TOU

Голочка та Подушечка

Казки Ірини Мацко

Жили собі дві сестрички. Старшу, худорляву та чорноволосу, звали Оленкою, а молодшу, товстеньку, кирпату та з рудим волоссям – Світланкою. І ніколи не було між дівчатками згоди, тільки крик та бійка. Закінчувалося це все поломаними іграшками, подертими книгами та безладом у кімнаті. Довго терпіли іграшки таке знущання.

І от знову…

– Віддай! Це мій ведмедик!

– Ні, мій!

– Його мені мама купила!

– Та ні, це мені на день народження подарували!

– Пусти!

– Сама пусти!

– Ти мала, вередлива, негарна та ще й кирпата! Ха-ха. Руда! Руда! Та ще й кирпата! Ану віддай!

– А ти… ти…

І враз „хрусь”! Лапка пухнастого новенького ведмедика залишилась у руках Світланки, а решта – в її сестри.

– Ой, що ж ми наробили! – вигукнула кирпатенька, й у зелених очках заблистіли слізки.

– Не ми, а ти! Я не винна! Ти – незграба і товстуля! Я розповім мамі, що це ти розірвала ведмедика. Мамо! Мамо! – закричала Оленка.

– Не кажи матері, вона ж буде мене сварити. Та й ми вдвох його порвали. Бери собі того ведмедика, а я пограюся машинкою, – запропонувала Світланка.

– Е ні, тепер я хочу машинку. Навіщо мені ведмедик, коли він уже без лапки.

– Добре, бери, тільки не поламай, це ж мені тато на іменини подарував.

– Та не бійся, плаксо, не поламаю, я легенько…. ой! – і одне маленьке колесо покотилося під крісло. – Я не навмисно, я тільки легенько притиснула. А давай ляльками пограємося! Давай?

– Добре, давай ляльками, – все ще зі сумом у голосі за поламаною машинкою мовила Світланка. – Я візьму оту велику, добре?

– Е ні, ти ж мала, то й ляльку бери собі маленьку, а великою буду я гратися, – знову завередувала старша.

– І чого ти все мені наперекір робиш? Злюка! – не стерпіла Світланка.

– Он як! То ти ще й прозиватися будеш! Ану віддай мені й ту ляльку! Віддай! – закричала Оленка і, вирвавши з рук сестрички маленьку тендітну ляльку з довгим золотистим волоссям, побігла у коридор, перекинувши дорогою іграшковий будиночок, що розсипався на маленькі кубики.

Світланка, з повними очима сліз, побігла слідом.

– Оленко, Оленко, віддай мені ляльку! Ось я тебе! – доганяла сестричку Світланка, та, тримаючи велику книжку „Казки” в руках, боляче вдарила її, від чого всі сторінки книги розсипались. Оленка вчепилась у руденькі косички сестри, і сестри, борюкаючись та дряпаючи одна одну, покотилися по долівці.

Лялька, що була в руках Оленки, упала під стіл. І раптом вона відкрила очки і звелася на маленькі ніжки.

– Бріті-тім-бріті-бом! – вигукнула вона.

А дівчатка, не зрозумівши, що діється, почали зменшуватися, зменшуватись, аж поки стали завбільшки як горіх. Ще мить – й Оленка почала звужуватись і … перетворилась на блискучу голочку, а Світланка, навпаки, почала роздуватись і стала… маленькою подушечкою для голочок. Тепер на підлозі лежала маленька подушечка зі встромленою у неї маленькою голочкою.

„Ой, що ж це ми наробили? – подумала Голочка. – Як же мені погано зараз, я ж колю свою рідну сестричку. Мабуть, їй боляче зараз!”

– Ну, що мої любі! Як вам зараз, зручно? Це тобі за те, Оленко, що ти завжди намагалася принизити та вколоти словами сестричку, от тепер будеш колоти її, поки… поки ви разом не дійдете згоди та не зрозумієте, як негарно чинили. І ти, Світланко, також часто надувала губки та гнівалася на сестру. А як вам знову стати дівчатками, про це написано у книзі „Казки”, яку ви щойно порвали.

Дівчатка, розгублені та злякані, притихли. Вони намагалися навіть не рухатися, щоби не завдавати болю одна одній. А лялька, сказавши це, перевальцем попрямувала на пластмасових ніжках до коробки з іграшками і, перекинувшись через стінку, впала всередину.

– Ой, як же мені боляче! – скрикнула Світланка-Подушечка.

– Світланко, сестричко, як же мені шкода, що я тобі такого болю завдаю! – мовила Голочка-Оленка. – Що ж ми наробили! Це ти у всьому винна! Навіщо ти золотоволосу ляльку виривала з моїх рук? Навіщо книгою мене била, що та аж розсипалася?

–  Я в усьому винна? Та це ти мені ніколи іграшок не даєш, а тільки сама граєшся. Все собі, і собі.  А батьки ж двом купляють. От тепер і думай, як нам стати знову дівчатками.

– Але ж ми можемо і назавжди залишитися Голочкою й Подушечкою! Світланко! Не будемо сваритися! Треба ж щось робити! Мені лячно, – похнюпилася Оленка з повними очима сліз.

– Треба нам, Оленко, знайти ту книжечку „Казки”, яку ми сьогодні порвали й спробувати скласти її, а там і відповідь знайдемо, як і обіцяла лялька.

– Добре, давай спробуємо! Але як? Ми ж ходити не можемо. Ой, дивись, іде той ведмедик, якого ми вранці порвали. Може, він допоможе? – вискочила з Подушечки Голочка.

А до них і справді наближався ведмедик. Ішов він похитуючись, а в лівій лапці ніс відірвану лапку.

– Добридень, Голочко і Подушечко! Знаю я про вашу біду, лялька вже не раз погрожувала, що перетворить вас на безпорадних і маленьких. Так вона і зробила, тому що ця лялька – чарівниця. Може, я вам допоможу, хоч і завдали ви мені болю. Пам’ятаєте? Лапку відірвали.

Голочка й Подушечка тільки опустили очі. Їм зараз було дуже шкода ведмедика, якого вони так образили.

– Аркушики книжки розлетілися по всій кімнаті, а без неї вам не звільнитися від чарів. Я би приніс вам їх, скільки зміг, та от лапки однієї не маю. Допоможіть мені, і я вам допоможу! – всміхнувся ведмедик.

Сторінки: 1 2

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 9

Поки немає оцінок...

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: