Грицик на планеті Кудлатиків

Олена Габова

Істоти з з бляшанки

На річці Вишерці Грицик був сам. Сьогодні він не пішов до школи. Дуже вже теплий випав останній вересневий день. І як інші діти сидять на уроках? Гуляти треба в таку пору. Гуляти!

Лагідно хлюпотіла річка, принишк на піску Грицик. Та на душі в нього був неспокій. «Що ж його завтра збрехати вчительці? думав він.— Отакої, і погуляти не можна досхочу»,— сердився Грицик на школу.

Раптом долинув гуркіт, мовби щось велике впало з неба. А таки й справді: зовсім поряд приземлився дивовижний летючий корабель. Плескатий, сталевого кольору, і без ілюмінаторів, він нагадував величезну консервну бляшанку.

Грицик злякано схопився, хотів утекти, але зметикував, що це й буде причиною прогулу. Поважною! Завтра не доведеться брехати в школі. Грицик скаже чисту правду: зустрічав людей з іншої планети.

Грицик похолов. Щоб зустрітися з тими, хто в кораблі, треба ні трішки не боятись.
«Та мені зовсім не страшно!» — переконував він себе.

Проте це було не так. Грицик боявся. Хтозна, яка думка стрілить у голову невідомим істотам. А може, вони безголові и думати їм нічим. Знищать Грицика не роздумуючи, та й не буде його більше на світі. Шкода все-таки.

«Ні, краще вже збрехати»,— остаточно вирішив Грицик.

Але втекти він не встиг: кришка корабля піднялася, і звідти вийшли двоє. На щастя, голови в них були на місці. Інопланетяни відразу побачили Грицика, усміхнулись йому і сказали:

— Ледачий день!

Ось воно що! Донь, виявляється, ледачий! Зрозуміло тепер, чому Грицикові не хотілося до школи.

— Здрастуйте! — одказав він, виструнчившись.

Йому хотілось привітати інопланетян іншими, урочистими словами, але вони не спадали на думку. А коли неземні космонавти зійшли на землю, то від подиву Грицик геть усі слова позабував. Ну й вигляд у них!

Чужинці були брудні й майже голі, в самих пожмаканих шортах, сплетених з трави. Без скафандрів. А кудлаті! В одного чуб яскраво-рудий, у другого — білий і довгий, аж до колін.

Усе, інше — як у людей: дві руки, дві ноги. Очі, ніс, рот.

Придивившись до пришельців з космосу, Грицик розгубився. Такими замазурами він не уявляв собі людей з інших світів. Навіть боятися їх перестав.

Ця жахлива планета Земля

— Як життя на цій планеті? — спитав рудий космонавт.

— Як життя? — перепитав Грицик. Він згадав про школу і сумно махнув рукою: — Погано! Вчитися змушують.

— Змушують? — обурився рудий.

— Та якби тільки вчитись! А треба ще вмиватись, зарядку робити, зуби чистити!

— А як це — зуби чистити? — запитав білявий інопланетянин і покуйовдив собі чуба.

Грицик пояснив.

— А навіщо це треба? — здивувались обидва космонавти. Сам не доберу,— стенув плечима Грицик.— Та ще вранці й увечері.

— Моторошна планета! Правда, Куйовдику?

— Нестерпні умови,— погодився білявий Куйовдив. Він чомусь щораз куйовдив собі чуба.— Змушувати розумні істоти… Ти розумний? — звернувся він до Грицика, і той швидко кивнув.— Змушувати розумні істоти робити те, що їм не хочеться! Полетіли додому, Млявику, ми тут загинемо!

— Зачекай, я голодний! — сказав Млявик.— Гей, недокудлатику, у вас є яблука?

Це Грицика назвали недокудлатиком якимсь. Бо ж довкруг нікого більше не було. Грицик здивувався, нічого на це не сказав, а тільки відповів:

– Є.

— Покажи швидше, де вони ростуть!

— Ростуть вони далеко, на півдні. А у нас Північ. У нас яблука тільки в магазинах.

— А магазин далеко?

— Овочевий поряд. Он за тим будинком,— показав Грицик.

— Це далеко,— промимрив Млявик і позіхнув.— Якось уже перетерпимо. Полетіли, Куйовдику, бо ще нас змусять зуби чистити.

Дивна любов до яблук

Саме тоді берегом ішли дві дівчинки. Одна несла в руці сітку яблук.

— Глянь, Куйовдику, яблука! — прошепотів Млявик.

— Ага, кисло-солодкі!

Від хвилювання Куйовдик ще дужче став куйовдити чуба й гукнув дівчинку:

— Гей, кудлатику! Нам, нам яблук!

Самі ви кудлатики! — презирливо одказала дівчинка. Їй, звичайно, не сподобалось, що її назвали кудлатиком. Дівчинка аж почервоніла від образи за свою зачіску. У неї були розпущені по плечах довгі світлі коси.

Дівчатка скрива, однак з цікавістю подивилися на величезну бляшанку, на дивних хлопців і гордо пішли собі далі.

— У нас дівчатка завжди кудлаті,— пояснив Грицик.

— І дуже добре,— зауважив Млявик.— А ось ти негарний, нечубатий зовсім. Тобі не можна давати яблук

Тепер уже Грицик образився:

— Це чому? У нас усі хлопчики так ходять. Хіба я винен? Та інопланетяни не слухали Грицика. Вони сумними очима
проводжали сітку з яблуками.

Кудлатеня з Грицикового наплічника

— Наша планета Кудлатиків — найкраща,— зітхнувши, сказав Млявик. — Там нічого не змушують робити. І там скільки хочеш яблук. Летимо додому, Куйовдику.

Інопланетяни рушили до свого корабля.

— Ге-ей, куди ви? — захвилювався Грицик.

Він відчув, що зараз може вирішитись його доля. Ці кумедні чубатики живуть там, де нічого не треба робити? Отже, вони живуть на планеті Грицикової мрії!

— Візьміть мене! — загукав він.— Мені тут дуже погано!

— Тобі до нас не можна,— відповів Куйовдик.

— Чому?

Грицик мало не заплакав. Якщо кудлатики його не візьмуть, завтра знову доведеться йти до школи. А йому страшенно не хочеться вчитись!

— У тебе чуб короткий,— пояснив Куйовдик.

— Ну то и що? — здивувався Грицик.— Візьміть мене, хлопці! Ну, будь ласка.

— Куйовдику, може, візьмемо його? — запропонував Млявик.— Чуб у нього закороткий, але ж він теж ледачий.

Після цих слів із Грицикового наплічника, що лежав на піску, вискочила маленька двійка.

— Грицику, я з тобою! — пропищала вона.

Грицик спершу й не помітив її. Тільки почув, що хтось тоненько пищить: «Два плюс два — шість, п’ять плюс п’ять — дванадцять, десять плюс десять — сто!»

Пропищавши це, двійка підстрибнула і перетворилась у маленьку кудлату дівчинку в білому платтячку з намальованими на ньому двійками.

— А ти хто? — здивувався Грицик.

Ніколи в житті він не бачив цієї дівчинки!

Дівчинка здерлась йому на руки і прошепотіла на вухо:

— Я твоя оцінка. Тільки ти не кажи про це нікому, гаразд? Грицик відразу збагнув, яка це оцінка. Двійок у дівчинки
на платті було, мабуть, стільки, скільки одержав їх Грицик за все своє шкільне життя.
Космонавти чомусь зраділи дівчинці.

— У тебе кудлатеня є? — ласкаво сказав Млявик.— Тоді швидше до корабля!

— Я не хочу з нею летіти,— сказав Грицик. Він одчепив од себе дівчинку и видерся в корабель.— Навіщо вона мені здалася?

— Негоже кудлатеня кидати! — суворо мовив Млявик.— Або забирай із собою, або злазь.

Грицик стенув плечима. «Дивні якісь хлопці,— подумав він,— дівчисьок захищають».

— Гаразд уже, візьму,— сказав він.— Шкода хіба?

Куйовдик подав Двійці руку й обережно підняв на борт корабля. Дівчинка весело підморгнула Грицику, але він від неї відвернувся.

— Ти мені, Грицику, подобаєшся,— прошепотіла дівчинка Двійка,— ти ледачий, навчаєшся погано, молодець. Я з тобою не розлучусь! — І Двійка полізла цілуватись.

— Та одчепись ти! — Грицик одіпхнув її од себе.

Прощай земле! Прощай школо!

Кришка корабля опустилась, і всі опинились у цілковитій темряві. Лише на борту блимала червона трикутна кнопка.
«Мабуть, ці кудлатики в темряві бачать»,— подумав Грицик і враз дістав ліктем по лобі.

— Ви не бачите хіба, що я тут сиджу?

— Звісно, не бачу,— сказав Куйовдик.— А ти хіба бачиш у темряві?

Я також не бачу,— зізнався Грицик.— Чому ви вікна не зробили?

— Чого не зробили?

— Ну, такої дірки з шибкою. Вікном зветься.

Грицик мав на увазі ілюмінатори. Але кудлатики все одно не зрозуміли б.

— А корабель не ми зробили. Він до нас сам прилетів.

— Звідки?

— Не знаю,— відповів Куйовдик.

— А чому до вас прилетів?

— Не знаємо, — відповів Млявик і поважно додав: — Мабуть, тому, що ми гарні.

— А як же він прилетів? — не вгавав Грицик.— Сам, чи що, без космонавтів?

— Слухай, недокудлатику! Ми не хочемо про це розказувати. Нам соромно,— сказав Млявик.

— Чому?

— Куйовдику, давай висадимо його? — розсердився Млявик.

— Я мовчу, мовчу! — перелякався Грицик.

Запанувала тиша.

— Червона кнопко! Слухай мій наказ! Летимо на планету Кудлатиків! — скомандував Млявик.

Трикутна кнопка блимнула востаннє і згасла. Грицик ураз відчув, що корабель шугонув у небо.

Грицик був гордий. Він — у космосі. І ніяких не відчуває перевантажень. Усе, виявляється, дуже просто! І ніякої матема¬тики не потрібно, і ніякої, як її… фізики!

— А довго нам летіти? — запитав Грицик.

Та у відповідь почув похропування.
«От диваки! — подумав Грицик.— Космос, а вони сплять».
Йому дуже кортіло побачити зірки. Але як? У кораблі жодної щілинки. Грицик намацав стіну і постукав по ній кулаком. Але стуку не почув: борт корабля був твердий, як сталь, і беззвучний, як поролон.

Грицик спробував устати, але боляче вдарився об стелю. Плюхнувшись назад у крісло, він заплющив очі.
«Нудним цей корабель. Темно, навіть приладів не видно. А кудлатики, виявляється, соні. Двійка також, мабуть, спить. Якщо вона буде такою тихонею, то ще нічого»,— думав Грицик, засинаючи.

Здрастуй яблучна плането!

Коли Грицик прокинувся, кнопка знову блимала. Однак кудлатики і Двійка спали.

— Куйовдику, Млявику! — загукав Грицик.— Кнопка ваша засвітилась!

— Це ми вже прилетіли,— прокинувся Куйовдик.

Він натис на кнопку, кришка корабля піднялась, і Грицик замружився од сліпучого зеленкуватого світла. Млявик також підвів голову.

— Що сталось? Це наша планета? — стривожився він,— Куйовдику, навіщо ти відчинив корабель? Я не виспався.

— Бо прилетіли.

— Ну то й що? Хоч і прилетіли. Іншого разу мене запитуй, мій чуб довший за твій.

— Зате мій кудлатіший,— з гордістю мовив Куйовдик і знову покуйовдив чуба.

Грицик не розумів, чому кудлатики весь час говорять про чуб, як про щось важливе.

— Щось швидко ми прилетіли,— сказав він.— Ваша планета випадково не Місяць?

— Ніякий це не Місяць,— похмуро пробурчав Млявик. Він не виспався.— Це наша планета Кудлатиків. А летіли ми рівно рік.

— Як? — вигукнув Грицик.— Отже, мені другий рік в одному класі сидіти?

— Сиди, якщо хочеш,— дозволив Млявик.

Кудлатики вистрибнули з корабля.

Грицикові також хотілося вилізти, але він боявся. За кудлатиками хотіла вистрибнути й дівчинка, та Грицик втримав її за ногу.

— Ти куди? — нагримав він.— Сиди тут!

— Не хочу!

— Сиди! — Грицик показав їй кулака.

Рідна планета залишилась десь дуже далеко. Невідомий, можливо, небезпечний світ був довкола. Але з Двійкою Грицик почував себе спокійніше. Все-таки вона теж з Землі.
Грицик обережно визирнув.

У небі, низько над обрієм, стояло зелене, осяйне, схоже на ялинкову іграшку, сонце — на планеті Кудлатиків був, мабуть, вечір. Обрій не рівний, як на Землі, а напівкруглий, отже, планета маленька. Скрізь росли дерева. На них висіли величезні, наче намальовані, яблука — червоні, жовті, зелені, такі ж запашні, як і всі яблука на світі.

«Ох, ми й-заживемо! — радісно подумав Грицик.-— Я дуже люблю яблука».
Куйовдик і Млявик одразу кинулися зривати й жадібно їсти червоні яблука. Невдовзі навколо корабля зібрались мешканці планети, кудлатики. Їх було багато.

Грицик присів, щоб його не побачили.

— Сиди тут! — засичав він на Двійку.— Може, вони нас битимуть.

— Я боюсь! — заскімлила Двійка й забубоніла: — Два плюс два — шість, п’ять плюс п’ять — дванадцять, десять плюс десять — сто!

Дівчинка знову перетворилась в оцінку і залізла Грицикові в кишеню.

«Дива! Мені б отак!» — позаздрив їй Грицик.

Він засунув руку в кишеню і намацав там Двійку. Вона була жорсткою, як дротина.

— Куйовдику, Млявику, ледачий вечір! — гукали довкола корабля.

— Ледачий,— відповідали космонавти.— Як поживаєте?

— Ледаче поживаємо, добре. Знову кудись збираєтесь?

— Яблука завантажимо й полетимо.

— І не ліньки вам отак?

— Нам ходити ліньки, а літати краще. Коли летиш, нічого робити не треба. Лети собі і спи. І час спливає непомітно.

— А у нас час тягнеться так довго! — поскаржився хтось.

— Спати і удома можна,— зауважив інший.

— Коли вдома спиш, вдома й прокидаєшся,— заперечив Млявик.— А ми спимо в кораблі, а прокидаємось на різних планетах. Це все-таки цікавіше.

— Щось нового бачили?

Грицик нашорошився. Що вони скажуть про його Землю?

— Нового? Прокинулися на одній великій планеті. Живуть там кудлатики і недокудлатики. Їх, бідолашних, змушують навчатись, умиватись, чистити зуби волохатою паличкою.

— Жахливо! Жахливо! Жахливо! — вигукували мешканці.

— Погана планета, там не люблять лінуватися,— вів далі Млявик.— Але одного ледаря ми зустріли.

— Йому так погано жилось,— додав Куйовдик,— що ми його пожаліли і взяли з собою. Гей, ледарю, виходь!

Народ Кудлатий

Грицик зрозумів, що ховатися марно. Він з острахом визирнув із корабля.

— Вилазь! Вилазь! — загукали всі.— Ми ледарям завжди раді!

На Грицика дивились десятки кудлатиків, Усі вони були схожі один на одного, як брати,— чубаті, кудлаті, неохайні. Всі в зелених пожмаканих шортах. Тільки волосся в усіх було різне: синє, зелене, червоне, бузкове. Рудих і білих, як Куйовдик і Млявик, було мало. Чорного ж чуба, як у Грицика, не було ні в кого. І ще: всі кудлатики були одного віку — приблизно як земні дванадцятирічні хлопчики.
Робити нічого, довелось виходити з корабля.

— Недокудлатик,— розчаровано загули жителі планети.— Краще б кудлатика привезли!

— Зате у нас нема такого чорночубого,— виправдовувався Млявик.— Гей, Куйовдику, полетіли!

— Гайда,— згодився Куйовдик, куйовдячи волосся,— нудно тут.

Космонавти повернулись у корабель, і незабаром він зник у небі.

Знайомство з Кудлатарем

Грицик залишився сам на сам з неземними істотами. Млявик і Куйовдик також неземні, але вони вже знайомі, можна сказати, свої хлопці. Грицикові було незатишно під поглядами кудлатиків. Йому здавалося, що вони й дивляться неприязно, і мовчать якось загадково.

— Кудлатар іде, генеральний! — гукнув хтось із натовпу.

Грицик озирнувся і побачив ще одного кудлатика. Той був трохи вищий за інших, але такий самий брудний, як усі. Чуб мав рожевий, мабуть, рідкісний у кудлатиків. Він діставав аж до землі. Тому під час ходіння Кудлатареві доводилося підстрибувати, аби не наступити на нього.

— Я найостанніший? — спитав він.— Гаразд. Чого зібралися? А це хто такий? — показав він на Грицика.

— Це Куйовдик і Млявик привезли,— пояснив синьочубий кудлатик.— А ми стоїмо и дивимось на нього.

— Ти хто? — суворо запитав Кудлатар Грицика.

— Я з Землі прилетів. З міста Тарабукина.

— З якої землі? У нас також є земля. Ось,— генеральний кудлатик притупнув ногою.— З неї все росте. Ти теж із землі виріс?
Грицик усміхнувся. Він знав, що діти не ростуть із землі, народжуються у пологових будинках.

— Наша планета так називається — Земля,— пояснив він.— Нам у школі казали.

— Ясно-неясно. А чому в тебе чуб такий короткий? Ще й чорний? — Кудлатар помацав Грицикового чуба.— Він що, не росте? Будеш у нас Чорнишем.

— У мене був довгий, але змусили постригтись.

— Ну й даремно постригся,— Кудлатар поволі обійшов Грицика.— У нас на планеті той найзначніший, у кого чуб найдовший. Бачиш, який у мене? — Кудлатар розкинув по плечах рожевого чуба.— Я найзначніший. А в кого чуб короткий — той найнезначніший. Ти — найнезначніший. Тому їстимеш кислі яблука. Такий у нас закон. Доти їстимеш кислі, доки в тебе чуб, Чорнишу, не виросте.

— Я не Чорниш, мене Грициком звати.

Кудлатар задумливо подивився на нього. Обличчя в Грицика не таке, як у кудлатиків. Чисте, з ясними зеленими очима. Ніс маленький, несерйозний якийсь. Шкільний чубчик наїжився на лобі.

— Ні, тобі більше Чорниш личить,— вирішив Кудлатар.— Залишайся Чорнишем.

З якого дива? Хіба він кіт чи собака? Це їм такі клички дають. А Грицикові власне ім’я подобалось. Однак сперечатися з генеральним кудлатиком першого ж дня Грицик не наважився. А те, що сказав Кудлатар про кислі яблука, Грицик пропустив повз вуха.

— А ви що, самі яблука їсте? — запитав він.

— Звичайно,— відповів Кудлатар. — У нас самі яблука ростуть.

«Чудово — зрадів Грицик.— Наїмся досхочу!»

Небажане кудлатеня

Яблука росли просто над головою. Тільки-но Грицик намірився зірвати одне, як відчув: у нього в кишені щось заворушилося. З неї вистрибнула Двійка і, швидко прошепотівши своє двієчне заклинання, перетворилась у маленьку кудлату дівчинку. Вона спритно здерлась Грицикові на плече й стала з цікавістю роздивлятись кудлатиків.

— Дивіться, у нього кудлатеня! — вигукнув хтось.— Яке гарненьке!

Усі довкола заусміхались і повеселішали.

— Це в тебе звідки? — спитав Кудлатар.

— Це… Воно зі мною прилетіло,— відповів Грицик.— Його ваші космонавти покликали.

— Чому ти одразу не сказав, що в тебе кудлатеня? — закричав синьочубий кудлатик.— Кудлатарю, йому ж давно спати час — зелене сонце заходить! Кудлатенята вже давно відпочивають!

— Справді,— підтвердив Кудлатар.— І нам час відпочивати.

Зелене сонце зайшло на сході, але темніше не стало, бо з заходу вже сходило голубе світило. Грицик дивився то на схід, то на захід і дивувався. Ніколи не думав, що таке можливо — два сонця!

Кудлатики заквапилися.

— Спати час!

— Ой, так відпочивати хочеться! — заговорили довкола.

Як Грицик потрапив у ящик

Кудлатики почали голосно позіхати й поволеньки розходитись. Тільки синьочубий стояв і дивився на Грицика з Двійкою.

— Гей, Сплюх! — гукнув його Кудлатар.— Гей, Ліжечко, Ліжечко, стій! — зупинив іншого.— Принесіть будинок для Чорниша.

Сплюх з червоночубим Ліжечком пішли поміж деревами й незабаром повернулися з великим ящиком. У таких, стільки трохи менших, у тарабукинські магазини привозили апельсини. Крекчучи, кудлатики поставили ящик перед Грициком.

— Хіба це будинок? — обурився Грицик.— Це ж ящик!

— Так, ящик. Ми всі живемо в таких.— Кудлатар кивнув убік. Глянувши туди, Грицик побачив криву вулицю з ящиків, що стояли один навпроти одного.

— У вас хіба справжніх будинків немає? — запитав Грицик.

— Справжні будинки? — здивувався Кудлатар.— Вони у нас не ростуть.

— А ящики ростуть?

— Ящики ростуть.

— Оце дивина! — засміявся Грицик.— Ящики у них ростуть!

— Перестань сміятися,— суворо мовив Кудлатар і протяжно позіхнув.— Залазь швидше в будинок, бо крихітка не виспиться.

— Не хочу я туди лізти,— образився Грицик.

— Ах ти, ледащо кудлате! – розсердився Кудлатар.— Ти про крихітку подумай! Крихітка спати хоче!

Кудлатики втрьох заштовхали Грицика в ящик. Услід обережно опустили Двійку. Відчуваючи ласкаве ставлення до себе, дівчинка запишалася і навіть не глянула на Грицика, ніби й знати його не знала.
Кудлатики відтягли ящик з Грициком до інших таких самих «будинків» і побажали йому «ледачої ночі».
— Гей, а яблука! — гукнув услід Грицик.— Я ж бо їсти хочу! — Твій ящик під кислою яблунею,— не озираючись, відповів Куллатар.— Їж скільки хочеш!

Двійка виявляє характер

Грицик простяг руку й зірвав велике зелене яблуко.

— А мені? — вимогливо озвалась Двійка

— А тобі треба було в зошиті залишатись.

— Сам узяв мене сюди і сам ображаєш! — заскиглила Двійка.

— Узяв; узяв!.. Якби я тебе не взяв, то й сам би сюди не прилетів. На ось, їж.

Грицик тицьнув яблуко Двійці, собі зірвав інше і відкусив.

— Фе, кислятина! — скривився він.

Яблука справді були дуже несмачні. Але довелось їсти, щоб угамувати голод. Двійка ж відразу відкинула своє яблуко і примхливо заскиглила:

— Не хочу їсти! Не буду спати! Хочу кіно по телевізору! — І вона тупнула ногою.

— Де я тобі телевізора візьму? — здивувався Грицик.— Я б і сам кіно подивився.

Купи телевізор, купи! не вгавала Двійка.

— Годі тобі! — гримнув на неї Грицик

— Тобі годі!

Я тебе в куток поставлю! — пригрозив Грицик.

— Я сама поставлюсь!

Двійка стукнула Грицика кулачком і всілась у куток ящика, підібгавши під себе колінця. Так вона і заснула.

Краса й край

Спати так спати. Правда, щосили світить сонце, але воно не заважає Грицикові. Адже в них у Тарабукині влітку також білі ночі. Він ліг на дно ящика і довго крутився, бо лежати на голих дошках було незручно. Нарешті заплющив очі. І перелякався: раптом усе це сниться йому? Раптом він прокинеться, а чудесної планети, на якій но потрібно навчатись, і сліду немає?

Грицик устав, виглянув з ящика й уважно роздивився. Якщо це сон, то треба все гарненько запам’ятати, щоб потім розповісти хлопцям. Не щоночі сняться такі казкові сни.

Голубе сонце повільно котилось небом. Тихо шелестіло листя на яблунях. Щебетали пташки, схожі на живі яблучка,— з рожевими щічками, зеленими груднями, жовтими кудлатими хвостиками. Вдалині мріло синє озеро. І скрізь — яблуні, яблуні.

Не планета, а сад! Тільки криві ряди ящиків виглядали в цьому саду непривабливо й безглуздо. Кудлатики ставили їх як приидеться — криво й косо. Деякі ящики стояли в проходах, їх по сто разів на день обминали.

«Цікаво, як у них ящики ростуть? — подумав Грицик»— Треба буде насіння взяти — в Тарабукииі посадити. Якщо, звичайно, я захочу на Землю повернутись,— адже там навчатись треба. Як добре! Завтра у мене розпочнеться щасливе, ледаче життя!»

З цією думкою Грицик і заснув.

Балакучий Кукурічок

Схід зеленого сонця, яке приходило на зміну голубому, означав у кудлатиків ранок. Саме тоді Грицика розбудив півень. Він зовсім по-земному горлав: «Ку-ку-рі-ку!»

«Все-таки приснилося»,— засмутився Грицик і розплющив очі.

Він, як і досі, лежав у ящику. В кутку, згорнувшись калачиком, посопувала Двійка. А на краю ящика сидів червоний півень, з зеленим кудлатим хвостом і, схиливши голову набік, зацікавлено розглядав Грицика.

— Ти нащо люд будиш? — сердито спитав Грицик.

— Який люд? — переступив з ноги на ногу півень.

— Який, який… Такий,— невдоволено пробурчав заспаний Г рицик.

— Виходить, ти ЛЮД?

— Сам ти люд. Людина я.

— Спи, будь ласка, людино, мені не шкода,— дозволив півень і знову загорлав: — Ку-ку-рі-ку!

— Як же я спатиму, коли ти горлаєш?

— А як мені хочеться?!

— Чи ба, йому хочеться! І взагалі… звідкіля ти взявся?

— Я не взявся. Де ти взявся. А я завжди тут жив. Знаєш, хто я? Півень, єдиний на планеті. Мене звати Кукурічок. Я роблю
все, що хочу. Хочу — горлаю. Хочу — мовчу. Хочу — стрибаю. Правильно я живу?

— Мабуть, правильно,— одказав Грицик, згадавши, що в школі він страх як не любив дисципліну. А мені їсти хочеться. Ти, Кукурічку, що їси?

— Яблуневе насіння.

Грицик зітхнув і зірвав з гілки двоє яблук. Йому не хотілось їх їсти. Такі вже кислі та терпкі! Швидше б на солодкі перейти! Грицик поторкав себе за чуба. За ніч він ніскільки не підріс,

— Така чудова планета, а їдять самі яблука,— пробурчав він.— Невже більше нічого немає?

— Трава є, кукуріку.

— Траву я не їм. Я не корова і не коза.

— Квіти покуштуй.

— Квіти теж не їм.

— Ящики ростуть. Хочеш ящиків?

— Вони ж, дерев’яні! — розсердився Грицик.- Слухай, Кукурічку, а із чого вони ростуть?

— Із землі. Багаато росте.

— Ось тебе б, Кукурічку, з їсти,—сказав голодний Грицик, але півень не злякався.

— Я ні тебе, ні кудлатиків не боюсь. Ви ж ледачі… Ну гаразд, спи, людино. Я в іншому місці поспіваю. Так вранці кортить погорланити.

Перестрибуючи з ящика на ящик, півень зник. Незабаром його пісня долинала вже здалеку.

Грицик над силу жував яблука.

«Подумаєш, чуб короткий,— сердився він на кудлатиків.— Через таку дрібницю годувати людину кислятиною!»
По небу знову котилося зелене сонечко. Було дуже спекотно, і Грицикові довелося роздягнутися до плавок. А кудлатикам ніякі костюми не потрібні — двоє сонць на них працюють: ні темряви, ні холодів. Поталанило їм!
Грицик улігся знову. Чого б то вставати в таку рань, якщо в школу не треба.

Кудлатарій для пустощів

Тільки-но він задрімав, як іззовні долинув якийсь дивний писк. Грицик визирнув з ящика и від здивування роззявив рота: суцільним потоком, як на роботу, йшли кудлатики і вели за руки крихітних істот. Крихітки були дуже схожі на великих кудлатиків — такі ж неохайні і кудлаті.

Кожен кудлатик вів щонайменше двох манюсіньких кудлатеият. Усі рухалися в один бік. Малюки пронизливо верещали. Деякі з ревом просилися на руки. Кудлатики вдовольняли їхнє прохання. На руках малюки переставали плакати, сміючися щипали кудлатиків за щоки, хапали за носи, смикали за волосся, ховалися в ньому й гукали звідти: «Ку-ку, ку-ку». А ті все терпіли!

— Гей, кудлатики, ви куди? — спитав Грицик.

— Ледачий ранок,— відповіли йому.— Ось крихіток у кудлатарій ведемо пустувати. Ти чому свою не ведеш?

— А хіба можна? — пожвавішав Грицик, якому хотілося позбутися Двійки.

Якийсь кудлатик з червоним волоссям зупинився і став пояснювати:

— Не можна, а треба. З нами, ледарями, крихіткам нудно. До того ж вони заважають нам лінитися.

Цей кудлатик вів у кудлатарій чотирьох кудлатенят. Двоє дерлись по його ногах, а інші висіли на руках. Червоночубий так і пішов з ними далі, ледве рухаючись і погойдуючись із боку на бік.

— Чудово! — зрадів Грицик.— А то клопотів з нею!

Він розбудив Двійку й грубо виштовхав її з ящика. Двійка впала і заскиглила.

—Гей, недокудлатику! — залунало звідусіль.— Ти як зі своїм кудлатеням поводишся?

— З нею можна,— одказав Грицик.

Двійка відчула захист і почала скаржитись па Грицика:

— Він завжди, завжди мене ображає! Він грубий, невихований!

— Бідолашний малюк! — жаліли її кудлатики.

— У вас, на неледачій Землі, всі так з малюками поводяться?

— Усі! Там усі маленьких б’ють! — розбалакалась Двійка.

— Не бреши! — строго сказав Грицик. Він узяв Двійку під пахву і заспішив слідом за всіма.

«Знали б кудлатики, що це за штучка, не сварилися б,— думав Грицик.— Кара та й годі. Мені й у школі, і вдома завжди через неї перепадало. Чого вона причепилась до мене? На другий рік через неї залишусь».

Кудлатарій виявився ділянкою саду, відгородженою порожніми ящиками. Трава тут росла зелена-зелена, а величезні яблуні мали таке густе листя, іцо яблука визирали крізь нього червонимц цяточками.

У проході між ящиками стояв черговий кудлатик з яскраво- зеленим волоссям. У нього на голові, як бантик, сиділа червоно- жовто-зелена пташка. Мабуть, вона переплутала його з деревом.

Кудлатик пропускав малюків і затримував великих, які хотіли пройти і подивитись, чим займатимуться їхні крихітки.

Двійка раптом закомизилась. Вона, мабуть, забоялася моторних кудлатенят. Вони и справді були набагато жвавіші від земних діток. Двійка злякано тулилась до Грицика.

— Гей, нове кудлатенятко, проходь, не бійся! — гукнув кудлатик з пташкою на голові.
Він усміхнувся і подав Двійці руку. Але та ще дужче притулилась до Грицика і з острахом дивилась, як бісяться кудлатенята.

Грицик також бачив, що коїться за ящиками, і був у захваті. Малюки стояли на головах! Ходили колесом! Катались одне на одному! Билися!

При цьому всі голосно кричали й плакали.
Правда, були серед кудлатенят і спокійніші. Одні збирали квіти, інші, сидячи збоку, ворушили вухами.

— Оце справжнє життя! — не стримався Грицик і підштовхнув Двійку.— Ану, гайда туди!

— Хочу додому! — заревіла раптом Двійка.— Ходімо додому, Грицику!

Черговий кудлатик почав лагідно вмовляти її:

— Ну чого ти злякалось, кудлатеня? Тобі тут буде добре. Роби, що хочеш. їж, коли заманеться. Тут у нас найчервоніші і найсолодші яблука.

— Іди, іди,— підштовхнув її Грицик.— Над нашим ящиком кислі яблука.

Йому так хотілось якнайшвидше спекатись Двійки!

— А мені можна пустувати? — запитала Двійка.

— Усе можна! — нетерпляче відповів Грицик, повернувся й побіг.

Грицик порушує закон

Нарешті повна свобода!

Ура – а – а- загорлав Грицик.

Він пострибав на одній нозі, потім беркицьнувся тричі через голову, загавкав и занявкав. І ніхто не робив йому зауважень. А в Тарабукині відразу б: ти такий, ти сякий.

Тим часом майже всі кудлатики розбрелися хто куди. Ніхто не звертав на Грицика уваги. Він роззирнувся, підстрибнув і зірвав яблуко. Не зелене, а червоне. Не кисле, а солодке.

«Яка смакота,— думав він, уминаючи його.— Диваки кудлатики. Чому вони не дозволяють їсти червоні яблука? Адже їх так багато, усім вистачить».

Потім він зірвав ще одне яблуко, потім ще, поки наївся.

«Куди б піти вільній людині?» — подумав Грицик.

Він дуже любив кіно. Один і той самий фільм міг дивитися десять разів підряд. Але в Тарабукині для кіно занадто мало часу — один вихідний. Та інколи з уроків втечеш. Отож передусім Грицик вирішив сходити в кіно. Відвести душу. Подивитися десять, а якщо фільм цікавий, то й двадцять разів підряд. Але раптом він засумнівався: чи є у кудлатиків кіно? Невже немає?

Грицик не уявляв собі життя без цього великого дива.

Назустріч ішов жовточубий кудлатик, мугикаючи щось під носа.

— Товаришу кудлатик,— ввічливо звернувся до нього Грицик.—”Де у вас кінотеатр?

— Ледачий день,— відповів кудлатик.

— Ледачий,— погодився Грицик.— Де у вас тут кіно?

— Хто це такий — кіно? — здивувався кудлатик.— У нас такого немає.

— От дивак! — засміявся Грицик.— Кіно — це пе хто, а що Це де багато людей сидять…

— Яких людей? — знову не зрозумів кудлатик.

— От іще! — розсердився Грицик.— Це де кудлатики сидять і дивляться на екран. А на екрані все рухається, рухається.. Розумієш?

— Так би відразу й казав,— мовив кудлатик.— Тобі, Чорнишу, вниз треба, до озера.

— Дякую,— сказав Грицик і додав: — Мене, між іншим, Грициком звати.

— Байдуже,— стенув плечима кудлатик і попростував далі

Оце так кіно!

Грицик побачив голубе-голубе озеро. Таким буває у Тарабукині березневе небо. У воді смарагдовою кулею відбивалось зелене сонце. Плюскалась риба. Деякі рибини показували з води величезні голови й дивилися на берег. На березі стояв фіолетовочубий кудлатик і жував травинку.

— Гей, фіолетовий, хто там плаває? — спитав Грицик.

— Це, Чорнишу, щурасі.

— Мене звати Грициком,— насупився Грицик.

— Байдуже,— мовив кудлатик.— Кудлатар тебе Чорнишем назвав, значить, ти і є Чорниш. Кудлатар у нас головний, ми його слухаємось.

Грицик махнув рукою й подався далі.

На березі, підстеливши під себе власне волосся, сиділо багато кудлатиків. Усі вони дивились, як у воді плавають різних розмірів щурасі. Грицик зрозумів, що це і є кіно. Кудлатики сиділи і… плювали в воду. Їм було цікаво, хто далі доплюне. Грицик подумав:

«Ну, зараз я їм покажу клас». Він розштовхав кудлатиків, підійшов до води і також плюнув.

Навколо засміялись.

— Ти спершу чуба відрости! — загукали кудлатики.— Поки не відростиш, нічого не вийде.

— Дуже мені треба,— образився Грицик і подався до іншої групи кудлатиків.

Ці сиділи тихі, сумирні. В руках вони тримали лозини, кінці яких були занурені в воду. Задумливі кудлатики сподобались Грицикові більше. Вони дуже нагадували тарабукинських рибалок.

— Ви що тут робите? — голосно запитав Грицик.

— Тихше! — зацитькали на нього.— Ми щурасів ловимо, а ти розполохуєш!

— Ну що, клює? — пошепки спитав Грицик.

Кудлатик, який сидів до нього найближче, відмахнувся:

— Не заважай, Чорнишу!

— Сам ти Чорниш! — розсердився Грицик.

— Я не Чорниш, я Ліжечко,— сказав кудлатик і підняв вудлище.

Грицик побачив, що на ньому немає ні волосіні, ні гачка — нічого. Він зареготав так, що всі подивилися на нього як на ненормального.

— То ви ловите самою лозиною? Та над вами всі щурасі зо сміху боки рвуть! Волосінь потрібна і гачок!

Грицик довго сміявся. А кудлатики лишалися серйозні й далі Собі тримали над водою криві вудлища.

— Де ж ми візьмемо тієї волосіні й гачків? — буркнув Ліжечко.— Вони у нас не ростуть.

— Звісно, не ростуть! — Грицик витер сльози, що бігли од сміху, а тоді задумався: де взяти гачок? Ех, треба було наплічник захопити! Там, крім непотрібних підручників і зошитів, була всяка всячина: дріт, шматок ізоляційної стрічки, болтики, резинка для рогатки, мотузок. А головне — в наплічнику й волосінь знайшлася б, і гачок. Грицик любив рибалити. Таке багатство забув він на березі Вишерки! Добре, хоч складаний ножик у кишені.

Дещо про корисність двійки

Раптом Грицика осяяло. Він згадав, як Двійка, злякавшись, перетворювалась у дротяну закарлючку і ховалась до нього в кишеню. Це ж готовий гачок!

Грицик зірвався з місця й побіг у кудлатарій.

Двійка гралася з безволосим кудлатеням. Воно від неї тікало, а вона доганяла й знову смикала.

Грицик свиснув. Двійка добре знала цей свист. Так Грицик кликав у Тарабукині собак, усіх своїх приятелів, а також лякав котів. Собаки прибігали, коти кидались навтьоки, а приятелі — коли як. Двійка прибігла відразу. Все-таки Грицик її господар. По життєрадісному вигляду Двійки Грицик зрозумів, що вона не давала себе скривдити.

— Грицику, тут так весело! Ці кудлатики такі розумники! Вони не знають ніяких правил з письма, а лічити навіть неправиль­но не вміють!

— Гаразд, гаразд, потім розкажеш! Хутко за мною!

Грицик помчав до озера. Двійка — за ним. Та коли він озирнувся, то побачив, що вона тікає назад — до кудлатарію. Хоч Грицик і господар, але в кудлатарії цікавіше, ніж з ним.
Грицик догнав її, схопив за комір і потягнув за собою.

— Два плюс два — шість, п’ять плюс п’ять — дванадцять, десять плюс десять — сто! — перелякано пробубоніла Двійка і перетворилась у маленьку дротяну цифру.

Грицик цього і хотів. Він затиснув оцінку в кулаці й побіг до рибалок.

На березі Грицик забрав у Ліжечка вудлище, причепив до нього Двійку й опустив у воду. Щурасі мовби чекали цього. Один з них, найспритніший, відразу заковтнув Двійку. Грицик підсік. Що-що, а рибу ловити він умів.

Грицик витягнув на берег великого щурася, схожого плямистими боками на щуку, а круглою формою — на карася.

— Бара-бара! — радісно застрибали кудлатики.— Ми щурася спіймали!

По реакції кудлатиків Грицик зрозумів, що «бара-бара» — це щось на зразок земного «ура». Він палицею розтулив щурасеві зуби і витягнув із його пащі Двійку. А тій нічого й не сталося. Двійка вона і є Двійка — дивовижно живуча істота. Їй дуже сподобалось нове заняття. Вона, швидко перетворилась у дівчинку, застрибала разом з кудлатиками.

— Ми щурася спіймали! Бара-бара!

— Слава довгому волоссю!

— Хай живе кудлатість!

Кудлатики навіть не дивились на Грицика, ніби він був ні при чому.
Двоє кудлатиків схопили щурася за хвіст і потягли до себе.

— Ми щурася спіймали!

Грицик обурився.

— Бара-ра, бара-ра! — перекривив він кудлатиків.— Хто це ми? Хто ми? Мій щурась! Ледарі нещасні!

— А в тебе зате чуб короткий,— сказав червоночубий Ліжечко.

— Подумаєш! Відійди од щурася!

— А ти зате кислі яблука їси,— сказав кудлатик по імені Лежень.

— А я зате юшку їстиму! — одповів Грицик і показав кудлатикам язика.

Кудлатики замовкли. їм також схотілося юшки, хоч вони й не знали, що це таке.
А ловко ти його спіймав! — уже доброзичливо сказав Ліжечко.

— Це не він! Не він спіймав! — вибігла наперед Двійка.

— Це я спіймала щурася!

Але її не слухали.

— Ти сам придумав? — запитав Лежень.

— Сам, сам,— гордо відповів Грицик.— Ні в кого не списував.

— Зовсім і не сам! Зовсім! — хвилювалася Двійка і раптом накинулась на Грицика:— Ти другорічник, ледащо! Все, все про тебе розкажу!

Грицик почервонів. Можна сказати, вперше в житті він виявив кмітливість, а ця шкідниця все псує!
Ліжечко повернувся до Двійки:

— Ми і так знаємо, що він гарний ледар. Молодець, Чорнишу!

— Молодець, гарний ледар! — підтримали кудлатики.

— Що, наябедничала? — зловтішно спитав Грицик. А кудлатикам сказав: — Хочете, я позичу вам гачок? Самі ловитимете щурасів. Риболовля у вас добряча!

— І нічого мене позичати! — верещала Двійка і тупотіла ноженятами.— Я сама можу позичитись!

щурасів хотіли всі, а Двійка була одна. Тому на березі засперечалися. Кудлатики почали поводитись не краще кудлатенят у кудлатарії. Ліжечко заревів, коли його хтось штовхнув.

— Тихо! — підніс руку Грицик.— Ставайте в чергу! Ліжечку, не реви. Тримай гачок, перший ловитимеш.

Грицик узяв Двійку на руки і передав Ліжечку.

— Де гачок? — розгублено спитав Ліжечко, дивлячись на дівчинку.

— Ану перетворюйся в оцінку! — наказав їй Грицик.

— Не хочу! Не буду! Попроси багато разів, тоді я подумаю! — нахабно заявила Двійка.

— Будь ласка, стань оцінкою,— попросив Грицик сердитим голосом.

— Не так! Не так! Ти попроси лагідно!

— От іще! Буду я тебе вбалакувати! Не хочеш — не треба,— буркнув Грицик й відійшов.

— Мила Двійко, стань, будь ласка, малесенькою, зовсім маню- сю-сю-сінькою,— лагідно-прелагідно став прохати Ліжечко і чмокнув Двійку в голівку.

Ось як треба просити! — заусміхалась Двійка і швидко замурмотіла заклинання. І от її знову ледве видно. Сама причепилась
до кінця Ліжечкового вудлища. Ліжечко закинув вудлище й одразу витягнув пристойного щурася.

Двійка стрибнула до іншого кудлатика.

Швидко щурасів наловили стільки, що всім юшки вистачило б. А Двійка зовсім не втомилась. Вона поважно походжала поміж кудлатиків. Ті гладили її по кудлатій голівці й примовляли:

— Розумниця наша!

Тільки Грицик з Двійкою не панькався. Не любив він свою погану оцінку.

Прийшов кудлатар і все зіпсував

Звістка про багатий улов швидко облетіла всю планету. Бо планета була маленька, як один великий сад. На озері зібралось усе кудлате населення, крім Кудлатаря, який завжди приходив останній, і Кукурічка, який весь час мандрував. Кудлатики ні про що більше не балакали — тільки про юшку.

Кудлатар майже не ходив. Хіба що у виняткових випадках. Жив він у розкішному ящику. Такі виростали дуже рідко. Ящик був з двома полицями, як у вагоні, і навіть з половиною даху. На даху Кудлатар загоряв, під ним ховався від спеки. На верхній полиці він лежав на правому боці, на нижній — на лівому.

Найбільше Кудлатар любив своє кудлате рожеве волосся. Він боявся, щоб воно не стало у нього коротше і пригладженіше, ніж в інших кудлатиків. Цілими днями він куйовдив волосся. Але, скуйовджене, воно ставало коротше. Тоді Кудлатар знову розпатлував те, що закудлав. Він саме цим і займався, коли до нього в ящик зазирнув кудлатик по імені Кудлань. Кудлатареві було боляче, він плакав.

— Генеральний! — гукнув Кудлань.— Біжімо на озеро!

Не звернувши уваги на Кудлатареві сльози, Кудлань одразу ж гайнув назад. І найкудлатіший зрозумів, що сталося щось дуже цікаве. Він перестав розплутувати волосся, витер сльози й неохоче виліз із ящика.

— Знову кудись іти, знову на щось дивитися, знову щось казати,— невдоволено пробурчав він і неквапно подався до озера, часто підстрибуючи, щоб не наступити на волосся.

Коли Кудлатар дострибав до берега, щурасів там лежало вже на добрячу низку. Найбільший із них був завбільшки з кудлатеня. Кудлатики ледве витягнули його вп’ятьох.

— Я найостанніший? — спитав Кудлатар.— Добре. Чого зібралися?

— Ми щурасів ловили, — відповів за всіх Ліжечко.

— Наловили? Ясно-неясно… — Кудлатар оглянув довгий ряд щурасів, скуйовдив волосся і задумався.— А навіщо наловили?

— Юшкою тебе пригостимо, — озвався Грицик.

— Вам яблук не вистачає? — здивувався Кудлатар.

— Вистачає. Тільки…

— Тільки яблука набридли,— безладно загомоніли кудлатики.

— Ясно-неясно… І як це ви зуміли? Одколи ловите — й нічого не вдавалося вловити, а сьогодні — ось!

— Це недокудлатик Чорниш придумав,— сказав Ліжечко.

— Так у нього ж чуб короткий! — здивувався Кудлатар.

— А до чого тут чуб? — образився Грицик.

— Як до чого? З коротким чубом хіба можна щось придумати? У мене он який довгий, і то я не можу.

— У вас чуб довгий, а розум короткий, — згадав Грицик приказку.

Але Кудлатар нічого не второпав. Він урочисто виголосив:

— За це, Чорнишу, ти переводишся на поліпшене харчування. Можеш теперь їсти жовті, кисло-солодкі яблука.

— Дякую! — зрадів Грицик.— А то від кислих у мене живіт болить.

— Чорнишу, треба казати: ледаче кудлате дякую,— повчав Кудлатар.

— Ледаче кудлате дякую, — повторив Грицик.— Між іншим, мене Грициком звати.

Грицик не хоче бути Чорнишом

Кудлатики вперто не хотіли називати Грицика справжнім іменем. Тоді Грицик не на жарт розсердився. Так лише котів
і собак кличуть. А він усе-таки людина.

— Подобається мені у вас, дуже подобається,— сердито сказав Грицик.— Не подобається тільки, що мене Чорнишем називають. Який я вам Чорниш? — зарепетував він.— Грицик я! Второпали? Грицик

Він навіть тупнув ногою від обурення.

Кудлатики здивовано дивились на нього. Чого він через дрібницю переживає? Чи не все одно, як звати?

— Якщо я вас дратуватиму — вам буде все одно? — гарячкував Грицик.— От візьму і Кудлатаря Ночвами назву — сподобається йому? Мене мама Грициком назвала! Вона мене навіть Грицунчиком звала, ясно вам? Не хочу бути Чорнишем!

Згадавши про маму, Грицик раптом заплакав. Кудлатики геть розгубилися.

— Ну чого ти? — лагідно мовив Кудлатар.— Чого водичку ллєш? Ми ж тебе не ображали.

— До мами хочу,— крізь сльози промовив Грицик.

— Що?

— До мами якоїсь хоче,— пояснив Кудлатар і стенув плечима.

— А хто це — мама? — поцікавився Ліжечко.

— Мама?.. Це просто мама! — одказав Грицик й заревів ще дужче.

Кудлатики ніяково переступали з ноги на ногу.

— Та годі вже,— Кудлатар обережно погладив Грицика по голові.— Ну, будь Грициком, коли так. Мені однаково!

Грицик, пошморгуючи носом, заспокоївся.

— Гаразд, давайте юшку варити,— буркнув він.

— Юшка — це, мабуть, смачно, якщо Чорниш… е-е…, Грицик каже. Тільки як її варити?

Грицик подумав.

— Каструля потрібна. Або відро. Або казан.

Але він уже здогадався, що нічого з його наміру не вийде. Ні каструлі, ні відра, ні казана тут не було. Не росли.

— От я і кажу: даремно ви щурасів наловили,— мовив Кудлатар.— Випустіть.

Кудлатики спохмурніли і за хвости почали стягати рибу в озеро. У воді щурасі одразу оживали, гучно ляскали хвостами й відпливали.

— Коли Грицик виметикує, як зварити юшку без цієї… без каструлі, наловите знову,— сказав найкудлатіший і покрокував до свого ящика заплутувати й розплутувати волосся.

Двійчині каверзи

Пора зеленого сонця закінчувалась. Наставала пора голубого, і кудлатикам та кудлатенятам час було лягати спати.
Двійка, не чекаючи Грицика, подалась до ящика сама. Тільки ящик на колишньому місці не стояв. Двійка була збуджена риболовлею, до того ж розбалувана увагою кудлатиків і вирішила, мабуть, що стала тут найголовнішою. Вона тупнула ніжкою й заверещала:

— Де мій будинок? Хто вкрав? Поверніть будинок!

Із сусіднього ящика визирнув Сплюх.

— Онде ваш ящик! Стоїть під яблунею з жовтими яблуками. Ми з Ліжечком його тільки-но переставили. Навіщо так хвилюватись?

 

— Я сама знаю, як мені хвилюватись! — зарепетувала Двійка й полізла на дерево, під яким стояв їхній ящик.
Двійка не збиралась їсти великі жовті яблука, вона взагалі не потребувала їжі. Вмостившись на гілці, Двійка стала зривати яблука і шпурляти їх у сусідів ящик.

Сплюх терпів. Але коли яблуко влучило в кудлатеня й розбудило його, він не стримався й висунувся з ящика. Висунувся в ту мить, коли Двійка жбурнула нове яблуко. Незграбний Сплюх не встиг відхилитися, воно поцілило йому прямо в лоба.
Двійка так зареготала, що мало не впала з гілки. Сплюх потер гулю й, замість того щоб обуритись, лагідно спитав:

— Нащо ти, кудлатенька, яблуками кидаєшся?

— Хочу й кидаюся! — відповіла Двійка, нітрохи не збентежившись, і знову пожбурила в нього яблуко, але промахнулась.
Кудлатеня, трохи попищавши, знову заснуло.

— Тобі, маленька, спати час,— лагідно вів своєї Сплюх.

— Сам спи! — грубо відповіла Двійка, і ще одне яблуко полетіло в кудлатика.

Сплюх геть знітився перед таким нахабством.

— Мабуть, я ляжу,— промимрив він.— Але й ти, малечо, відпочинь, будь ласка.

Діставши по голові новим яблуком, Сплюх сховався в ящик.

— Злякався, злякався, ха-ха-ха! — хизувалась Двійка.

Вона хотіла пожбурити в Сплюхів ящик ще пару чималеньких яблук, та загледіла Грицика. Якщо Сплюх поскаржиться, їй добряче перепаде!

Двійка скочила з яблуні і вляглась у кутку ящика на Грициковому шкільному костюмі.

Кукурічок співчуває

Грицик попоїв кисло-солодких яблук. Настрій у нього був би гарний, якби не заболів живіт. Грицик заліз у ящик, не звертаючи уваги на Двійку, ліг на живіт і став чекати, коли той перестане боліти.

Мама йому казала, що не можна жити на самих яблуках — це коли Грицик нічого, крім них, не хотів їсти. Виявляється, воно справді так.

— Кукуріку!.. Де тут людина? Де розумна людина? — долинув півнячий голос.

У ящик стрибнув Кукурічок. Він погладив Грицика крилом по голові й сказав:

— Чув, чув, як ти щурасів ловив. Тепер відпочиваєш?

— Відпочинеш тут,— проквилив Грицик.— Живіт болить од ваших яблук.

Це з незвички, людино,— утішив його півень.— Я тобі співчуваю. Ти дихай глибше — повітря у нас дуже цілюще. Інколи я самим повітрям харчуюся.

Грицик почав дихати глибше. Він був вдячний Кукурічкові за співчуття.

— Знаєш, що я тобі скажу? — гомонів далі півень,— Не слухай ти кудлатиків! Їж червоні яблука! Їж — і все!

— Я вже і так їм,— прошепотів Грицик. — Тільки ти нікому!..

Правильно робиш, молодець! — похвалив Кукурічок.— І все одно болить?

Грицик сумно кивнув.

— Нічого, минеться, людино. Все минає,— півень залопотів крильми й загорлав: — Ку-ку-рі-ку!

— Слухай, Кукурічку, а мені нічого не буде, що я їх без дозволу їм?

Півень махнув крилом.

— Не буде, не буде. Це я тобі кажу — великий мандрівник. Кудлатики безглузді, й закон у них безглуздий. Ти бач? Яблук повнісінько, а їсти не можна?

Це заспокоїло Грицика.

— Кукурічку, залишайся у мене назавжди. Живеш бездомний, без господаря. Живи в мене.

Півень подзьобав яблучних зерняток і рішуче відповів:

— Я півень бездомний. Живу, де заманеться, сплю, де хочу.— Він знову подзьобав зерняток.— Інколи зовсім не сплю — подорожую. При голубому сонці все стає таке таємниче, довкола тихо-тихо, а головне — жодного безглуздого кудлатика не видно. Я голубі мандри люблю навіть більше, ніж зелені. Хочеш, я колись тебе в мандрівку візьму?

— Хочу!

— Отож. Навіщо тоді мені твій курятник?

Грицик усміхнувся. Інакше ці ящики й не назвеш.

Дерев’яна витівка

Наступного дня Грицик прокинувся й відразу згадав про юшку. Став думати-гадати, в чому б її зварити. Може, тоді живіт не болітиме.
Прийшли кудлатики кликати його на озеро, але Грицик відмовився. Потім прилетів півень, запросив у мандри. Але Грицик і в мандри не подався.

Його непокоїла одна думка.

— Кукурічку, у вас є щось металеве? — спитав Грицик і показав півневі складаний ножик. — Ось таке.

Півень уважно оглянув ножика, навіть кілька разів клюнув його.

— Ні, людино, я багато ходжу, багато бачу, але такого не стрічав. У нас багато яблунь, багато трави, квітів усіляких, у нас ростуть ящики, але метал ніде не росте.

Грицик усе-таки вирішив пошукати щось підходяще. Він попрямував у бік озера, уважно дивлячись під ноги. Нічого путящого не траплялось. Тільки недалеко від кудлатарію у траві лежав дерев’яний цурпак. У ньому була глибока виїмка. Вона й наштовхнула Грицика на щасливу думку: а чи не зробити з цього цурпака казан? Доведеться, правда, попрацювати ножиком, поглибити й підрівняти виїмку. Але зате яка буде юшка!

Звичайно, Грицик знав, що дерево горить. Але ж якщо в казані буде вода, він не зможе загорітись? Подумавши так, Грицик поволік цурпак до свого ящика.

Там він наточив об камінь ножика і взявся до роботи. Дерево піддавалося важко, ніж часто тупився, його раз за разом доводилось підгострювати.

Працював Грицик дуже довго. Цілих два дні не відходив од свого ящика — довбав цурпак.

До нього стали навідуватися кудлатики.

— Що це ти робиш? — запитували вони, вмостившись недалеко на траві.

— Казан,— відповів Грицик.— Зваримо в ньому юшку.

— От добре! — раділи кудлатики.— Швидше роби, не відволікайся! Ми теж юшки хочемо.

— Я б не відволікався, якби не Двійка. В кудлатарій треба вести.

— Ми самі відведемо. А ти казан роби.

Двійку почав водити Сплюх. Він і назад її приводив. Двійці так сподобалось у кудлатарії, що вона щоразу ревла і впиралась, коли по неї приходили. Вона стала просто нестерпною. Зеленими вечорами влаштовувала в ящику «концерти». То їй ставало холодно, й вона репетувала: «Нехай обоє сонць мене гріють!» То казала, що задихається од спеки, і вимагала: «Нехай голубе сонце сховається і стане зовсім темно». Через хвилину їй хотілось у зошит. Вона любила вимагати неможливе.
Одного разу Двійка зарепетувала, що Грицик їй набрид.

— Іди, куди хочеш!

І Грицикові урвався терпець. Він схопив Двійку за барки й випхав з ящика.

Що тут почалось! Двійка впала на землю, замолотила ногами й заголосила так, що навіть з дальніх ящиків стали визирати кудлатики. Вони заходилися дружно соромити Грицика.

Їм добре! Кудлатенята напустуються в кудлатарії і в ящиках одразу засинають. А ця капосниця оцінка ніколи не втомлюється і засинає на планеті останньою.

Сплюх і Ліжечко обережно підняли зарюмсану Двійку і посадили назад у ящик. Вони попередили Грицика: якщо він і далі ображатиме своє кудлатеня, то вони все розкажуть Кудлатареві.

Грицикові хоч-не-хоч довелось залишити в спокої цю нахабу. Раптом його знову змусять їсти кислі яблука! Правда, він їв і солодкі, але це тільки тоді, коли ніхто не бачив. Ось підросте волосся — тоді інша річ. Грицик кілька разів на день торкався свого чуба, але він не квапився рости.

Ох і юшка

Нарешті дерев’яний казан був готовий. Хоч трохи й кривобокий, зате місткий.

Того дня Грицик не пустив Двійку в кудлатарій. З її допомогою він швидко наловив щурасів. Риболовля подобалась Двійці, тому обійшлось без вередування.

Тепер потрібне було вогнище. Грицик уже довідався, що кудлатики вміють добувати вогонь за допомогою квітки миги. Вона росте в гарячому піску на березі озера. Той пісок завжди гарячий. Треба знайти маленьку квітку і зірвати її. У миги є дві вогненно- червоні пелюстки. Якщо скласти їх разом і подути на них, то спалахне вогонь. Але кудлатики ніколи не розпалювали вогнищ. І без них жарко.

Ліжечко збігав на піщаний берег і приніс мигу. Кудлатики тим часом натягали хмизу. Незабаром запалало вогнище, над яким Грицик примостив дерев’яний казан з водою. Всі затамували подих і стали чекати, що буде далі. Найбільше хвилювався сам Грицик: закипить вода в дерев’яному казані чи він згорить разом з дровами? Грицик так хвилювався, що геть забув про щурасів.

Довкола вогнища сиділи мовчазні кудлатики.
Спочатку Грицик побачив, що днища казана почало швидко темніти. «Закіптявіло, це нічого»,— втішав він себе. Потім у днищі з’явились тріщинки. «І це нічого,— знову розраджував себе Грицик.— Так, мабуть, і має бути». Але незабаром тріщинки перетворились у тріщини, з яких струмочками потекла вода.

Грицик мало не заревів з розпачу. Стільки праці даремно!
— Юшка зварилась, Грицику! — радісно загукали кудлатики.— Дивись, вона вже з казана тече! Давай швидше їсти!

Грицик повернувся і побіг за дерева. Йому було і образливо, і соромно перед кудлатиками. Адже вони так чекали юшку!
Вогнище вже погасло, а з казана все ще струмувала вода, вона не встигла навіть нагрітись. Ліжечко підставив під казан долоні.

— Ех, юшка! Ех, юшка! — весело бурмотів він, поки набиралась вода.

Решта кудлатиків стали за ним у чергу. Ліжечко з нетерпінням сьорбнув з долонь, і обличчя його розчаровано зморщилось.

— Звичайнісінька вода,— промимрив він.

Кудлатики по черзі покуштували «юшку» і пожурились.
Повипускавши в озеро непотрібних тепер щурасів, вони розбрелись хто куди.
Ліжечко побачив Грицика. Той сидів у високій траві дуже сердитий.

— Грицику, ти на мене гніваєшся? — поцікавився Ліжечко.

— До чого тут ти? — сердито одказав Грицик.

Ліжечко сів поруч. Грицик помовчав і, зітхнувши, сказав:
Так хотілось юшки. Від жовтих яблук також живіт болить.
— Якби міг, я б тобі, Грицику, половину свого волосся віддав, щоб ти червоні яблука їв.

— Дякую, Ліжечко, ти справжній друг! А без довгого волосся хіба не можна червоних яблук їсти?

Ліжечко задумався й раптом ляснув себе по лобі.
— Бара-бара! — радісно закричав він.— Адже генеральний дозволив тобі жовті яблука їсти?

— Дозволив. А що?

— Значить, і червоні може дозволити?

— Не знаю…

— Найкудлатіший все може! Тільки треба їх заслужити, як ти жовті заслужив…

— Та це для мене заіграшки! — зрадів Грицик і звівся на ноги. Він заслужить червоні яблука.

Дощ

На заході зеленого сонця пустився дощ — уперше за час перебування Грицика на планеті кудлатиків. Узагалі дощі бували тут рідко, бо єдине озеро давало мало випаровувань. Інколи на небі з’являлись маленькі хмарки, але докупи вони збирались неохоче. А ось сьогодні все-таки зібрались і пролили на землю веселий рясний дощ.
Грицик висунувся з ящика й погукав сусіда:

— Гей, Сплюх, де у вас дахи ростуть?

— Які дахи? — спитав Сплюх, вилазячи із свого ящика.— Вони нам не потрібні.

Грицик із здивуванням побачив, як з усіх ящиків вистрибують кудлатики і кудлатенята.

— Іди до нас, Грицику! — гукав Ліжечко.— Митися будемо!

— Ми завжди так миємось,— пояснив Сплюх. — Це зручно: стрибай собі і стрибай, а дощ сам тебе вимиє.

Грицик був брудний, правда, не такий, як кудлатики. Але хіба не все одно — чистий ти чи брудний? У Тарабукині він не любив митися. І тепер вирішив не митись. А дощ лив і лив. Грицинові стало холодно. Довелось вискочити з ящика і застрибати разом з усіма.

Двійка давно вже з вереском гасала між ящиками і смикала кудлатенят за мокре різнобарвне волосся.

Вимиті кудлатики, а особливо кудлатенята, виявились дуже симпатичними. Жовті або оранжеві очі яскраво виділялись на чистому обличчі з синім ластовинням.

— А ви красиві хлоп’ята,— не стримався Грицик.— Даремно ви щодня в озері не вмиваєтесь.

— І в тебе зелені очі красиві,— відповів Сплюх.— І коричневе ластовиння теж. Отже, і тобі треба вмиватись?

Нарешті дощ перестав.

Кудлатики поперекидали свої ящики набік, аби з них повитіка-ла вода. Грицик зробив те саме. Раптом до нього підскочила Двійка.

— Чому закінчився дощ? — вередливо заверещала вона.

Грицик скривився. Коли, нарешті, вона залишить його в спокої?

— Хочу купатися! — репетувала Двійка й тупцювала по калюжах.— Хочу багато разів!

У Грицика засвербіли руки — так йому закортіло дати капосній Двійці по шиї. Але знову втрутилися кудлатики. Вони не могли дивитись, як плаче Грицикове кудлатеня.

Сплюх і Ліжечко старанно викупали Двійку в усіх калюжах. Тільки після цього оцінка вгамувалась.

Кудлань – міряльник волосся.

Минали день за днем.

Якось уранці, коли Грицик і Двійка ще спали, завітав кудлатик на ймення Кудлань. Він заліз на яблуню й, незграбно стрибнувши з неї в ящик, упав на Двійку. Від її вереску Грицик і прокинувся. Кудлань вибачливо взяв Двійку на руки й заходився заспокоювати. Двійка засміялась і скубнула кудлатика за носа. їй зовсім не боліло, вона просто злякалась. І Грицикові стало не по собі, коли він спросоння побачив у своєму ящику цього кудлатика з яскравочервоним, до колін, волоссям. І враз в його голові майнув щасливий здогад: може, він хоче викрасти Двійку?

Але Кудлань розчарував Грицика. Він сказав, як його звати, і пояснив, що прийшов міряти Грициків чуб. Він міряв волосся всім кудлатикам, бо у нього була найдовша долоня.

— Що ж ти, Кудланю нещасний, не міг зачекати, поки ми прокинемось?—лаявся Грицик.—Та ще й стрибаєш, як козел.

Стукати треба спершу, а вже потім стрибати. Зрозумів?

— Мені ліньки стукати й ліньки чекати,— одказав Кудлань, обережно вкладаючи на місце притихлу Двійку.

Він поміряв Грицикові чуба. Чуб відріс тільки на одну долоню. Кудлатик похитав головою, пробурчав щось несхвальне. Тихо, щоб не розбудити Двійку, Кудлань став вилазити з ящика. І раптом Двійка хапнула його за ногу. Від несподіванки Кудлань упав.

— Знову я тебе розбудив, миле кудлатеня! — скрушно мовив Кудлань.— Вибач, я більше не буду.— І Кудлань квапливо виліз із ящика.

Він думав, що я сплю! Ха-ха-ха! — зареготала вслід йому Двійка.
Грицик теж виліз з ящика. На нього вже чекав Сплюх. Він поцікавився, чому знову плакала Двійка. Грицик розповів, у чім річ, а потім спитав:

— Нащо Кудлань чуба мені міряв?

Сплюх пояснив, що коли чуб у Грицика відросте на сім Кудланевих долонь, він стане повноправним кудлатиком і тоді зможе їсти найсолодші яблука.

Сплюх сердиться

Грицик вирішив, що час поділитися зі Сплюхом своєю таємницею, бо вважав його своїм другом. Приховувати щось від друзів Грицик не звик.

— Сплюх,— шепнув він,— а я уже їм червоні яблука.

— Як це? — не зрозумів Сплюх.

— А так. Рву, коли ніхто не бачить, і їм. Вони такі добренні.

— Ти правду кажеш, Грицику?

— Звичайно.

Сплюх глянув на Грицика широко розплющеними од жаху очима й навіть трохи позадкував, наче не хотів з ним поруч стояти.

— І тобі не соромно? — прошепотів він.

— А чого?

— Адже тобі не можна їсти червоних яблук, а ти їси!

— Ну й що, Сплюх? Хіба їх комусь не вистачає?

— Не можна, не можна,— повторював Сплюх.— У тебе волосся ще коротке. У нас закон такий — з коротким волоссям можна їсти лише кислі яблука. Кислі!

— Але ж безглуздий закон, Сплюх! — гарячкував Грицик.— Безглуздий! Ну подумай своєю головою. У тебе під волоссям голова є, розумієш?

Засмучений Сплюх на хвилинку замислився. Потім сказав, мало не плачучи:

— Ну й нехай безглуздий! Зате ми його гуртом придумали!

Довго думали й придумали! А ти поганий, неслухняний! Ти заслужив жовті яблука — от і їж їх, а червоних не чіпай! Не чіпай ніколи!

Сплюх заплакав і поліз у свій ящик.

— Та ну вас з вашими яблуками!

Грицик також засмутився і поплентався до свого ящика. Він образився на Сплюха — друг, називається! Грицик по секрету розповів, а він розкричався через дрібницю! Але потім подумав: що з нього візьмеш, неосвіченого! Таких простих речей не розуміє. Треба його заспокоїти.

Він повернувся й обережно постукав до Сплюха в ящик. Той сердито сопів і не озивався.

— Гаразд, Сплюх, не їстиму я більше червоних яблук, — сказав Грицик.

Сплюх висунувся з ящика, ніби його за мотузочок смикнули:

— Правда? От молодець! Ти їх краще заслужи, Грицику!

Грицик махнув рукою й подався геть. Легко сказати — заслужи! Він теж думав, що це просто. Та хіба можна чимось відзначитись на цій найледачішій з усіх планет?

Гриць нудиться за домівкою

Грицик сів біля свого ящика і задумався. Скільки він тут живе? Місяць? Рік? Сто років? Дні такі схожі один на одного, що час ніби перестав існувати. Кудлатики спали, скільки хотіли, їли яблука, скільки могли. Вони тинялись без діла планетою, позіхали й ніжились у траві. Ніяких ігор не знали, бігати й стрибати їм було ліньки.

Грицик помирав од нудьги. Дедалі частіше згадував Тарабукин. Скільки там розваг — кіно, хованки, футбол. Можливо, там уже зима — хлопці грають у хокей, катаються з гір на лижах і на гринджолах. Та й у школі було цікаво та весело. Йому так подобались перерви! Якби в школі не треба було вчитись, хіба проміняв би Грицик Землю на цю ледачу планету?

Ні, не зможе Грицик жити у кудлатиків. До яблук він, правда, звик, але хіба в них причина? Грицик уже кілька днів тому вирішив, що тільки-но повернуться на своєму кораблі Куйовдик і Млявик, він тієї ж хвилини попроситься на Землю, в Тарабукин. Так схотілось йому до мами, тата, братика Миколки, в школу, що терпцю більше нема.

І чому ці космонавти так довго не повертаються? А раптом корабель поламався? Що тоді? Адже всередині у нього має бути складний пристрій, про який кудлатики уяви не мали. Подумавши про поломку, Грицик схопився на ноги, став збуджено ходити від свого ящика до, Сплюхового та назад. Він поглядав у небо й зітхав. Але голубе небо було пустельне.

Грицик знову постукав у Сплюхів ящик.
Той не озвався, й Грицик подумав, що він і досі сердиться за червоні яблука.

— Сплюх, звідки у вас космічний корабель?
Сплюх не відповів. Грицик заглянув у ящик. Сусід солодко спав. Грицик зітхнув і подався до кудлатиків на город. Він любив сюди приходити.

Таємниця кудлатиків.

Це було таке цікаве місце! Таке! Коли Грицик побачив його вперше, йому відразу схотілось у Тарабукин, щоб розказати про диво. Тільки навр’яд чи Грицикові хтось повірить, що просто із землі можуть рости ящики. А тут вони росли! Грицик бачив своїми очима.

Кудлатики приносили на свій город звичайні дощечки од старих або поламаних «будинків» і заривали їх у землю. Через два місяці з’являлися паростки — ящички завбільшки з сірникову коробку. Коли вони виростали до потрібної величини, їх зривали й відносили на вулиці замість старих.

Грицик дивувався чудесному грунту цієї планети. На ньому росли не тільки великі смачні яблука, але й готові речі!
Якщо тут посадити маленьку іграшкову шафу, то, мабуть, виросте велика, тристулкова. А якщо іграшковий будинок? Чи виросте багатоповерховий, з балконами і ліфтом? От було б добре!

Поблукавши городом, Грицик не знав, чим розважитись ще. Плюватися на озері не хотілось. Щурасів ловити — марне заняття. Та й з Двійкою доведеться мати справу, ну її.

Він уже двічі мандрував з Кукурічком. Вони обійшли планету і нічого нового не побачили. Кругом яблуні, яблуні. Півневі було цікаво, а Грицик нудився.

— Бачиш, людино, он яблуня з дуплом,— показував Кукурічок.— Я завжди в ньому відпочиваю.
Вони йшли далі, і півень знову казав:

— Поглянь сюди. Тут ростуть три квітки. Я люблю за ними спостерігати. Ще вчора на них було по три пелюстки, а сьогодні вже по чотири.

Грицик зітхав, але Кукурічкові й на думку не спадало, що йому нудно.
— Залізь на цю яблуню, людино! Зручно сидіти, правда? Звідси чудовий вид на озеро. Помилуйся!

Кукурічок міг навідуватися до своїх улюблених місць по п’ять разів на день. А Грицик подивився двічі — і, коли півень покликав його втретє, відмовився.

Грицик повернувся до свого ящика. Сплюх уже прокинувся і знічев’я длубав землю сухою гілкою. Його синє волосся куйовдив вітер.
— Сплюх, де ви взяли космічний корабель? — одразу спитав Грицик.

— Прилетів звідкись,— неохоче відповів Сплюх.

— Звідки?

— Не знаю.

— Знаєш, я бачу! Розкажи про корабель! Хіба тобі важко?

— Мені соромно, — похнюпився Сплюх.

— Чому? Може, ви його вкрали?

— Ні.

— А чому соромно?

— Не скажу, — насупився Сплюх.— Відчепися.

Хоч як Грицик просив, Сплюх не сказав. Грицик згадав, що й Куйовдик з Млявиком не хотіли розповідати про корабель. Тут була якась таємниця, і Грицик вирішив обов’язково розгадати її.

— А чому ти не літаєш у космос?

— А навіщо мені це? — здивувався Сплюх.— Куйовдик з Млявиком літають тому, що в кораблі можна довго спати. А я і в ящику добре висипаюсь.

— Та хіба в цьому річ! — вигукнув Грицик.— Як ти не розумієш, що це чудово — потрапити в інші світи! Я б натиснув кнопку й наказав: лети на найцікавішу планету!

— Ну й що?

— Як що? Сплюх, ти лише уяви: нова планета, все там по-іншому, не як у вас. Навіть тут мені було цікаво перший тиждень. А на найцікавішій планеті й за ціле життя всього не передивишся! Там, можливо, ростуть квіти, а це не квіти, а люди.

— Які люди?

— Ну… кудлатики. Вони вміють мислити й розмовляти. Або там машини різні навигадувані, які в тисячу разів розумніші від людей, кудлатиків тобто, і які вміють усе-усе робити! Приміром, хмари в небі розганяти, щоб дощу не було…

— Ну й що?

— Що ти одно торочиш: ну й що, ну й що? Ех ти, Сплюх-дрімайло! Розкажи краще, звідки у бас корабель?

— Мені соромно,—повторив Сплюх, насупившись.

Казки під двома сонцями

Сплюх мав дуже невдоволений вигляд. Грицик зрозумів, що він нізащо не розкаже про корабель. Треба підійти до нього з іншого боку, розвеселити, розторсати якось. Але як?

— Сплюх, гайда побігаємо наввипередки? — запропонував Грицик.

— Ти що, Грицику? Мені ходити ліньки, а ти бігати пропонуєш.

— Давай зіграємо в хованки.

— Мені ліньки.

— А що тобі не ліньки?

— Мені не ліньки спати,— відповів Сплюх і позіхнув.

— Ох і ледащо! — похитав головою Грицик.— Ти ж найбільше ледащо!

Сплюх усміхнувся, ніби його похвалили, і скромно відповів:

— Я не найбільший ледар. Найбільший — Кудлатар.

— Гаразд, Сплюх. Давай, знаєш що… Давай краще казки розказувати.

— Що таке казки?

— У вас хіба казок немає?
На якомусь уроці. Грицик краєм вуха чув, що у кожного народу є свої казки. А кудлатики теж народ.

— Вони у нас не ростуть.
На все у них одна відповідь.

— Ач хитрун який! Аби все вам росло! Казки самим придумати треба! Я багато казок знаю. Тільки розказувати не вмію,— зітхнув Г рицик.

Та ось він згадав, що незадовго до його відльоту мама розповідала маленькому братикові дуже короткі казки. Такі й він зуміє.

— Сплюх, хочеш, я тобі казки для малюків розкажу?

— Та ліньки мені слухати,— Сплюх почухав потилицю.

— А ти вдавай, що не слухаєш, а сам слухай.

Грицик розповів казку про курочку Рябу. Потім про Колобка. Потім про ріпку. І Сплюх жодного разу не позіхнув. Дивовижно! Мало того, довкола зібрались інші кудлатики. Вони сідали на землю, по звичці підмостивши під себе власне волосся, й слухали.

Коли Грицик закінчив, його попросили повторити. Грицик не став відмагатися й повторив ще раз. Його ще ніхто так уважно не слухав. Це було приємно.

А кудлатиків збиралось дедалі більше. Аби добре чути, вони сиділи принишклі. Багато з них навіть на яблуні повилазили й слухали згори.

Коли Грицик переповів кожну казку по п’ять разів, прибіг скуйовджений Кукурічок. Почувши про казки, він навіть з мандрів вернувся. Щоб долетіти до Грицика, півневі довелося стрибати по головах кудлатиків — так тісно вони сиділи.

— Ох, людино Грицику! — почав він, відсапуючись.— Навіщо ти без мене казки розповідаєш? А ще господарем хотів бути! Розкажи мені хоча б про курочку Рябу.

Кукурічок довірливо влаштувався на Грицикових колінах, і Грицик розповів про Рябу спеціально для нього. Казка зворушила півня.

— Яка добра курочка! — схлипнув він.— Не плач, каже, діду, не плач, каже, бабо. Ох, порадував ти мене, людино Грицику!
Кукурічок змахнув крилом сльозинку. Дивлячись на нього, кудлатики й собі сплакнули. Вони не розходились по своїх ящиках, хоч зелене сонечко вже засинало в траві.

— Все, товариші кудлатики, казки закінчились! — оголосив утомлений Грицик.— Ящики за вами засумували!

Завжди повільні кудлатики схопилися як по команді. З лементом і голосінням вони наввипередки помчали до кудлатарію. Всі так захопилися казками, що про малюків забули. Таке трапилось на планеті вперше!

Хто скільки нарвав кудлатенят

Кудлатики любили кудлатенят дивною любов’ю. Правда, багато часу вони їм не приділяли — відводили в кудлатарій та вечорами приводили в свої ящики. Клопотів малюки не завдавали. Награвшись за цілий день у кудлатарії, в ящиках вони відразу засинали. А вранці йшли в кудлатарій із задоволенням, знаючи, що там їм буде весело.

Кудлатенята, як і кудлатики, одного віку. Їм можна дати три роки, як Грициковому братикові. Тільки на зріст вони малі — завбільшки з Двійку.

Ніби один народ — кудлатики і кудлатенята, а які вони різні! Малюки — непосидючі, моторні, веселі, а кудлатики — незграбні, ледачі й нудні. Свого походження вони не знали й завжди пам’ятали себе такими, як є. Кудлатенята ж з’явились усі відразу, на очах у кудлатиків. А було це так…

Одного разу на березі озера, де любили сидіти кудлатики, за одну голубу ніч виросли різнобарвні колючки на довгих стеблах. Вони нагадували згорнутих їжаків. Кудлань зірвав одну синю, щоб роздивитись як слід, а колючка боляче вколола йому пальця. Від несподіванки Кудлань випустив її. Впавши на землю, колючка розкололась надвоє. Всередині неї сиділо манюсіньке кудлатеня з синім розкуйовдженим волоссям. Воно подивилось довкола хитрими жовтими очицями, швидко здерлось на Кудланя та обійняло його ручками за шию.

Усім кудлатикам це так сподобалось, що вони також метнулися рвати колючки й кидати їх на землю. Колючки розламувались, звідти вистрибували крихітні кудлатенята з різнобарвним волоссям і весело вилазили на кудлатиків. Коли колючки закінчилися, з’ясувалося, що в кожного кудлатика по двоє, по троє і навіть по четверо кудлатенят. Лише в Кудланя було одне. Його так зворушила синьоволоса крихітка, що він не встиг зірвати більше жодної колючки. Всі жаліли Кудланя, але поділитися з ним своїми кудлатенятамй ніхто не захотів.

Куйовдику і Млявику також не поталанило. Вони в цей час були в польоті. Залишившись самотніми, вони стали літати ще частіше.

Грицик почув цю історію випадково, коли Ліжечко розказував її своїм малюкам.
Якось Грицик запропонував Сплюхові:

— Залишили б кудлатенят у кудлатарії назавжди. Навіщо ви їх туди-сюди тягаєте?

— Нудимося без них,— відповів Сплюх.— Коли вони сплять, ми ними милуємося. Адже ми кудлатенят самі рвали. У мене їх троє. Троє Сплюшиків. А які всі різні! Один був жовтою колючкою, другий рожевою, третій голубою. І волосся у них такого самого кольору. Один любить кусатися, другий щипатися, третій дряпатися.

— Виходить, і ти раніше був синьою колючкою, якщо у тебе волосся синє?

Сплюх стенув плечима.

— Я про себе нічого не знаю. І жодний кудлатик цро себе не знає.

Грицик подумав і вирішив:

— Мабуть, усі ви були колючками. А коли достигли, вас вітер зірвав.

— А ти був чорною колючкою на неледачій Землі?

— Ні, колючкою я не був. Це точно. Мабуть, я в пологовому будинку народився, як братик. А звідти мене забрала мама.
Згадавши про покинуту маму, Грицик сумно-сумно зітхнув. Він не витримав і тихо сказав Сплюхові:

— Я так люблю свою маму…

— Навіть більше своєї Двійки? — здивувався Сплюх.

Грицик нічого не відповів. Йому хотілось плакати.

Планета в сльозах

Коли кудлатики прибігли в кудлатарій, там нікого не було. Того дня чергував Лежень, але він також слухав казки й зовсім забувся, що чергує. Тому прибіг мало не останнім.
Однак кудлатики його не лаяли. Адже казки такі цікаві — хіба втерпиш?

На планеті зчинилась паніка. Кудлатики метушилися між яблунями й на всі лади кликали кудлатенят. Сплюх плачливим голосом гукав Сплюшиків, Ліжечко — Ліжечок, Кудлань — єдиного Кудлика. А найзначніший і найледачіший генеральний кудлатик, малюків якого водив до кудлатарію черговий, бігав туди- сюди й голосив:

— Де ж ви, мої кудлатаренята, де ж ви, мої кудлатарики? Якщо вас з’їли щурасі, я просто не знаю, що зроблю з цим Леженем.

Рожеве волосся генерального розвівалось між деревами. У метушні то один, то другий кудлатик наступав на нього, й генеральний плакав од болю й жалю.

Кукурічок нічого не розумів.

— Куд-куди, куд-куди,— звертався він то до одного, то до іншого кудлатика. Але кудлатикам було не до нього.

Тільки Грицик нікуди не поспішав. Звичайно, кудлатиків йому було шкода, та одночасно він і втішався, що Двійка нарешті відчепиться од нього.

— Людино Грицику, куд-куди всі біжать? — підскочив до нього Кукурічок.— Може, кудлатики кислих яблук об’їлись?

— У них кудлатенята погубились.

— Як? Як? Як-кий ж-жах! — Півень залопотів крильми й затрубив тривогу: — Ку-ку ріку! Куку-рі-ку! Ку-ку-рі-ку!

Кудлатики вирішили, що півень знайшов кудлатенят, і метнулись до нього.
Безлад зчинився неймовірний!..

Як приємно бути побитим

Пошуки нічого не дали. Всі кудлатики зібрались в кудлатарії й дружно заплакали. Голосніше од усіх ревів Кудлатар. Коли різнобарвне волосся кудлатиків добряче намокло від сліз, на них раптом посипався град яблук. У багатьох одразу вискочили гулі. А яблука сипалися й сипалися згори.

І чийсь дзвінкий голосок командував:

— По кудлатиках вогонь! Вогонь! Вогонь!
Незважаючи на біль, кудлатики щасливо зітхнули. Їхні милі крихітки не пропали, вони влаштували засідку на деревах та й бавляться. От хитруни!

Кудлатики сховалися од яблучного бомбардування за порожні ящики, якими був обгороджений кудлатарій, і щасливо сміялися.

На той час у кудлатарій прийшов Грицик. Кудлатики його вразили. Оце так виховання! У Тарабукині за такі витівки малюків карають, а кудлатики хвалять на всі заставки.

— Ох, які вони розумні! — линуло з усіх боків.

— Дивіться, яку велику гулю вони мені набили!

— А в мене три сині синці!

Гуль і синців вони нахапалися без ліку. Тільки Грицик не постраждав, бо не розшукував Двійку.

— Треба умовити їх іти додому,— сказав Сплюх.

Сплюх вважав, що має в цій справі великий досвід. Коли Двійка кидала яблука в його ящик, він думав, що вмовив її не пустувати. Отже, й зараз кудлатенята послухаються його.

Сплюх вийшов на середину кудлатарію, щоб його всі чули.

