TOU

Гірничий майстер

Казки Павла Бажова

Катя,— Данилова наречена,— незаміжницею лишилася. Років два чи три минуло, як Данило зник,— вона й зовсім з тої пори, що заміж ідуть, вийшла. Дівчат за двадцять років, по-нашому, по-заводському, перестарками вважають. Парубки таких рідко сватають, удівці більше. Ну, а ця Катя, видно, гарна була, до неї все женихи лізуть, а в неї тільки й слів:
— Данилові обіцяла.
Її умовляють:
— Що поробиш! Обіцяла, та не вийшла. Тепер про це й згадувати ні до чого. Давно людина загинула.
Катя на своєму стоїть.
— Данилові обіцяла. Може, ще й прийде він.
Їй кажуть:
— Нема його в живих. Це вже напевне.
А вона затялася на своєму:
— Ніхто його мертвим не бачив, а для мене він і поготів живий.
Бачать — не сповна розуму дівка,— відчепилися. Інші ще й глузувати стали: прозвали її мертвяковою нареченою. До неї це пристало. Катя Мертвякова, та Катя Мертвякова, немов іншого прізвиська не було.

Тут якийсь мор на людей трапився, і в Каті старі обоє померли. Рідня в неї велика. Троє братів жонаті та сестер заміжніх скількись там. Сварка поміж ними й вийшла — кому на батьківському місці лишатися. Катя бачить — безладдя пішло, й каже:
— Піду я в Данилкову хату жити. Зовсім Прокопович старий став. Хоч його догляну.
Брати-сестри умовляють, звичайно:
— Не підходяще це, сестро. Прокопович хоч стара людина, а мало що про тебе сказати можуть.
— Мені,— відповідає,— що? Не я плетухою стану. Адже Прокопович мені не чужий. Названий батько моєму Данилові. Татком його зватиму.

Так і пішла. Воно й те сказати: рідні не дуже чіплялись. Про себе думали: зайвий з родини — шуму менше. А Прокопович що? Йому це до душі припало.
— Спасибі,— каже,— Катрусю, що про мене згадала.
От і стали вони жити. Прокопович за верстатом сидить, а Катя по хазяйству бігає — на городі там, зварити щось, тощо. Хазяйство невеличке, звичайно, на двох… Катя — дівчина моторна, чи довго їй!.. Упорається й сідає за яке-небудь рукоділля: пошити-зв’язати, чи мало що. Спершу в них гладенько котилося, тільки Прокоповичу все гірше та гірше. День сидить, два лежить. Спрацювався, старий став. Катя й замислилася, як вони далі житимуть.
«Рукоділлям жіночим не прогодуємось, а іншого ремесла не знаю».
От і каже Прокоповичу:
— Таточку! Ти б навчив мене чого простішого.

Прокоповичу аж смішно стало.
— Що це ти? Хіба дівоче діло за малахітом сидіти! Зроду такого не чув.
Ну, вона все-таки приглядатися до Прокоповичевого ремесла стала. Допомагала йому, де можна. Розпиляти там, пошліфувати. Прокопович і почав їй то те, то інше показувати. Не те щоб справжнє. Бляшку обточити, ручки до виделок-ножів зробити, та й інше, що в ходу було. Дрібна, звичайно, справа, копійчана, а все підмога на випадок.
Прокопович недовго зажився. Тут брати-сестри вже примушувати Катю почали:
— Тепер ти змушена заміж виходити. Як ти сама житимеш?
Катя їх обрізала:
— Не ваш клопіт. Ніякого мені вашого жениха не треба. Прийде Данилко. Вивчиться в місті і прийде.
Брати-сестри руками на неї махають:
— Чи ти сповна розуму, Катерино? Отаке й казати гріх. Давно померла людина, а вона її чекає! Диви, ще марити почнеш.
— Не боюсь,— відповідає,— цього.
Тоді родичі питають:
— А з чого ж ти житимеш?
— Про це,— відповідає,— теж не турбуйтесь. Продержусь сама.

