TOU

Яблука безсмертя

Міфи та легенди Скандинавії

1.
І знову трійця мандрівників блукала гірськими просторами поблизу Йотунхейма, домівки велетнів. Цього разу це були Тор, Локі та Хьонір. (Хьонір був богом-старожилом. Саме він подарував людям розум.)
В тутешніх горах бракувало їжі, тож три боги були голодними і з кожним днем ставали ще голоднішими.
Вони почули якийсь шум — десь далеко мукала худоба — і поглянули один на одного, обмінявшись голодними посмішками: сьогодні в них буде вечеря. Чоловіки спустилися в зелену долину, у вир життя, де величезні дуби і високі сосни облямували луги та струмки, й там, на траві, побачили стадо великої, гладкої худоби.
Вони вирили яму і розвели у ній багаття з гілля, потім забили вола, зарили його в купу гарячих вуглин і сіли чекати, поки їжа буде готова.
Та коли боги заглянули до ями, м’ясо досі було сире та з кров’ю.
Вони знову розвели багаття. Знову сіли чекати. І знову м’ясо навіть не нагрілось від тепла вогню.
— Ви це чули? — запитав Тор.
— Що саме? — здивувався Хьонір. — Я нічого не чув.
— А я чув, — відповів Локі. — Прислухайтесь.
Вони прислухались — цей звук не можна було ні з чим не сплутати. Хтось десь сміявся над ними — хтось величезний і вкрай потішений.
Троє богів роззирнулися навколо, але в долині не було нікого, крім них самих і худоби.
Тоді Локі поглянув угору.
На верхній гілці найвищого дерева сидів орел. Це був найбільший орел, якого вони бачили в житті — велетенський орлисько, — і саме він з них насміхався.
— Ти знаєш, чому наше багаття не готує їжу? — запитав Тор.
— Може, й знаю, — відповів орел. — Боже, ви дійсно голодні. Чого ж не їсте м’ясо сирим? Орли їдять. Ми шматуємо його дзьобом. Але у вас немає дзьобів, еге ж?
— Ми зголодніли, — сказав Хьонір. — Ти можеш допомогти нам приготувати вечерю?
— Я думаю, — мовив орел, — що на ваше багаття, мабуть, накладено якусь магію, яка висмоктує з нього тепло і силу. Якщо ви пообіцяєте віддати мені трохи свого м’яса, то я поверну силу вашому вогню.
— Ми обіцяємо, — відповів Локі. — Як тільки м’ясо буде готове для всіх нас, ти зможеш взяти собі частину.
Орел раз облетів луг, змахуючи крилами так сильно, що вугілля в ямі запалахкотіло, а боги були змушені триматися один за одного, щоб не звалитися з ніг, потім повернувся на своє сідало високо на дереві.

Цього разу боги зі спокійним серцем опустили м’ясо в яму з вогнищем і стали чекати. Було літо, коли сонце на півночі майже не сідає і день триває безкінечно, отож пізньої, світлої як день ночі вони заглянули до ями, і їх зустрів прекрасний аромат запеченої яловичини, ніжної та готової для їхніх ножів і зубів.
Як тільки яму відкрили, орел пікірував і схопив кігтями дві задні ноги вола разом із лопаткою й почав жадібно рвати їх своїм дзьобом. Коли Локі побачив, що більшу частину його вечері збираються зжерти, він так розлютився, що вдарив орла списом, сподіваючись, що той залишить свою нечесно здобуту поживу.
Орел шалено замахав крилами, здійнявши такий сильний вітер, що боги ледь не попадали, і випустив здобич. Та Локі не зміг насолодитися тріумфом, бо виявив, що спис застряг у боці великого птаха, і, зринувши в небо, той потягнув його за собою.
Локі хотів відпустити спис, але його руки прилипли до ратища. Він ніяк не міг відчепитися від нього.
Птах летів низько, стираючи ноги Локі об каміння та гравій, об гірські схили та дерева. Тут діяла магія — магія, контролювати яку Локі було не під силу.
— Прошу тебе! — змолився він. — Зупинись! Ти повириваєш мені руки. Від мого взуття вже нічого не залишилось. Ти мене вб’єш!
Орел злетів із гірського схилу й повільно закружляв у небі — лише свіже повітря відділяло їх від землі.
— Мабуть, таки вб’ю, — погодився орел.
— Я віддам все що завгодно, аби ти тільки опустив мене на землю, — вирвалося в Локі. — Все, що хочеш. Благаю.
— Я хочу… — протягнув орел, — Ідунн. І ще хочу її яблука. Яблука безсмертя.
Локі висів у повітрі, а до землі було далеко.
Ідунн була одружена із Браґі, богом поезії, і була милою, чуйною та доброю жінкою. Вона носила з собою скриньку, зроблену з ясена, в якій лежали золоті яблука. Коли боги відчували, що до них підкрадається старість — волосся сивіє чи починають боліти суглоби, вони приходили до Ідунн. Вона відкривала свою скриньку і давала богові чи богині з’їсти одне яблуко. Коли вони його з’їдали, до них поверталася молодість і сила. Без яблук Ідунн боги були б не такими вже й богами…
— Ти не відповідаєш. Думаю, — сказав орел, — я потягаю тебе по кількох гірських вершинах та камінні. А ще цього разу можна спробувати занурити тебе у кілька глибоких річок.
— Я дістану тобі яблука, — пообіцяв Локі. — Клянусь. Тільки опусти мене на землю.
Орел не відповів, а лише смикнув крилом і почав спускатись на зелений луг, з якого здіймався дим від багаття. Він пікірував туди, де з відкритими ротами стояли і дивилися в небо Тор і Хьонір. Коли орел пролітав над ямою з вогнищем, Локі відчув, що падає, досі тримаючись за свій спис, а згодом гепнувся на траву. Орел із пронизливим криком замахав крилами, здійнявся в повітря, а вже за мить перетворився на крихітну цятку в небі.
— Цікаво, до чого це все було, — промовив Тор.
— Хотілось би знати, — відповів Локі.
— Ми залишили тобі трохи їжі, — додав Хьонір.
Локі втратив апетит, що його друзі вважали наслідком польоту.
Дорогою додому з ними не сталося більше нічого цікавого чи незвичного.
2.
Наступного дня Ідунн походжала Асґардом, вітаючи богів і придивляючись до їхніх облич, щоб вчасно виявити, якщо хто-небудь почав старіти. Вона наблизилась до Локі. Зазвичай він не звертав на жінку уваги, але цього ранку всміхнувся і привітався.
— Ідунн! Дуже радий тебе бачити! Я відчуваю, як до мене наближається старість. Мені треба скуштувати одне з твоїх яблук.
— Щось не схоже, щоб ти постарів, — відповіла вона.
— Бо я це старанно приховую, — пояснив Локі. — Ой! Щось у спині штрикнуло. Старість — не радість, Ідунн.
Ідунн відкрила свою ясеневу скриньку і простягнула Локі золоте яблуко.
Він з’їв його з великою охотою, проковтнувши навіть насіння, а потім скорчив гримасу.
— Ой, леле, — мовив він. — Я чомусь думав, що у тебе будуть ліпші яблука.
— Таке я чую вперше, — здивувалась Ідунн.
Про її яблука ще ніколи так не озивались. Зазвичай боги говорили лише про те, який неймовірний у них смак і як це чудово — знову почуватись молодим.
— Локі, це яблука богів. Яблука безсмертя.
На Локі це не справило враження.
— Може, й так, — сказав він. — Але якось я бачив у лісі яблука, що були набагато кращими за ці: й на вигляд, і на запах, і на смак. Гадаю, то теж були яблука безсмертя. Мабуть, якогось кращого безсмертя, ніж твоє.
Він спостерігав за тим, як змінювався вираз обличчя Ідунн: спочатку на ньому була недовіра, тоді збентеження, а за ним — занепокоєння.
