«Я сам»

Жив-був хлопчик, і звали його Парсі. Як і багато хлопчиків і дівчаток, він увечері нізащо не хотів лягати спати.

Парсі та його мама жили у маленькому кам’яному будиночку на самому кордоні між Шотландією та Англією. Жили вони бідно, але вечорами, коли лагідно світила свічка, а в каміні яскраво горів вогонь, у їхній хатині  було дуже затишно.

Тоді Парсі сідав біля вогню і мама розповідала йому старі казки. А якщо не розповідала, він сидів просто так і сонно дивився на полум’я, воно раз у раз мінялося, то спалахувало, то спадало… Нарешті (Парсі завжди вважав, що — зарано) мати казала синочку:

— Час тобі спати, Парсі!

Хлопчик упирався і відповідав: Ще рано! Але все-таки йому доводилося лягати в ліжко. А коли ляже, то бувало, не встигне покласти голову на подушку, як засне.

І ось одного разу він ніяк не хотів лягати, матері набридло його вмовляти. Вона взяла свічку і сказала:

— Ну що ж, залишайся тут, якщо тобі так хочеться. Але коли з’явиться стара фея і забере тебе з собою, будеш сам винен. Нарікай тоді на себе, що мене не слухався.

І вона пішла до спальні.

“Ще чого! Так я й побоявся старої феї! — сердито подумав Парсі і залишився сидіти біля вогню.

Треба вам сказати, що в будиночку мами Парсі, як і в багатьох інших фермерських будинках, щоночі з’являвся маленький гном – домовичок , у Шотландії їх називають брауні. Гномик спускався в камін димарем, підмітав кімнату і наводив у ній порядок. В нагороду за ці послуги мама Парсі ніколи не забувала ставити за порогом чашку вершків, знятих з козиного молока. І вранці чашка завжди була порожньою. У  той час усі домовички -брауні дружили з людьми. Але вони були запальні й сердилися, коли їм здавалося, що люди їх образили. Горе було господині, коли вона забувала поставити для брауні чашку вершків! На ранок все в її будинку було перевернуто догори дригом, і брауні більше вже ніколи не приходив їй допомагати.

Але той брауні, що допомагав матері Парсі, щовечора знаходив за порогом чашку вершків. Тому він кожну ніч працював тихенько і спритно, поки Парсі та його мама міцно спали.

Треба сказати, що в цього брауні теж була мама — стара фея, дуже сердита; людей вона недолюблювала. Про неї й говорила мати Парсі, коли йшла спати.

І ось Парсі все сидів та сидів біля вогню, дуже задоволений, що настояв на своєму. Але коли вогонь став згасати, хлопчик змерз і почав подумувати про свою теплу постіль. Він уже збирався піти спати, як раптом щось зашуміло і зашкряботіло в димарі, і ось з каміна в кімнату вистрибнув брауні — домовичок – гном з тонкими кривими ніжками та гострими вушками. Парсі дуже здивувався – він ніяк не очікував побачити брауні. Той також дуже здивувався, чому Парсі все ще не спить. Хлопчик подивився на брауні і нарешті спитав:

– Як тебе звати?

— «Сам», — відповів брауні з лукавою усмішкою. – А тебе як?

Парсі здогадався, що брауні пожартував, і вирішив також відповісти жартом:

— Мене звуть «Я сам».

Потім Парсі почав бавитися з брауні біля вогню. “Сам” був моторним гномом, і Парсі тільки очима водив, коли той спритно, немов кішка, зістрибував з високої шафи на стіл або розкидав кошики по всій підлозі.

Трохи згодом Парсі вирішив помішати вугілля в каміні, і тут, на його жах, гаряча вуглинка відскочила убік і впала прямо на ніжку брауні. «Сам» зойкнув, та так пронизливо, що стара фея, його мама, почула і люто гукнула в димар.

— Хто тобі зробив боляче? Відповідай! Ось я зараз спущусь і покажу йому!

Тут Парсі кинувся до спальні, заліз у своє ліжечко і з головою загорнувся в ковдру. Він тремтів усім тілом — так йому було страшно.

— Ну, кажи, хто тобі зробив боляче! – кричала стара фея синові.

— Це “Я сам”! — верескнув у відповідь брауні.

— То чого ж ти так розшумівся? — обурилась його матуся. — І як ти смієш турбувати мене своїм вереском по дрібницям? Сам собі зробив боляче, отже, сам і винен!

Тут з димової труби висунулась довга кістлява рука зі скрюченими пальцями, схопила брауні і потягла вгору.

На ранок мати Парсі побачила, що чашка з вершками стоїть за порогом незаймана. І брауні вже більше жодного разу не прийшов у її будиночок. Шкода було матері Парсі втратити такого доброго помічника, але й синочка їй вже не доводилося вмовляти лягати спати.

Парсі боявся — а раптом довга кістлява рука зі скрученими пальцями знову висунеться з каміна, та й потягне його, Парсі, у димар.