Горда сосонка

Караславов Георгій

Коли маленька сосонка ледь виткнулася з вологої землі й побачила ясне світле небо, то радісно розправила свої ніжні гілочки.

— Ой, як гарно! — мовила вона. Але одразу ж здригнулася. Поблизу почувся глухий шум. Сосонка ще дужче розправила гілочки й широко розплющила свої зелені оченята.

— Ой! Що це таке? — злякано спитала вона.

— Ліс,— відповіло струнке дерево.

— А ти хто?

— Я — бук. І навколо мене столітній буковий ліс. Вище — ліщина, ялини і такі ж, як і ти, сосни.

— Виходить, я сосна? — здивовано спитало маленьке деревце.

— Сосна.

— А чому ж я не біля інших сосон?

— Ти тут виросла. А вони — вище, на пагорбі.

— Сосни — горді дерева,— озвалася молода білокора береза.

«Виходить, і я повинна бути гордою»,— подумала сосонка і запишалася.

Настали теплі, погожі дні. В години безвітря ліс поринав у дрімоту і в забутті слухав чарівний спів пташок. Де-не-де по товстокорих порепаних стовбурах стукали дятли, наче теслі. З легким шумом пролітали зозулі, шукаючи нагоди підкинути яйце в чуже гніздо. По тонких гілочках верховіть спритно стрибали білочки. Повзали мурашки, жуки, гусінь. Вночі все затихало, охоплене сном. Тоді повівав вітерець, і ліс заспівував свою багатоголосу колискову пісню. »

Маленька сосонка росла. Але росла самотою, осторонь, не прислухаючись ні до співу птахів, ні до гомону вікових дерев.

«Я горде дерево»,— думала вона, зневажливо поглядаючи на товстокорі буки. Але вона не могла тер піти, що інші дерева були вищі за неї і бачили далекі невідомі обрії. І сосонка тяглася вгору вище й вище.

— Ти дуже молода, тобі небезпечно так тягтися в небо,— сказав їй якось старий бук.

— Це не твоє діло,— сердито відповіла сосонка.

— Та ти послухай мене, старого, не ображайся, — говорив бук. — Ти ростеш осторонь, і, якщо здійметься буря, ніхто з нас не зможе захистити тебе.

— Мені не потрібна ваша допомога,— з погордою зронила сосонка.

Подивився на неї старий бук, із жалем похитав товстим своїм гіллям і сказав:

— Побачимо.

Минали дні й ночі. Сосонка росла, квапилась обігнати вікові буки, старі берези, розлогі дуби.

«Ми, сосни, ростемо вище за всіх»,— повторювала вона і поспішала піднятися над вершинами інших дерев.

«Надто вже вона тоненька, кволенька, не витримає»,— сумно хитав вітами старий бук, дивлячись на сосонку.

Але вже нічого не наважувався їй казати.

Іноді, коли небо облягали хмари, а в ярах починали шаленіти бурі й вихори, сосонка згиналася від страху, але буковий ліс все ще міг захистити її од вітру.

«Тримайся, тримайся!» — казав старий бук.

І справді, його застереження були недаремні.

Одного дня сонце пекло так сильно, що все живе в лісі поховалось і замовкло. Листя прив’яло від страшної спеки, трави поникли, як скошені.

Небо на захід сонця було темне й похмуре, з вогненно-крива¬вими відблисками. І тільки-но стемніло, глухий гуркіт прокотився лісом. Вікові буки, стрункі берези, розлогі дуби злякано зашепотіли. Блискавки поло- сували небо, немов великі вогненні батоги. Поповзли важкі хмари. На полях і дорогах курява стала стовпом. На землю впали перші важкі краплі.

Налетіла страшна буря. Застогнали гори і міжгір’я, завив старий ліс. Все ніби охопив шал, все ніби ринуло в безодню. Але це тільки здавалося. Міцні були стовбури і буків, і берез, і дубів. Дерева тулилися одне до одного, опирались одне на одне, допомагали одне одному. Їм вистачило снаги вистояти перед лютим натиском бурі. Часом вітер відчахував маленьку гілку, відривав листя, але жодне дерево не зламалося, І не впало.

Не вціліла тільки самотня, горда сосонка. Вона  була зламана якраз посередині. З глибокої рани, наче кров, цідилася живиця. А струнка її верхівка лежала на мокрій землі пошарпана й брудна.

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 1

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Горобець – молодець“
Збірка
Георгій Караславов
Видавництво: “Веселка”
м. Київ, 1978 р.

1 Коментар
Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: