Гайгай

Українські народні казки

Жив собі бідний чоловік. Мав одного сина — статечного й робітного хлопця. І чоловік любив працювати. Але бідність не могли осилити і жили у скруті.
— Гей, няню, доста!.. Піду я у світ і будете видіти, що знайду ліпшу долю.
— Добре, сину, йди.
І хлопець зібрався в далеку дорогу. Батько провів його аж поза гору. А там починався великий ліс. Попрощався чоловік із сином і тяжко зітхнув:
— Та чи увиджу ще тебе? Гай-гай!
Як вимовив це слово, з’явився коло нього якийсь чоловік. Чорний, чорний і страшно паскудний! Озвався:
— Я тут!
— А ми не кликали Тебе, — сказав батько хлопця.
— Я не глухий, чув, як ти вигукнув: Гайгай!
— То зі своїм сином я прощався, гай-гай, кажу, чи увиджу я ще тебе, сину, за свого життя?
— Пробач, — говорить на те чорний, — сталася помилка. Але щоб знав: я керівник усіх нечистих сил і звуть мене Гайгай. Коли ти вимовив се слово, я подумав, що ти мене кличеш.
І хоче іти геть. Та повернувся і спитав бідного:
— А куди ти виряджаєш сина, що аж сюди прийшов з ним прощатися?
— Йде у світ служити, бо вдома така скрута, що далі не можемо дати собі ради.
— А чи пустиш сина служити до мене? Тяжкої роботи він мати не буде, але біду відігнати годен: можете збагатіти.
Батько налякався: до проводиря нечистої сили відпустити єдиного сина? Але тут сам хлопець втрутився у бесіду:
— Я, няню, беруся!
Гайгай поплескав його по плечу:
— Такого мені легіня і треба! Я зроблю з нього царя! А ти, старий, щоб не знав біди, візьми оці гроші,— і дав біднякові мішок золота.
Чорний із хлопцем за хвилину щез. А чоловік, зажурений, вернувся додому. Та чого сумувати: жити вже є з чого, з голоду не вмре!
А що сталося із сином? Гайгай поніс його в далекий незнайомий край. Завів хлопця до свого палацу і наказує:
— Тут і будеш жити. Я ж говорив, що в мене не тяжка робота. Будеш собі в кімнаті сидіти і, що захочеш, їсти й пити. Але виходити не смій; ні митися, ні стригтися, ні голитися тобі не дозволяю. Якщо витримаєш рік, по твоїй заслузі тобі заплачу. Чи пристаєш?
— Пристаю.
Гайгай замкнув двері, і хлопець зостався в кімнаті один.
Так перебув рік. За той час обріс, став дуже брудним. З’явився Гайгай.
— Вірно ти служив. Можемо з тобою і розрахуватися. Але я просив би зостатися ще на один рік.
— Та добре, зостануся, — погодився хлопець.
Витерпів і другий рік. Тоді Гайгай умовив його, щоб побув і третій.
Так хлопець три роки жив у нечистоті. Зробився з нього здоровий хлопчище, тільки страшно цуравий і такий нечистий, що аж почорнів.
— Такого слугу, — каже дідько, — я іще не мав. Тому не хочу тобі заплатити звичайною платою. Маю дяку тебе оженити. Даєш свою згоду?
— Та добре би й се діло зробити. Лиш хто піде за мене — такого немитого і оброслого?
— То не твоя жура. Ти візьмеш царівну і станеш багачем. Але, коли будеш уже сам собі паном, даси мені три задачі, які би я не міг виконати. Інакше пропадете — і ти і твоя жінка!
— Най буде!
Нечистий з радості аж підскочив:
— Но, тоді готуйся. Йдемо сватати.
— Неодягнений, нечистий?
— Так, слухай мене…
Сіли у бричку і рушили в путь. Стали перед високими царськими палатами. Гайгай у сріблі-злоті пішов до царя. Привітався й каже:
— У мене є син. Я прийшов за нього сватати царівну!
А в царя на відданні були аж три доньки.
— Я дуже радий, — сказав сватачеві.— Але таке вже оце діло, най кожна з дівчат відповість: любить чи не любить того легіня.
Цар закликав дочок і розповів, що прийшов сват.
— А де молодий? — питають дівчата.
— Там, у бричці. Йдіть і подивіться…
Наперед вибігла старша. Заглянула у бричку, а там
сидить хлопчище — страшніш, волохатий, одягнений у дрантя.
Вернулася до палацу й каже:
— Я його не хочу.
Побігла середуща, але і їй не сподобався.
— Но, видиш, — каже цар, — твого сина не хочуть дівчата.
— А може, ще полюбиться третій?
— Най іде, погляне, бо я своїх дочок силою не буду віддавати.
Побігла й наймолодша. Хлопець сидить у бричці вже якийсь засмучений. Оглянула його з одного боку, з другого… «Хлоп ніби порядний, тільки би обчистити!» — подумала про себе. Вернулася до батька і сказала:
— Добрий молодий, мені любиться.
— Но, видиш, — засміявся до царя Гайгай, — будемо сватами.
Сіли за гостину й домовилися, коли весілля.
Гайгай швидко відкланявся і вернувся з хлопцем до свого палацу. А вдома говорить:
— Наймолодша із царевих дочок засватана за тебе. Подобається?
— Так!..
— Тепер три дні будеш лиш купатися.
Коли хлопець вийшов з триденної купелі, став такий красивий легінь, що любо було глянути на нього.
А як убрався у парадне плаття, всі почали казати, що такого хлопця пошукати треба!
— Тепер можемо їхати до царя на весілля.
Повели з собою і музикантів, покликали високих гостей. Словом, з’явилися в царя з великою парадою.
А старшим царевим донькам не терпиться глянути у бричку. «Ану, який? — думають собі про нареченого. Хоч посміються усі з нього!” Відхилились дверці, й вийшов такий легінь, що старша аж зомліла. А середуща нараз схопилася за голову: од такого красеня відмовилася! Під вечір з жалю скочила у воду і втопилася. А за середущою і старша…
— Но, — шепоче хлопцеві нечистий, — дві душі вже мої — се й твоя заслуга! Тепер сподіваюся, що скоро і третя — твоя наречена, дістанеться мені.
Але хлопець тільки засміявся. Думає собі: «Пропав би ти, дияволе, я ж тобі найду такі задачі, що голову на них поламаєш!»
Смуток оселився у царських палатах: дві доньки загинули. Цар хилиться край столу, сльози течуть з очей. Але весілля треба вже справляти, коли почалося. А як відгуляли, Гайгай посадив молодих у бричку і відвіз до себе.
— Но, — говорить хлопцеві,— живи з жінкою в палаці — держава твоя! А через три роки я прийду. За той час придумай такі три доручення, які б я не міг виконати.
І щез просто на місці.
Наш хлопець почав царювати. Добре йому велося. Та час швидко минав. Скінчилися три роки, і Гайгай — якби з неба впав:
— Но, легіню, час: давай таку задачу, аби мені була не під силу.
Хлопець вигадав: за одну ніч нечистий має поставити палац з чистого срібла-золота, а щоб до палацу вів кришталевий міст із височезними стовпами і на тих стовпах золоті пташки співали.
Гайгай пропав… А хлопець веселий, що вигадав нездійсниму річ. Але дружині не сказав нічого, яку баламуту має із нечистим.
Рано повставали і не впізнають, де вони знаходяться: замість старого палацу — золота палата, а від неї до царського двору веде чудовий кришталевий міст з високими стовпами, і на стовпах пташки золоті літають.
Не знає хлопець — чи радіти, чи журитися.
А пропасник знову перед ним:
— Ну, початок є! Нічого ти не виграв. Давай другу роботу.
Хлопець уже сердито:
— Всі гори у державі за одну ніч мусиш розрівняти, з них золото, срібло і каміння зносити сюди в купу! А на тому місці, де стояли гори, має зеленітися засіяне поле!
— Ще тяжча задача, — сміється Гайгай. — Та не біда, щось будемо робити.
Рано встають і бачать: гори десь пропали, навколо палацу лежать купи золота, срібла і каміння… На тому ж місці, де стояли гори, зеленіє поле.
Тепер хлопець злякався. Нечистий виконав такі тяжкі задачі! Вже лиш одна зосталася.
— Що тобі є? — стривожилася жінка. — Така краса сталася, а ти не радієш!
Він розповів про свою угоду із Гайгаєм…
— Зосталася остання задача. Якщо і ту виконає, нам буде кінець!
Жінка подумала і каже:
— Знаєш що? Сховайся. А як прийде сюди Гайгай, я з ним поговорю!
З’явився нечистий:
— Де молодий цар?
— Він чогось задуманий, пішов на прогулянку. До вечора, може, й не повернеться. Якщо вам щось треба, скажіть, я зроблю.
— Дай нову роботу — мушу її зробити ще днесь.
— А моя задача підійде?
— Се однаково…
І молода жінка, вже недовго думаючи, вирвала свій кучерявий волос:
— Бачите сей волосок? Треба його вирівняти. Мусить бути прямий, як стріла!
Гайгай засміявся. Взяв волос за два кінці й легенько натяг:
— Готова робота. Твій волос прямий!
— Ану лиш пустіть його!
Пустив, а волос ще більше скрутився.
— Треба, щоб став рівний!
Гайгай пробував усяко. Як добре намучився, вдарив себе рукою по лобі і каже:
— Та я ж бачив, як ковалі залізо наперед нагріють, а тоді вирівнюють!
І всунув волос у вогонь. А той лиш зашкварчав.
— Такий ти силач?! — сміється з нього жінка. — Тоненький волосок — і той не зміг вирівняти. Забирайся з хижі!
Гайгай, як побачив, що утратив діло, вдарив собою в землю й розсипався на порох. І в цей час воскресли оті сестри, що втопилися.
— Но, ходи сюди, — покликала жінка чоловіка. — Третя задача пішла в нашу користь. І запам’ятай: прислів’я про жінок, що в них довге волосся, а короткий розум, — неправильно вигадане.
І відтоді добре жили. Старші сестри також віддалися, і всі живуть собі щасливо ще як днесь, як не повмирали.
На вербі дзвінчик, нашій казці кінчик.

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

1 / 5. Оцінили: 1

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Українські народні казки”

Упорядник – Л. Ф. Дунаєвська

Видавництво: “Веселка”

Київ, 1988 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: