ukraine

Друзі! Ми щиро надіємось що у цей надзвичайно важкий час для нашої країни казки допоможуть вам хоч трішки перемкнутись та відпочити.

Віримо в наших воїнів! Віримо в нашу перемогу! Слава Україні!

Гра в шашки

Оповідання Анатолія Григорука

В одному з наймальовничіших куточків, що зветься Русанівкою, жила дівчинка Уля.

Щоранку по сніданні Уля із своєю бабусею виходили на прогулянку подихати свіжим повітрям, чи, як жартувала бабуся, «нагуляти дівочі рум’янці». Вони бродили над по­рослим вербами каналом, уголос читали на лавочці казки, а подеколи брали на човнярській станції човна й залюбки каталися між галасливих табунців чайок і диких качок.

Одного разу, вертаючись додому, Уля побачила біля свого під’їзду незнайомого хлопчика. Він сидів у легенькому, на велосипедних коле­сах візку, під парусовим шатриком від сонця, а на колінах у нього лежа­ла груба, з барвистою обкладинкою книжка. Проте хлопчик зовсім не збирався гортати її. Він був якийсь примарнілий на личку, сумний і до всього байдужий.

— Ти що, наш сусіда? — підступила до хлопчика Уля.— Досі я тебе тут не бачила.

— Ми переїхали сюди два дні то­му,— дещо насторожено й наче зне­хотя відповів хлопчик.

— А чого ти не йдеш погуляти над каналом? Там же така краса! Хлопчик мить помовчав, а тоді ледь прошепотів:

— Мені не можна. В мене хворі ноги.

Уля зрозуміла, що повелася зовсім безцеремонно. В душі їй зворухнуло­ся гостре співчуття до хлопчика. Щоб хоч якось загладити свою нетактовність, вона легенько доторкну­лася до його руки й запитала:

— А хочеш, пограємо в шашки?

— Я б з радістю,— сказав хлоп­чик.— Та гравець з мене нікудишній.

— О, не бійся, я теж не гросмей­стер,— усміхнулася Уля.

Коли бабуся винесла їм шашки, Уля спритно розставила їх на дошці й великодушно запропонувала:

— Нехай твої будуть білі. За ни­ми — перший хід. А це хоч і малень­кий, але шанс перемогти.

Уля навчилася грати в шашки пів­року тому й так набила руку, що інколи ледь-ледь не вигравала в са­мого тата. Одначе зараз вона вирі­шила, що навмисне програє хлоп­чикові й, може, хоч трохи розважить його. Тим часом хлопчик виявив наполегливий характер. Він чинив завзятий опір, і Уля поступово так захопилася грою, що геть забула про свій намір.

— О, який ти хитрик! — щоразу, роблячи свій хід, промовляла вона й раптом вибудувала таку мудру комбі­націю, що хлопчик втратив аж три свої шашки, а її, Улину, пропустив у дамки. Тепер у нього не було вже ніякісінької надії на рятунок, і він, ніяково усміхнувшися, звів догори руки на ознаку того, що здається.

Уля спам’яталася, та було пізно. Аби втішити хлопчика, вона сказала: — Мій тато в таких випадках лю­бить повторювати: «За одного битого двох небитих дають». Ти не засму­чуйся. Ми тепер щодня з тобою гра­тимемо, й ти обов’язково натренуєш­ся. А зараз можна я тебе трохи по­катаю?

Не чекаючи згоди, вона зрушила з місця візок і прудко покотила його по асфальтовій доріжці. Весело мигтіли в колесах блискучі шпиці. Лопотів на вітрі парусовий шатрик. А якийсь рудий проворний горобець стрибав позаду них і голосно, мало не на всю Русанівку, цвірінькав, ніби просився до їхнього товариства.

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 3

Поки немає оцінок...

Джерело:
Журнал: “Малятко” № 7-8
1993 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: