Гермес і дроворуб

Якось дроворуб рубав дрова на березі
річки. Хотів наготувати в’язку та продати в
місті, щоб заробити бодай на хліб, бо був
бідний і, крім своїх рук та віслюка, не мав
нічого. Навіть стара хатина, в якій жив із
жінкою та трійком дітей – не його, чужа.

Знайшов він товсту суху гілляку на чинарі,
хотів зрубати, замахнувся, а сокира
вирвалася з рук і шубовснула в річку. У
найглибшому місці впала.

– Цього ще мені треба до злиднів! – вигукнув
[169] сердега. Сів на камінь і заплакав з
розпачу.

– Мало того, що сьогодні я нічого не
зароблю й родина буде голодна,- слід ще й
сокиру нову купити. А де ж я на неї візьму
грошей? Чому моя доля така нещаслива?

Почув його плач бог Гермес і одразу
спустився з Олімпу.

– Піду подивлюся, що то за чоловік. Чи
гідний він моєї допомоги чи ні?

Прикинувся подорожнім і з’явився перед
дроворубом.

– Чого плачеш, чоловіче добрий?

– Ох, упустив сокиру в річку,- відповідає
той,- і тепер нічим мені працювати, бо другої
не маю. І купити нема за що, дуже я бідний,

– Не журися,- мовив подорожній,- зараз я її
дістану.

І пірнув у воду. За мить виринув, тримаючи
в руці золоту сокиру, що вогнем спалахнула
на сонці.

– Оце вона? – питає.- На, візьми. Дроворуб аж
рота роззявив з подиву. Але за мить вигукнув:

– Це не вона! Не вона! У мене – золота сокира?
Де б я її взяв? [170]

Подорожній знову пірнув у річку, а коли
випірнув, у руці в нього була срібна сокира.

– Оце вже, мабуть, вона!

– Дякую, чоловіче добрий,- каже дроворуб,-
але й срібної сокири не було в мене. Не можу
я брехати чи брати річ, яка мені не належить.

– Не сумуй, матимеш і свою. Подорожній
пірнув ще раз і виринув із залізною сокирою
– пощербленою, з потрісканим старим
топорищем. Дроворуб зрадів:

– Оце моя! Щиро дякую тобі, чоловіче добрий!
Тепер я працюватиму до вечора, тепер У мене
буде що продати.

І, взявши сокиру, заходився рубати дрова.

– Стривай-но хвилину! – сказав подорожній.-
я – Гермес. Почув твій плач і прийшов тебе
випробувати. І я впевнився – ти чесний
чоловік, бо не хотів узяти золоту й срібну
сокири. Але забери їх: це тобі мій дарунок.
Продай їх та й господарюй на здоров’я.
Тільки будь завжди чесним, таким, як зараз.

З цими словами Гермес зник, а дроворуб [171]подався
в село й розповів сусідам про свою пригоду.

І ось один заздрий сусід подумав: «Піду-но
і я до річки, може, й мені доля

всміхнеться, і вернуся додому з золотою та
срібною сокирами. Або ні, візьму мотику,
вона більша».

Рано-вранці взяв він величезну мотику,
пішов до річки, вкинув її в воду, а сам сів на
березі й почав плакати та приказувати:

– Ой, потонула моя мотика, впала в річку…
Що мені робити? Я ж бідний чоловік, не маю
грошей на нову. Як тепер працюватиму, як
зароблятиму діточкам на хліб?

Почув Гермес і помчав до нього. Питає, чого
він плаче, а чоловік відповідає, що впустив
мотику в річку, без неї не можна працювати в
полі.

– Не сумуй,- каже бог,- я пірну у воду й
дістану твою мотику.

Стрибнув у річку й випірнув з золотою
мотикою.

– Твоя? – питає.

– Моя! – вигукнув чоловік, і очі йому
жадібно заблищали.- Ох, любий мій, як тобі я
віддячу? [172]

І простяг руку до мотики.

Але обличчя Гермесові потемніло з гніву, й
він кинув золоту мотику далеко в річку.

– Я – Гермес!- прогримів він.- Я знаю, яка
була в тебе мотика! Я почув твій плач і
прийшов тебе випробувати. Бачу – ти поганий
чоловік, бо хотів мене ошукати. Аби ти
сказав правду, я подарував би тобі золоту
мотику. Але тепер не матимеш і своєї. Це тобі
плата за брехню.

Сказав – і щез.