Господар гаю

У зеленому гаю жив Дятел. Тільки-но сонце встане, привітає землю своїм промінням, він до праці береться. То одного дуба огляне з усіх боків, то другого. На третій перелетить, і чути на весь гай:

— Тук-тук — п’ять штук… Тук-тук — десять штук…

— Що ти все рахуєш, з досвітку місця не нагрієш? — заскрекотіла Сорока.— Рахівник мені знайшовся.

— Кожному своє,— лагідно відповів Дятел.— Зелений гай оберігаю, щоб землю прикрашав.

— Ой ти ж лишенько,— засміялася Сорока. І полетіла. Яку пташку стріне, одразу скрекоче:

— Чи бачили? Чи чули? В нашому гаю Дятел з’явився. З досвітку лічить, скільки комах знищив. Все ними ласує, та ще примовляє і рахує. Вихваляється, ніби це він господар гаю. І кожна деревина в гаю без нього жити не може…

— На Дятла не схоже, він не хвалько,— заступилися пташки за Доброго Дятла.— Весною він нам нові оселі будував, ми його знаємо.

— Ти їм новину розкажи, а вони ще й осудять,— залопотіла крильми Сорока й метнулася в село.

У селі на току стріла вона Півня.

— Здоров був, здоров був, Півнику. Як живеш-поживаєш? А послухай, що я бачила. Грамотій у зеленому гаю віднайшовся. Так вже зазнався, що й добридень нікому не каже. Плеще язиком, що гай від злих комах оберігає, довбає дзьобом кору цілісінький день, деревам життя від нього немає.

— Іди собі, плескухо,— розгнівався Півень.— Бо за наругу язик розпухне. Прилітав і до нас Дятел, я бачив, як він працює,— сказав Півень і відвернувся від Сороки.

Цілісінький день літала Сорока по всіх усюдах, а надвечір знову прилетіла до гаю. І знову почала скрекотіти Дятлові:

— Скрізь я була, Дятле. Що тільки про тебе не говорять. Кажуть, що ти даремно довбаєш кору, так усі дерева скоро повсихають. Якщо не віриш, поспитай Півня. Він у дворі так на тебе обурювався.

Натруджений Дятел не міг стерпіти такої кривди. Полетів до Півня та й питає:

— Чи то правда, Півнику, що ти так мене перед всіма обмовив?

— Не слухай, Дятле, Сороку. Вона тут на всіх брехні розносила. Ніхто їй не повірив.

— Спасибі за добре слово,— зрадів Дятел.

— Хто працює, той щасливий,— відповів Півень.— Хто базіка — той лінивий.

Прилетів Дятел до гаю, щось не чути Сороки. Кажуть, що в неї язик розпух і вона в чагарниках сховалася.

Зелений гай шумів листям, ніби дякував Дятлу за роботу.