Гіацинт

Здавалося, немає на світі такої сили, яка могла б посіяти розбрат між богом Аполлоном та сином царя Спарти Гіацинтом. Аполлон любив Гіацинта як брата, і всі вважали їх нерозлучними.

Син Зевса був шанувальником прекрасного і щоранку сходив на вершину гори, щоб вітати сонце, яке, відпочивши після довгого шляху навколо землі, вставало зі свого морського ложа. Аполлона у його прогулянках незмінно супроводжував Гіацинт.

Проводивши сонце в мандрівку, юнаки ходили оглядати череди худоби, що паслися на росяних луках, і щасливий був пастух, чию худобу благословляв Аполлон.

Вони йшли повз зрілі поля, і ниви, по яких ковзав погляд Аполлона і дарували щедрий урожай.

Після полудня Аполлон і Гіацинт відпочивали в діброві, слухаючи арфу Еола, а вечорами Аполлон збирав поетів, які читали йому оди, що оспівували красу, дружбу, кохання.

— Мій божественний друже, я вдячний тобі за те, що я найщасливіша людина на землі, — запевняв щодня Гіацинт Аполлона, і в цих словах не було ні тіні лестощів чи нещирості.

Якось обидва красені – бог і людина, надовго залишалися на березі річки. Вони купалися, у очереті ловили блакитних метеликів, змагалися у метанні диска. Їхня дружба була прекрасна, і їм було так добре разом.

Мабуть, вони надто розшумілися, бо з води виринула німфа і гукнула їх:

— Гей ви, бешкетники, чи не можна тихіше? Мій батько ліг відпочити після обіду.

Аполлон, повернувшись до річки, опустив руку з диском, занесеним для кидка. І побачив красуню, не бачену навіть серед дочок богів: біле, як молоко, обличчя, зелене, наче водяні трави, волосся, а груди — налиті стиглі яблука. Від подиву він випустив диск, і той покотився у воду.

— Красуне, ти хто така? І хто твій батько? — спитав Аполлон.

— Мій батько річковий бог, а я його дочка Дафна, — гордо відповіла німфа.

Навіть боги здатні закохуватися з першого погляду. Сталося це і з Аполлоном. Йому здавалося, що повітря розжарилося і тільки води річки можуть охолодити його тіло. Не погодься б дочка річкового бога вийти до нього, він відмовився б від прекрасних ранкових прогулянок, від поезії, навіть від дружби Гіацинта, аби розділити з Дафною свою долю і залишитися з нею, хоч приймаком у водяному царстві тестя.

— Дафно, найпрекрасніша з прекрасних, я — бог світла Аполлон. Вийди до мене і розділи зі мною мою любов і царство! – Запропонував Аполлон німфі.

Дафна труснула мокрою головою, і голова її прикрасилася короною з блискучих крапель.

— Ти природжена повелителька, навіть прекрасна Олена не може змагатися з тобою! — вигукнув Аполлон, простягнувши руки Дафні.

— Ти гарячий, як твоє сонце. — Німфа опустилася у воду, тільки біле обличчя її хиталося над потоком, наче водяна лілія.

— Дафно, якщо ти не вийдеш до мене, я кинусь до тебе. — Аполлон, що запалав пристрастю, хотів кинутися в річку.

— Стривай, не каламуть воду, батько спить — розбудиш його раніше, він розсердиться і підніме на річці такі хвилі, що всі човни перекинуться, — зупинила Дафна Аполлона, вирішивши остудити вогненну пристрасть бога.

Піднявши з дна річки диск, вона кинула його Аполлону зі словами:

— Нехай нашу долю вирішують боги. Я покохаю того з вас, хто з трьох разів, кине цей диск як найдалі.

Бідолашний Гіацинт! Він щиро бажав другу перемоги, але від хвилювання у Аполлона тремтіла рука, і два перші кидки виявилися невдалими, а Гіацинт, як не піддавався другові, кинув обидва рази далі за Аполлона.

Втретє Гіацинту метати не довелося. Розлючений Аполлон замахнувся і, влучно прицілившись, жбурнув диск йому в голову. Гіацинт упав і заснув вічним сном. Дафна була вражена. Шляхетний юнак загинув з її вини!

Уночі, коли над кипарисами піднявся цілий місяць, з річки вийшли Дафна та її подруги. Від промінів місяця вони запалили білі, червоні, блакитні, рожеві та жовті свічки і встромили їх у землю, зволожену кров’ю Гіацинта.

Раптом з ближнього гаю з’явилася вогненна постать, що ще здалеку обпалювала жаром.

— Тікаємо, німфи, це Аполлон! – Закричала Дафна і кинулася геть.

Бідолашна дочка ріки, боги помстилися їй, вони забрали розум і вказали їй невірний напрямок — не до річки, а до відкритого поля. Гарячий вітер уже обпікав їй ноги, пристрасне дихання обдавало шию.

Зневірена Дафна закликала богиню долі і попросила перетворити її на лавр. Бажання Дафни виповнилося, і перед Аполлоном виріс лавр.

Боги, як і тирани, ніколи не визнають своєї провини, навіть якщо стають убивцями. Не оволодівши Дафною, Аполлон продовжував ревнувати її до Гіацинта. Прийшов на місце загибелі друга і помахом руки погасив свічки.

Аполлон ніколи більше тут не з’являвся і не знав, що ці свічки розцвіли, як квіти, і випромінюють запах, різкий, як передсмертний крик юності про нездійснене щастя.