— Це єдині яблука безсмертя, які є на світі, — відповіла вона.
Локі стенув плечима.
— Я просто розповідаю тобі про те, що бачив.
Він попрямував далі, а Ідунн йшла поряд із ним.
— Де ці яблука? — запитала вона.
— Он там. Не впевнений, що мені вдасться пояснити, як туди дістатись, але я можу провести тебе через ліс. Це недалеко.
Ідунн кивнула.
— Але як ми порівняємо лісові яблука, — сказав Локі, — з тими, що залишились в Асґарді у твоїй ясеневій коробці? Тобто я, звичайно, можу сказати: «Вони значно кращі за твої яблука», а ти відповіси: «Дурниці, Локі, це якісь зморщені дички», але що це нам дасть?
— Ну що ти як маленький, — відповіла Ідунн. — Я візьму свої яблука з собою і ми зможемо все порівняти.
— О, — мовив Локі. — Це гарна ідея. Що ж, тоді ходімо.
Він повів її до лісу. Руки Ідунн міцно стискали ясеневу коробку з яблуками безсмертя.
Вони блукали вже півгодини, й нарешті Ідунн озвалась:
— Локі, мені починає здаватись, що ніяких інших яблук чи яблунь тут немає.
— Мені прикро і неприємно таке чути, — відповів Локі. — Яблуня росте на вершині он того пагорба.
Вони видерлися на вершину пагорба.
— Тут немає яблуні, — сказала Ідунн. — Тільки висока сосна, на якій сидить орел.
— Це орел? — перепитав Локі. — Такий величезний.
Немов почувши їх, орел розправив крила і злетів з верхів’я сосни.
— Я не орел, — промовив він, — а гігант Тьяцці в орлиній подобі, і я прилетів сюди, щоб забрати прекрасну Ідунн. Ти складеш компанію моїй доньці Скаді. І, можливо, зможеш мене покохати. Та хай там як, а в богів Асґарда закінчилися час і безсмертя. Так кажу я! Так каже Тьяцці!
Орел схопив Ідунн однією кігтистою лапою, а ясеневу коробку з яблуками — другою і, здійнявшись у небо над Асґардом, зник.
«То он хто він такий, — сказав Локі подумки. — Я так і знав, що це був не простий орел». І він рушив додому зі слабкою надією на те, що так відразу ніхто не помітить зникнення Ідунн та її яблук, а коли вже її відсутність стане очевидною, то ніхто не зможе пов’язати це із прогулянкою Локі та Ідунн до лісу.
3.
— Ти бачив її останнім, — сказав Тор, потираючи кісточки пальців на правиці.
— Ні, не бачив, — заперечив Локі. — 3 чого ти це взяв?
— А ще ти не постарів, як усі інші, — додав Тор.
— Постарів, просто мені щастить, — сказав Локі. — Старість мене прикрашає.
Тор щось буркнув, не вірячи жодному слову Локі. Від рудого кольору його бороди залишилося лише кілька світло-оранжевих волосин, а решта була білосніжною — немов гаряче багаття перетворилося на білий попіл.
— Вдар його ще раз, — мовила Фрейя.
Її волосся було довгим і сивим, а на обличчі з’явилися глибокі старечі зморшки. Вона досі була вродливою, але це була врода літньої жінки, а не золотоволосої діви.
— Він знає, де шукати Ідунн, і знає, де знайти яблука.
Намисто Брісінґамен досі висіло у неї на шиї, але воно було бляклим і тьмяним і більше не світилось.
Одін, батько всіх богів, тримав свою палицю вузлуватими, побитими артритом пальцями, покрученими та жилавими. Його голос, зазвичай гучний і владний, став ламким і скрипучим.
— Не бий його, Торе, — сказав він старечим голосом.
— Бачите? Я знав, що принаймні ви, Боже-отче, будете розсудливим, — зрадів Локі. — Я тут ні до чого! Чому б Ідунн кудись зі мною ходила? Я їй навіть не подобався!
— Не бий його, Торе, — повторив Одін і поглянув на Локі єдиним зрячим оком, яке тепер стало тьмяно-сірим. — Я хочу, щоб він був цілий і неушкоджений, коли його катуватимуть. Боги вже готують вогнища, гострять леза і збирають каміння. Хоч ми й старі, проте досі можемо катувати і вбивати не гірше, ніж у часи молодості, коли яблука Ідунн підтримували у нас життя.
До ніздрів Локі донісся запах розжареного вугілля.
— А якщо… — затнувся він. — Якщо я зможу виправити те, що сталося з Ідунн, і якимось чином поверну її неушкоджену разом із яблуками до Асґарда, ви забудете про тортури і смерть?
— Це твій єдиний шанс вижити, — сказав Одін таким слабким і ламким голосом, що Локі зауважив його подібність до жіночого. — Поверни Ідунн до Асґарда. А з нею і яблука безсмертя.
Локі кивнув.
— Зніміть із мене кайдани, — попросив він. — Я все зроблю. Але мені буде потрібен соколиний плащ Фрейї.
— Мій плащ? — перепитала Фрейя.
— Боюсь, що так.
Фрейя почовгала геть і повернулася з плащем, який вкривало пір’я сокола. З Локі зняли кайдани, і він потягнувся по плаща.
— Не думай, що ти можеш просто полетіти звідси й не вертатись, — сказав Тор і значуще погладив свою сиву бороду. — Може я вже й старий, — продовжив він, — але якщо ти не повернешся, я вистежу тебе, незважаючи на вік, і мій молот принесе тобі смерть, де б ти не сховався. Бо я досі Тор! І я досі сильний!
— Ти досі надзвичайно нестерпний, — відповів Локі. — Краще прибережи сили, бо треба буде викласти гору тирси перед стінами Асґарда. Велетенську гору. Тобі доведеться зрубати купу дерев і настругати з них тонку стружку. Гора вздовж стіни має бути височенною, тож починай уже зараз.
На цих словах Локі щільно закутався в плащ із пір’я, замахав крилами і в подобі сокола злетів у небо, навіть швидше, ніж орел, і зник з очей, прямуючи на північ, до Країни крижаних велетнів.
4.
Сокіл Локі летів без упину, аж доки не дістався фортеці гіганта Тьяцці в глибині Країни крижаних велетнів. Там він сів на високий дах, спостерігаючи за всім, що відбувалося внизу.
Він побачив, як Тьяцці в подобі гіганта вийшов зі своєї твердині та подибав по гальці до гребного човна, більшого за найбільших китів. Гігант спустив човен з берега у холодні води північного океану і розмашисто повеслував уперед. Згодом він зник з очей.
Тоді Локі в соколиній подобі почав літати навколо фортеці, заглядаючи до кожного вікна. В найдальшій кімнаті він побачив крізь заґратоване вікно Ідунн, яка сиділа й ридала, і примостився біля ґрат.
— Припини ридати! — промовив сокіл. — Бо я, Локі, прийшов тебе врятувати!
Ідунн кинула на нього лютий погляд своїх почервонілих очей.
— Саме ти, Локі, втягнув мене у цю халепу, — нагадала вона.
— Ну, може, й так. Але це в далекому минулому. То був колишній Локі. А теперішній Локі прийшов, щоб звільнити тебе і повернути додому.
— Як? — запитала Ідунн.
— Яблука при тобі?
— Я богиня-ас, — відповіла Ідунн. — Де я, там і яблука.
І вона показала йому скриньку з яблуками.
— Тоді все просто, — сказав Локі. — Заплющ очі.
Вона заплющила очі, й він перетворив її на лісовий горіх у шкаралупі, навколо якої досі трималася зелена оболонка. Локі стрибнув крізь віконні ґрати, обхопив горіх кігтями і рушив у далеку дорогу додому.
У Тьяцці видався поганий день — риба зовсім не клювала. Гігант вирішив, що буде більше користі, якщо він повернеться у фортецю і позалицяється до Ідунн. Він дражнитиме її, розповідаючи, що тепер, коли вона і її яблука зникли, всі боги стали кволими і зморшкуватими — слиняві, паралізовані, тремтячі незграби, недоумкуваті та покалічені як тілом, так і душею. Гігант приплив до берега і швидким кроком попрямував до кімнати Ідунн.
Вона була порожня.
Тьяцці побачив на підлозі пір’їну сокола і вмить збагнув, куди поділась Ідунн і хто її викрав.
Він здійнявся в небо у подобі орла — ще більшого і могутнішого, ніж будь-коли раніше, — змахнув крилами і полетів, все швидше й швидше, до Асґарда.
Внизу мінялися краєвиди, а навколо свистів вітер. Гігант полетів ще швидше, так швидко, що саме повітря загуло від його руху.
Тьяцці не зупинявся. Він залишив Країну велетнів і опинився в Країні богів. Помітивши попереду сокола, Тьяцці люто скрикнув і полетів іще швидше.
Боги Асґарда, почувши пташині крики і шум крил, поспішили до високих стін, щоб подивитися, що відбувається. Вони побачили, як до них наближається маленький сокіл, а відразу за ним, мало не торкаючись його хвоста, летить гігантський орел. Сокіл був уже зовсім близько…
— Зараз? — запитав Тор.
— Зараз, — підтвердила Фрейя.
Тор підпалив тирсу. Перш ніж вона зайнялася, пройшла якась мить — мить, достатня для того, щоб сокіл пролетів і сховався в замку, й тільки тоді тирса вмить спалахнула. Над стінами Асґарда, наче виверження вулкану, здійнявся вир вогню: страхітливий і неймовірно пекучий.
Тьяцці в орлиній подобі не міг зупинитися, пригальмувати чи змінити курс. Він влетів просто в полум’я. Пташине пір’я зайнялось, кінчики крил обгоріли, і, втративши здатність літати, обсмалений орел врізався в землю з такою силою, що фортеця богів здригнулась.
Обгорілий, приголомшений, оглушений і голий орел не міг зрівнятись за силою навіть зі старими богами. Тьяцці не зразу вдалося перетворитися знову на гіганта, а коли він це нарешті зробив, удар Торового молота забрав його життя.
5.
Ідунн була рада поверненню до свого чоловіка. Боги поїли яблук безсмертя і повернули собі молодість. Тож Локі сподівався, що на цьому все й скінчиться. Але не так сталося, як гадалося. Донька Тьяцці, Скаді, одягла лати, взяла зброю і прибула в Асґард, щоб помститися за свого батька.
— Мій батько значив для мене більше, ніж будь-хто на світі, — сказала вона. — А ви його вбили. Смерть батька сповнила моє життя слізьми та стражданнями. Я перестала радіти життю. Тому прийшла, щоб помститись або отримати відшкодування.
Аси і Скаді довго і нудно домовлялися про компенсацію. В ті дні кожне життя мало свою ціну, а життя Тьяцці цінувалося високо. По закінченні перемовин боги і Скаді дійшли згоди, що смерть батька дівчині відшкодують у три способи.
По-перше, їй дадуть чоловіка, який займе місце її покійного батька. (Всім богам і богиням було зрозуміло, що Скаді поклала око на Бальдра, найвродливішого з богів. Вона не зводила з нього погляду і все підморгувала, аж доки Бальдр не відвернувся, зніяковівши й почервонівши).
По-друге, боги мусять розсмішити Скаді, адже вона не усміхалася і не сміялась від того часу, як її батька вбили.
І по-третє, боги мають зробити так, щоб її батька ніколи не забули.
Боги дозволили Скаді вибрати собі за чоловіка одного з них, але поставили умову: вона не повинна бачити обличчя свого майбутнього нареченого. Всі боги мали стояти за завісою, щоб виднілися лише ступні, й так Скаді мала вибрати собі чоловіка.
Один за одним боги підходили до завіси і Скаді оглядала їхні ноги.
— Бридкі ступні, — говорила вона про кожну пару ніг.
Аж раптом дівчина зробила паузу і радісно вигукнула:
— Ось ноги мого майбутнього чоловіка! Ці ступні найкрасивіші! Вони, мабуть, належать Бальдру — в нього все красиве.
І хоч Бальдр дійсно був красенем, ноги, які обрала Скаді, як з’ясувалося, коли підняли завісу, належали Ньйорду, богу колісниць, батьку Фрейра та Фрейї.
За нього Скаді й вийшла заміж. На весіллі, яке справляли невдовзі, її обличчя було сумнішим, аніж аси могли уявити.
Тор штурхнув Локі ліктем.
— Давай, — мовив він. — Розсміши її. Зрештою, це все — твоя провина.
Локі зітхнув.
— Ти серйозно?
Тор кивнув і значуще постукав по руків’ю свого молота.
Локі похитав головою. Він вийшов надвір, до загонів з худобою, і повернувся на весілля, привівши з собою великого і надзвичайно злого цапа. Локі розізлив цапа ще більше, туго прив’язавши до його бороди міцну мотузку.
Інший її кінець Локі прив’язав до власних причандалів.
Він потягнув мотузку на себе. Цап замекав, відчувши, як його бороду боляче сіпають, і потягнув голову назад. Тим самим він боляче смикнув Локі за причандали. Той закричав і знову взявся за мотузку, смикнувши її на себе.
Боги засміялись. Не те щоб їх було складно розсмішити, проте такої потіхи боги не знали вже давно. Вони робили ставки на те, що відірветься першим — борода цапа чи причандали Локі. Вони глузували з того, як Локі кричав.
— Завиває, мов лисиця серед ночі! — вигукнув Бальдр, задихаючись від сміху.
— Локі верещить, як мале дитя! — загиготів Бальдрів брат Хьод, який був сліпим, але все одно сміявся щоразу, коли чув крики Локі.
Скаді не сміялася, однак на кутиках її губ почала з’являтися тінь посмішки. Щоразу, коли мекав цап чи верещав Локі, посмішка ставала трохи ширшою.
Спочатку потягнув Локі. Тоді потягнув цап. Локі завищав і смикнув за мотузку. Цап заревів і потягнув на себе ще сильніше.
Мотузка тріснула.
Локі зробив пірует у повітрі, стискаючи свій пах, і ляпнувся прямо на коліна Скаді, скиглячи, немов побитий пес.
Скаді розсміялася з гуркотом гірської лавини. Вона розсміялася так гучно, наче розколовся льодовик.
Велетка сміялася так довго і сильно, що в її очах заблищали сльози, і, сміючись, вона вперше потягнулася до свого новоспеченого чоловіка Ньйорда і стиснула його руку.
Локі зліз з її колін і пошкутильгав геть, стискаючи обома руками в себе між ногами й ображено зиркаючи на всіх богів та богинь, які реготали ще голосніше.
— Що ж, от і все, — сказав Бог-отець Одін доньці гіганта Скаді, коли весілля скінчилось. — Ну, майже все.
Він показав Скаді на вихід, і вона вийшла з зали разом з Одіном, а поряд ступав її чоловік. Поряд з похоронним багаттям, яке боги розклали для останків велетня, стояли дві величезні кулі, всередині яких грало світло.
— Ці кулі, — сказав Одін Скаді, — були очима твого батька.
Бог-отець взяв два ока і підкинув їх у нічне небо, де вони разом спалахнули та засяяли одне поряд з одним.
Погляньте в нічне небо у середині зими, і ви побачите зірки-близнючки, що світять одна коло одної. Ці дві зірки — очі Тьяцці. Вони досі сяють на небі.

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 1

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Скандинавська міфологія”
Автор – Ніл Гейман
Переклад – М. Бакалова
Видавництво: “КМБУКС”

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: