущ і кожне дерево були їм добре знайомі, тому вони відразу ж помітили на кручі, де закінчувалося картопляне поле бургомістра Іленфельда, вихід із нової нори Фрідоліна. Борсук, наслідуючи приклад своєї матінки Фрідезінхен, перед входом у нору землю втоптав грунт, та так старанно, що місце це стало справді схожим на невелике корито. У ньому Фрідолін грівся на сонці, тут він любив посидіти, вдаючись до свого мрійливого буркотіння, — не помітити його було просто неможливо.

І якби Діцени, захопившись розмовою, пройшли повз, все одно Тедді звернула б їхню увагу на цю новину. А вона, як побачила нору, страшенно захвилювалася і засунувши в неї морду, почала шалено гавкати.

Від цього шуму борсук Фрідолін, що спав глибоко під землею в м’яко вистеленій нірці, зрозуміло, прокинувся.

– І тут мені немає спокою! – Сказав він, важко зітхнувши. — Казав я і знову повторюватиму: безглуздий цей світ і немає мені спокою! Гавкай, гавкай, до мене тобі не добратися!

Нашорошивши вуха, Фрідолін зайняв вичікувальну позицію, готовий будь-якої миті втекти  у якийсь з виходів.

Але до цього було ще далеко. Тедді, нагавкавшись, намагалася тепер залізти в нору, але та виявилася занадто вузькою. Тоді собака почав її розкопувати, та так, що тільки каміння та пісок полетіли. При цьому вона, звичайно геть зіпсувала чудове борсукове корито і охайний вхід у нору перетворила на якусь потворну дірку.

І діти та батьки з здивуванням стежили за Тедді. Що ж це за нора така? І чому Тедді так біситься? Можливо, там у норі хтось є?

Тато Діцен, який завжди знав все на світі, хоча не завжди так, як воно було насправді, сказав дітям:

— Тут колись мешкала видра. Це мені розповідав рибалка Хаазе. Він був дуже злий на видру — вона завжди рвала йому сіті. Він її вбив веслом. Напевно, тепер тут знову оселилася видра, інша, звичайно, або та залишилася живою. Давайте подивимося, що Тедді робитиме далі.

І вони почали дивитись. А Тедді, що вже наполовину зникла в норі, робила якісь судомні рухи , крутила задньою частиною тіла і то підтягала, то витягала задні лапи. Вона була далеко не така спритна в мистецтві копання нір, як Фрідолін. Вона не знала, куди подіти викопану землю, і мало не закопала себе живцем.

Нарешті, задихаючись, вона вибралася на денне світло і, ніби вибачаючись, подивилася на глядачів, віддихавшись, тихенько гавкнула і знову почала щосили копати.

– Давай, Тедді! – кричали діти. — Тягни видру!

І Тедді знову наполовину зникла в норі, але чомусь одразу вилізла з неї. Так повторилося декілька разів, і, зрештою, усім це набридло. До того ж почало сутеніти. Тато свиснув Тедді, але вона за своєю поганою звичкою, звичайно, не послухалася. Мушці довелося схопити її за нашийник і так вести всю дорогу додому.

Помітивши, що все нагорі затихло, Фрідолін обережно вибрався з нори і одразу ж давай бурчати:

– Так воно і є! Варто тільки з’явитися цим двоногим зі своїми собаками, і все зроблене йде прахом! Хотілося би знати, навіщо ці двоногі взагалі існують у світі? Мабуть, тільки для того, щоб доставляти добропорядному борсуку, якому й так не солодко живеться, лише клопіт та турботи. Безглуздий цей світ, немає в ньому ні розуму, ні порядку!

І Фрідолін взявся за прбирання. Працював він не менше півгодини, проте під кінець був майже задоволений: собака дещо розширила вхід і тепер борсучий солярій став просторішим.

«Що ж, — зауважив про себе Фрідолін, — тямущий борсук може з розумом перебудувати цей безглуздий світ. Тепер у кориті я можу розтягнутися і вздовж і впоперек».

Подумавши так, борсук вирушив у свій щонічний похід за кормом: вже стемніло і несподівана робота змусила Фрідоліна зголодніти. Не затримуючись, він потупцяв на город, повний рішучості гарно пообідати. По дорозі йому вдалося спіймати тільки одну жабу.

Давно вже у Фрідолина стало звичкою щоночі прокопувати собі новий лаз під парканом. Він і сам не міг би пояснити чому, швидше за все, з природженої обережності. Але яке ж було його здивування, коли лапи його натрапили на кам’яну стіну під землею! Він спробував копати ліворуч, потім правіше — скрізь камінь. З досади Фрідолін сів на задні лапи, підняв морду до темного неба і поскаржився:

– Ось ще новини! Вхід у нору завалив якийсь паршивий собака, а цей цілком пристойний паркан зіпсували камінням і пахнуть вони двоногими! І так цей безглуздий світ нікуди не годиться, а всякі нововведення роблять його ще гіршим!

Виливши таким чином свої почуття, Фрідолін повернувся до паркану, щоб ще раз оглянути все, як слід. І тут він зрозумів, що каміння цілком можна підкопати. Обережно він взявся за справу, і незабаром два камені завалилися, утворилася дірка, і через неї Фрідолін і пробрався на город. Тут він пообідав, як і надумав, дуже ситно, підрив камені в іншому місці огорожі і збігав на кукурудзяне поле, де теж добре погосподарював. Добре набивши собі черево, Фрідолін, повертаючи то вправо, то вліво від дороги, то перевіряючи мишачу нірку, то оглядаючи берег озера— потихеньку почимчикував додому. І хоча прийшов він ще до світанку, черево він встиг набити добряче, і тому залишився дуже задоволений своїм походом.

Куди менше задоволення відчув тато Діцен наступного ранку.

Треба ж! Два камені виявилися підритими і завалилися, утворивши знову дірку під парканом.

– Немає моїх сил більше! — вигукнув тато і досить довго стояв на одному місці, насупивши чоло і покусуючи нижню губу, мабуть, глибоко задумавшись. – Ні, Тедді це не могла зробити! – вирішив він нарешті. Тато добре пам’ятав, що Тедді після прогулянки разом із усіма повернулася додому і більше нікуди не бігала. – І мабуть, і раніше це не Тедді підкопувала! — зізнався тато трохи згодом, але чомусь нітрохи не пошкодував бідного собаку, так незаслужено покараного. Він взагалі не думав про Тедді, а все намагався здогадатися, яка ця тварина могла так підкопати паркан.

Бродячий пес? Лисиця? Тхір?

Всі ці припущення папа Діцен відразу відкидав. Але про борсука жодного разу не подумав. Борсуки досить рідкісні тварини, і людям вони рідко потрапляють на очі. Тато Діцен не чув, щоб у цих місцях водилися борсуки, та ще й на такому невеликому та майже позбавленому лісу острові. Не здогадавшись, хто в його городі бешкетує, тато Діцен почав оглядати весь паркан — чи немає під ним ще лазів?

За ріллею він виявив ще один. Ось тобі й раз! Уся праця зі зміцнення паркану даремна. Ця таємнича і така нахабна тварина перекидала важке каміння, наче тріски! Батьку стало навіть соромно: він так пишався кам’яним фундаментом під парканом. І тепер, виявляється, все даремно!

Тато вже хотів піти в будинок, маючи намір за сніданком розповісти всім членам сім’ї про нову біду, але тут його увагу привернули збуджені горобці, що збуджено цвірінькали, чимось стривожені.

Кукурудза вже достигає! А нероби горобці помітили це, раніше господаря. Час взяти дрібнокаліберку і провчити розбійників.

Тато Діцен у глибоких роздумах дивився на свою улюблену кукурудзу. Листя почало вже сохнути, гострі краї пожовкли. Соковита світла зелень поступилася місцем густому зеленому кольору з коричнево-червоними смугами.

Добре вродила кукурудза цього року! Вище людського зросту, і качани всі великі. Однак тато Діцен залишився незадоволеним таким поверхневим оглядом. Попереду кукурудза росла густо, але там подалі вона чомусь порідшала. Коли вони всі разом її пололи і підгортали, рослинки росли рівними рядами.

Крокуючи вздовж свого кукурудзяного поля, тато Діцен раптом різко повернув і розсунув високі стебла. А тут її немов хто вирубав! Ціла ділянка завбільшки з велику кімнату була витолочена — брудні зів’ялі рослини лежали на землі.

Спочатку тато Діцен подумав, що це погані люди поламали кукурудзу. Але, піднявши качан із землі і побачивши, що кінчик його обгризений, тато попрямував полем, і що далі він відходив від садиби, то більшими робилися витолочені ділянки… Гнів і смуток наповнили татове серце. Краще би погані люди вирізали б тут весь урожай, ніж ця безглузда потрава! Такий чудовий корм валяється на землі та гниє! Тато Діцен спускався все нижче і нижче вздовж кукурудзяної смуги, глибоко замислившись над тим, яка тварина здатна завдати стільки шкоди? Корова, що зірвалася з прив’язі? Вівці?

Тато ніяк не міг здогадатися! І тут він згадав про підритий паркан і цілком природно якось зв’язав тварину, що знищила кукурудзяне поле, з лазами під парканом. Але що це була за тварина, залишалося загадкою.

Повернувшись додому, тато наказав наймитам Лінденбергу та Матті з тачкою та сапками йти на кукурудзяне поле. У такому потворному вигляді його ніяк не можна було залишати: може, кукурудзяна солома знадобиться на стайні для підстилки, а качани, що залишилися  курям? Тато й сам пішов із наймитами, щоб уже на місці всім розпорядитися.

Наймит, на прізвище Лінденберг, завжди трохи похмурий і глузливий, побачивши потравлені ділянки, посміхнувся і сказав:

— А я ще дивувався, чому так  довго у нас кукурудзу ніхто не чіпає.

— Ну, що це за дурні розмови, Лінденберг! — розлютився невдоволений тато. — І з чого це ви тут шкіритеся, коли нам завдано такої великої шкоди?

— Так воно й буває! — відповів Лінденберг, чухаючи потилицю. — Ми тутешні, карвицькі, раніше всі трохи кукурудзи сіяли, а як завівся в окрузі борсук —перестали. В останні роки борсуків уже не було, мабуть лісник усіх перебив, а тепер ось, бачиш, знову завелися…

Тато Діцен не став далі слухати наймита, а, наказавши зібрати солому, поспішив додому, де його вже давно чекали.

Мовчки, все ще занурений у свої думки, батько сів за стіл і навіть не помітив, що подали на обід. Як же він сам не здогадався? Борсук! Звісно ж, борсук! І на кукурудзяному полі, і на городі. Ось нахаба який! Після сніданку треба одразу ж заглянути до «Життя тварин» Брема; там, напевно, сказано, як можна позбутися цього шкідливого борсука.

Інші члени диценской сім’ї здивовано стежили за таким незвичайно мовчазним татом, не сміючи порушити його мовчання.

— Тату, а під парканом знову дірка і два великі камені завалилися, — не витримавши, сказала зрештою Мушка.

— І Тедді не можна звинувачувати в цьому, — поспішила додати мама.