Брати-сестри так зрозуміли, що від Прокоповича грошенята лишились, і знову за своє:
— От і вийшла дурна! Коли гроші є, чоловік безпремінно в хаті потрібен. Чого доброго — поласиться хтось на гроші. Скрутять тобі голову, як курчаті. Тільки й світу бачила.
— Скільки,— відповідає,— на мою долю покладено, стільки й побачу.
Брати-сестри довго ще гомоніли. Хто кричить, хто вмовляє, хто плаче, а Катя товче своєї:
— Продержусь сама. Ніякого вашого жениха не треба. Давно в мене є.
Розсердились, звичайно, родичі:
— В разі чого, до нас і на очі не з’являйся!
— Спасибі,— відповідає,— братики милі, сестриці ласкаві! Пам’ятатиму. Самі не забудьте — мимо проходьте!
Сміється, значить. Ну, рідня й дверима грюкнула.

Лишилася Катя сама-самісінька. Поплакала, звичайно, спочатку, потім і каже:
— Брешеш! Не піддамся!
Втерла сльози і по хазяйству почала поратись. Мити та шкребти — чистоту наводити. Упоралася — і одразу до верстата сіла. Тут теж свій порядок наводити стала. Що їй не потрібне, те далі, а що їй повсякчас треба, те під руку. Навела отак порядок і хотіла до роботи сідати.
«Спробую сама хоч одну бляшку обточити».
Кинулася, а каменю придатного нема. Уламки Данилкової дурман-чаші лишились, та Катя берегла їх. В окремому вузлику вони були зав’язані. У Прокоповича каменю, звичайно, багато було. Тільки Прокопович до смерті на великих замовах сидів. Ну, і камінь усе великий. Уламочки та шматочки всі підібралися — розійшлися на дрібні вироби. От Катя й думає:
«Треба, видно, піти на рудникових відвалах пошукати. Чи не трапиться придатний камінець».
Від Данила та від Прокоповича вона чула, що вони біля Зміїної гірки брали. Ось туди й пішла.

На Гумешках, звичайно, завжди людно: хто руду розбирає, хто возить. Дивляться на Катю — куди вона з кошиком пішла. Каті це не до вподоби, що на неї задарма очі витріщають. Вона й не стала на відвалах з цього боку шукати, обійшла гірку. А там ще ліс ріс. От Катя цим лісом і вийшла на саму Зміїну гірку та тут і сіла. Гірко їй стало — Данилка згадала. Сидить на камені, а сльози так і біжать. Людей нема, ліс навколо,— вона й не стережеться. Так сльози на землю й капають. Поплакала, дивиться,— а біля самісінької ноги малахіт-камінь видніється, тільки весь у землі сидить. Чим його візьмеш, якщо ні кайла, ні лома? Катя все-таки поворухнула його рукою. Здалося, що камінь не міцно сидить. От вона й почала прутиком якимось землю відгрібати від каменя. Відгребла, скільки можна, почала хитати. Камінь і піддався. Як хруснуло внизу,— ніби сучок обломився. Камінець невеличкий, наче плитка. Завтовшки пальців на три, завширшки з долоню, а довжиною не більше двох чвертей. Катя аж здивувалася:
— Саме по моїх думках. Розпиляю його, то скільки бляшок вийде. І втрат самий дріб’язок.
Принесла камінь додому і одразу взялася розпилювати. Робота не швидка, а Каті треба ще й в хаті впоратися. Дивишся, цілий день у роботі, і сумувати ніколи. Тільки як за верстат сідати, все про Данилка згадає:
— Подивився б він, який тут новий майстер знайшовся. На його та на Прокоповичевому місці сидить!

Сторінки: 1 2 3 4

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Малахітова шкатулка”
Павєл Бажов
Переклад з рос. – Ольга Якутович
Видавництво: “Дніпро”
Київ, 1979 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: