Як Берізка листя роздарувала

Чи знаєте ви, чому Берізки взимку сплять? Не знаєте? Ну так от.

Позолотила осінь Берізку. Заблищала вона, засіяла. Хто не пройде, всяк милується.

− От би мені таке вбрання, як сонечко, − сказав Мураха, дивлячись на її жовте листя.

− Візьми, будь ласка, − відповіла Берізка і скинула один листочок.

Зрадів Мураха, схопив сухий листочок, до мурашника поволік.

− Якби до мого капелюха таку золоту пір’їну, − позаздрив гриб Підберезник.

− Візьми собі золоту пір’їнку, − скинула Береза ще один листочок.

Схопив його Підберезник, до оксамитового капелюха приліпив, стоїть, не дише від щастя.

− І мені б листячка золотого трохи, − попрохав Їжак.

Гойднула Берізка гілками, жменю листочків на землю струсила. Покачався по них Їжак, начепив на колючки, золотою кулькою додому покотився. Побачила його Ялинка-чепуруха.

− От якби по моїй зеленій сукні твоє золоте листя розкидати, не було б на світі дерева, ошатнішого за мене…

− Візьми, сусідко, візьми, мені не жаль, − сказала Береза і все своє листя золоте на Ялинку струсила.

Глядь, а сама ні з чим залишилася: все до останнього листочка роздарувала. Заплакала тоді Береза: де моя золота краса?

Тут Вітер підлетів, утішати став:

− Не плач, не журись, прийде весна, подарує тобі нове вбрання. Не плач, не журись… Не плач, не жури-и-ись…

Загойдалася Берізка, слухаючі ласкаві вітрові слова, та так і заснула. На цілу зиму заснула. Відтоді й повелося: як тільки роздарує Берізка своє золоте листя, так і засне на всю зиму, щоб скоріше весни діждатися.