Тато оглянув всіх, хто сидів за столом і мало не з урочистістю промовив:

— Не одна, а дві нові дірки під огорожею. І половина нашої кукурудзи загинула. Але я тепер знаю, хто цей лиходій. У нас завівся борсук.

– Борсук?! — вигукнули всі разом. – Правда борсук?

– Так, так, – відповів тато, – підлий, негідний борсук! Це він у нас бешкетує! І я перед усіма вами оголошую: цього борсука ми переслідуватимемо всіма доступними нам засобами, боротимемося проти нього, поки він не втече або не буде зовсім знищений!

При останніх словах тато мимоволі підвівся, дивлячись палаючими очима кудись у далечінь. Потім він знову опустився на стілець при повному благоговійному мовчанні всіх оточуючих.

Так Діцени оголосили війну борсуку Фрідоліну.

Розділ шостий.
Військова рада. Підготовка та початок військових дій. Мушка робить важливе відкриття, залишає ряди прихильників війни і стає союзницею Фрідоліна

Якщо ти збираєшся вести війну проти ворога, ти насамперед маєш добре вивчити його звички і особливо його слабкі сторони, і саме туди слід завдавати удару. Відразу після сніданку тато Діцен дістав з полиці третій том «Життя тварин» Брема і, влаштувавшись з дітьми на дивані, відкрив розділ «Ссавці».

Вони прочитали, що борсук живе похмурим самітником, про його нічні походи за їжею, про велику обережність, якої він при цьому дотримується. У книзі йшлося як про повільність його ходи, так і про пристрасть у погожі дні грітися на сонечку біля входу в нору. А коли діти почули, як добре борсук влаштовує своє житло, вони вигукнули в один голос:

— Виходить, у нас на острові зовсім не видра живе! Там борсук оселився. Наш борсук!

Щоправда, при перерахуванні того, чим борсук харчується, жодного слова не йшлося про кукурудзу — солоденької рослинки Фрідоліна. Але тато пояснив це тим, що коли дідусь Брем писав “Життя тварин”, у нашій країні кукурудзу ще не сіяли. Лише пізніше ця південна рослина прижилася у Центральній Європі, та й взагалі у полі кукурудзу у нас висівають зовсім недавно. Тож борсуки часів Брема й не куштували солоденьку рослинку.

Всі, зрозуміло, насторожилися, боячись пропустити хоча б слово, коли далі йшлося про полювання на борсуків. Їх, виявляється, можна чекати на світанку, коли вони повертаються в нору, і підстрелити з рушниці. Але такий спосіб Діцени одразу відкинули — у тата не було мисливської рушниці, та й взагалі в Карвицькому угідді дозволялося полювати лише єгереві Фрізеку та його пану.

Але борсука можна зловити, поставивши капкан. Тут у тата одразу ж спалахнули очі: він згадав, що на горищі залишився від колишнього власника будинку іржавий тарілковий капкан. Тато повідомив про це дітям, і було ухвалено рішення того ж дня ввечері поставити старий капкан біля одного з лазів під парканом. Ну і ще дідусь Брем пропонував мисливцям відстежувати борсука за допомогою собак і виганяти його з нори або навіть викопувати. З одним усім відомим собакою напередодні було вже зроблено таку спробу, і нічого не вийшло! Але все ж таки Діцени домовилися того ж дня після обіду ще раз сходити з Тедді до борсучої нори.

Залучати допоміжне військо сільських собак вони не побажали — нора була мала навіть для Тедді. Натомість вони вирішили ретельно оглянути весь південний схил Острова та пошукати там запасні виходи з нори. Дідусь Брем писав, що у всякого борсука, що поважає себе, кілька таких виходів. А раптом один із них буде ширшим і Тедді зможе залізти в нору?

І татові і дітям уже уявлялося, як Тедді виганяє борсука з нори, ну, а вже зловити його буде легко, він бігати не вміє! Потім його треба гарненько вдарити палицею по носі, і все! Так написано у дідуся Брема. На сімейній раді було вирішено в цю експедицію прихопити кілька товстих палиць, а заготувати їх доручили старшому синові Улі.

Викопувати борсука з нори не слід: судячи з виходу, нора була під картопляним полем бургомістра Іленфельда, де без особливого дозволу навряд чи можна буде проводити великі розкопки. Тато й не піде за таким дозволом: він із бургомістром з багатьох причин був у дуже натягнутих стосунках.

Дідусь Брем розповідав і про те, як використати вбитого борсука. З вовни можна приготувати всілякі щітки, пензлі, а сало, за народним повір’ям, слід розтопити і втирати людям, які хворіють на груди. М’ясо ж борсука, кажуть, солодше за свинину.

Прочитавши все це, тато Діцен дістав свій пензлик для гоління, і діти подивувалися її біло-сіро-коричневому забарвленню і м’якості. А дідусь Брем писав, що шерсть у борсука жорстка, як щетина. Діти не погодилися з тим, що свинина солодка, ніколи вони не їли солодкої свинини.

Але це були дрібниці. Якось вони вже впораються з спійманим борсуком — з’їдять там його або ще щось зроблять, спершу треба війною на нього піти. Наступ призначили на вечірню годину, після чого всі зайнялися своїми справами.

Тато сходив перевірив, чи добре прибрали кукурудзяне поле. Там стало порожньо, але чисто. Дивне при цьому виникло почуття у тата: рішення оголосити борсукові війну якось зменшило досаду через потраву. Сама впевненість у тому, що тут більше ніхто хуліганити не буде, чомусь дозволяла спокійніше дивитися на сліди злочинів борсука в полі. Тато рішуче повернув додому, зачинився у своїй кімнаті та сів за роботу.

Тим часом старший син Улі зайнявся виготовленням палиць. Якщо ними треба було сильно вдарити борсука по носі, то треба було підібрати міцні палиці. Пошукавши трохи, Улі зупинив свій вибір на товстих, з руку дорослої людини, латах, що лежали у дворі і були призначені на дрова — вони вже встигли підгнити.

Улі відпиляв три шматки — один для себе, другий для сестри та третій для тата. Для Ахіма він вибрав паличку з ліщини.

Про маму нам нічого розповідати, вона, як і належить жінці, не брала участі у військовій раді і ухилилася від будь-якої підготовки до військового походу. Сховавшись на кухні, вона, мабуть, готувала обід.

Про маленького Ахіма теж нічого не скажеш. Подивившись на картинку, де був зображений борсук, і назвавши його «смішним песиком», він поліз спочатку до пісочниці у дворі, а потім і зовсім втік у село, скориставшись для цього возом, що приїжджав за бідонами. Війна для нього була порожнім звуком. Ахім думав про те, як би швидше погратися з сільськими хлопцями.

Але Мушка ні про що інше думати не могла, як про борсука. Вона дуже добре запам’ятала, що дідусь Брем розповідав, ніби борсуки дуже люблять приймати сонячні ванни, і відразу вирішила, що спритному мисливцю не так вже й важко вистежити борсука за цим його улюбленим заняттям. Треба дуже обережно підкрастися до нього, а як це зробити, вона вичитала у Карла Мая. Головне, визначити напрямок вітру. Вітер не повинен доносити запах людини до борсука, тому треба підкрадатися з підвітряного боку.

Все це дуже добре. Але найбільше Мушці хотілося просто подивитися на борсука, якому всі тепер оголосили війну.

Як ми вже знаємо, Мушка була слухняною дівчинкою, і тому вона перш за все подумала про те, чи може вона піти до нори, не спитавши дозволу. Але, згадавши, що цього, власне, ніхто їй не забороняв, вона пішла на кухню і спитала маму:

— Мамо, можна, я піду погуляю, чи тобі чимось допомогти?

— Звичайно, піди погуляй, Мушко. Фрау Шеммель та Інзі мені допоможуть. Іди, ідии, донечко, сонечко так славно пригріває.

– Дякую, Мамо, я тоді піду, – відповіла слухняна дівчинка, але нікуди не пішла, а запитала в мами:

– А що сьогодні на обід?

— Смажені сажотруси, — розсердилася мати, яка не любила, коли підглядали в каструлі. —Вже забирайся мені з кухні, цікава гуско!

—Мам, вибач, будь ласка, — сказала Мушка, цілком усвідомивши свою провину, і покинула кухню.

Їй було соромно, за те, що вона розгнівала маму ? Мама щойно дозволила їй піти погуляти, і Мушка відразу вирішила будь-що позбавитися від гпоганої звички всюди пхати свій цікавий ніс. До різдва вона повинна у всьому стати зразковою дівчинкою – таке було її остаточне і безповоротне рішення.

На подвір’ї до неї відразу прив’язалася Тедді. Однак Мушці для її таємної подорожі слідами борсука вона була зовсім ні до чого. Насилу заманивши Тедді в сарай, Мушка швидко зачинила двері і втекла з двору, крикнувши наостанок:

– Тепер скавули скільки хочеш!

Через сітку паркану вона побачила, що брат Улі зайнятий виготовленням палиць. Він ще крикнув їй навздогін:

– Ти куди, Мушка?

— Збирати смажених сажотрусів! — гукнула Мушка і, не зважаючи на неввічливу відповідь старшого брата, продовжувала свій шлях. При цьому вона намагалася триматися дуже прямо і не розмахувати руками.

У той самий час, коли Мушка Діцен, ставши шпигуном, вирушила у свій перший похід, борсук Фрідолін прокинувся у себе в норі. Навіть тут унизу, майже на двометровій глибині, він відчув, що нагорі тепло і світить сонечко. Він потягнувся, міцно позіхнув раз-другий, пчихнув і навіть відригнув. І одразу згадав, як він добре пообідав минулої ночі. Так, непогано б тепер випити води! Тут йому спало на думку, що в нього тепер чудове і дуже просторе корито для прийняття сонячних ванн, набагато просторіше, ніж воно було раніше. Фиркнувши, він сказав собі:

«Так, так, так от і працюй весь вік! Тепер треба спускатись воду пити, потім ще шубку на сонці гріти. А як би добре поспати досхочу! Ну що за прокляте життя . »

Він ще довго потягувався, позіхав — і це він теж вважав за важку працю, — перш ніж покинути свою спальню.

Так як йому треба було напитися, то Фрідолін пішов не по крутому ходу, що йшов до корита, а по запасному, що м’яко спускався до прибережних каменів. А цей запасний підземний хід, яким він уже кілька днів не користувався, обрала собі для житла дуже товста жаба. Фрідолін тут же схопив її і з насолодою проковтнув.

«Скільки ж це доводиться працювати, — зітхнув він при цьому, — тільки щоб квартиру в порядку утримувати, і не перелічиш! Бачу, бачу, великого прибирання не оминути —треба й інші запасні ходи перевірити. Тоді, мені вже ніхто не дорікне в нестачі старанності. Голову віддам на відсікання: я найдбайливіший з усіх борсуків!»

Тут він наблизився до добре замаскованого запасного виходу і, перш ніж визирнути назовні, трохи посидів. При цьому вуха його поверталися на всі боки, ніздрі рухалися, але ні, ніякі підозрілі запахи, ніякі насторожуючі звуки, не порушували тиші мирного літа. І Фрідолін наважився вибратися назовні. На березі озера він теж посидів трохи, уважно оглядаючи все довкола, потім опустив рильце у воду і довго пив маленькими ковтками.

І знову він тихо посидів біля води, все розмірковуючи, чи братися йому вже за генеральне прибирання, тобто перевіряти всі віднорки, чи прямо піднятися до улюбленого корита і прийняти сонячну ванну? Ні, сьогодні він уже вдосталь попрацював, і Фрідолін став тяжко і незграбно лізти по схилу.

Нагорі він відразу ж повалився на спину і, підібравши всі чотири лапи, виставив живіт назустріч сонечку.

«Так холодна вода швидше зігріється у мене в животі», — подумав він, із задоволенням перекочуючись з боку на бік.

Сонце справді гріло дивовижно; корито було тепер глибше і добре захищене від вітру — затишне містечко, нічого не скажеш!

«До чого ж важко таку товсту жабу переварити!» — подумав Фрідолін, і, мабуть, сама думка про такі зусилля змусила його заснути.

Справді — він так потребував відпочинку!

Треба сказати, що тварини чують і уві сні.

І Фрідолін раптом прокинувся. По-барсучому тихо він лежав на сонці, але вуха його рухалися, повертаючись на всі боки, а очі, наскільки це дозволяло поглиблення, в якому він лежав, підозріло обдивлялися все навколо.

Але вуха нічого не вловили; пригріте сонцем повітря ніби дзижчало: комахи, мухи, комарі, джмелі, бджоли танцювали, крутилися, перелітали з місця на місце… А знизу долинало тихе булькання припливу, непорушно стояв очерет.

Ні, ніяких підозрілих шумів.

Але очі, очі!.. Он то дерево, воно ж завжди було біле! Біла в нього була кора! А зараз воно червоне, біля кореню, унизу воно червоне! І грубше воно чомусь стало! А ось і запах чужий! Двоногий!

Так, тепер Фрідолін був упевнений, що поки він тут спав, до нього підкрався ворог. Але борсук лежав нерухомо на спині, підтягнувши лапи до живота. І вже як це водиться у борсуків, почувши небезпеку, він насамперед прикинувся мертвим, ніби знав, що великодушний противник не завдасть зла своєму вбитому ворогові. Але кожен нерв Фрідоліна був натягнутий до краю, кожен м’яз напружений: найменший рух ворога — борсук скотиться в нору і… врятований!

Мушка стояла, щільно притулившись до берези. Затамувавши подих, палаючими від захоплення очима дивилася вона на звіра, що так смішно розташувався в залитому сонцем заглибленні. Ні Ольд Шеттерхенд, ні Вінніту, про які вона читала в книжках Карла Мая, не змогли б тихіше підкрастися. Забувши, що не можна сутулитися, вона пильно стежила за тим, щоб не наступити на якусь гілочку, обминала кожен сухий листок.

Крок… ще крок… Так Мушка і підкралася до борсука. Вона відразу помітила, що звірятко спало, і зупинилася, боячись розбудити його. Серце голосно билося в грудях, коліна тремтіли. Можливо, вона ніколи в житті так не хвилювалася, так як зараз: хвилювання напередодні різдва в очікуванні подарунків було зовсім іншим.

Потім вона обережно притулилася до берези. Але скільки не намагалася зробити це безшумно, якийсь шурхіт, мабуть, вийшов — вона це одразу помітила, — і борсук прокинувся. По всьому його тілу пробігли дрижаки , особливо сильно тремтів живіт, потім він розплющив очі і поворушив вухами.

Дівчинці Мушці борсук здався таким славним, цікавим, смішним, зовсім іншим, ніж вона уявляла собі його за численними картинками в книзі Брема. І забарвлення хутра, і довгаста голова, і біла морда з чорними смугами, і схожий на хобот ніс — все-все це було так, і все-таки вона уявляла собі його зовсім інакше. Зовсім він не був «диким», цей борсучок! Лежить собі підібравши лапи, такий кумедний, навіть шкода його, схожий на старенького дідуся, якому вже важко все робити, і Мушці так хочеться йому допомогти.

Тримай вона зараз камінь у руках, великий важкий камінь, і знай, що варто їй тільки вдарити цим каменем борсука по носі і він тут же впаде мертвим, нізащо б цього не зробила!

І тут уже не мали значення ні лази під парканом, ні знищене кукурудзяне поле! У цю мить Мушка питання вирішила — жодної війни проти борсука! Вона й не подумає вбивати цього дідуся, цього маленького носатого дідуся, ніколи в житті вона не доторкнеться до його м’яса, і нехай воно у сто разів солодше за свинину!

Таке кумедне маленьке звірятко! Та він і не підозрює, мабуть, що завдав якоїсь шкоди. Він не знає, що йому оголосили війну. Він такий мирний, такий добрий борсучок, справжній Фрідолін! Так, так, це ім’я йому дуже підходить, а потім, він набагато менше, ніж вона собі уявляла. Вона піде і скаже татові, що нізащо не братиме участі у війні проти Фрідолина. І нізащо вона не підпустить Тедді до нори!

Мушці дуже сподобалося щільно втоптане заглиблення перед входом у нору. Напевно, борсук дуже старався, щоб після Тедді все тут упорядкувати.

Бідолашний маленький борсучок! Як важко тобі довелося одному без тата та мами, і що тільки тобі не загрожує! А тепер ось і Діцени на тебе війною пішли! Мимоволі станеш похмурим буркуном, як про тебе пише Брем.

Мушка дуже добре собі уявляла, якою б вона стала сварливою і буркотливою, якби їй довелося жити на самоті, а люди і тварини приходили б і перевертали все догори дригом у її маленькій кімнатці! Ні, вона не тільки не воюватиме з Діценами проти борсучка, вона стане на його сторону, вона допомагатиме йому, де і як тільки можна. Правда, вона ще не знала, як зможе допомогти Фрідоліну, але це вона ще придумає. А найкраще було б поговорити з самим борсуком.

«Дорогий Фрідолін! – сказала б вона йому. — Тато страшенно сердиться на тебе через кукурудзу і ще тому, що ти дірки під парканом прокопав. Батько тобі навіть війну оголосив. Я тобі дуже раджу: йди звідси, переселись кудись, де тато тебе не знайде. Тато дуже злий, коли сердиться. Ти ж сам знаєш, є багато хороших місць на світі, де ти зможеш жити тихо та мирно. А якщо тобі неодмінно треба їсти кукурудзу, то піди на велике поміщицьке поле, там ніхто й не помітить, скільки ти з’їв, а нашу ділянку не чіпай! Дорогий Фрідолін, я правда твій великий друг, я тобі ніколи нічого поганого не пораджу».

На жаль, навіть найпрекрасніші промови нічим не могли допомогти — борсук жодного слова не розумів по-людськи, або, як він казав, по-двоногому. А якби він навіть і зрозумів хоч трохи, то неодмінно знайшов би що заперечити.

Приміром: що ці місця на Острові ще день тому здавалися йому, Фрідоліну, наймирнішими і тихими і що смердючі лисиці, такі, як Ізолайн, йому, борсуку, ще противніші і нестерпніші, ніж двоногі та їхні собаки.

Але знов-таки, на жаль, нічого з цієї розмови не вийшло б — Мушка та борсук не зрозуміли б одне одного.

Так вони досить довго, обидва причаївшись, дивилися один на одного, дивилися просто в очі. Мушці навіть стало якось не по собі під поглядом борсучих очей, такі вони були холодні й чужі. Ні, так ніхто ніколи в житті не дивився на неї.

Домашні тварини — собака у дворі, свиня, корова зовсім по-іншому дивилися на неї, мабуть, вони вже звикли до людини, тому й не дивилися на неї таким чужим поглядом, як борсук.

Невідомо, скільки б вони так витримали, дівчинка та борсук. Обидва боялися поворухнутися, і як не лоскотало у Мушки в горлі, вона героїчно  кріпилася. Але раптом все змінилося, і зовсім з іншої причини …

Немов гарматне ядро, слідами Мушки примчало щось кудлате, пихкаюче, з довгим червоним язиком. Ну звісно, Тедді!

Це Інга випустила її з стайні, і Тедді відразу помчала за своєю господинею. Радісно верещачи, Тедді кинулася на Мушку, підскакуючи до неї. А борсук, сердито пирхнувши: «Так я й знав— скотився до себе в нору, тільки його й бачили.

Тедді ж, раптом почувши пирхання і почувши запах борсука, відскочив від своєї господині — і до нори! Гавкнувши, вона відразу почала рити. Мушка підбігла до неї, хотіла схопити за нашийник, але голова і половина Тедді вже зникли під землею.

Тоді Мушка схопила Тедді обома руками за найкращий гачок, який буває у собаки, а саме за хвіст, і почала тягнути його щосили.

– Перестань! – кричала вона. – Противна Тедді! Фрідолін тобі нічого поганого не зробив! Не смій копати його квартиру!

При цьому Мушка сильно тягла Тедді за хвіст. Тоді Тедді вилізла з нори вся в піску і здивовано подивилася на свою господиню: «Ну що це таке знову? Вчора мене просили, благали, щоб я скоріше копала, а сьогодні не можна. Іди зрозумій цих людей!

Мушка перехопила Тедді за нашийник, відтягла від борсучої нори і не відпускала собаку доти, доки вони не минули місток і не відійшли подалі. Але й потім Мушка весь час кидала палички, щоб Тедді не захотіла знову побігти до нори.

Так дівчинка Мушка вперше довела, який вона вірний союзник Фрідолін.

За обідом Мушка здивувала всіх своєю розмовою з татом, який вона почала такими словами:

— Тату, я все добре обдумала: я не піду з вами війною на борсука.

– Ось як? — здивувався тато: адже Мушка була його старшою і єдиною донькою. — Чому ж, питається, ти так раптово змінила своє рішення?

— Знаєш, я бачила борсука. Бачила, як він спить на сонечку перед входом у нору. І знаєш, він дуже славний, цей борсук і маленький. Мені його чомусь стало шкода. І такий він мирний, я його так і назвала — Фрідолін, це  значить «мирний».

– Ось як! — І цього разу в голосі тата пролунало не здивування, а скоріше обурення. — Може, мені дозволено буде дізнатися, чи не заснула ти сама на сонечку і чи не наснилося тобі щось уві сні? Де ж це ти бачила борсука?

— На майданчику перед норою, — анітрохи не зніяковівши, відповіла Мушка, хоч щоки її чомусь почервоніли. – Я ходила туди гуляти.

– Ось як! — утретє вигукнув тато, і тепер у його голосі пролунала погроза. — І хто ж тобі дозволив піти гуляти до нори, мадемуазель Цікавий ніс? Тепер ти ще, чого доброго, злякала нам борсука! Навряд чи після цього наша сьогоднішня експедиція може мати успіх!

– Мама дозволила мені піти погуляти, – відповіла дочка. — Але я їй не сказала, що я піду до нори. Тату, ти сходи туди сам, завтра в обід. Ти тільки подивися, як він гріється на сонечку, і одразу зрозумієш, яка ця славна, мирна тварина — справжній Фрідолін! Я тепер його друг, тато, я його союзниця! І нема чого тобі посміхатися, Улі, я допомагатиму борсучку, скільки в мене вистачить сил…

— Придумала також: борсук — і миролюбна тварина! – обурився тато. — Варто лише згадати наше кукурудзяне поле. Невже ти не розумієш, яку шкоду він нам завдав? Чим твоя мати взимку годуватиме курей? Сама знаєш, зараз ніде корми не дістати!

– Ну тату! – з заперечила Мушка. — Хіба може Фрідолін думати про їжу для курей? Він же маленький, зовсім маленький і дурненький звір. Не можна ж через це його вбивати!

– Гарна позиція, нічого не скажеш! – знову вигукнув тато. — Що ж, значить, нехай і щури у нас в коморі господарюють і нема чого нам кішку тримати? Щури теж не винні, що так люблять комбікорм, призначений для корів і свиней.

— Ну, хіба це можна порівняти, тату! Щури дуже неприємні тварини. І дуже добре, що в нас війна з ними. А Фрідолін такий мирний борсучок, і потім, він мій найкращий друг.

Подібна чисто жіноча відповідь позбавила тата на деякий час дару мови. Але врешті-решт він все ж таки знайшовся і відповів:

— Отже, моя дочка Мушка не бере участі у війні проти борсука. Вона має намір навіть допомагати своєму Фрідоліну. Чудово! Прекрасно! Незрівнянно! — Але після того, як тато промовив ці слова, відразу можна було здогадатися, що він зовсім не вважає все це чудовим і прекрасним.

— А ти підеш зі мною на борсука, Улі?

— Звичайно, тату, — відповів старший син. — Я вже й кийки приготував. Ось побачу цього Фрідоліна, як дам йому по носі — він і лапки догори.

Мушка здригнулася при цих словах, але більше нічого не сказала.

Пізніше, коли мати та дочка мили посуд, на кухні Мама сказала Мушці:

— За обідом ти розмовляла з татом зовсім не як слухняна дівчинка.

— Ой, Мамо, бути слухняною — це, звичайно, дуже важливо, і я завжди слухатимуся! Але варто мені тільки почути, що вони хочуть убити мого Фрідоліна, я й сама не знаю, що говорю!

На це мама нічого не відповіла, і обидві мовчки продовжували мити, а потім витирати посуд.

Розділ сьомий.
Безславний похід. У Фрідоліна поселяються квартиранти — дві лисиці, але вони й рятують йому життя.

Коли тато Діцен згадував ту осінь і розпочату таку гучномовно борсучу війну, то мав зізнатися, що закінчилася вона повною невдачею. Але невдачу можна і подолати, вона може послужити навіть поштовхом до нових починань. Однак так не сталося! Уся ця витівка лопнула, як мильна бульбашка. Тижнями ніхто навіть не згадував про борсука Фрідоліна, а коли настала зима, то ніхто й не думав більше про нього, навіть Мушка.

Зрозуміло, задумана експедиція до борсучої нори відбулася, хоча Мушка і вийшла з війни і було висловлено побоювання, що вона злякала борсука і що він втік, або, інакше кажучи, вирушив подорожувати в далекі країни. З’ясувалося також, що Тедді, як не намагалася, а копати зовсім не вміла, вона застрягала під землею. Спочатку летів пісок, камінці, пилюка стовпом! Голова її зникала під землею, і відразу тіло її починало звиватися гвинтом — отже, Тедді вже не лізла за борсуком, а намагалася швидше вибратися на свіже повітря.

Перевівши дух, вона з знову кидалася в нору і відразу вискакувала з неї. Зрештою, її вже нічим не можна було заманити в нору: ні хитрістю, ні ласкою, ні понуканням. Брудна до невпізнання, Тедді бігла до озера і пірнала у воду. І звідти ні крик, ні свист не могли її виманити.

Ось тоді обидва чоловіки, тато і Улі, вирушили на пошуки запасних виходів, які, судячи з описів Брема, повинні були існувати.

Однак тут слід сказати, що необхідної в таких випадках згоди між двома воєначальниками не було. Тато зовсім не оцінив палиць, приготованих старшим сином, навіть глузуючи поцікавився: чому той одразу не прихопив кілька телеграфних стовпів? Але Улі, впевнений у успіху, заявив, що кращої зброї проти борсука немає. Тоді тато, не кажучи ні слова, взяв першу палицю, що попалася, і обидва, озброєні до зубів, у повному мовчанні рушили в похід на борсука. Зрозуміло, подібна незгода не могла не позначитися на військових діях. Стратеги марно шукали запасні виходи, але так і не знайшли жодного з них, ні того, що виходив біля самого берега між камінням, ні прихованого під гілками бузини посередині схилу, ні того, що виходив під купою хмизу.

—Нам пора нам припинити ці дурниці, — заявив зрештою тато, порушивши мовчання, що панувало вже більше півгодини.

— Наша Тедді не годиться, — погодився з ним син.

— Знаєш, а ти маєш рацію! — з радістю підхопив цю  думку тато і всю дорогу до самого дому нарікав на зовсім зіпсованого господинями собаку, який, мовляв, жодної команди не знає, та й взагалі втратив і честь і совість, навіть на повідку не може ходити як слід. І сторож вона нікудишній, і з кожним зустрічним бродягою вона тут же укладає дружбу на віки вічні, і гусей вона ганяє, скільки її за це не лають, і так далі.

Тедді бігла поруч, весело помахуючи хвостом і тримаючи в зубах паличку. Ну, а оскільки син у всьому погоджувався з батьком, то незабаром обидва забули про свої непорозуміння . Звичайно ж, у невдачі військового походу була винна Тедді, та й це зовсім не борсукова нора, її видра викопала, раз немає запасних виходів… Цим висновком і завершилася військова кампанія тієї осені і наступної зими.

Залишався, правда, ще капкан. І як людина принципова, до того ж любляча у всьому порядок, тато крок за кроком виконував намічену програму. Капкан дістали з горища — у присутності Мушки та Улі — і негайно встановили його в одному з лазів під огорожею. Наявність глядачів змусила тата трохи понервувати: капкан виявився дуже брудним, іржавим, проте потужні пружини не постраждали від часу, у чому тато переконався, намагаючись поставити їх на взвод. Спроби йшли одна за одною, і всі безуспішні. Обидва сталеві півкола зі своїми іржавими страшними зубами виглядали загрозливо.

– Ось диявол! — шипів тато від злості, вп’яте натягуючи пружину. — Але ж як притисне, лапи не дорахується.

При цьому слухняна дівчинка Мушка подумала про свого славного, такого мирного і симпатичного Фрідоліна — як йому доведеться з переламаними лапами: адже не буде кому доглядати за ним! А що, коли між зубами сунути палицю? Тоді капкан зафіксується і не буде страшний для борсука. Але, подивившись на люте від натуги, червоне обличчя тата, Мушка вирішила відкласти на невизначений час свої плани порятунку Фрідоліна.

— Знаєш, тату, — знову заговорив Улі, — я прочитав в одній книжці, що капкан не можна чіпати руками, бо звір почув запах людини…

— Що ж, накажеш мені заради Мушкиного Фрідоліна ще лайкові рукавички вдягати? — відповів тато, але вже без злості: йому нарешті вдалося натягнути пружину. — Ні, дякую, ця штука так засмерділася мишами і іржею, що ніяких інших запахів борсук не почує.

З цими словами капкан запхали в лаз під парканом і надійно прив’язали дротом до сітки.

– Ось так! – Вигукнув тато. — А тепер ми самі попросимо борсука завітати до нас! – Він на хвилину замислився. — На жаль, капкан потрібно щоранку зніматиме і щовечора знову ставити, а то ще Ахім чи хтось інший у нього попадеться. Значить, знову роботи побільшало.

За вечерею було урочисто проголошено, що відтепер уночі під парканом стоятиме капкан: хай, мовляв, усі остерігаються. Але все це ненадовго, злодюжці скоро прийде кінець, що б там Мушка не затівала!

Проте «злодій» три дні і три ночі поспіль не залишав своєї нори. Фрідоліну весь білий світ став не милий, так його засмутило порушення спокою і все, що накоїв Тедді біля входу в нору. Він і носа на волю не висовував, хоча голод мучив його неабияк. Між ним і всім світом панував повний розлад. Якщо вже тут, у цьому затишному куточку, йому не дають спокою, то краще він помре з голоду, і нехай тоді світ спробує прожити без нього, борсука! Який це буде світ, коли в ньому немає борсука!

Тому й вийшло, що ні добра Мушка, ні кровожерливий тато, хоч вони й ходили щоранку перевіряти капкан, нічого в ньому не знаходили. Але нових лазів під парканом теж не додалося, та й кукурудзу, що швидко дозрівала, ніхто не чіпав.

— Ось бачите! — казав тато в родинному колі, тріумфуючи перемогу. — Цей розбійник почув, що ми оголосили йому війну, і носа до нас не показує.

«Розумник Фрідолін, – думала при цьому Мушка. — Ти в мене молодець, що не пішов у цей гидкий, страшний капкан!»

При цьому вона вирішила про себе ще раз прогулятися до барсукової нори — дуже їй хотілося піддивитися, як її маленький друг засмагає на сонечку. Але тут слід було взяти до уваги, що, по-перше, тато заборонив їй ходити до барсукової нори, а по-друге, стояла осінь і Мушка мала допомагати Муммі консервувати фрукти і овочі. Які тут прогулянки!

Мушка постійно відклала здійснення цього задуму.

На четверту ніч голод все ж пересилив зневагу Фрідоліну до цього безглуздого світу, і він знову вирушив за їжею. Але був особливо обережний, навіть трохи боязкий і межі острова не залишав. Але й тут знайшлося що поїсти, хоча шукати, звісно, доводилося довше. І потім тут зовсім не росла солоденька рослина, та й молодої моркви ніде не було.

Минуло ще кілька днів. Біля нори все залишалося спокійно, і Фрідолін знову пішов на город Діценів на кукурудзяну грядку. Але регулярно він туди не ходив, а лише раз на три чи чотири ночі. Капкан, який з таким трудом заряджав і так обережно ставив тато Діцен, він, звичайно, відразу ж почув, його навіть всього пересмикнуло від такої пекельної муки, і він швиденько прорив собі новий лаз.

Тато Діцен наступного ранку це помітив і одразу ж переніс капкан у цей новий твір борсука, а старий лаз велів закопати. Він здогадався навіть насипати кукурудзяних зерен біля пастки для приманки. І з тією самою завзятістю, з якою Фрідолін рив собі нові ходи під парканом, тато переставляв капкан. Йому слід було б зрозуміти, що борсук чув капкан і обходив його, але тато Діцен все сподівався на диво, і це вже вкотре у своєму житті. Він думав, що колись борсук схибить  або просто з часом звикне до вигляду і запаху страшного заліза.

Але нічого подібного так і не сталося, і обидвоє з однаковою впертістю продовжували кожну свою роботу: борсук копав, а тато переставляв капкан. Єдина користь від цього була в тому, що тато зрештою так наловчився, що заряджав капкан з першого разу.

Осінь, що вступала у свої права, змушувала тата рідше згадувати про борсука і завдані їм збитки. Город швидко пустів, кукурудзу прибрали і для просушування розвісили в клуні, де її борсук вже не міг дістати. Нарешті прийшов і день, коли весь город був відданий у розпорядження курей та інших свійських птахів, навіть ворота перестали замикати — вони стояли навстіж.

Тоді тато взяв капкан і відніс його на горище.

— У майбутньому ми все це зробимо по-інакшому, і краще, — сказав він, кидаючи іржаву залізяку в куток.

Тим, власне, і закінчився перший військовий похід проти Фрідолін.

Тяжкою видалася ця осінь для борсука. На худих піщаних полях багато не знайдеш. Ось коли він відчув відсутність жирного лісового шару, який був у Великому буковому лісі. Довго Фрідолін нишпорив ночами, перш ніж йому вдавалося вгамувати голод, а про сало під шкірою і думати не було чого. У коморі кілька буряків, і все! Поля та городи так несподівано й швидко спорожніли, що він навіть не встиг нічим запастися.

А тут незабаром налетіли й осінні вітри з дощами, потім і зі снігом, хвилі озера буркотливо хлюпали об берег, поріділий і висохлий очерет сердито шарудів. Наближалася зима.

«Нагряне вона, як я переб’юся? – думав Фрідолін. — Таким худим, як зараз, я навіть навесні не був. Чим же мені годуватись під час сплячки? Очі за всю зиму не зімкнеш. Краще б я не йшов із Букового лісу!»

Вперше він з тугою подумав про рідні місця. Знай він дорогу, одразу б вирушив туди! Але Фрідолін боявся села і, як ніколи, ненавидів двоногих та їхніх псів. Взагалі він ненавидів увесь цей безглуздий світ. Дали б йому самому його влаштувати, ото би настало життя для добропорядного борсука! А так — голод та турботи…

Але ще до настання зимових холодів Фрідоліну добряче пощастило: біля самого паркану диценського городу, за компостною купою, він натрапив на морквяний бурт. Барсук тут же прокопав собі підземний хід у нього, наївся досхочу і потяг моркви додому стільки, скільки міг забрати. Це було, звичайно, дещо одноманітне меню і, головне, без жиру та м’яса, але в таку пору хіба вибиратимеш!

Того року морози вдарили зарано, у середині грудня, і стояли довго. Фрідолін теж заліг у себе в норі рано, і, як і передбачав, спалося йому погано. Мучений голодом, він кожен другий чи третій день прокидався, переповзав у комору, де їв моркву у більшій, ніж йому було корисно, кількості. На пів зими цього вистачить, а ось що далі? Безглуздий цей світ, все в ньому навиворіт!

Деколи Фрідолін навіть наважувався висунути носа з нори, але тут же, тремтячи від холоду, забирався назад. Та й то сказати: хвилі вже не хлюпали об берег, озеро замерзло. Навіть води не поп’єш. Фрідоліну доводилося лизати сніг.

Але як би там не було, а вкрите товстим льодом озеро привело до Фрідолін гостей, які, хоч і були самі по собі огидні, проте, зрештою, врятували йому життя.

Якось Фрідолін лежав у напівсні, у забутті в норі і раптом стрепенувся — підозрілий шум почувся біля самого казана.

Барсук схопився і втупився в дві пари зелених, блискучих очей, що досить нахабно розглядали його. Тут же поширився добре знайомий йому сморід: виявляється, лисиці, найогидніші тварини, які тільки існують на світі, скористалися його сплячкою і пробралися до самого казана. І не жалюгідний лисеня, як колись Ізолайн, а дві високі лисиці — лис і його лисиця, Ізоліс та Ізоліна!

Прийшли вони здалеку, з Уккермарка, де на початку зими їх вигнали з нори мисливці зі своїми собаками. Довгі дні і ночі, бездомні, бродили вони полями, промишляючи то крадіжкою, то грабунком, забиваючись у кролячі норки або під густу ялинку і так йдучи все далі й далі від рідних місць у пошуках теплого житла та багатих мисливських угідь.

Так набрели вони на берег Карвицького озера і на його льоду перебралися в Мекленбурзькі землі і натрапили на самотній Острів. Побачивши чудово влаштовану борсучу нору, Ізоліс та Ізоліна відразу вирішили, що нарешті вони мають бажану мету. З самим борсуком вони швидко впораються, навіть вбивати його нема чого: впав у зимову сплячку, він небезпечний; відтіснять його в куточок, роздратують своїм запахом, і він піде з нори. А як борсуку буде жити в мороз без нори — це лисів мало турбувало. Головне, щоб у них було тепле містечко для зимівлі, нора Фрідоліна їм сподобалася.

Такі були наміри Ізоліса та Ізолини. Але вони не врахували, що Фрідолін тільки дрімав і через безсоння, що мучило його, був до того ж надзвичайно роздратований. А потім він охороняв півцентнера моркви і, не знаючи, що лисиці не їдять овочів, був у повній впевненості, що вони хочуть відібрати у нього моркву. Ось чому, ледь помітивши непроханих гостей, Фрідолін зі злим пирханням кинувся на Ізолину. Добре, що лисиця встигла відсахнутися назад, вона отримала невелику, подряпину – сліди, сміливої атаки Фрідоліна.

– Головне, спокій! Не приймай необдуманих рішень, — сказав Ізоліс лисячою мовою своїй Ізоліні. — Цей маленький дурник невдовзі знову засне, ми й перекотимо його в ту маленьку ямку, здається, це його комора, хай там влаштовується як знає.

— Ти маєш рацію, мій любий Ізолісе, — погодилася лисиця, старанно зализуючи свій покусаний ніс.

— Я завжди казала: поганий мир кращий за добру сварку. Після всього, що ми з тобою останнім часом пережили, це житло мене цілком влаштовує. Тут тепло, протягів немає. Знаєш, давай виспимося спочатку, тут нам ніхто не завадить. Напевно, цей маленький кусяка уже спить. Все зробимо, як ти казав, Ізоліс. Приємних сновидінь.

– Взаємно! — відповів лис, і незабаром обоє заснули.

Фрідолін чув кожне слово, але це нітрохи не допомогло йому, він не знав лисячої мови! Однак, побачивши, як лисиці влаштувалися на нічліг, він зрозумів, що вони мають намір залишитися тут, а це посилило й без того неабияке роздратування борсука. Від одного запаху цих неприємних тварин у Фрідоліна паморочилося в голові, але котел його добре провітрювався завдяки віддушинам, і він вирішив боротися: ні, він не піддасться ще раз лисячому нахабству!

Та й куди йому подітися в найлютіший мороз! Він сам бачив, цей промерзлий, занесений снігом білий світ: не хочеш померти — тримайся-кріпись. Ну, а вмирати Фрідолін не збирався. Всі борсуки впевнені, що вони ніколи не помруть і світ без них, борсуків, зникне.

Переконавшись, що лисиці справді міцно сплять, Фрідолін поспішив у комору і з’їв кілька морквин — треба було вгамувати голод. А потім знову став на варті біля входу в котел. Проковтнута морква змусила його заплющити очі, але спав він не міцно — йому заважав огидний запах.

Прокинувся він від шепоту. І так і продовжував лежати не рухаючись — маленька грудочка, але сповнена рішучості будь-що-будь, навіть ціною свого життя, відстояти рідну хату!

— Я його бачу, — шепотіла лисиця своєму лисиці. — Згорнувся клубком і лежить на боці, дрихне. Ти, Ізолісе, підкрадися до нього та перекоти його передньою лапою в комору.

Лис так і зробив, але в туж мить заверещав від болю і відскочив назад, переконавшись у тому, що ворог не спить.

— Теж мені наговорила! — розгнівався він на лисицю. — Зовсім не спить. Бачиш, як лапу вкусив! Ну і зубища! Нам би, лисицям, такі, а не цьому жабоїду. Ти полижи мені лапу, Ізоліночко.

І Фрідолін почув, як хтось лиже язиком. Трохи згодом лисиці про щось пошепталися. Фрідолін перечекав, потім підвівся нагору і визирнув назовні.

Крижаний вітер гуляв по замерзлій землі; борсук затремтів, сльози набігли на очі. Обидві лисиці, одна за одною, прокрадалися вздовж прибережного очерету у бік села.

«Я їм показав!» — думав задоволений Фрідолін, повертаючись до своєї лежанки.

Сяк-так, він прибрав у норі, гарненько закусив у своїй коморі і ліг спати — треба ж виспатися! І все ж настороженість і підозрілість, що ніколи не дрімали в ньому, змусили його лягти не як звичайно —а попереду, біля самої труби, що веде до виходу, і носом прямо вперед, хоча тут і потягувало свіжим вітерцем. Позіхнувши раз-другий, Фрідолін пчихнув наостанок, і міцно заснув.

Тим часом Ізоліс та Ізоліна поспішали до села. Лисиці дуже ненажерливі і не люблять голодувати. А коли лис облаяв борсука жабоїдом, він лаяв і своє плем’я — лисиці теж охоче їдять жаб і мишей. Але на таку їжу, яку, до речі, взимку нелегко знайти, обидва руді розбійники й зараз подивилися б зверхньо. Поки вони волочилися, вони й справді стали розбійниками та грабіжниками — скільки вони на шляху своєму курників спустошили! Вони вже чудово розбиралися, яка різниця між гускою, качкою та куркою. І тому вважали, що завжди будуть годуватись домашньою птицею, та були сповнені рішучості вгамувати свій апетит за рахунок пташиного поголів’я села Карвіц.

Зазвичай за таких розбійницьких набігів попереду біг Ізоліс, а дружина його, Ізоліна, трималася позаду. Справа в тому, що, хоча шлюб їх можна було назвати вдалим, Ізоліна так і не змогла впоратися зі своєю хитрою і навіть підступною лисячою вдачею: про себе вона вважала, що її далеко не розумний чоловік може спокійненько бігти попереду наражаючись тим самим на більшу небезпеку .

Але сьогодні Ізоліна бігла на два-три корпуси попереду лиса і, часто обертаючись, гавкала, закликаючи його тим самим поспішати. Ізоліс невдоволено огризався: виявляється, борсук так міцно вхопив його за лапу, що велику частину дорогу лису довелося шкандибати тільки на трьох.

Коли показалися перші будинки Карвіца, Ізоліна тихо запропонувала чоловікові цього разу полювати нарізно. Вона вже прикинула, що на трьох лапах Ізоліс поганий помічник і одній їй буде легше роздобути курятинки.

Так воно й вийшло: на березі озера, трохи нижче за будинок, де жили Діцени, порпалося кілька курей, кожна з яких у сухій траві під голою ліщиною сподівалася роздобути щось смачненьке. Причаївшись за низькою кам’яною огорожею шенефельдського саду, Ізоліна деякий час спостерігала за курми. Раптом вона кинулася вперед — і найжирніша представниця курячої громади вже тріпалася у неї в зубах. Ледве притиснувши скандалістку іклами і змусивши її таким чином назавжди замовкнути, Ізоліна, не зволікаючи, кинулася до борсучої нори.

