TOU

Годинник на вежі

Олег Шелепало

1.Незнайомець

Далеко – далеко, серед темних лісів, було собі місто Трампорі. В перекладі з мови місцевих жителів ця назва означала Веселе місто.

І в ньому справді жили веселі люди. Понад усе вони любили сміятися і танцювати. Навіть уві сні з їхніх облич не сходила посмішка.

Трампорійці із стародавніх літописів знали, що на світі живуть і інші люди, але ніколи їх не бачили. Хоч би як далеко ходили у ліс мисливці, нічого, крім дерев та звірів, вони там не зустрічали.

Саме місто з усіх боків було оточене високим білокамінним муром зі східною та західною брамами.

В центрі міста височіла вежа зі старовинним годинником на вершині. Коли й хто збудував цю вежу, навіть найстаріші люди не знали. Про це не було ніде ні згадки, ні запису. Казали лише, що годинник оберігає життя міста і має незвичайну чарівну силу.

З покоління в покоління, наче малу дитину доглядали люди годинник. Щодня один із дорослих городян по черзі йшов у вежу, де мав стежити за роботою механізму та двічі його заводити.

Поблизу східних воріт, у невеликому чепурному будиночку жив із своїми батьками хлопчик Тімбор. Удень він вчився в школі, ввечері грався на вулиці з іншими дітьми, а в суботу та неділю ходив з батьком, якого звали Бардесом, на полювання.

Одного теплого недільного ранку батько повів Тімбора в далекі хащі, де водилися олені, лосі та дикі кабани.

Продираючись між деревами, хлопчик раптом уловив ледь чутний стогін.

– Там якісь дивні звуки, – підкликав він батька, – наче людина стогне.

– Не може бути, – відповів Бардес, – всі мисливці пішли в інший бік.

Але в цю мить і він почув стогін.

Батько з сином пішли на звук і неподалік під деревом побачили худого, виснаженого чоловіка в обірваному одязі. Він лежав там розкинувши руки і тихо стогнав.

– Я не знаю його, – здивувався Тімбор.

– Я теж, – батько відклав рушницю і нахилився до нещасного. – Він не з нашого міста.

– А звідки ж?

-Важко сказати…

Тімбор дістав фляжку і влив чоловікові в рот кілька крапель води. А коли той розтулив повіки, хлопчикові здалося, що очі незнайомця незвично бігають.

Побачивши над собою людей, чоловік щось сказав. Але його мова не була схожа на трампорійську, і батько з сином нічого не зрозуміли.

Чоловік, певно, давно не їв. Він так охляв, що не міг триматися на ногах. Тому Бардес віддав синові рушницю, а сам завдав чоловіка собі на плечі і поніс у місто.

2.Таємниця чарівного годинника

Минув тиждень. Трампорійці дали притулок знайденому чоловікові і трохи навчили його говорити по-своєму.

Карпарон (так звали пришельця) розповів їм про свої пригоди. Сказав, що далеко на заході є багато інших міст, що якось він пішов по гриби і заблукав у лісі, де прожив до зустрічі з Бардесом та Тімбором двадцять три дні. Послухати цю розповідь зібралися майже всі городяни. Прийшли і Бардес з Тімбором. Хлопчик, треба сказати, ще з першої зустрічі відчув недовіру до Карпарона. Тому слухав особливо уважно, стежив за кожним рухом пришельця.

Тімбор помітив, що, коли Карпарон говорив про гриби, його голос звучав невпевнено. Так, ніби цю історію він вигадав.

Про свої підозри хлопчик нікому не розповів. Бо ж не мав жодного доказу нечесності знайденого чоловіка.

Минав час. Карпарон одужав і попросився на роботу. Правда, трампорійці були здивовані, що він завжди обирав собі найлегші завдання. Але списали усе на його слабке здоров’я після довгих блукань у лісі.

Насправді ж Карпарон одразу збагнув, що потрапив до щирих, довірливих і працелюбних людей, яких можна обдурити. Щоб увійти в довіру, він і пішов на роботу. Проте аж дуже багато працювати не збирався.

З часом Карпарон помітив, що ніхто не любить чергувати в годинниковій вежі. Веселим та жвавим городянам ця нудна робота була не до вподоби.

Зате Карпарону вона припала до душі. Сидиш собі цілий день, відпочиваєш, дивишся у вікно…

І на загальному сході жителів він узяв слово.

– Дорогі друзі, – мовив із солодкою посмішкою, – я щиро вдячний за вашу доброту і піклування. Моє єдине бажання тепер – служити місту. Я трохи розбираюся в годинниках, і міг би чергувати замість вас на вежі. Якщо, звичайно, на це буде загальна згода.

Ніхто не здивувався такій пропозиції, нікого вона не насторожила. Всі вже були готові погодитися. Але раптом наперед вибіг Тімбор:

– Не вірте йому! – вигукнув. – Карпарон нечесна людина.

Люди здивовано перезирнулися.

– Чому ти так вважаєш? – запитав у хлопчика старенький дідусь, який надавав слово на зборах. – Поясни будь-ласка.

– Я… Я не знаю… Я так думаю…

– Не будьмо суворими до дитини, – одразу взяв себе в руки хитрий прибулець. – Можливо, Тімбор просто перехвилювався.

Присоромлений, хлопчик сховався в юрбі, а Карпарона призначили постійним черговим на вежі.

Наступного ранку йому віддали всі ключі і провели в найсвятіше для городян місце – в кімнату з годинниковим механізмом. Той самий дідусь пояснив Карпарону обов’язки чергового і на останку підійшов до якогось незрозумілого пристрою. Стрілка його вказувала на одиничку, обабіч якої світились цифри нуль і сто.

– А до цього ящичка доторкатися не можна, – сказав старий. – Ніхто не знає для чого він, але з поколінням в покоління ми дотримуємось правила – не чіпати його.

Сторінки: 1 2 3 4

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: