Гуля

От і зима прийшла. Випав сніг. Міцно скували землю морози.

Розчистили хлопчаки у дворі майданчик від снігу, залили водою — замерзла вона. Добра ковзанка вийшла!

Саме Юркові ковзани батько приніс — гарні такі, блискучі. Пригвинтив Юрко швиденько їх до черевиків, спустився по сходах, тримаючись за поруччя, і по снігу — до ковзанки.

А у дворі вже дітей повно-повнісінько. Хто на ковзанах катається, хто просто так стоїть, хто в сніжки грається.

Радий Юрко, що в нього нові ковзани. Та тільки ступив на лід — зразу і впав: ноги роз’їхались.

Сміються з нього дівчатка:

— Дивіться, Юрко на руках катається!

Прикро стало Юркові, що не вміє він кататись. Підвівся неквапливо, обтрусив сніг і знову поїхав — і знову впав. Та так-невдало, що добру гулю на лобі набив. І таку болючу!

А дівчатка бачать, що він от-от заплаче, і ще дужче регочуться.

Під’їхав до Юрка третьокласник Миколка.

— Ого, яку набив! — см’ється.— Це перша?

Насупився Юрко, мовчить. Кому ж приємно, коли з тебе глузують? Навіть додому вирішив іти. А Миколка каже:

— То нічого, у мене теж є. Дивись.

І він зсунув шапку на потилицю. На його лобі красувалася здоровенна ґуля. Куди Юрковій ґулі до неї!

— А тобі не болить? — тихо спитав Юрко.

— От іще — весело пхикнув Миколка, поправляючи шапку.

Юрко поторкав свою ґулю, і йому здалося, що вона не така вже й велика, навіть боліти стала менше.

Він нахилився, зав’язав міцніше шнурок на черевику і знову ступив на лід…

Чомусь і дівчатка принишкли, перестали сміятися з нього. І хоч у цей день Юрко ще не один раз падав, вони навіть похвалили його.

Так чи не так?