<

Гей, наздожени!

Казки Миколи Грибачова

Прокинувся вранці заєць Коська, дивиться, що сталося? Луг – білий, берег річки – білий, галявина – біла, на гілках ялинки щось біле висить. І у повітрі білі мухи літають. Подивився на себе – і в нього шубка біла, тільки кінчики вух чорними залишились. Поки він, рятуючись від лисиці Лариски, у полі на межі лежав, стара шубка з нього злізла, а нова біла виросла.

“Ага, – подумав заєць Коська, – це зима прийшла. Ну, тепер лисицю Лариску буде здалеку видно, а мене від кучугури не відрізниш, адже я буду білий на білому. Піду  я візьму лижі, які ведмідь Потап подарував і лісом побігаю “.

Дістав заєць Коська лижі, протер їх, припасував ремені, палиці взяв. Ну, думає, нічого тут хитрого немає, з’їду я спершу з невеликої гірки, а потім піду більшу шукати. Пригнувся він, повітря набрав побільше, палицями відштовхнувся і – бусь у сніг! А тут якраз білка Оленка поблизу опинилася.

– Цок-цок! – Сказала білка Ленка. – Що це ти, заєць Коська, через голову скачеш? В цирк на роботу підеш?

– Та ні, білко Оленка, це я спортом займаюся, на лижах ходити вчуся.

– Ох, і немудрий ти, заєць Коська! – засміялася білка Оленка. – Тоді навіщо одразу з гірки з’їжджати. Ти по рівному спочатку навчися їздити, потихеньку.

— Все одно не вийде, — зітхнув заєць Коська. – Неправильні мені лижі ведмідь Потап дав. Стояти на них добре, а бігати не можна, вони в різні боки розбігаються.

– Та правильні в тебе лижі! Тільки тобі вчитися та тренуватися треба. Впадеш – вставай, впадеш – вставай.

– Як на велосипеді? – запитав заєць Коська.

– Ага.

– Добре, навчатимуся і тренуватимуся.

Так заєць Коська й зробив. Першого дня він всього п’ять кроків на лижах пройшов, решту часу в снігу перекидався. Другого дня двадцять кроків зробив, на третій цілих сто п’ятдесят.

У середині зими він уже по десять кілометрів на день проходив, з невеликих гірок з’їжджав. А одного разу на березі річки з трампліну зістрибнув. Не тому, що стрибати збирався, а тому, що урвища не помітив. Як полетів повітрям, так від страху очі заплющив – ех, думає, зараз як впаду на лід, всі ребра переламаю.

А нічого й не сталося, на ногах устояв і від швидкості на другий берег річки вискочив. Зрадів він дуже, став сам себе хвалити – ой заєць Коська, ой молодець! По льоду палицями постукав:

– Гей, бобре Борисе, де ти тут? Вилазь, будемо на лижах кататися!

Але бобер Борис у хатці під берегом спав, нічого не чув. А заєць Коська сміливості набрався і ще двічі з трампліну стрибнув. Запишався:

– Теж мені трамплін! – пирхнув він. – З таких тільки їжакові Кирилові кататися, а мені велика гора потрібна!

Почула це білка Оленка, захихотіла:

– Не вихваляйся, заєць Коська, я краще за тебе стрибаю, швидше бігаю!

– Ні, я краще-краще, ні, я швидше-швидше! – сказав заєць Коська.

– Ні я!

– Ні я!

Пролітав повз дятел Дмитро, побачив – заєць із білкою сперечаються, стукнув носом по сосні:

– Гей, що за шум, а бійки нема? Чим дарма сперечатися, давайте змагання влаштуємо, тоді і стане зрозуміло, хто кращий і швидший. А я буду суддею. Бігтимете до річки, де ведмідь Потап сома Самсона ловив. Ось стукну я носом один раз – на старт виходьте, стукну два – приготуватися, стукну три – біжіть. Згодні?

На тому і порішили. По першому стуку дятла Дмитра на край просіки вийшли, по другому присіли, щоб краще з місця рвонути, по третьому помчали на весь дух. Заєць Коська через пні та канави стрибає, через кучугури перекочується – тільки сніг за ним димом в’ється; білка Оленка з гілки на гілку, з дерева на дерево перескакує, тільки хвіст за вітром стелиться і сніг на землю сіється. Добігли вони до річки, а там уже дятел Дмитро сидить. Думав він, думав і сказав:

– Може, заєць Коська на одну секунду раніше прибіг, може, білка Оленка на одну секунду раніше – ніяк не можу вирішити. У мене годинник зіпсувався, уночі великий мороз був. Тож треба вам ще раз пробігти туди, звідки почали.

Побігли заєць Коська і білка Оленка знову, помчали щосили. І знову разом прибігли.

— Не знаю, що мені робити з вами, — сказав дятел Дмитрик. – Не можу присудити перемогу, не відтанув ще мій годинник. Я так гадаю, треба вам ще раз до річки пробігти.

– Та ну тебе, – сказала білка Оленка. – Так нам до самого літа доведеться бігати, доки сніг не розтане. Поганий ти суддя.

– Ні, – образився дятел Дмитро, – я хороший суддя. Це в мене годинник такий, влітку йде, а взимку замерзає.

І полетів суху сосну довбати, з-під кори комах виколупувати. А білка Оленка сказала зайцеві:

– Знаєш що? Давай будем вважати, що і ти переміг, і я перемогла. Щоб нікому не було прикро. Гаразд?

– Гаразд.

Заєць Коська став по всьому лісі ходити – і на Кропив’яну гору, і до далекого болота, і до річки. Вовк Вакула та лисиця Лариска занепокоїлися – і що це таке, скрізь сліди лижні та зайцем пахнуть?

– Може, це заєць Коська тут ходить? – сказав вовк Вакула.

Та що ти, що ти! – засміялася лисиця Лариска. – Боягуз він, цей заєць Коська, ніколи він на лижах не навчиться ходити. Це, мабуть, хлопці із села.

– А чому зайцем пахне?

— То вони, можливо, зайця Коську спіймали і шапку з його шкурки пошили. От і пахне слід заячою шапкою.

– Ну, тобі видніше, – сказав вовк Бакула. – А тільки я подалі піду, у яр за болотом. Не люблю я лижних слідів.

Настав місяць березень. Снігу на полях та лісах багато навалило, але дні стали довгими, сонечко пригріває. Ось іде якось заєць Коська не поспішаючи на лижах, радіє теплу, думає: “Весна скоро прийде, їжак Кирилко прокинеться, ведмідь Потап з барлоги вилізе, бобер Борис на ріку випливе. Цікаво буде! Разом над лисицею Ларискою посміємося: і восени збиралася вона мене з’їсти, і взимку, а нічого в неї не вийшло.

А тут і лисиця Лариска – копає щось в снігу, мишей ловить. Схудла від голоду, клаптями шерсть висить. Побачила вона зайця Коську, зраділа: “Ага, – думає, – саме мені час зайця Коську з’їсти. Він, дурний, лижі надів, а ходити, мабуть, не вміє, ледве тягнеться. Обдурю я його”.

– Доброго дня, заєць Коська! – гукнула лисиця Лариска. – Ти, я бачу, справжнім спортсменом став, на лижах ходиш. Мене провіз би.

– Та що ти, лисице Лариско, – вирішив схитрувати заєць Коська, – який я спортсмен. Неправильні лижі дав мені ведмідь Потап, стояти можна, а коли йдеш, вони в різні боки розбігаються. Якщо хочеш, сама спробуй, тільки наздожени.

І пішов заєць Коська ще тихіше. А лисиця Лариска і губи язиком облизала – ну, думає, зараз я його і зловлю! Іде він тихо, незайманим снігом, йому важко, а я його по лижні за хвилину наздожену. І побігла спочатку легенько, потім швидше. Дивиться – і заєць швидше пішов. Додала вона кроку – і заєць додав. Скільки не намагається лисиця Лариска, а ніяк не може наздогнати. Бігла вона, бігла, вже й дихає важко, і язик висунула, а нічого не виходить. Але тут згадала вона, що попереду гора, а за нею на березі урвище. Навіть захихотіла від радості: “Ну, тепер попався заєць Коська! Зараз він з урвища на лід впаде, ребра собі переламає, тут я його і з’їм!”

І побігла вона ще швидше, з останніх сил. Ось заєць Коська вже з гірки швидкість набирає, ось уже й урвище. Стриб – і злетів у повітря заєць Коська, вискочив одразу на середину ріки і від швидкості на другому березі опинився. А лисиця Лариска не втрималася на краю, впала вниз і в ополонку влетіла, льодом лапи порізала, в крижаній воді намокла.

– Ха-ха-ха! – засміявся заєць Коська, подивившись на худу і мокру лисицю Лариску. – Дурна ти, дурна, мене білка Оленка перегнати не змогла, тобі та вовку Вакулі і думати нічого! Я найзнаменитіший лижник у лісі, а на тебе мені і дивитись гидко: худа ти, обідрана та ще й мокра. Тьху!

І пішов далі. А лисиця Лариска, голодна і тремтячи від холоду, додому попленталася, шубу та хвіст просушувати.

Так і скінчилася зима для зайця Коськи. Навесні він знову зустрівся і з їжаком Кирилком, і з білкою Оленкою, і з ведмедем Потапом, і з кротом Прокопом, і з бобром Борисом, і з багатьма іншими. І багато було в них усіляких пригод. Може, старий Лось і розповість нам про них колись. Тільки його добре просити доведеться – він любить дітей ввічливих, чемних, які ні звірів, ні птахів не кривдять.

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

3.8 / 5. Оцінили: 6

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Заяц Коська и его друзья”

Микола Грибачов

Видавництво: “Самовар”, 2010 р.

Залишити коментар