<

Горіх

Казки Миколи Грибачова

Влаштували туристи привал на березі річки. Пообідали, покупалися, потім волоські горіхи хтось став їсти. І один такий попався, що ніяк його не розгризти. Кинули його в траву – ну його, горіх невеликий, зуби можна поламати.

Коли туристи пішли, білка Оленка прибігла, з дерева спустилася – чи не залишилось щось? І знайшла волоський горіх. “Ой, мабуть, смачний! – подумала білка Оленка. – У нас у лісі такі не ростуть”.

Схопила вона горіх, скочила на ялинку, щоб одразу з’їсти його. А розкусити не може..

“Ну і горіх, – думає білка Оленка. – Ніби залізний. Але напевно, і солодкий усередині! Що ж мені робити? Побіжу до борсука Пахома, у нього зуби великі, міцні”.

Прибігла вона до борсука. А його хатка у землі, кімнат та коридорів багато, і всюди темно. Ледве знайшла білка Оленка борсука: він від спеки рятувався, у комірчині сидів.

– Ну чого тобі? – забурчав борсук Пахом. – Бігаєш, спокою не даєш.

– Та ось горіх я знайшла, – сказала білка Оленка. – А він не розгризається. Допоможи мені, у тебе міцні зуби.

– Гаразд, – погодився борсук Пахом. Взяв борсук горіх у зуби, раз натиснув, два натиснув – нічого не виходить.

– Ти чого, білка Оленко, кам’яний горіх мені принесла, чи що? – Запитав борсук.

– Та не кам’яний він, а грецький!

– Ну тебе з твоїм горіхом, – пробурчав борсук, – не буду я його розгризати, зуби поламати боюся.

Вийшла білка Оленка від борсука, дивиться – заєць Коська йде, від нічого робити лозинкою помахує. Розповіла йому білка про горіх.

– Давай спробую, – сказав заєць Коська. – Я, правда, траву їм, але знаєш які у мене зуби? Як сталеві!

Взяв він горіх і як натисне на нього щосили зубами.

– Ага, вже хрумтить! – закричав заєць Коська. – Ага, зараз я його на сто частин розчавлю!

І натиснув ще сильніше. Так натиснув, що зуб захитався і кров із ясен пішла. А горіху хоч би що.

— Доведеться мені тепер ставити пломбу, — сказав заєць Коська. – Поганий тобі горіх попався, Оленко, кинь ти його краще.

– Так він же всередині смачний-пресмачний.

– Ну, тоді до бобра Бориса йди. У нього зуби міцніші, він дерева перегризає.

Бобер Борис на другому березі ріки був, крота Прокопа на спині до приятеля в гості перевозив. Покликала його білка Оленка, розповіла про горіх.

– Спробуємо, що це таке, – сказав бобер Борис. – Спробуємо.

Взяв він горіх у зуби, трохи покачав у роті і на пісок викинув. Сказав:

– Не буду я, Оленко, твій горіх розгризати. Ось якщо тобі осику треба спиляти – це я одразу. А горіх не буду. У мене верхні пластинки на зубах тонкі, поламаються – як тоді бути? Іди ти до ведмедя Потапа, він твій горіх одразу розколе.

Ведмідь Потап щойно велику палицю виламав і маленькі гілочки обривав, збирався з дупла мед виколупувати.

– Допоможи мені, Потапе, горіх розколоти, – чемно попросила білка Оленка. – Я гризла – не розгризла, борсук Пахом гриз – не розгриз, бобер Борис гриз – не розгриз. Одна тепер на тебе надія.

– Фу-у ти, – пирхнув ведмідь Потап, – теж мені робота. Горіх маленький, ось як вдарю, так в муку зітру!

Поклав ведмідь горіх на сосновий пеньок, взяв палицю, розмахнувся щосили і як вдарить! По лісі шум пішов, кінець палиці відламався і ведмедю по голові, а горіх цілісінький з пня скотився і лежить. Почухав ведмідь Потап потилицю, засопів:

– Ну тебе, білко Оленка, з твоїм горіхом! Я великий, а він маленький, не можу палицею вцілити. Хочеш, вулик одним ударом розіб’ю?

– Та не треба мені вулика, – зітхнула білка Оленка. – Я бджіл боюся.

Взяла вона свій горіх і вирушила додому, на велику ялинку. Сидить і журиться. Раптом чує поруч:

– Тук-тук-тук!

– Хто це тут стукає? – Здивувалася білка Оленка.

– А це я, дятел Дмитро. Тут на твоїй ялинці суха гілка з’явилася, я її довбаю, хробачків ловлю. Хочеш, я в твоїй ялинці велику дірку видовбаю? Від дощу ховатимешся.

– Ти мою ялинку не псуй, – сказала білка Оленка. – Я від дощу під гілками сховаюсь. А ніс у тебе міцний?

– Hіc? – перепитав дятел Дмитро. Він був трохи глухий від свого власного стуку.

– Hіc, – повторила білка Оленка.

– Ніс у мене міцний-преміцний.

– А зможеш мій горіх розколоти?

– Горіх? – перепитав дятел Дмитро.

– Так, горіх.

– Роздовбати, чи що?

– Роздовбати.

– Так це для мене раз-два, і готово.

Взяв дятел горіх, поклав його між двома гілками – це в нього кузнею називається, – почав: “Тук-тук-тук-тук”.

“Нічого в нього не вийде, – думала білка Оленка, – тільки нахвалився. Ведмідь Потап і той не розбив, а дятел маленький, пір’я багато, сили мало”.

А дятел тук та тук. Десять разів стукнув і каже:

– Бери свій горіх, білко Оленка, готово!

Дивиться білка – і справді розколотий горіх. І зерно в нього золотаве, пахне смачно. Вирішила вона і дятла пригостити, тільки він сказав, що не любить горіхи, комашки та хробачки смачніші.

З того часу білка Оленка потоваришувала з дятлом Дмитром. Іноді вони разом, щоб не було нудно, дощовими ночами на одній ялинці ночують.

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.7 / 5. Оцінили: 15

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Заяц Коська и его друзья”

Микола Грибачов

Видавництво: “Самовар”, 2010 р.

Залишити коментар