Але трилапому лису пощастило ще більше. Пробираючись вздовж очерету на іншому березі озера, він побачив, що в ополонці плавають качки. Ізоліс терпляче почекав, поки вони незграбно не вибралися на слизький лід, стрибок — і через кілька хвилин він уже поспішав додому з жирним селезнем в зубах. Щоправда, на трьох лапах з важкою здобиччю нелегко було бігти, проте така закуска коштувала, цього труда.

У селі пропажа деякий час залишалася непоміченою, хоча на вулиці було чимало дітей. Обидві лисиці знали  своє розбійницьке ремесло.

Поки Ізоліс діставався зі своєю ношею додому, його спритніша Ізоліна вже прибула до входу в борсучу нору на Острові. Вона поклала курку на землю і прислухалася: чи не чути якихось підозрілих звуків з-під землі. Незабаром її тонкий слух уловив далеке похропування — Фрідолін міцно спав. Тихо, припавши на всі чотири лапи, лисиця почала підкрадатися до борсука і завмерла, підібравшись до нього так близько, що могла вже дістати його. Але вона добре пам’ятала, як він вкусив її за ніс, а Ізоліса за лапу, і тому прийняла тверде рішення не жаліти цього маленького нахабного борсучка, а прикінчити його на місці. Але в той же час вона добре розуміла, що для цього треба було вкусити його дуже сильно і точно, — у борсука не повинно залишитися ні сил, ні можливостей. Тому вона зараз завмерла біля самого борсука, обмірковуючи та оцінюючи ситуацію.

Для людських очей тут, у норі, два метри під землею, панувала темрява, але в лисиці очі світяться, як і в борсука, тому для них тут стояла приємна сутінки і зблизька цілком можна було дещо розгледіти. Ізоліна й розгледіла: борсук лежав на череві, поклавши голову між передніми лапами, і міцно спав. Як навмисне, голову він просунув у самий вихід із улоговини, і лисиця могла його вкусити тільки в загривок, за голову, а їй треба було схопити його за горло. Якщо вона не зможе перекусити йому відразу горло, то зав’яжеться бій, а цього Ізоліна хотіла уникнути.

Так міркуючи, лисиця врешті-решт вирішила вдатися до військової хитрості, цього, власне, і слід було від неї чекати. Повернувшись до борсука спиною, вона почала лоскотати йому ніс кінчиком свого пухнастого хвоста. І причаїлася: що буде?

Фрідолін поворухнувся і пчихнув разів зо три. Свіжий вітерець, що дмухав зверху з труби, здався йому неприємним зі сну, і він мимоволі відсунувся подалі вглиб, підставивши лисиці свій незахищений бік. Такою можливістю Ізоліна вирішила негайно скористатися – вона роззявила пащу…

Ніколи ще за все своє борсукове життя Фрідолін не перебував у більшій небезпеці… Ще секунда, друга…

Але тут щось загриміло зверху, і просто на Ізолину впала дохла качка. Від несподіванки лисиця підскочила; настільки точно розрахований кидок не вдався, і укус припав у підборіддя Фрідоліна. А він, після того, як розчухався, вже тільки дрімав і не роздумуючи хапнув Ізоліну прямо за ніс… Лисиця, завивши від болю, відскочила назад. Фрідолін, що остаточно прокинувся, — за нею. Звичайно ж, у Ізолини зникло всяке бажання продовжувати бій. За останні двадцять чотири години її вже вдруге вкусили за ніс, і вдруге досить сильно. Залишивши качку, що скотилася їй на голову, біля входу в котел, Ізоліна стала вибиратися з нори, облизуючи сильно закривавлений ніс.

Можна уявити її настрій, коли вона побачила чоловіка, що спускався з її куркою в зубах. А той зупинився, наче громом уражений: хіба він міг подумати, що його маленький жарт буде мати такі наслідки! Як і багато інших чоловіків, він хотів зробити Ізоліні сюрприз і скинув його по норі, що круто спадала, прямо дружині на голову.

— Ізоліночко! — благав він, скривджений її гнівними звинуваченнями. — Хіба міг я подумати, що ти знову щось починаєш з борсуком? Ми ж вирішили його не чіпати. Треба ж було домовитися.

— Дурень ти був, дурнем і залишився! — сердито загарчала на нього Ізоліна. – Ой, ой, ой, мій ніс! Хоч би кудись ще вкусив! Зовсім нюх через цього борсука втрачу! Ой як щипає, ой як пече!

– Подумаєш, ніс! Мені він лапу прокусив, і то я не хникав, — обурився Ізоліс, ображений тим, що його обізвали дурнем.

— Ніс це тобі не лапа, і лапа це тобі не ніс! — відповіла Ізоліна.

І в такому дусі лайка подружжя тривала без кінця. Коли вона все-таки вщухла, Ізоліна суворо наказала чоловікові дістати з нори селезня. Обережно Ізоліс почав спускатися і одразу ж відскочив назад — грізне пирхання пояснило йому краще за всякі слова, що господар нори не спить і злість його на непроханих гостей нітрохи не згасла.

— Та ну його, селезня цього! – крикнув Ізоліс дружині.

— Хапай його і тягни нагору чи боїшся? – Відповіла зверху Ізоліна.

Слухняний лис клацнцв зубами, але одразу подався назад — дуже вже близько від його власної морди опинилися два ряди борсучих зубів. До того ж, на боці господаря нори були всі переваги — сам захований у трубі, він виставив уперед лише свої зуби. Фрідоліну селезень був зовсім байдужий, він ніколи й не думав про таку здобич. Його неповороткість не дозволяла йому зловити такого птаха. Але він був сповнений рішучості не підпустити лисиць до свого гнізда. Голод і гнів перетворили миролюбного і невинного Фрідоліну на відчайдушного воїна.

Подружжя нагорі все ще лаялося, що не допомогло їм дістати селезню. Зрештою їм довелося задовільнитися курочкою, причому Ізоліна, яка її зловила і принесла, до того ж тяжко поранена, зажадала собі більшу частину. Після такого легкого обіду обидві лисиці залишилися голодними, а для нового походу в село було вже запізно. Спускався вечір, і всі свійські птахи сиділи під замком. Так голодні лисиці й лягли спати. Фрідолін теж ліг, але одним вухом спав, а другим слухав.

Наступного ранку лисиці рано-рано вирушили в новий розбійницький похід, а Фрідоліну не залишалося нічого іншого, як прибирати нору після неохайних гостей. Курячі кістки він теж виніс із нори… Справа в тому, що лисиці дуже неохайні і навіть їдять неакуратно — рвуть, хапають. В норі були розкидані не тільки кісточки, а й навіть шматочки курячого м’яса. І Фрідолін, який виносив залишки лисячого обіду в зубах, відчув смак курятини. Вона не здалася йому неприємною, чимось вона була схожа на мишаче м’ясо, хіба трохи грубіше. Спробувавши, він підібрав і з’їв всі шматочки, що залишилися — дуже довго він сидів на одній моркві!

Тепер залишалося витягнути нещасного селезня з нори. І Фрідолін знову торкнувся язиком до того місця, де Ізоліс прокусив птахові горло. Шматочки курятини не наситили борсука, а тільки розпалили його апетит. Фрідолін почав уплітати качку. Трохи неприємно було, що при цьому пір’я лізло в рот, але все ж, не з’ївши й половини качки, Фрідолін наситився. Виставивши морду в самий вихід із нори, він ліг зручніше і незабаром заснув.

Але йому вже не було чого боятися: лисиці й не думали нападати на нього. Міцну пам’ятку він залишив по собі, і ця пам’ятка дуже заважала їм при полюванні. На ніч вони влаштовувалися нагорі в трубі, а борсук, як і раніше, зимував глибоко під землею, в норі. І тільки-но злощасні квартиранти йшли на полювання, він прибирав і чистив свій будинок, під’їдаючи залишки з лисячого столу. А полювали лисиці в цих краях дуже успішно, так що Фрідоліну діставалося досить багато, хоча так, як із селезнем, йому вже жодного разу не пощастило.

Але треба сказати чесно, що від присутності таких квартирантів, що погано пахнуть, він дуже страждав! Треба було прибирати за ними, до того ж довелося відмовитися від міцного зимового сну. І Фрідолін бурчав все більше і робився все похмурішим, а насправді ж лисиці врятували йому життя. Без них він помер би з голоду.

Тим часом у навколишніх селах народ стривожився. Не тільки в Карвіці, а й у Канові, Томсдорфі, Гулербуші, у маєтку Розенгоф, навіть у Ферстенхагені та Бістерфельді зникали свійські птахи. Люди помічали  зникнення то курки, то гусака, безвісти пропадали індички, качки вивелися майже всі, і навіть у кролятниках побували якісь невідомі розбійники та грабіжники.

Звичайно, довго вони не могли залишатися невпізнаними. І першими їх помітили діти, потім рибалки, що ходили на підлідну риболовлю, потім лісоруби. Розповідали, що один із розбійників був великий лис, що часто бігав на трьох ногах, а другий— лисиця з дивно розпухшою мордою. Незабаром крик про допомогу досяг вух мисливського інспектора Фрізіке, який чомусь майже завжди мешкав у місті. Через кілька днів він прибув до Карвіца зі своєю двостволкою та мисливським псом.

Першим попався Ізоліс. Собака без труда нагнав його, і господар його не встиг навіть вистрілити, як він уже загриз скаліченого лиса. А хитромудру Ізолину пристрелили, коли вона волочила до нори жирного гусака.

Помітивши, що лисиці вже сім днів не показуються в норі, Фрідолін вирішив відновити свою перервану зимову сплячку. У коморі лежало вдосталь моркви, а нагорі вже дули лютневі вітри, що пахли весною.

Розділ восьмий.
Другий похід на борсука. Мушка та інспектор Фрізіке. Пальба, якої ще не було, але Фрідолін напоготові

Незабаром після того, як застрелили Ізоліса та Ізолину, по селі пройшла чутка, ніби інспектор знайшов і розбійницьке лігво, куди обидві лисиці тягали свою здобич, — кинуте житло видри на південному березі Острову. Усі сліди вели саме туди, а біля входу валялися курячі кісточки. Дізнавшись про це, Діцени побували на Острові та ходили туди прямо по льоду.

— Мабуть, твоєму борсуку Фрідоліну, Мушка, лисиці добряче досадили, — сказав тато, піднімаючи біля входу в нору обгризену гусячу грудку.

Мушка сумно кивнула, але сум її був, швидше за все, не дуже великий. Той серпневий день, коли вона милувалася таким маленьким і кумедним звірком, дивилася, як він ніжився на сонечку, був дуже давно! За цей час сталося так багато цікавого, і Фрідолін став уже лише спогадом, а не чимось живим та необхідним.

Настав лютий, повіяв теплий вітер, лід на озері посірів. Мама наказувала бути обережними і не бігати по льоду. Одного чудового ранку льоду зовсім не стало, і навіть незрозуміло було, куди це могло так багато льоду одразу подітися? Тато сказав, що лід поважчав від води і впав на дно.

День за днем, набираючи сили, наближалася весна.

Вчора ми прислухалися до перших пташиних голосів і дивувалися крокусам, що розпустилися, а сьогодні все вже зеленіє навколо! І ось уже й дерева в саду відцвіли! У будинку на терасі стоїть бузок у вазі.

У полі, на городі та й у пташнику в цей час роботи по горло! Нещодавно вивелися гусенята, Мама посіяла першу моркву, а тато з Маттесом розкидали гній по ріллі. Працювали всі, в тому числі й Мушка, вона приїжджала додому тільки на неділю — в будні вона бігала до школи в місті. І Мушка дуже старалася, вона допомагала не тільки Мамі, а й татові, і Маттесу в полі, коли вони сіяли кукурудзу.

Насипаючи насіння у фартух, Мушка задумливо промовила:

— А раптом восени Фрідолін знову забереться до нашої кукурудзи?

– Типун тобі на язик! — прикрикнув тато, не на жарт схвилювавшись. — Нема більше твого борсука. Його лисиці зжерли. Хіба ти забула?

— Ну звичайно ж, тату! — поспішила заспокоїти його слухняна дочка.

Більше розмова про борсука не заходила.

Папа Діцен так стривожився, бо тепер кукурудза була йому особливо дорога. І не тільки нестача кормів була причиною того, що цієї весни тато сам переорав смужку, сам і сіяв кукурудзу, і від усієї цієї незвичної роботи в нього безбожно нила спина. Так уже влаштовано на білому світі: тим, що ти нажив своєю працею, ти особливо цінуєш.

Ну, а наступні тижні кукурудзяна смужка стала батькові ще дорожче – він сам її чотири рази прополював і підгортав! З бур’янами годі було дати раду! Татова спина нила від обурення. Зате пагони кукурудзи росли чудово — жоден не зав’яв, не загинув, — стрункими рядами підіймалися вони, ніби прагнучи винагородити за витрачену на них працю.

У тата серце тішилося, коли він оглядав свою улюблену смужку, і робив він це тепер набагато частіше, ніж раніше.

І раптом знову борсук на садибі! Першими це помітили кури: під парканом з’явилися ходи, якими вони спокійнісінько перебиралися на город. Але цього року тато Діцен не зібрав військової ради, не було й урочистого оголошення війни. Проте сам голова сім’ї Діценов суворо пригрозив: «Тільки торкни мою кукурудзу, я тобі покажу!»

Про город тато так не дбав, на городі він спину не гнув, на городі працювала мама. Але все-таки, діставши з горища старий, заіржавілий капкан, тато ставив його щовечора в нових лазах під парканом. Вранці, знімаючи капкан, він обходив садибу і закладав камінням нові дірки, тож біганина за курями цього року траплялася рідко.

Упоравшись із капканом, тато йшов на кукурудзяну смужку — з одного боку її він спускався, а з іншого піднімався, і очі його уважно і водночас стурбовано оглядали кожен ряд. Після огляду обличчя тата прояснилося — борсук не приходив, стебла кукурудзи росли і розвивалися без перешкод, подекуди кукурудза вже зацвітала.

Дивно виходило якось: невже борсук дізнався щось про татову загрозу? Цього року він набагато рідше відвідував город, і шкода, заподіяна борсуком, була незначною, та її майже й не помітно було. Зрідка господарям потрапляли покусані чи просто збиті ягоди полуниці. Ні морква, ні горошок не постраждали, а до кукурудзи, як уже було сказано, борсук взагалі не заглядав.

«Мабуть, це інший борсук, — подумав тато Діцен, — молодий, мабуть, не такий нахабний, як торік…»

Насправді все було навпаки. До Діценів забирався той самий борсук, той самий Фрідолін, але за зиму він подорослішав, та й то сказати: зима ця була не з легких. Таким, як до неї, Фрідоліну вже ніколи не бути – стільки він всього переніс! І завжди він був схильний до буркотливості, буркотіння, часто бував похмурий, але в порівнянні з тим, яким він став тепер, раніше його можна було назвати безтурботним, жвавим борсучком! Не можна навіть уявити, яким недовірливим і підозрілим він став. Нору він покидав тільки в молодик, коли бувало особливо темно, за їжею він ніколи не ходив однією і тією ж стежкою. Харчувався він то тут, то там, упевнений, що весь світ підстерігає його — його, такого чесного, скромного і миролюбного борсука!

Якби тепер Мушка вирішила подивитися, як борсук приймає сонячні ванни, їй довелося б багато разів ходити на Острів: дуже рідко дозволяв він собі це задоволення і жодного разу при цьому не заснув.

І все ж таки як не був обережний Фрідолін, а глдина настала, і тато Діцен помітив його сліди на кукурудзяному полі. І вийшло так, ніби Фрідолін навмисне чекав, коли з жіночого суцвіття виросте молодий качан, на якому зернятка ще тільки-но намічаються: ніжніше і апетитніше взагалі нічого не буває! І тут борсук Фрідолін, мабуть, не встояв — надто великою була спокуса.

Щоправда, він пошкодив дуже мало рослин. Можливо, щось завадило йому, а може, він просто вже наївся чи наближався світанок. В усякому разі, тато сам зібрав усі обламані стебла і забрав їх за один раз, а дісталися вони, такі ніжно-зелені, кроликам, зрозуміло, до великої радості гризунів.

І радість цю тато доставляв їм з того дня все частіше. Траплялося, що він приносив їм великий оберемок. Незабаром довелося так само порадувати і корову — одні кролики не справлялися. Зрештою настав ранок, коли тато, прийшовши на кукурудзяне поле, тільки розвів руками — борсук наламав стільки, скільки одна людина забрати вже була не в змозі.

Довелося Маттесу взяти візок і навантажити його до самого верху.

Випадково наслідки розбійницького набігу шаленого Фрідоліна були виявлені в недільний ранок, і перше, що побачила Мушка, що приїхала з міста, був важко навантажений кукурудзою візок, який вкочували у двір. Мушка побігла на кукурудзяне поле, чи то через те, що сама вона сіяла частину цієї кукурудзи, чи то тому, що стала трохи старшою і зрозуміла, наскільки дорогий зараз був кожен фунт корму, принаймні за сніданком, коли тато посилав грім і блискавки на адресу маленького грабіжника, вона жодним словом не заступилася за Фрідолина: отже, і цього союзника борсук втратив.

Так, Мушка сильно змінилася за цей рік! Можливо, це було пов’язано з тим, що вона жила тепер у місті і щоранку ходила до школи вузькими брукованими вулицями, між високими кам’яними будинками. Можливо, саме це змусило її прийняти тверде і безповоротне рішення одразу після закінчення школи переїхати до села та жити там. А таке серйозне рішення цілком може призвести до того, що людина, навіть не дуже ще доросла, стане багато про що думати інакше і на багато речей дивитися по-іншому.

— А що це ти сьогодні вранці за сніданком жодним словом не заступилася за свого Фрідолина? — спитала мати Мушку, коли вони на кухні мили посуд.

— Він тепер зовсім не мій Фрідолін, — відповіла їй Мушка. — Хіба можна так бешкетувати? Ти подивилася б, що він накоїв на кукурудзяному полі!

На це Мама нічого не сказала.

А тато тим часом уже встиг написати мисливському інспектору Фрізіці лист із наполегливим проханням приїхати та провчити борсука.

Покликавши дочку, тато звелів їй віднести лист тієї ж години до Келлерам, де Фрізіці зупинявся, коли приїжджав до села.

— До речі, спитаєш, коли він знову збирається до нас. Так більше продовжуватися не може, діяти необхідно швидко та рішуче!

І хоча було цілком очевидно, що лист цей містив страшну загрозу для маленького кумедного Фрідоліна, Мушка взяла його і віднесла за призначенням, а повернувшись, весело повідомила, що приїзд інспектора Фрізіке очікується з дня на день.

І справді, наступного ж ранку в диценській садибі з’явився інспектор у супроводі дочки приблизно тих же років, що й Мушка, і через плече в неї було перекинуто невелику мисливську рушницю.

Сама потрава на кукурудзяному полі не справила на інспектора особливо великого враження — на своєму віку він бачив і дещо гірше. Фрізіке запевнив тата, що найближчими днями вистежить борсука. Сам він цілий тиждень пробуде в Карвіці і за цей час неодмінно прикінчить грабіжника.

У тата Діцена немов гора з плечей впала — нарешті вони розправляться з розбійником! І так завжди: спочатку тато вірив, що каміння під парканом чимось допоможуть, потім, що його врятує капкан, потім, що лисиці загризли борсука. Ось і тепер він думав, що інспектор Фрізіке позбавить його всіх напастей. Тато відразу запитав, яким чином інспектор має намір вистежити борсука: чи сидітиме він у засідці, чи розкопає нору?

Інспектор Фрізіці відповів, що хоче поставити капкан: кілька таких міцних залізяк, закопаних біля виходів із нори, найнадійніше.

Тато, звичайно, відразу ж згадав про свій старий, іржавий капкан, який він ставив добру сотню разів, і тому промовчав. Кивнувши раз-другий на знак згоди, він навіть дозволив Мушці піти разом з усіма, коли ставитимуть капкан біля нори, зрозуміло, якщо інспектор не заперечуватиме. Інспектор не заперечував, і Мушка справді пішла з ним. Повернулася вона після цієї експедиції дуже збуджена. Страшно хвилюючись, вона почала розповідати про те, як ретельно інспектор ставив ці самі капкани — жодного разу не торкнувся їх голими руками. Він дуже обережно закопав капкан неглибоко у пісок, але так, щоб не можна було помітити. А з тата, коли Мушка, йому розповіла, що тато багато разів чіпав капкан руками, навіть посміявся. Батьку це, звичайно, не дуже сподобалося, але він промовчав. І взагалі в такий капкан, який ставив тато, жоден борсук не піде, сказав інспектор Фрізіке.

Собака його, виявляється, швидко знайшов два виходи з нори, і тепер перед кожним із них закопані капкани. Через день-другий борсук обов’язково попадеться.

Таке повідомлення і, головне, очікуваний успіх полювання налаштували всіх на радісний лад. Це ж змусило тата швидко забути про докір, від інспектора Фрізіке. Тато відніс старий капкан на горище і кинув його в куток зі словами:

— Валяйся тут, поки зовсім не заіржавієш!

З дозволу батьків Мушка брала участь і в наступних перевірках капканів. Вона розповіла, що борсук – тепер вона вже не називала його Фрідоліном – доходив до самого капкана, але далі не йшов, а повертався до нори. Все це можна було прочитати слідами на піску. Інспектор закопав капкани ще краще і трохи зрушив їх, і тепер борсук неодмінно потрапить.

Так проходив день за днем, і, коли одного разу тато запитав, чи не потрапив борсук у капкан, донька відповіла, що інспектор давно вже поїхав у місто і капкани зняв, а то як би хтось із людей випадково не попався. Але інспектор обіцяв наступного разу неодмінно спіймати борсука, додавши, що це, мабуть, старий і дуже хитрий звір…

Тато Діцен засмучено зітхнув, знову вкотре розвіялися всі його надії! Але оскільки його кукурудзяну грядку давно вже ніхто не відвідував, він вирішив, що борсук, роздратований залізяками біля входів, забрався кудись подалі.

Тато Діцен і не уявляв собі, як Фрідолін був прив’язаний до свого будинку, який він уже одного разу захистив від лисиць. Чи йому боятися якихось залізяк! У цьому безглуздому світі у борсука бували і куди більші неприємності.

Словом, як уже сказано, тато заспокоївся і не згадував про борсука до тих пір, поки на кукурудзяній грядці знову не помітив потрави. Та яку! Здавалося, борсук, бажаючи надолужити втрачене, мстився своїм ворогам — він трощив і нищив усе, що траплялося йому на шляху. У деякі дні Маттесу доводилося кілька разів йти з візком у поле. Для кроликів і корів настали хороші часи.

Але як же бути з кормом на осінь та зиму? Кукурудзу сіяли не для зеленого корму – його зараз було вдосталь і на полях і на луках, – ні, зерна кукурудзи призначалися на зимовий корм. І всі ці надії пропали через якогось борсука!

І тоді тато Діцен ухвалив велике рішення. Він сам візьметься до справи. І тут уже не має значення, заборонено полювання у тутешніх місцях законом чи не заборонено. Споконвіку відомо: нужда свій закон пише!

Тато мав пістолет, який заряджався і дробом. І ось, озброївшись цим пістолетом, тато вночі вирушив на кукурудзяну грядку. Попередньо він все дуже добре обдумав: місяця не було, на небі ні хмаринки, все воно було всипане зірками. Легкий вітерець дув від смужки до садиби, отже запах мисливця не долине до борсука. Та й час був вибраний вдало — нещодавно минула північ, а, за дідусем Бремом, це була саме та пора, коли борсуки виходять на полювання.

А вже яким обережним і обачним був тато! Таким самим обережним і обачним, як і його дочка Мушка, що підглядала за борсуком, коли той ніжився на сонечку. Проте наміри батька та дочки були прямо протилежні.

Тато, правда, і не розраховував, що першої ж ночі застрелить борсука. Мабуть, борсук вийде пізніше і татові доведеться годинами вичікувати, але тато на цей випадок вибрав гарне місце — під старою сливою біля самого паркана. Можливо, борсук і зовсім не з’явиться цієї ночі, ну, тоді тато прийде наступної ночі, і ще, і ще, поки зрештою не вб’є борсука. Так, тато Діцен був сповнений рішучості навести лад у цьому світі!

З такими думками він і подався на кукурудзяне поле.

Темною стіною стоять рослини перед ним. Батько прислухається. Тихо. Але ось піднявся вітерець, і чорна стіна зашелестіла. Хіба за такого шуму можна почути борсука?

Тато почав спускатися вздовж грядки до озера — туди, де росли молоді сливові дерева, вирішивши, що, коли він піде травою, борсук нічого не помітить. І справді, поки кукурудза шелестіла на вітру, тато не чув навіть своїх кроків. Тільки коли вітерець стих, тато зрозумів, який він робить шум: дощу вже давно не було і трава голосно шаруділа під ногами. Тоді тато перейшов на ріллю.

Спочатку він крокував не дуже остерігаючись —борсук досі господарював лише на нижній половині поля. Але ось попереду показалося дерево з кроною, що добре йому запам’яталося —він уже на нижній половині, тепер треба бути напоготові!

Батько завмер. Вітерець стих, далеко навколо все чути. Тато Діцен стояв не ворухнувшись, і раптом серце його тривожно застукотіло: йому здалося, що трохи нижче за нього, в кукурудзі, хтось шарудить… Що ж це було? Що змусило татове серце так битися? Невже це маленьке і таке славне звірятко? На нього і полювати соромно. Він же незграбний зовсім, його й кроком одразу наздоженеш, а міцний удар по носі — і борсукові кінець. У всякому разі, подібна перемога слави не принесе, і хвалитися тут нема чим!

І все ж татове серце билося все голосніше, поки він підкрадався все ближче і ближче, намагаючись не наступити ні на гілочку, ні на сухий листок і тримаючи в руці пістолет із зведеним курком. Серце билося так голосно, що тато часом не наважувався навіть переступити з ноги на ногу. Ось він і стояв на одній нозі, мов чапля, і слухав, як борсук ламає та гризе кукурудзу.

І не те, щоб він весь час чув цей тріск і хрускіт. У свій час він навіть подумав, що борсук уже втік, почувши мисливця: мабуть, борсук прислухався, чи немає поблизу ворога, хоча тут у кукурудзі йому жодного разу ніхто не заважав.

Тато Діцен підібрався так близько, що вже чув, як кукурудзяний качан хрумтів на зубах, як борсук, цямкаючи, ковтав сік. Скільки гарної кукурудзи пропадає! Тато мало не ступив уперед, гнів квапив його. Але він наказав собі: спокійно! І особливо обережно поставив ногу на землю. Не поспішай! Цього разу ти маєш прикінчити злодюжку.

А тато і справді стояв зовсім поруч із борсуком, витративши на останні тридцять метрів не менше півгодини, а може, всього лише десять хвилин —точно він собі цього не міг уявити. На небі мерехтіли зірки, а вітерець, який був би тепер до речі, зовсім заспокоївся. Тато знову підняв ногу, але так і не опустив… Раптом там, де він ступить, — камінчик і він зашумить, покотившись по землі, і злякає борсука? Адже щойно борсук прислухався — чи нема кого? І мабуть, варто було татові опустити ногу — борсук відразу притих, мабуть, насторожився. Тільки ледве чутний звук долинув до його вуха — розпалася суха грудочка землі. Тепер завмерли обидва — і мисливець, і борсук. Тато боявся навіть дихати і, як то кажуть, весь перетворився в слух, готовий очима просвердлити стіну, що темніла перед ним. Йому навіть здавалося, що він бачить борсука або його тінь, світло його очей, але ні, нічого він не бачив, нічого…

І тоді тато вирішив вистрілити на звук. Щоправда, зараз не було чути жодних звуків.

Рука, що стискала пістолет, спітніла, татові варто було стримати вказівний палець — ось-ось він натисне на курок…

І раптом знову хрускіт і цямкання! Борсук нічого не помітив… Якийсь час він жував, потім почувся тріск — це він повалив стебло. Зате тато зробив одразу три кроки. Тепер він стояв поруч із борсуком, серце билося так сильно, і йому здавалося, що борсук почує цей стукіт. Але той весь зайнявся новим качаном.

Пістолет піднято, вказівний палець зігнутий… але ні, палець знову випростався… Можливо, краще зробити ще один крок? Чорт забирай, до чого важко зрозуміти в темряві, звідки точно долинає звук!

Палець знову зігнутий і знову випростався… Ще один крок? Лише один крок? Стільки тато вже витерпів, не так уже й важко зробити цей останній і єдиний крок. Тато підняв ногу, дуже повільно і дуже обережно підняв, і ще повільніше й обережніше опустив… Але як тільки він поставив її на землю, борсук притих. Тато ладен був присягнутися, що не спричинив жодного шуму, але борсук перестав жувати. Затамувавши подих, тато стояв і слухав. І раптом він почув дуже тихий, якийсь обережний рух у кукурудзі, метрів за п’ять від себе. Ага! Барсук почув його і тепер збирається втікати.

Наче грім пролунав у ночі — це гримнув постріл! Здавалося, цей грім долинув до самих зірок. Тато рвонув вперед, у кукурудзу.

Тієї самої хвилини знову повіяв вітерець, кукурудза зашуміла, зашелестіла, ніби тисяча борсуків зараз бігали по батьковій улюбленій грядці.

Закуривши цигарку, тато попрямував до села. «Дарма я, звичайно, зробив цей останній крок! І без нього я, напевно, поцілив би, — думав він. — А раптом я все ж таки поранив борсука? Треба завтра вранці прийти та перевірити. У всякому разі, я його так налякав, що тепер він дорогу в мою кукурудзу забуде».

Зрозуміло, перевірка, проведена наступного ранку, нічого не дала, і всі наступні виходи на полювання теж. Більше батькові жодного разу не вдавалося підійти до борсука так близько, як вперше. Іноді він, правда, чув, як борсук господарює на його полі, але на постріл уже не зміг підійти. Тоді тато, почувши борсука, починав стріляти в повітря, щоб хоча б злякати борсука.

Але скільки безсонних ночей не проводив він на кукурудзяному полі, скільки не стріляв у повітря, борсук господарював на полі, і кожен другий чи третій день Маттес все возив тачку із зеленим кормом на подвір’я.

А потім тато захворів. Його відвезли з Карвіца до лікарні, і повернувся він уже тільки наступної зими, тож і другий військовий похід на Фрідоліна закінчився повною невдачею.

Сам же Фрідолін жив у своїй норі тихим і мирним борсуковим життям і справно харчувався. Минулий рік приніс йому чимало горя та турбот: Ізоліс та Ізоліна, потім ця небезпечна залізяка перед входом у нору, страшний гуркіт і тріск на кукурудзяному полі, просто в заростях солоденької рослини! Але Фрідолін уже звик до думки, що світ цей ніби навмисне влаштований так, щоб перешкодити його борсучому спокою. І діставалося цьому світу від борсука і вдень, і вночі! Бурчати і буркотіти для Фрідоліна означало те саме, що жити, інакше він втратив би будь-який смак до життя.

Але щось гарне Фрідоліну минулий рік все ж таки приніс: на диценській кукурудзі він від’їв собі таке кругле черевце, якого в нього не було навіть у Буковому лісі. У коморі лежало багато моркви, і зиму, що насувалася, можна було проспати спокійно.

— Так, так, — говорив Фрідолін у тихі осінні дні, гріючись на сонечку, — все в цьому світі перевернуте з голови на ноги. І творець всього живого землі зовсім зі мною не порахувався. Усі мене переслідують — і двоногі, і чотирилапі. Але все одно їм мене не спіймати, я навіть утік від цієї чорно-білої гори! — Фрідолін згадав корову на ім’я Роза. — Ні, мене не проведеш! Все добре, що є в цьому безглуздому світі, ніколи без мене, борсука, не залишиться!

І, сказавши це, Фрідолін повернув своє кругле, як барабан, черевце назустріч сонечку.

Післямова для Мушки

Дорога Мушка!

Я давно обіцяв тобі написати книгу про нашого борсучка, і тепер ти тримаєш її в руках. Погодься, тато даремно часу не втрачав. А часом нелегко було впізнати таємниці борсукового життя.

Але я погоджуся з тобою, що хоч у книзі цієї чимало сторінок, вона все ж таки неповна. Що ж далі було з борсуком? Як він жив? Як помер? Не знаю, що тобі й сказати, люба Мушка! Не міг я ж у книзі, де кожне слово правда, раптом говорити неправду. Ні, я мусив писати лише правду, одну тільки правду!