Гість на Різдво

Ведмедик був новачок у цьому великому лісі і просто шукав собі де б міг умоститися на зимову сплячку. Невдовзі він знайшов саме те, що шукав, – чудову нору. Але йому бракувало там затишку. І ведмедик став згрібати листя, щоб облаштувати свій барліг. Цілісінький день згрібав, аж зголоднів. І відчув страшенну спрагу! Спочатку ведмедик напився води з річки. Потім видряпався на дерево й дістав собі меду з дупла.

Увесь цей час за ним спостерігали інші тварини, які досі жодного разу не бачили ведмедів.

– Небезпечний ведмідь оселився у нашому лісі! – затремтіла миша. – Він хотів оперіщити мене своєю мітлою!А в цей час ведмедик лише замітав листя докупи.

Бобер розповідав:

– Він хотів накинутися на мене, але я хутко пірнув у річку!

А ведмедик просто хлебтав із річки воду.

– Він заліз на моє дерево, бо хотів мене зловити! – скаржився дятел. – Мені довелося мерщій летіти геть!

Але ж ведмедик поліз на дерево за медом, а не за дятлом. Ох – ох, стільки непорозумінь!

Ведмедик і гадки не мав, що інші тварини його бояться.

У нього було так багато роботи! Він прибирав, замітав і мив свій барлаг так ретельно, що прогавив момент, коли мусив впасти у зимову сплячку. Аж тут і сніг не забарився! Схвильований ведмедик визирнув зі свого лігва. Сніжинки танцювали й мінилися на сонці. Це було так гарно!

А він уже давно мріяв відсвяткувати Різдво, та зазвичай у цей час спав. Нарешті його мрія може здійснитися! Але ж святкування наодинці не дає жодної втіхи! Вирішено – потрібні гості! І ведмедик заходився писати запрошення.

Ведмедик повісив на дереві плакат, де запрошував усіх звірят у гості.  А для тих трьох тваринок, яких він помітив у лісі, склав окремі запрошення.

Гарнесеньке запрошення для мишки запхав прямісінько до її нірки.

Запрошення для бобра почепив на самісінькій верхівці його хатинки, щоб воно, бува, не намокло.

А третє запрошення ведмедик прив’язав просто до гілки дерева, де мешкав дятел.

Ох, скільки клопоту з підготовкою до свята! Ведмедик вирізав із дерева фігурки маленьких звірят, прив’язав ниточки до яблук і сплів зірочки із соломи. Усе це він хотів повісити на різдвяну ялинку. До того ж він підготував яблука, горіхи та мед для частування.

Чого ж іще бракує? Звісно, ялинки! Прихопивши пилу, ведмедик вирушив у глиб лісу. Дорогою йому не трапилося жодної живої душі – він лише бачив сліди на снігу. Здається, всі хто порозбігалися від ведмедя.

Нарешті ведмедик знайшов потрібну ялинку!

Рівнесенька, пухнаста й зелена, і розмір якраз для його барлогу. Ведмедик узявся до роботи, і вже невдовзі прямував до своєї домівки з ялинкою на плечі.

Але що це? У гілках його чудової ялинки хтось сидів. Це було білченя! Воно так  багато всього чуло про жахливого ведмедя, що з переляку заклякло й навіть зістрибнути з того дерева не могло.

Ведмедик поставив святкову ялинку посеред хати й заходився її прикрашати. А білченя? Спершу воно дуже тремтіло.  А потім почало дертися вище і вище, аж доки вже не було куди лізти, і тут йому сяйнула рятівна думка: воно вдаватиме із себе верхівку! На самісіньку вершечку білченя вчепилося лапками в ялинку і завмерло, рівненько тримаючи свого хвостика.

Коли ведмедик помітив цю верхівку, то дуже здивувався. Невже це він вирізав фігурку білочки з дерева? І навіть уже встиг її почепити? Він почухав потилицю. «Певно, я таки це зробив», – подумав він і став працювати далі.

Нарешті все було готове! Могли б уже й гості завітати! Свічки горіли, смачно пахло яблуками та ялинкою. Ведмедик сів за прикрашений святковий стіл і став чекати. Довго чекав. Але ніхто не приходив. Ані мишка, ані бобер, ані дятел…. Жодна лісова тваринка. Ведмедик дуже засмутився. Він так старався!

– Чому не приходять гості? – заплакав він. – Невже я не сподобався лісовим мешканцям? Адже я не зробив їм нічого поганого!

Білченя дуже здивувалося! З верхівки дерева воно бачило, як ведмедик втирав сльози! Може, він не такий уже й поганий, як усі про нього кажуть?

Маля тихенько спустилося з ялинки і прошмигнуло до столу. Серце його калатало! Нарешті білченя набралося духу, підійшло до ведмедика, погладило його по лапці й тремтливим голоском пискнуло:

– У тебе є гість! Я!

Ведмедик підвів голову. Яке миле білченя!

– Ласкаво прошу в гості! – сказав він. А потім нерішуче й сумно спитав: – А що крім тебе, більше ніхто не прийде?

Білченяті стало соромно, що про ведмедика так погано думають у лісі.

– Інші тварини просто трохи тебе побоюються, – промовило воно.

– А ти – ні? Це ж чудово! – Ведмедик здійняв свою величезну лапу й поплескав білченятка по плечі.

А потім ведмедик і білченя сіли святкувати. Вони їли та пили, розповідали різні історії й голосно сміялися. Це почули мишка, бобер і дятел. Вони підкралися до входу в барліг, щоб побачити, що ж там діється.

Аж тут їх помітив ведмедик.

– А ось і мої гості! – вигукнув він. – Ви спізнилися! Заходьте!

Дятел тихенько промимрив:

– Я саме збирався постукати.

Коли звірята побачили святково накритий стіл, дятел засмутився.

– Що ж ми за гості – нічого із собою не принесли!

– Найкращий подарунок для мене – те, що ви прийшли! – щиро відповів ведмедик. – Нумо святкувати!

Так вони і зробили.

Дерево сяяло в теплому світлі свічок. Надворі тихо падав сніг, а тваринки в барлозі всі разом голосно співали « У лісі, лісі темному».

Цей спів почули інші лісові мешканці, і скоро на снігу з’явилося ще чимало різних слідів, що вели до барлогу ведмедика.