— Сплюшики мої та інші кудлатенята не мої! — закричав він.— Ви мило попустували, нам дуже сподобалось. А тепер час люлі-люлі.

— Вогонь по кудлатому! — скомандував той самий голос. Яблука посипалися на Сплюха. Він пригнувся і з зойками побіг
за огорожу.

— Славні дітки,— сказав він, мацаючи нові гулі,

— Спробую я, — підвівся Лежень.— Я винен перед вами. Нехай я загину, але з місця не зрушу. Послухайте, крихітки,— почав він.— Ми так вас любимо, дозволяємо робити все, що заманеться вам, ми…

— Вогонь! — пролунала команда.

Хвилину Лежень мужньо тримався під градом ударів, а потім ліг, обхопивши голову руками.

— Ох, лінощі кудлаті,— занепокоївся генеральний.— Доведеться мені йти.

Він перекинув через плече своє дорогоцінне волосся, щоб не наступати на нього, і поквапом попрямував до Лежня.

— У кого найдовше волосся? — звернувся він до кудлатенят, що причаїлись на яблунях.— Хто найзначніший? Я! Послухайте мене, довговолосого, генерального! Зійдіть до мене, в мої обійми!

Не допомогло. На Кудлатаря також посипались яблука й сипались доти, доки засипали його всього, аж до рожевого тім’я. Кудлатенята лунко сміялись і верещали од захвату.
Які вони славні, правда? — стоячи поруч із Грициком, розчулено мовив Сплюх.

Рахую до десяти.

Грицикові було шкода побитих кудлатиків. «Нічого собі славні,— думав він.— Відлупцювати б їх!»
Коли Кудлатаря засипали яблуками, терпець у нього урвався. Він виліз на ящик і як загорланив:

— Гей, ви, колючки! Ану, швидко додому! Лічу до десяти! Хто не злізе, тому перепаде! Раз… Два… Три…

Грицик лічив повільно, щоб кудлатенята встигли як слід подумати.

— …Сім!.. Вісім… Дев’ять…

Тиша. Жодний листочок не ворухнувся на яблунях.

— …Десять! — крикнув Грицик, і тієї ж миті кудлатенята густо посипалися з дерев. Вигляд у них був засоромлений. Так суворо з ними ще ніхто не говорив. Може, вони й справді вчинили щось не те?

Грицик хотів висварити пустунів, але прибігли кудлатики, розхапали своїх милих хуліганчиків, стали обіймати їх і цілувати.

— Ох ви, такі милі! Ах ви, такі гарні! Ходімте швидше люляти!

Двійка отаман.

Грицик очам своїм не вірив. Ну й виховують! Не виховують, а псують!
Голубе нічне сонце стояло в зеніті. Ніколи ще не бувало, щоб у цей час планета не спала.
Грицик втомився. Правда, його не побили яблуками, але зате він цілий день розказував казки. Він поплентався до свого ящика, аби відразу ж лягти спати.

— Гей, Грицику! Зачекай! — весело гукнули його.

Грицик озирнувся й розгубився. Його доганяла Двійка, а він сподівався, що вона загубилась, одчепилась, нарешті. Невже все життя Двійка його переслідуватиме?

— Грицику, це я таку гру вигадала. Молодчина я, еге ж?

— Ти-и? — Грицик від обурення став як укопаний.— То це ти командувала?

— Тричі я! Весела гра, еге ж?

— Нічого собі — весела! Кудлатареві десять гуль набили!

— А я з тебе приклад брала,— сказала Двійка.

Вона здивувалася й образилася, що Грицик її не хвалить.

— Не бреши. Я ніколи яблуками не кидався.

— Еге? Еге? — закривлялася Двійка.— Зате сніжками кидався. Я бачила.

Грицик згадав, як одного разу взимку вони з хлопцями побудували снігову фортецю. Хлопці порозходилися по домівках, а Грицик став кидати сніжки в перехожих. Ті обурювались, а він реготав.

— Ти бачиш тільки погане! — сердито сказав Грицик.— Іди геть од мене! Не хочу більше знатися з тобою! Я в школі вже не навчаюсь і двійок не одержую!

— Не піду, не піду! — стрибала довкола нього Двійка.— Я твій друг! Я твій друг!

Двійка вщипнула Грицика, показала йому язика й пострибала до ящика.

З ящика ні кроку!

Наступного дня в Грицика заболіло горло. І було з чого! За весь час навчання у школі він не набалакав стільки, скільки за один учорашній день.

«Бідна вчителька,— думав він.— Вона щодня стільки говорила. А я не слухав її, пустував на уроках».

Грицик визирнув з ящика й побачив, що довкола нього сидять багато кудлатиків. І попереду всіх — Кудлатар, по-турецьки склавши ноги й підстеливши під себе рожеве волосся. Він їв червоні яблука, які купою лежали перед ним. Мабуть, надовго влаштувався.

Ну й вигляд у кудлатиків! Під кожним оком — по «ліхтарю», на лобах — синці. А в Кудлатаря тепер не тільки найдовше волосся, але й найфіолетовіші синці.

— Які ви сьогодні красиві! — захриплим голосом сказав Грицик.— Так вам і треба! Розбестили кудлатенят!

— Учора ти нам допоміг, Грицику, від цього дня переводишся на найсмачніше харчування. Тепер ти можеш їсти найсолодші яблука!

— Дякую! — просяяв Грицик і впіймав червоне ябдуко, яке кинув йому Кудлатар.

— Треба казати: велике кудлате дякую,— поправив генеральний.

— Кудлате, кудлате,— погодився Грицик.

Заслужив! Нарешті! Тепер можна їсти червоні яблука з чистою совістю, не те що раніше.
Кудлатики також пораділи.

— Молодець, Грицику! — закричав Сплюх.— Я ж казав!

— Бара-бара! — радісно засіпав Ліжечко.

І всі кудлатики вигукували: бара-бара, бара-бара!

Він їх без дозволу. Їв! — раптом почув Грицик і перелякано озирнувся. Двійка вже прокинулась і визирала з ящика. Тільки вигляд був у неї чомусь блідий. Вона ніби схуднула за ніч. А голосок такий слабкий, що кудлатики її й не почули. З Двійкою коїлося щось незбагненне.

Він і так їв червоні яблука! — пищала Двійка.— Їв багато разів!
Але кудлатики її не чули.
Грицик з-за спини показав їй кулака й звернувся до кудлатиків:

— А чого ви тут зібралися?

Дивуватись було чому. Завжди кудлатики сиділи на березі озера. І Кудлатаря з ними не було. Що ж сталося?

— Ми прийшли слухати тебе, Грицику,— Кудлатар лагідно всміхнувся.— Кажуть, ти вчора цікаві казки розповідав.

— Ха! Це ж казки для малюків!

— Ну й що. Дуже цікаві.

— Нехай сьогодні нові розкаже! — гукали кудлатики.

— Нові про курочку Рябу, — уточнив Кукурічок.

— Нові — потім! — суворо мовив Кудлатар.— Я ще старих казок не чув. Я хочу стару про курочку Рябу!

— Вчора треба було приходити,— сказав Грицик.

— Але ж мені було ліньки! Дивуюсь, як я сьогодні прийшов. Та ще до тебе, недокудлатику. Хуткіше розказуй!

— Сьогодні я не можу. У мене горло болить.

— Ах ти ж, ледащо кудлате! — розсердився Кудлатар.— Як ти смієш зі мною сперечатися? У мене волосся довше за твого чуба на тридцять три Кудланеві долоні!

Тобі давно в перукарню треба! — засміявся Грицик.

— Що за рукарня-мухарня? Не лайся! Розказуй швидше!

— Тобі одному — не буду!

— Ах так! — Кудлатар навіть яблуко пожбурив від обурення.— Тож знай: ти більше не вийдеш із ящика! Сиди собі!

Ледарювати взагалі кудлатикам було приємно, але сидіти в ящику ніхто не любив, окрім Кудлатаря. А для Грицика це було найстрашніше покарання. Що йому робити в ящику?

Грицик самовільно виліз, але кудлатики загнали його назад. Цілу годину ходив Грицик з кутка в куток. Два кроки туди, два кроки назад. Потім ще годину вирізував ножиком на стіні: «Куд- татар — дурило». А тоді довбав дірку для спостереження.

Коли дірка в стіні ящика була готова, Грицик побачив, що кудлатики не розходяться. Сидять. Одні колупаються в носі, інші жують травинки, треті перелічують пальці на ногах і руках, четверті позіхають.
Жалюгідне видовище! Ех, кудлатики, кудлатики! Бідолашні ви хлопці!

Урок.

Грицику стало шкода цих ледарів. Він висунувся з ящика й загукав:

— Гей ти, генеральний! Нехай тобі хтось із своїх старі казки порозповідає! Вони їх п’ять разів слухали!

— Нехай,— погодився  Кудлатар, бо взагалі-то він був добрий кудлатик.

Ми не вміємо, Грицику,— заскиглили кудлатики.— Нас цьому ніхто не вчив.

— Та ви спробуйте, диваки! Я теж думав, що не вмію. Почни ти, Сплюх. Покажи приклад.

Грицик виліз із ящика, а Двійка залишилась там. Вона була незвично млява і до всього байдужа.

«Захворіла, чи що?» — подумав Грйцик.

Сплюха довелось умовляти довго. Нарешті він, червоніючи, полотніючи й затинаючись, як бувало сам Грицик на уроках, став розказувати про курочку Рябу. Згадуючи казку, він робив довгі паузи. Кудлатар совався, совався на своєму волоссі, а потім не витримав:

— Та не тягни ти так за волосся! Хуткіше розказуй!

Сплюх зніяковів і став затинатись ще дужче.

— Гей, кудлатику рожевий, не заважай відповідати урок! — суворо мовив Грицик.— Жуй яблуко й слухай. Розказуй далі, Сплюх.

Грицик сам собі здивувався. Це ж треба! Він так вимогливо став розмовляти з кудлатйками, ніби вони на уроці, а він, Грицик, вчитель.

— Молодець, Сплюх,— похвалив Грицик, коли кудлатик при-близно за годину розповів казку.— Мабуть, я поставлю тобі четвірку.

— Що за четвірка? Куди ти її поставиш? — захвилювався Кудлатар.

Інші теж нашорошились.

— Це в школі така оцінка є.

— Яка така оцінка? Куди її ставлять?

Грицик зрозумів, що не зуміє пояснити, що таке оцінка і навіщо вона потрібна. Тому він поспішно сказав:

— Це я пожартував.

Кудлатики заспокоїлись.

— А хто розкаже казку про Колобка? — запитав Грицик.— Підніміть руку!

Рук ніхто не піднімав, але Грицик по очах бачив, що багато хто хотів би спробувати. На Сплюха всі дивились із захватом, а сам він виглядав справжнім героєм. Грицик обвів усіх допитливим поглядом і зупинився на худенькому кудлатикові з зеленим волоссям. Це був дуже сумний і небалакучий кудлатик. Цілими ними він сидів перед своїм ящиком і перебирав камінці. Навіть на озеро ніколи не ходив.

Ось ти, кудлатику, йди сюди.

Кудлатик засоромився, почервонів, одначе підвівся й підійшов.

— Ну, чого скис? — якомога м’якше промовив Грицик.— Як тебе звати?

— Ящик,— тихо відповів той.
— Як? — здивувався Грицик.— Може, Яшик? Ну, починай.

Ящик-Яшик мовчав.

— Жили-були дід та баба,— підказав Сплюх.

— Не підказуй. Він сам знає. Еге ж?

Яша кивнув. Однак і далі мовчав і все нижче опускав голову. Волосся зеленою хвилею закривало йому обличчя.

— Без яблук залишу! Навіть без кислих! — загорлав на нього генеральний.— Ах ти ж, ледащо кудлате!

— Кудлатарю, я тебе прожену! — пригрозив Трицик

— Прожену, прожену,— пробурчав Кудлатар.— А навіщо ти всяких ящиків вибираєш?

Ящик-Яшик почав тихо розказувати. Од хвилювання він куйовдив пасма свого волосся. Зустрівшись із підбадьорливим поглядом Грицика, заговорив сміливіше і розказав казку, майже не затинаючись. Казка закінчилась, і Кудлатар раптом заголосив.

— Охо-хо! Охо-хо! — ревів він, розкидаючи по плечах волосся.

— Ти чого голосиш? — здивувався Грицик.

— Колобка шкода! — плакав генеральний кудлатик.— Погана лисиця! За що вона Колобка з’їла?

— Годі, заспокойся.— Грицик поплескав Кудлатаря по плечу.— Колобок для того и був, щоб його з’їли. Адже це корж.

Кудлатар витер волоссям сльози. І спитав:

— Що таке корж?

— Ну… Його їдять. Як яблука.

— Як кислі чи солодкі?

—Як солодкі,— подумавши, сказав Грицик.

— Це добре, якщо солодкі. А де вони ростуть? У траві чи на деревах?

— Коржі не ростуть. їх продають у магазинах.

— А звідки вони беруться? — не вгавав Кудлатар.

— Коржі печуть, — несміливо відповів Яша.

— Точно! — підтвердив Грицик.— Печуть із борошна. А ти звідки знаєш?

— Із казки. Колобка спекли з борошна.

—А що таке борошно? — знову занепокоївся генеральний.

— ІЦо таке борошно? — мимоволі озвався Яша.

Грицик задумався. Він згадав, що борошно біле і м’яке. Мама пекла з нього дуже смачні млинці, пиріжки, булки. От би сюди хоч одну таку булку! Ні, однієї мало. Адже треба, щоб усі кудлатики покуштували.

А от звідки береться борошно, Грицик не знав. Він цим ніколи не цікавився. Про це, мабуть, казали на уроках, та він прослухав.

Кудлатики терпляче чекали відповіді.

— Хочу коржа! — порушив мовчанку Кудлатар.— Хочу борошна!

Кудлатики загомоніли, що теж хочуть.

— Багато галасу! — сказав Грицик, як часто говорила вчителька.

Кудлатики враз принишкли.

Звідки ж береться борошно? Ні, якщо не знаєш, то й згадувати нічого. Треба було слухати на уроці, не крутитись.
Грицик зрозумів, що не зможе відповісти кудлатикам, тому сказав:

— Урок закінчено!

— У-у! — невдоволено загули кудлатики й стали неохоче розходитися.

Залишившись сам, Грицик став повільно походжати уздовж ящиків. Звідки ж береться борошно? Він сходив до озера, заглянув на город. Однак борошно не давало йому спокою. Слідом за ним гордо крокував Кукурічок.

— Ти чого за мною ходиш? — спитав його Грицик.

Це ти, людино, зі мною мандруєш,— поважно відповів півень,— А я ніколи ні за ким не ходжу.
І раптом Грицик згадав, як вчителька казала: «Хліб росте на полях». І Грицик відразу уявив собі величезне пшеничне поле. Він наче побачив, як вітер жене хвилі цим морем пшениці. А по хвилях пливе комбайн. Вш збирає хліб. У них на Півночі не росли ні пшениця, ні жито. Все це Грицик бачив у кіно й по телевізору

Тепер Грицик згадав усе, що знав про коржа. Він навіть згадав, як мама інколи казала: «Перемелеться — борошно буде». Отже, спочатку комбайн збирає пшеницю, потім її перемелюють, і виходить борошно. З борошна печуть паляниці, пиріжки, булки. Ура! Грицику стало радісно, що він сам до цього всього дійшов. Він побіг на берег озера до кудлатиків.

— Борошно мелють із зерна! — гукнув він їм.— Я згадав! А зерно росте в колосках. Це називається пшениця. Або жито. У вас їх немає, але можна було б привезти насіння. Ох, і врожаї б тут виростали!

Кінець двійки.

У ящик Грицик повернувся пізно, коли зійшло голубе сонце.

Двійки не було. Грицик подумав, що вранці вона сама пішла в кудлатарій і залишилась там, адже по неї ніхто не ходив.
Голубе сонце підіймалося дедалі вище, і тоді Грицик побачив у кутку ящика ледве помітні обриси цифри 2. Ніби хтось насипав її кольоровою крейдою. Але й зображення розтануло на очах. Грицик зрозумів, що Двійка зникла назавжди. Виходить, він сьогодні перестав бути двієчником.

Дізнавшись про зникнення Двійки, кудлатики дуже засмутились і почали втішати Грицика. Кудлатар навіть запропонував на якийсь час свій ящик. А Кукурічок ходив по п’ятах і набридав:

— Хочеш, людино Грицику, я у тебе замість Двійки буду? Хочеш? Тільки ти мені про курочку Рябу частіше розказуй.

Грицик відмовився і від Кудлатаревого ящика, і від нової «Двійки». Щоб не засмучувати кудлатиків, він не пояснював їм, що Двійка не кудлатеня, а всього-на-всього погана оцінка. Кудлатики не повірили б йому. Всьому свій час, вони ще зрозуміють. Колись він їм зуміє пояснити, що двійки живуть у ледачих та байдужих школярів.

Грицик учитель

Щодня кудлатики приходили до Грицикового ящика як у школу. Вони вже не могли без того, щоб Грицик не розповів їм щось цікаве. Всі казки, які знав Грицик, вони вже знали. Він читав їм вірші й навіть співав пісні. Шкода тільки, що він мало їх знав.

Одного разу Грицик вирішив розказати кудлатикам, які хороші діти є на Землі. Які ті діти чесні, як вони поважають своїх батьків. Які вони старанні, дружні, здібні.

Кудлатикам сподобалась така розповідь, і вони засипали Грицика запитаннями:

— Що таке старанні?

— А що таке дружні?

— Що таке здібні?

Грицик терпляче пояснював. Він розповідав кудлатикам про свою велику країну, про маленьке північне місто Тарабукин, про школу, друзів. Потім розповів про маму, тата й братика Миколку. Кудлатики слухали затамувавши подих. Правда, інколи дехто з них забувався и починав колупатися в носі або переходити з одного місця на інше. Таких Грицик проганяв. Але йти з «уроків» нікому не хотілося, тому кудлатики швидко позбулися поганих звичок. А ось умиватись ні Грицик, ні кудлатики ще не звикли. Але ж не все одразу!

Невдовзі Грицик став иайшанованішим кудлатиком. Не за волосся, звичайно, а за те, що він найбільше на цій планеті знав. Він знав більше од усіх кудлатиків, разом узятих, бо вони взагалі  нічого не знали. Кудлатики пишалися Грициком. Але сам він розумів тепер, як мало знає! Якби вчився добре в школі, то, мабуть, міг би для кудлатиків справжній перший клас відкрити. А то чому він їх навчить? Лічить неправильно, пише з помилками. Не знає |навіть, чому сонце сходить і заходить і чому воно гріє.

Коли Ящик-Яшин спитав його про це, Грицик закліпав очима, а потім сердито буркнув, що урок закінчено.
Ех, зараз би до школи! Він не крутився б тепер на уроках!

Таємниця відкривається.

Одного чудового зеленого дня, коли кудлатики прийшли слухати Грицика. Він відмовився розповідати. Навідріз.

— Поки не дізнаюсь про ваш космічний корабель, нічого не розповідатиму! — пояснив він.

Кудлатики засмутилися.

— Та це зовсім нецікаво! — сказав Кудлатар.

— А мені цікаво! — відрізав Грицик.

— І це довго… — провадив своєї генеральний.

— Нічого, у нас є час.

— Нам соромно про це розповідати,— тихо мовив Сплюх.

— Не розкажете ви, то й я нічого вам не розказуватиму.
І Грицик сховався в своєму ящику. Кудлатики не розходилися. Вони довго сиділи мовчки. Потім стали перешіптуватись. Нарешті Кудлатар, мало не плачучи, озвався:

— Гаразд уже. Розкажемо тобі про нашу ганебну таємницю. І кудлатики розповіли Грицикові всю правду про космічний
корабель…

Одного разу на березі озера, неподалік від сидячих кудлатиків, приземлились два летючі кораблі. Вони були однакові, як дві краплі води. Із них вийшли два космонавти. Вони були в однакових костюмах з якимись блискучими кулями на головах.

Роздивившись, прийшлі скинули з себе кулі. Кудлатики були вражені: прийшлі не мали волосся! Ну, зовсім! Жодної волосинки на голові! Терміново послали но Кудлатаря. Той не прийшов, а прибіг!

Один з космонавтів залишився біля кораблів, а другий підійшов до кудлатиків. Він уклонився їм і назвався. Його звали Зіг, а його товариша — Заг. Зіг і Заг мандрували космосом уже кілька років, побували на п’яти планетах. Вивчали їхній рослинний і тваринний світ.

Ми просимо дозволу вивчити й вашу прекрасну планету,— сказав Зіг.
Кудлатики ще не отямилися од їхніх зовсім лисих голів, тому мовчали. Саме в той час прийшов Кудлатар. Він побачив перед собою лисого космонавта.

Космонавт і йому вклонився й повторив:

— Ми просимо дозволу вивчити вашу планету.

Кудлатар не міг вимовити й слова.

— Обіцяємо не порушувати ваших законів,— додав Зіг, спантеличений такою поведінкою кудлатиків.

— Але ж у вас зовсім нема волосся! — вигукнув Кудлатар, отямившись.

— Воно зовсім не обов’язкове,— усміхнувся космонавт.

— Обов’язкове! Обов’язкове! — загукали кудлатики.

— Ви не зможете у нас залишитися, – сказав Кудлатар.— Вам нічого буде їсти.

— Ми їстимемо яблука, у вас їх дуже багато.

— Безволосим не можна їсти яблук,— строго пояснив Кудлатар.

— Але між волоссям і яблуками немає ніякого зв’язку, запевняю вас,— сказав Зіг.

— А в нас, кудлатиків, є такий закон: з довгим волоссям — червоні яблука, з коротким — кислі. У вас немає волосся взагалі, тому вам не можна їсти яблук. Відросте волосся — тоді й прилітайте.

Тепер уже космонавт не міг промовити од здивування жодного слова. Він повернувся й рушив до кораблів. Зіг і Заг про щось порадилися. Потім Зіг повернувся до кудлатиків.

— Добре,— сказав він.— Ми не вивчатимемо вашої планети. Але у нас скінчились харчі. Дозвольте взяти яблук на дорогу?
Кудлатар глянув на кудлатиків, подумав і мовив:

— Гаразд. У дорогу ми дамо вам яблук.— Він показав на яблуню з зеленими плодами.— Рвіть оці.

— Дякую,— вклонився Зіг. У Зіга в руках був прозорий блис¬кучий мішок, і він почав рвати в нього яблука

Другий космонавт — Заг — чомусь не допомагав йому. Він спочатку стояв біля корабля, потім сів на траву, схилив голову на груди.

— Він дуже ледачий. — з надією спитав Кудлатар, кивнувши на Зага.

— Ні, він нездужає,— відповів Зіг.

Кудлатар задумався.

— Якщо він хворий, йому необхідно харчуватися добре. Гаразд! Рвіть жовті яблука!

Зіг усміхнувся й попрямував до яблуні з жовтими плодами.

— Та гаразд уже! — гукнув йому навздогін Кудлатар.— Рвіть червоні яблука! Тільки не зараз, а коли ми підемо звідси. Ми не можемо бачити, як порушують наш закон!

Зіг засміявся й сказав:

— Дякую! Ви взагалі непогані істоти. Погано тільки те, що не володієте знаннями.— Він подумав і повів далі: — Та це можна надолужити. Ми залишаємо вам один корабель. Все одно Заг уже не зможе летіти сам. Користуйтесь ним, літайте по знання. Варто натиснути на кнопку й сказати про свою волю — і він полетить, куди ви схочете. Прилітайте в гості.
Зіг назвав свою планету. Та назва видалась кудлатикам така довга й важка, що вони відразу забули її.

Узявши з собою на дорогу мішок яблук, космонавти відлетіли на одному кораблі. Кудлатики довго дивились їм услід.
Тим часом Куйовдик і Млявик залізли в корабель, натиснули на кнопку. Корабель шугонув у небо. Але через те, що назву планети безволосих вони не запам’ятали, а подумали щось непевне, то корабель полетів на астероїд. Виспавшись там досхочу, Куйовдик і Млявик повернулися на свою планету.

Після цього вони наказували кораблеві літати на ті планети, де росли яблука. Корабель точно виконував їхню волю. Так одного разу Куйовдик і Млявик потрапили на Землю.

Безглуздий закон скасовано.

— Більше вони не прилітали,— закінчив свою оповідь Куд-латар.

— А чого вам соромно? — спитав Грицик.

— Хіба ти не розумієш! — розсердився Кудлатар.— Адже ми порушили власний закон! Дали безволосикам червоних яблук!
Грицик засміявся.

— Даремно ви цього соромитеся. Вас відвідали розумні істоти, вони правильно казали: між яблуками й волоссям немає ніякого зв’язку! Ваш безглуздий закон треба скасувати.

— Як же ми житимемо без закону? — втрутився Сплюх.
— Справді, як? — стурбовано мовив Кудлатар.— Без цього закону ніякого ладу в нас не буде.

— А який у вас лад? От у школі, приміром, лад: на уроках — тиша, на перервах — галас. А у вас ні тиші, ні галасу, суцільна нудьга.

Кудлатики засоромлено мовчали. Вони думали про своє безладдя.

— Космонавтів прогнали, ледарі нещасні! Ось чого соромитись треба! Вони б вам тут таке життя налагодили! Вони вас усьому понаучували б: і як юшку зварити,і розповіли б у тисячу разів більше, ніж я вам розповів. Ви б знаючими істотами стали. Ех ви!

— Я хочу бути знаючим,— наче прокинувся Кудлатар. Він важко зітхнув: — Були б ми знаючі, то й закон у нас був би інший — розумний. І безволосих не прогнали б.

— Тобі добре, Грицику,— загомоніли всі. — Ти стільки знаєш. І навіщо ти до нас, кудлатиків, прилетів?

— Сам не знаю,— чесно зізнався Грицик.— Вірніше, знаю, та… та зізнатися соромно. Я думав, лінуватися — так чудово! А виявилося, що від лінощів отупіти можна. Ось прилетять Куйовдив і Млявик, і я повернусь у Тарабукин!

— Грицику, я з тобою! — долинуло згори.

Грицик стрепенувся. Невже знову Двійка? Вона ж зникла!
Але з яблуні на Грицикове плече злетів Кукурічок.

— Візьми мене з собою, людино Грицику! Я так люблю мандрувати!
Грицик полегшено зітхнув.

— Гаразд, полетимо разом.

Кудлатики відразу засумували. А Сплюх, Ліжечко й Ящик- Яшик навіть заплакали.

— Не засмучуйтесь. Я не назовсім полечу. Ось тільки сам навчусь усьому на світі, й тоді прилечу і вас навчу, як по справжньому жити. Вас навчу й ваших кудлатенят. Вони до того часу підростуть.

— Справді? — зраДіли кудлатики.

— Справді, справді,— усміхнувся Грицик.— А то мені й оповідати вам більше нічого. Адже я недоучкою був — не хотів навчатися.

— Тільки ти швидше прилітай,— просили кудлатики.

Грицик хитро всміхнувся й спитав:

— А ви не змушуватимете мене кислих яблук їсти? Адже я до вас закудляним не прилечу більш.

— Скасовуй закон, Кудлатарю! — вигукнув Ліжечко.

— Поганий закон, безглуздий! — загомоніли всі.

— Від цієї миті закон скасовано! — оголосив Кудлатар і сумно додав: — Тепер у нас зовсім нема закону.

— Не переживай, Кудлатарю. У вас будуть мудрі закони,— утішив його Грицик.— А зараз давайте я вас лічити навчу!

І почався у кудлатиків урок лічби.
Ви хочете знати, що було далі? А ось що.

Одного зеленого ранку повернувся космічний корабель, схожий па величезну бляшанку. Нарешті Грицик дочекався.

Проводжаючи Грицика, кудлатики гукали:
Щасливої, неледачої дороги тобі, Грицику! Швидше прилітай до нас!

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

3.8 / 5. Оцінили: 11

Поки немає оцінок...

Джерело:
“ Грицик на планеті Кудлатиків ”
Олена Габова
Переклад з коми – зирянської – Л. Рубан, А. Шокало
Видавництво: ”Веселка”
м. Київ, 1990 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: