Голубий олень
Казки Лариси Письменної
А зараз, друзі мої, я хочу розповісти вам про дівчинку Оленку, що живе у великому й людному місті, про дивовижну пригоду, що сталася з нею. Оленка запевняє, що то щира правда, то чому ж би нам їй не повірити? Адже й вона сама тому вірить!
Яка вона з себе, Оленка? Така, як багато дівчаток: кругловида, цікава, носик — ґудзиком, а по тому ґудзику — ото досада!— рясні краплинки-весняночки, такі ж золотаві, як і Оленчині куценькі кіски, що їх так нешанобливо називають мишачими хвостиками.
Таке придумали! У миші ж хвіст голий та сірий, а в Оленки кіски пухнасті.
І ще Оленка страх як не любить, коли їй нагадують, що вона — маленька.
— Чому маленька? — гнівається.
— Тому, що мало прожила на світі.
— Де ж там мало?..— Скільки себе пам’ятає, стільки й на світі живе. Все живе та живе, а вони кажуть — мало. Бач, які!
Правда, буває й таке, що наша Оленка міркує інакше. Захоче ото піти погуляти, а бабуся наказує:
Прибери іграшки, Оленко, негоже їх так розкидати. Та й куди ти така розпатлана та розхристана? Зачешися та ґудзики позастібай, як треба. Ти вже велика, люди сміятимуться.
— Еге, велика! Я ще маленька, мені важко…
Ось як вона іноді вміє хитрувати. А з вами такого не буває? Ні? Ой, ану пригадайте!
В Оленчиному дворі, тільки в іншім будинку, живе її подружка Галочка — кучерява така, як баранчик, і чорненька, немов справжня галка. У Галочки, як і в Оленки, теж є тато та мама, і хоч немає бабусі, зате до них щодня приходить тьотя Настя: вона прибирає, готує обід, ще й доглядає Галочку.
І ще в Галочки є здоровезний та вреднющий собака — Казбек. Ну — справжнісінький вовк, аж глянути страшно. Оце якось мало не розірвав на шматочки Оленчиного котика — Димка. Добре, що Димок устиг видряпатись на каштан, що росте у дворі. Той каштан — сам один у дворі, а навколо— муровані високі будинки. Якби каштанів було п’ять або сім, то б мали свій ліс! Правда, тоді б не було куди заїздити машинам.
Оленка дуже розгнівалася на Казбека, аж з Галочкою через нього посварилася.
Хоча посваритись подружкам не штука, вони таки частенько сперечаються. І все тому, що Галочка — хвастуха, а наша Оленка страх як не любить перед нею поступатися. Ото як зійдуться, то вже й заведуться.
— А мій татко легкову машину “Волгу” має,— почне вихвалятися Галочка.— Він нею по всьому місту їздить і мене катає, коли я тільки захочу.
— Подумаєш — “Волга”! Зате мій татко автобусом їздить, а автобус у сто разів більший від вашої “Волги”! — відріже Оленка.— Що, скажеш — не більший?
Цього Галочка сказати не може, бо й справді автобус — нехай не в сто разів — а таки більший.
— Зате мій татко — директор! Про це всі в дворі знають, бо директор — то неабищо! От!
— Ну то й що? А мій татко працює на електростанції! — не поступається Оленка.
Ба й справді: коли в когось із сусідів погасне електрика, то кого просять полагодити? Може, Галоччиного батька-директора? Аякже, Галоччиного! По Оленчиного тоді приходять! її татко вмить все полагодить. Своїм татком Оленка може пишатися.
Гірше, коли суперечка заходить про мам,— тоді перемагає Галочка. Кожна з дівчаток любить свою маму, та на лихо виходить завжди так, що Галочці є чим похвалитися, а Оленці — нічим.
Справді, Галоччина мама літає величезним літаком по небу в далекі краї, і називається вона так незвичайно, що й вимовити важко,— бортпровідниця. Коли Галоччина мама збирається в політ, вона зодягає прегарний костюм з блискучими ґудзиками і кругленьку ловку шапочку-пілотку. Такого вбрання в жодної мами немає! Що правда, то правда, нічого не скажеш…
Коли в небі загуде літак, Галочка завжди задирає голову і на весь двір галасує, то летить її мама. А що ж, може, й мама, хіба з землі розпізнаєш?
— Без моєї мами не можна літати, бо вона — хазяйка літака,— закопилює губи Галочка.— Вона за всіма доглядає, усіх годує й напуває, без неї просто пропали б!
Оленка ж тільки мовчки зітхає. Хазяйка літака — не жарти! Хіба ж на таке не позаздриш?
Оленчина мама не літає по небу, вона проста робітниця, працює на фабриці. І одягається вона дуже просто, не в костюм, не в пілотку, а так, як усі. І вигляд у неї зовсім звичайний. Ну — мама та й годі. Ходить щодня на свою фабрику, а вдома порається по хазяйству: шиє, пере, прибирає, на бабусю ж усього не скинеш. І про далекі краї вона не розповідає дівчаткам, як Галоччина, бо в далеких краях Оленчина мама зроду й не бувала.
А Оленці ж так хочеться теж похвалитись! Але чим? Нічого цікавого про свою маму вона розповісти не може.
Тому й прикро Оленці. Ой, і прикро ж…
* * *
Того дня з самого ранку небо вгорнулося в сірі лапаті хмари, завив сердитий вітер і дихнув холодом. Настала осінь, а восени завжди на небі купчаться хмари та віють сердиті вітри, на те вона й осінь. Так і бабуся казала, та хіба ж з того Оленці легше?
Сиди собі вдома та бався з кошеням, а воно вже й так геть-чисто руки подряпало. Набридло!
Бабусю, розкажи мені якусь нову казку. Тільки цікаву-цікаву.
Яку ж тобі розказати? — розводить руками бабуся.— Хіба що про Івасика-Телесика?
— Не хочу про Телесика, хочу нову! А нової бабуся не знає.
— То поший моїй ляльці нову сукенку. Бо стара вже брудна.