TOU

Громадянин Езоп

Оповідання Антіна Лотоцького

Не довго ждали громадяни на прислугу Езопа. Лідійський король, багатир Крез, забажав підбити під свою власть і Фригію. З великими, добре озброєними полками рушив на спокійних та смирних фригійських хліборобів та виноградарів.

Перейшов уже ріку Меандер і йшов без перепони в глибину краю.

— Чи ж нам не все одно — говорили фригійці — хто в нас правитиме, чи свій, чи чужий? Нехай собі там на престолі сидить, хто хоче, аби ми тільки спокійно могли обробляти наші поля й винниці.

І з спокоєм приглядалися, як в їх країну проходили лідійські війська. Хіба тоді нарікали, коли ці війська кинулися грабувати та розбивати. Але й тоді не стало в них ні рішучости, ні відваги повстати проти них. І Крез був певний, що без перепони займе всю Фригію.

— Матиму з них добрих рабів-хліборобів, слухняних моїм батогам — говорив Крез із задоволенням. — А їх пильна праця збільшить мої скарби.

Із Крезом тішилися й раділи і його двораки. В багатій, родючий Фригії Крез понадає їм земель і вони там спокійно сидітимуть та питимуть смачні фригійські вина — а покірний фригієць буде на них робити.

Думав Крез, що ніде не зустріне опору, та помилився. Коли війська його станули під Ляодикією, застали на кріпких мурах міста військо готове до відпору.

Здивувався Крез.

— Що це! Щоб фригійці, ці покірні хлібороби та виноградарі, та й зважилися на опір?

Післав до них окличника з зазивом, щоб піддалися: вже всі інші міста в Крезових руках. Недалекий час, що й столицю їх Келєну він займе. Коли добровільно піддадуться, Крез Їх пощадить й заопікується їх городом, а коли ні, знищить, що камінь на камені не остане.

Зійшлися ляодикійці на раду. Мав уже Крез у городі своїх прихильників — блискуче золото купило їх йому.

Вони палко заступалися за Крезом:

— Не сила нам оператися йому — говорили вони.— А в тім він добрий володар і до того багатий, легко буде йому дбати про наше добро, бо що ж значить у нього дати золота на наші храми й на наші громадські потреби, коли в нього скарбівниці повні того благородного металу й дорогих самоцвітів?

Заметушилися городяни.

— А й справді, чи не краще піддатися, на що дармо кров проливати?

Заболіло, защеміло серце в тих, що щиро любили свою вітчизну, що волю цінили над усе.

— Громадяни, мужі ляодикійські! Чи не сором вам так із легким серцем піддаватися чужинцеві, позбуватися дорогоцінної волі? Чи забули ви вже, що для фригійця від

найдавнійших часів не було нічого ціннішого над волю? Чи так з легким серцем можете потоптати нашу давню славу? Чи ж усі здобутки нашої культури, наші квітучі міста, наші родючі поля, наші винниці мали б дістатися ворогам нашим?

— Чи ж на це передали їх нам батьки наші?

— Ні, брати, боронім їх, боронім до останньої каплі крові.

Та Крезові прихильники закричали його:

— Коли охота, то йди сам боротися, а нам не треба.

— Крез, не ворог нам, але приятель.

І народ закричав:

— Не треба війни, не треба, піддаємося.

Аж тут виступає Езоп:

— Мужі ляодикійські, позвольте мені сказати вам байку.

— Саме час на байки!— сказав Сімонід.

— Нехай говорить, нехай говорить! — закричав народ.

А Езоп говорив:

— У давню давнину, оповідають старі люди, панував у нас король, Мідас звався. Він був ласий на золото й випросив собі в Діоніза дар, що все, чого б він не доторкнувся, переміниться в золото. І вийшло з того таке, що він не міг навіть нічого Їсти, бо тільки торкнувся якої небудь страви, вона теж перемінялася в золото. Тоді Мідас благав, щоб Діоніз відібрав йому цей дар. Боги веліли йому скупатися в річці Пактольосі в Лідії. Він скупався й міг знов їсти.

Вважайте ж усі ті, що жадні Крезового золота, щоб і з вами таке не сталося. Золото дане ворогом, це отрута, страшна отрута, що затроює душу й совість людини. Мідас найшов іще ріку, в якій міг скупатися, але отруєні даром ворожого золота не найдуть такої ріки. Вони пропащі…

Тут він перервався на хвилину, а відтак додав:

— А ще одно пам’ятайте! Мідасові виросли за кару, що несправедливо признав нагороду за музику Морсієві замість Аполонові, ослячі уха. Вважайте ж, громадяни, щоб вам за те, що ви вище ціните рабство над волю — теж не виросли ослячі вуха.

— Хто, хто хоче неволі? Нема в нас таких, Геть тих, що хочуть Крезового золота! Закаменуємо їх!

— До останньої каплі крові будемо битися за волю.

І затихли всі ті , що були підкуплені Крезом і радили піддатися.

Боялися народного гніву, але в душі постановили використати першу нагоду, щоб помститися на Езопові.

— Гляньте, яке опудало й воно пнеться керувати нами.

— Стривайте, скрутимо йому голову.

А Сімонід стиснув руку Езопа:

— Дякую тобі — сказав — ти навчив мене, як треба промовляти до народу.

І город опирався дальше! Але незабаром найшли Крезові прихильники нагоду донести йому, хто це піддержує завзяття городян.

— Обіцяй городянам помилування й ласку, а зажадай за це тільки видачі Езопа. Коли його не стане, ми легко наклонимо натовп, щоб пішов за тобою.

Не довго чекали Крезові прислужники. Скоро появився під мурами Ляодикії окличник.

— Мій пан і король — кликав він — звертається до вас і з зазивом, і з пропозицією: Видайте йому Езопа, а він відступить від облоги.

Сторінки: 1 2

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Антін Лотоцький — “Езоп. Оповідання про життя славного байкаря”
Видання Видавничої Спілки “Тризуб”, Вінніпег, Канада, 1955

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: