Горобчик

Маринка вбігла в кімнату весела, задихана і прямо з порога закричала:
—    Дивіться! Горобчик!
Люда, що сиділа за столом і малювала, відштовхнула стілець і мерщій побігла до сестри.
—    Де?
—    Ось,— показала Маринка сіреньку пташку, розтуляючи долоні.
—    Напевне, з дерева впала й забилась,— сказала мама.
—    А вона видужає?
—    Не знаю, треба допомогти їй.
—    Видужає! Видужає! — закричали дівчатка.— Ми будемо добре доглядати її.
Того ж дня мама дістала в сусідів стару клітку і посадила в неї горобчика. Маринка і Люда поставили йому блюдечко з водою, накришили хліба, насипали круп.
Перший день горобчик сидів у куточку зажурений. Він підібгав під себе лапки і нічого не їв. Але наступного дня вже почав потроху їсти. А ще через кілька днів весело стрибав по жердинках.

Надворі була весна. Дерева стояли зелені, тепло світило сонце.
Якось підійшла Люда до клітки, що висіла на вікні, дивиться: знову зажурився горобчик, забився в куток. Пролетить повз клітку пташка — він весь стрепенеться, зиркне очком і знову замре. Напевне, схотілось і йому політати в синьому небі. Жаль стало Люді горобчика. Відчинила вона дверцята клітки і… випустила його на волю.
Саме тут прибігла до кімнати Маринка. Побачила порожню клітку, питає:
—    А де горобчик?
—    Випустила,— відповіла Люда.
—    Ех ти,— накинулась на неї Маринка,— а ще хвалилась, що пташок любиш. Не хочеш ти їх доглядати — от і випустила!
—    А от і ні! — засперечалась з нею Люда.— Я більше за тебе їх люблю.
Так чи не так?