Гномик Тимофійко

Десь серед зеленого лісу, так далеко, що люди туди й не заглядають, живуть гномики, дуже схожі на людей, але невеличкого зросту.

Кажуть, що колись давно вміли вони скарби знаходити, якими щедро ділилася матінка-земля.

А зараз з глибоких печер перейшли гномики у хатинки жити, звірятам лісовим допомагати, дерева і кущі доглядати.

Працювали вони сумлінно. і кожен займався тим, що подобалось.

Хто з лісових вуликів пасіку тримає, хто землю обробляє, а хто пісень співає.

І був там малюк Тимошко — непосидюща дитина, все хотів він знати.

Маленькі кругленькі вушка гномик розставляв широко-широко, щоб все у лісі чути, діду-знахарю доповідати. Цікаві зелені оченята дивилися навколо навіть тоді, як приходила нічка і мама вкладала синочка у ліжко.

А трішки задертий з гострим кінчиком носик приводив господаря у самі несподівані місця.

Русе неслухняне волоссячко все догори тягнулось, до зірок, лиш маківку прикривав ковпачок.

Але Тимофійко був дуже слухняним. Хоч, як всі малюки, мав безліч вільного часу і багато цікавих питань.

Якось вранці прокинувся Тимошко швидше за всіх. На небі ще сяяли зірочки, а ріжок місяця здавалось, що зачепився за найвищу сосну.

Малюк, довго не думаючи, побіг до дерева. Він вже давно хотів на місяць зблизька подивитись. Та все інші цікаві справи відволікали.

Добіг, став під сосною і думає, як же на неї вилізти — кігтиків, як у білочки в нього ж немає.

— Точно, білочка! — зрадів гномик і тихенько постукав по корі. Там зверху виднілося дупло, де жили руденькі звірята.

Його подружка Прудка показала носика з домівки:

— Ти чого так рано прокинувся?

— Хочу місяця дістатись. Он він у тебе над головою зачепився. Піднімеш мене? Ну, будь ласка.

Білочка спустилась, посадила товариша на спину і почала підійматись.

Вона добре знала, що місяця Тимофійко не дістане. Але ж він текий впертий. Хай спробує, сам переконається.

Ось і верхівка. Гномик зліз з пухнастої спинки і подивився в небо:

— Ми його злякали і він втік.

— Ні, Тимошко, він звисока на нас дивиться. Знизу здається, що близько, а насправді місяць ніколи не чіпляється за гілки дерев.

— Треба маму про нього розпитати. Вона в мене все знає.

І, коли руденька спустила його на землю, чимдуж кинувся до мами.

Вона якраз готувала сніданок.

— А я думав місяця впіймати. І не вийшло. Чому?

— Бачиш, сонечко зійшло вже. Його ти не хочеш упіймати?

— Воно ж гаряче!

— А ще дуже далеке від нас. Його не дістанеш. Як і місяць. Та й ті зірочки, що світять вночі. Сонце – це наша зірка. Бачиш, яка вона велика. Тому що найближча. Земля і інші планети довкола Сонця крутяться. Цей шлях називають орбітою. А місяць – супутник нашої планети. І крутиться довкола неї. Але теж далеко.

Щоб було зрозуміліше, матуся поклала на серединку тарілки млинець-сонце. А довкола нього малинки-планети. Біля однієї малинки з’явилась чорниця-місяць.

— Матусю, а про інші зірки ти розкажеш?

— Іншого разу, вже сніданок холоне. Їж.

Тимошко глянув на тарілку, але малинка так пахла, що він почав з дальньої “планети”. Пізніше він зробить так само з камінцями, щоб запам’ятати.

Відразу після обіду малюк хвостиком побіг за мамою:

— Мамочко, ти обіцяла про зірки розказати. Ну будь ласочка!

— Але ж зараз їх немає, – посміхнулась ненька.

— То ми намалюємо!

Сів гномик за столик і почав малювати. Тут зірочку, там зірочку, ще в іншому місті.

Матуся як заглянула в альбом:

— Дивись, в тебе тут сузір’я виходить. Ось голова, вуха, спина, лапи. Вовк…

— А що таке сузір’я? Вони дійсно є?

— Це фігури з зірок. Я тобі ввечері і Віз покажу, і Собаку.

І вона повернулась до домашніх справ.

Ввечері, коли сонце сховалось за обрій, а Тимошко певернувся з лісової пасіки, вони, обійнявшись, сиділи на ганку.

— Мама, глянь, зірка падає!

Малюк показав в небо пальцем.

— Ні, зірки від нас так далеко, що й не побачиш їхнього руху. А це астероїд, космічне каміння. Літало воно собі у космосі, а тоді побачило блакитну Землю і вирішило подивитися ближче, що на ній відбувається. Тільки летить воно дуже швидко, тому й світиться, неначе зірка.

— І там астероїд?

Тимофійко показав на ледь-ледь видну зірочку з хвостиком.

— А це комета. Це, наче величезна бульбашка. Але від перебування у небі вона замерзла. Як і все довкола, комета рухається, дуже швидко. Вона летить далеко-далеко від нас.

Зоряна ніч не відпускала гномика у ліжко. Він сидів у маминих обіймах і шукав нові сузір’я.

Якось ввечері, коли сонечко ще не встигло сховатись, Тимошко пішов з мамою по воду до струмочка.

Гномик сьогодні замість того, щоб шукати проворних пуголовків чи спостерігати за метеликами, сидів на камінні і уважно дивився на воду.

— Мамо, а звідки водичка тече?

— Цікаво? Ходімо й дізнаємось, – запропонувала вона.

Гноми пішли по бережку. Матуся знала, що джерельце починається неподалік, з-під горбочка.

Щоб земля водичку не засипала, лісові мешканці витік камінцями обклали.

Тимофійко довго-довго дивився, як з землі водичка дзюркоче.

— А куди вона поспішає? І чого ширша стає? — спитав він, повертаючись додому.

Та мама не встигла нічого розказати, бо над ними вже проливала сльози хмара.

Мама зірвала листок лопуха:

— Чудова парасолька. Побігли додому.

А там вже, коли переодягнулись, матуся, поклавши на стіл пиріжечки з малиною і смачний трав’яний чай з медом, почала розповідати:

— Бачив, хмарка дощем сіяла. Дощик не лише поливає дерева і кущі, а надлишки в землю проникають. Іноді ця вода, що зібралась під землею і стає струмочком, схожим на наш. Він ширшає тому, що то там, то в іншому місці до нього потрапляє ще водичка – менший струмочок, калюжка, яку не висушило сонечко, а вона стекла потічком до джерела, дощик теж допомагає.

— І куди тече? — невгамовному Тимофійку вже не сиділось.

— Джерельце впадає в річечку, річка у більшу, тоді в море чи й океан.

— А що таке море? І океан?

— Це такі великі водні простори. Набагато більші за озера. Кінця-краю в них не видно. Та й вода у них солона. Пий чай, поки теплий. Досить на сьогодні питань.

А через півгодини, коли сон здолав малого, плив Тимошко на човнику, спочатку по струмочку, тоді річкою, аж до океану.

Одного разу гномик лежав ввечері у ліжечку і не хотів спати.

Він з цікавістю прислухувався до звуків лісу. Спочатку здавалось, що там панує тиша. А далі…

— Матусю, а що за звуки за вікном?

— Будеш замість казки про ліс слухати? – спитала мама. – Тоді я почну. У лісі, крім гномиків і білочок з зайчиками, крім сороки і дятла живуть і інші мешканці. Дехто з них замість того, щоб літати, співати чи полювати вдень, прокидаються ввечері і займаються своїми справами вночі. Зараз за вікном старий їжак Коль Колючкович збирається полювати. А десь в траві награє свою пісеньку цвіркун. Чуєш, як гарно у дальшому болоті співають жабки? У них сьогодні великий концерт, аж до півночі. Глянь!

Тимофійко повернувся до вікна, там біля паляниці місяця щось літало.

— Це кажани. Вони також люблять ніч. Як і сови.

Гномик побачив, що до кола летючих мишей підлетіла велика сова, і всі кинулись від неї врозсип.

Тут до Тимошка через віконце залетів крихітний ліхтарик.

— Щоб тобі не було так самотньо, – посміхнулась матуся, дивлячись на світлячка поруч з синовою головою. – А тепер спи. Завтра ще стільки справ.

Тимофійко поринув у сон. І разом з совами та кажанами він літав над нічним лісом.