ukraine

Друзі! Ми щиро надіємось що у цей надзвичайно важкий час для нашої країни казки допоможуть вам хоч трішки перемкнутись та відпочити.

Віримо в наших воїнів! Віримо в нашу перемогу! Слава Україні!

Габріель і сталевий Лісоруб

Казки Марини та Сергія Дяченків

Розділ 1 Як Габріель залишився самотиною
Був собі Габріель. І був він сам-самісінький.

Дуже давно, в дитинстві, він вчинив дурницю. Лише одну, але непоправну. Тоді довкола було його плем’я: мама, тато, брати і сестри, тітоньки і дядечка, кузени та кузини і просто знайомі. І всі вони хвилювалися, і метушилися, і бігали, збираючи речі, бо мали переїздити. Кожен, хто хоча б раз переїздив, знає, яка це морока. А плем’я Габріеля збиралося переїздити далеко-далеко, в інший світ, щоб сховатися там від людей. Що таке ті люди, Габріель тоді не знав.

Доки бігали, Габріелеві було весело. Він не розумів, чому дорослі такі нервові і сумні. Він просто бігав туди-сюди і плутався під ногами.

І ось, коли він випадково наступив на краєчок ковдри, яку тягла тітонька Еліза, і тітонька перечепилася і розсипала все, що тримала в руках, тоді вона розсердилася по-справжньому і розлючено сказала Габріелеві, що він капосний нетямущий дурний хлопчисько.

Тоді він образився і вирішив піти геть. Хай поживуть без нього.

Ліс, де всі вони мешкали, був у ті дні величезний і дуже темний. Там були просто-таки непрохідні дикі місцини. В одну таку місцину Габріель заліз і сховався. І, як трапляється з тими, хто дуже ображається, — заснув.

Він спав упродовж трьох днів і трьох ночей, можливо, тому, що й справді образився. А може, тому, що дерево, під яким він задрімав, було сонним деревом. А може, іще чомусь.

Коли Габріель прокинувся, був ранок. І настрій його зразу покращав — він забув усе, що трапилося напередодні. І побіг до мами.

Але місто, де мешкали його мама, і тато, і брати, і сестри, і тітоньки з дядечками, і взагалі всі, — це місто було порожнє. Там нікого не залишилося. Зовсім нікого.

Габріель довго блукав вуличками поміж розкиданих речей, які хтось загубив, або забув, або просто не зміг узяти з собою. Він, звичайно, думав, що все це йому сниться. Він просто не міг уявити, що всі поїдуть і кинуть його самого.

А трапилось ось що. За Габріелевим племенем, що рятувалося від цих незрозумілих людей, прилетів з неба величезний корабель зі сріблястими вітрилами. Він приземлився на галяву, і всі, хто мав переселятися, заходилися вантажити на нього свої мішки та валізи. Доки бігали, не зразу помітили, що Габріеля немає. І лише як порозсідалися по своїх каютах, побачили, що одне місце пусте.

Усі кинулися шукати і кликати Габріеля, але він так гарно сховався і так міцно спав, що вони не могли його знайти. Тоді плем’я стало просити капітана затримати корабель, аж поки знайдеться хлопчик.

Та капітан сказав: небо має власні закони, які не можна порушувати. Зірки і планети ходять точнісінько за розкладом. Якщо корабель не злетить негайно — він ніколи не потрапить туди, куди намірився. Він схибить і буде летіти і летіти в порожнечі до віку вічного…

Тоді ватажок племені сказав: ми не можемо ані гаяти часу, ані залишатися. Бідолашний дурний хлопчисько!

Мама Габріеля хотіла теж залишитися, але ватажок не дозволив. Він сказав: твій син уже досить дорослий і зможе прожити, якщо ми напишемо йому докладного листа.

І вони написали йому листа — на великій гладенькій кам’яній брилі, як було заведено у цьому племені.

«Любий Габріелю!

Ми шукали тебе три дні і чекали на тебе три ночі, але більше не можемо шукати і чекати.

Ми залишаємо тобі усе наше місто — ти зможеш прожити сам, коли слухатимешся наших порад.

По-перше, стережися людей.

Лісові мешканці нагодують і напоять тебе — їм можна довіряти.

Узимку заховайся в печері і спи. Холод не зачепить тебе.

По-друге, стережися людей.

Не полишай шкільних занять — підручники ти знайдеш на великих скелях у нашій

Головній лісовій залі, а читанки — у менших лісових залах.

По-третє, ніколи не з’являйся на очі людям!

Ми залишили тобі арфу, флейту і сопілку. Коли тобі буде нудно, грай на арфі, коли сумно — на флейті, а коли самотньо — на сопілці. Побачиш — вони допоможуть.

До побачення, Габріелю. Ми обіцяємо тобі, що рано чи пізно по тебе повернемося».

Коли Габріель прочитав ці останні слова, йому трохи полегшало. Він подумав, що це навіть цікаво — залишитися зовсім самому. Що це захоплива пригода. І що коли плем’я повернеться по нього, усі здивуються, яким дорослим і розумним він став.

А людей він не боявся анітрохи. Хай-но спробують його зачіпати!

Розділ 2 Як Габріель мешкав у лісі
У Головній лісовій залі колись була школа, і Габріель там навчався разом з братами та сестрами. Замість даху там були сплетені гілляки, а замість книжок і класної дошки — великі рівні скелі, на яких учні вирізьблювали розв’язання задачі копитом.

У цих учнів були дуже тверді копита. Проте на уроці малювання вони брали до рук пензлики і малювали дерева, пташок і одне одного.

Вони малювали своїх однокласників на чотирьох ногах і з хвостом. Але, окрім кінського тулуба, вони мали плечі, і руки, і голову — можна було б сказати людську, коли б вони хоч раз у житті бачили справжню людину.

Вони були кентаврами. Усі, і Габріель також.

Залишившись самотиною, Габріель продовжував щодня ходити до школи. Він сідав за свою парту (а замість парт у них теж були каменюки, от тільки лежали вони на землі), читав уголос, сам собі задавав задачі з підручника і сам їх розв’язував. А потім ішов до класного журналу (найбільша каменюка, що стояла в кутку класу) і ставив собі оцінку.

Інший на його місці ставив би собі лише «відмінно», адже однаково нема кому перевіряти. Та Габріель намагався оцінювати чесно. І, скажімо, коли погано вивчив уроки або зробив помилку у творі, так і писав: «задовільно». Або і взагалі: «погано».

Часом він навіть намагався викликати своїх батьків до школи. Але потім згадував, що батьки полетіли і зараз далеко-далеко, і сумують, певно, за своїм легковажним сином. У такі дні Габріель не міг більше вчитися — так йому було сумно. І він ішов гуляти до лісу.

Усі лісові звірі любили Габріеля і не боялися його. Білки стрибали йому на плечі і на спину, і він часом катав на собі десять білок нараз. І йому не було важко: адже він був хоч і не дорослий, проте дуже сильний. А білки легенькі, набагато легші за кицьок.

А ще він товаришував з лисицями та одним ведмедиком. Ведмедик був дуже сором’язливий — ні з ким у лісі не міг потоваришувати. Стояв і гриз кігті на лапі і дивився в землю, а коли йому починали щось казати, не відповідав. Габріель грав з ним у горішки — щоправда, це гра білочок, не дуже важка, але Габріель склав до неї нові правила, і ведмедику дуже сподобалося. Вони могли цілісінькі дні сидіти один навпроти одного, дивитися на дошку, на якій було розкладено горішки, і думати.

Ведмедиця казала:

— Любий Габріелю! Ви маєте гарний вплив на Мишка. Приходьте до нас частіше. Яку їжу ви любите найбільше? Мед? Малину? Мармелад?

І пригощала Габріеля чаєм із ласощами.

Узимку ведмедик разом зі своєю родиною впадав у сплячку. А Габріель ховався до своєї підземної печери. Там було дуже затишно: підлога вкрита сухою травою, зі стелі звисають косички цибулі і дикого часнику, а ще жмутки м’яти, а в кутку дзюрчить струмочок і не замерзає у най-сильніші морози.

Габріель спав або дрімав, слухаючи, як надворі завиває хуртовина. І ще: взимку він навчився грати на арфі, флейті та сопілці.

У дитинстві його навчали, але він не хотів займатися — повторювати ті самі ноти йому було нецікаво. Але тепер, коли він був сам-самісінь-кий під землею, а вгорі лежали кучугури і шаленів лютий мороз, видивляючись, чим поживитися, — тепер він мав дуже багато часу і єдиного друга: музику.

Коли в нього стомлювалися пальці від струн, він брався за флейту. Потім за сопілку. Потім він навчився грати водночас однією рукою на арфі, другою на сопілці, і ще вибивати копитом ритм на дзвінкому камінні, і тоді в нього в печері звучав маленький ансамбль. Награвшись, Габріель міг заснути на тиждень або на два, і тоді йому снилися світлі дзвінкі сни — там було літо, і швидкоплинні струмки, і мама з татом.

Але часом йому робилося так сумно, що навіть музика не могла зарадити. Він картав себе за те, що тоді наступив копитом на краєчок ковдри, яку тягла, вибиваючись із сил, тітонька Еліза. А він ще й образився на неї! І завдав стільки лиха собі, і мамі, й усім…

Тоді він засинав на місяць, і йому снилися важкі темні сни. У тих снах були люди — ті самі, від яких утекло на край всесвіту його плем’я. Вони ходили на задніх лапах і весь час падали.

Бо жодне живе створіння не в змозі встояти на двох ногах. Сам Габріель пробував чимало разів, ставав дибки — але міг утриматися хіба що хвилину. А люди — так казали дорослі — ходять на двох ногах. Зрозуміло, чому вони такі люті. Вони ж увесь час падають!

Весніло. Габріель упізнавав це за струмком — він ставав повноводий, мов річечка, і мало не затоплював печеру. Тоді Габріель обережно піднімав кам’яну брилу, яка загороджувала вхід, визирав назовні і завжди чхав від холодного, свіжого, гострого повітря.

З дерев падала вода, довкола лежали кучугури сірого весняного снігу, поміж них, у таловинах, пробивалися волохаті фіолетові квіти, і Габріель вже не міг повернутися до своєї печери — таким свіжим, і веселим, і цікавим було усе нагорі…

Щовесни Габріель знову починав чекати, що повернеться його плем’я і забере його з собою. Він дивився в небо і підстрибував щоразу, коли раптом бачив зірку, що падає. Та ніхто не приходив. Довкола народжувалися і розселялися нові звірі, у клопотах та радощах надходило літо, і Габріель казав собі, що, певно, кентаври прилетять по нього наступної весни.

Так минали роки. Габріель переходив із класу до класу і ніколи не забував видати собі табель з оцінками. Він виростав, але дуже повільно: адже кентаври живуть довго, а тому дитинство у них тривале.

Ведмедик Мишко давно подорослішав, переборов свою сором’язливість і одружився, і на ведмежому весіллі Габріель грав на арфі та флейті. У молодої сім’ї народилося ведмежатко, також Мишко, і Габріель навчив його гратися в горішки…

Коли Габріель перейшов до двадцять першого класу, в нього в програмі з’явився новий предмет: філософія. Габріель довго не міг зрозуміти, навіщо він потрібен. Те, що було написано в підручнику, дуже йому нагадувало його ж зимові думки — у печері, на самотині, під завивання вітру.

«Усе змінюється, — читав Габріель, — тече вода, ростуть дерева, і тільки ми залишаємося такими ж…»

А поруч, у наступному розділі: «Нічого не змінюється. Зима минає, настає літо, і знову зима. Лише ми стаємо іншими…»

І все інше також було подібне до цього — чи то так, а чи ні, чи то світ змінюється, а чи залишається таким самим. Габріель нічогісінько не міг зрозуміти і почав думати, чи не кинути йому школу.

Якось він подивився на останні сторінки підручника з філософії, аби пересвідчитися, чи там немає простих і зрозумілих відповідей на всі ці складні заплутані питання, і побачив, що остання глава в підручнику — про людей.

Тепер він почав читати по-справжньому.

«Люди, — писалося в підручнику, — прийдуть і захоплять наш світ. Зовні вони маленькі і слабкі, проте їх дуже багато і вони хитрі. Спершу вони вдаватимуть, ніби товаришують з нами, а потім запряжуть нас у свої підводи. Наші діти стануть їхніми рабами. Ми не можемо битися з людьми — наймудріше піти в інший світ, перечекати, доки люди не…»

А далі Габріель не зміг прочитати. Кілька років тому в підручник філософії поцілила блискавка (адже підручник кентаврів — це лише велика кам’яна брила з вирізьбленими на ній словами). Каменюка розкололася, і літери злилися з візерунком тріщин. Хоч як бився Габріель — він так і не зміг дізнатися, що ж має трапитися з людьми, перш ніж кентаври зможуть повернутися.

Розділ З Про те, шо трапилося зимової ночі
Час минав. Габріель закінчив школу і видав собі атестат зрілості. У нього почала рости борода. Звичайно, вона не була такою густою і хвилястою, як у його тата, або у ватажка племені, або у всіх дорослих чоловіків-кентаврів.

Вона була поки що ріденькою і рудуватою, та Габріель все одно радів: він став майже дорослим.

На той час і ліс довкола змінився. Місто кентаврів щезло у заростях, поросло травою і кущами дикої малини, посеред Головної лісової зали стояли тепер три яблуні, а парта, за якою Габріель колись сидів, тріснула під тиском дуба, що ріс з-під неї. Якби кентаври повернулися тепер, певно, не впізнали б своєї батьківщини, але вони не поверталися, і Габріель поступово переставав чекати.

Звірі, які мешкали в лісі, змінилися також. Вони вже не були такими говіркими — деякі взагалі розучилися розмовляти. Білочки — це були прапрапраправнуки тих білочок, що колись каталися у Габріеля на спині, — тільки цокотіли і верещали. Та Габріель все одно з ними товаришував.

А ведмеді пішли з лісу. Вони сказали, що тут стає небезпечно. Що край лісу кілька разів бачили людей, а це погана прикмета.

Габріель засмутився. Він любив ведмедів.

А чутки про те, що поблизу вештаються люди, ставали щораз гучнішими. Про це кричали сороки на дубах та ялинах. Сороки скрекотіли, що люди оселилися поруч із лісом, що у них там місто, що в місті кам’яні будинки, а найбільший з них зветься церквою.

Що людські діти кидають у птахів камінці. Що страшний лісоруб валить дерева на узліссі, і незабаром ліс геть полисіє. Що скоро прийдуть мисливці і почнуть убивати все, що бігає і літає. І ще багато чого тривожного і неприємного вигукували сороки, а вітер раз у раз приносив до лісу запах диму та заліза.

Була вже пізня осінь. Габріель заздалегідь зібрав у підземній печері м’яти, цибулі і сухої трави. Надійшов час ховатися під землю і зимувати.

— Все одно до весни нічого страшного не станеться, — сказав сорокам Габріель. — А навесні… навесні побачимо!

А сам подумав: може, навесні по мене прилетить моє плем’я і забере мене подалі від цих небезпечних людей.

Він затулив вхід до печери величезною брилою. Він довго грав на флейті і на арфі, а коли стомився, вклався спати, і проспав довго — мабуть, аж місяць…

Прокинувся він від дивного звуку.

Угорі, над землею завивав вітер. Навіть крізь кучугури, що завалили його печеру, він чув його завивання.

Разом з вітром вили вовки. Взимку їм холодно і тоскно, тому вони й виють. Кожен заєць боїться цього завивання до смерті. Й олені, і сарни теж бояться.

Габріель знову почав дослухатися. Ані завивання вовків, ані ревіння вітру не могли його розбудити. Він їх чув чимало, і вони його не лякали. Але тоді що його розбудило?

І він почув. Це був тихенький звук, невідомо як він пробився під землю крізь снігову товщу. Наче скавуліло ведмежатко. Дуже тихо скавуліло: незрозуміло, як Габріелю вдалося почути його голос крізь сон, крізь сніг та крізь завивання.

Габріель відразу подумав: це хтось із ведмедів загубив своє дитятко! І зараз воно одне-однісінь-ке в кучугурі, замерзає…

Габріель ніколи ще не виходив з печери взимку. Кентаври витривалі, але вони не носять одягу. У Габріеля були голі плечі, голий живіт і спина, і він не мав шапки. Коли важка брила, завалена до того ж снігом, нарешті відкотилася, Габріеля немовби ошпарило холодом. Саме повітря було все в колючках, і вони встромлялися в кентавра, як маленькі стріли.

І було зовсім темно. Добре хоч Габріель, зимуючи в печері, навчився бачити в темряві.

І він побачив: поруч із його зимовою схованкою лежав у снігу якийсь пухнастий клубочок. Він вже не скавулів — певно, зовсім замерз. Габріель взяв його на руки — і раптом злякався.

Річ у тім, що це було ніяке не ведмежа! Обличчя у нього було, як у маленького кентавра, тільки бліде, майже синє від холоду. Він увесь був загорнутий у дивну шкуру і мав ноги — дві ноги! Незрозуміло, як на цих ніжках він міг забитися так далеко в ліс…

Габріель так розгубився, що посадив людську дитину знову в сніг. З-за хмар визирнув місяць, дитинча побачило Габріеля, ледь чутно скрикнуло і скочило на ноги. І спробувало втекти — але не змогло, звичайно, і двох кроків ступити на цих своїх ніжках. Упало знову. І закрило голову руками.

Вовки завили знову — цього разу дуже близько.

Габріель пригадав, про що йшлося у тому прощальному листі його племені: стережися людей! Не з’являйся на люди!

Та що було робити?

Він знову взяв дитину на руки, поніс її до своєї печери і щільно завалив вхід каменюкою.

Звичайно, Габріель не встиг іще стати мудрим. Він не вмів робити нічого надзвичайного і сам, коли чесно, був ще трохи дитиною. Але ж він закінчив майже тридцять класів кентаврової школи, і дарма що не був відмінником — учився зовсім непогано.

Тому він знав, що занімілу від морозу шкіру треба розтирати снігом. Снігу в печері вистачало: намело зверху, доки Габріель був надворі.

А ще він знав, що чай з деякими травами додає бадьорості та відновлює сили. Він мав у печері свічку та бляшаний кухлик. Він зачерпнув води зі струмка і закип’ятив на свічці чаю.

Людська дитина сиділа на купі сухої трави і дивилася на Габріеля круглими від страху очима.

— Ти хто? — спитала вона тремтячим голосом.

Він розмовляв по-людськи. Та Габріель розумів різні мови — білячу, ведмежу, лисячу, пташину. А хлопчикові слова звучали дуже схоже до слів кентаврової мови.

— Я Габріель, — мовив Габріель. — Я мешкаю в лісі.

— Ти кентавр?

Габріель здивувався:

— Звідки ти знаєш про кентаврів?

— Бачив на малюнках, — сказав хлопчик і трохи заспокоївся.

— Я теж бачив людей на малюнках, — сказав Габріель і зітхнув. Бо підписи до тих малюнків були страшними і неприємними.

— Про кентаврів кажуть, що вони дуже мудрі, — мовив хлопчик пошепки. — А ще — що насправді їх немає. Вони давно пішли з нашого світу. Це неправда?

— Правда, — зізнався Габріель. — Усі пішли… я один залишився.

— А чому ти залишився?

І Габріель розповів йому свою історію.

Він і сам не знав, як це в нього вийшло. Він нікому не розповідав про себе — ні білкам, ні лисицям, ні ведмедиці, яка пригощала його мармеладом, навіть своєму другові Мишкові. Так сталося, що вперше за багато років він розповів свою історію — як образився на тітоньку Елізу, як сховався і заснув і як спізнився до старту корабля, що повіз його плем’я в інший світ.

Йому здавалося, що він розповідає казку про когось іншого — таким далеким був той час, так багато відбулося відтоді. Та коли він скінчив, з’ясувалося, що хтось плаче. Людський хлопчик сидів на купі сухої трави і аж заходився від плачу.

— Що з тобою? — здивувався Габріель.

Хлопчик похитав головою:

— М-мені т-тебе шко…да!

— Не розумію, — сказав Габріель.

Та хлопчик не став пояснювати — він був дуже зайнятий. Він плакав.

Габріель скип’ятив йому ще чаю. І вони мовчки сиділи поруч, аж поки догоріла свічка.

Розділ 4 Як Габріель побачив людей
Хлопчика звали Іванком. Зранку він наївся горіхів та яблук, якими його пригостив Габріель, і показав кентаврові, як ходять на двох ногах.

Сторінки: 1 2 3 4

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

1 / 5. Оцінили: 1

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Габріель і сталевий Лісоруб”
Марина та Сергій Дяченки
Видавництво: “Теза”
м. Винниця, 2005 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: