TOU

Як бідний слуга газду обдурив

Українські народні казки

Був де не був, жив собі чоловік. Мав він багато дітей. Невелика ха­тина з малими віконцями, покрита травою з лісу, стояла на краю села. Бідний чоловік нелегко заробляв копійку, гірко одягав і годував свою ве­лику родину.

Виріс старший син бідного чоловіка й каже:

— Няню, іду я світом. Може, наймуся десь служити.

Зрадів чоловік і думає: «Бодай один впаде з плечей».

Спекли кукурудзяного коржа, знайшли в огороді кілька цибулин, від- клонився хлопець від батька, від мами, від братів, від сестер. Одягнув хлопець якесь рване батькове лахміття — штани взяв такі, що землею тягнулися, і рушив світом.

Іде хлопець через ліси. Іде довго, бо ті ліси великі, густі. Перейшов одну гору, перейшов другу, спустився в далеку гірську долину. Вже зголоднів, бо ні хліба, ні цибулі нема. Хлопець опинився в бідному селі. Іде вулицею і видить: серед села красна хата. Думає собі: «Зайду до хати, може, тут дадуть щось їсти».

Хлопець був хитрий і відразу втямив, що коло хати щось діється. Коли підходив до дверей, зустрів молодицю з заплаканими очима.

Щось спитав, а вона йому:

— Іди собі! Досить у мене своєї біди, а ще й тебе несе на мою голову.

– Та чого ви, молодице, плачете?

– Що я тобі буду розповідати? Хіба ти мені поможеш?

– А коли поможу?

Притихла жінка й думає: «А коли допоможе?»

– Коли так, ходи до хати.

Хлопець зайшов.

– Сідай!

Хлопець сів і питає:

– Тепер кажіть, що сталося? Чого ви зажурені?

– Як не журитися, коли квочка вивела курчат, а цицьки у неї нема. Що я вдію з малими?

– Не журіться! Я вас навчу, що чинити з малими.

Хлопець побачив коло клуні давні жорна.

– Та як навчиш? — жінка питає.

-Принесіть кукурудзу, я знайду квоччину цицьку.

Жінка принесла кукурудзу, крутнув хлопець жорном, намолов каші. Насипав квочці, почала вона їсти, почали й курчата за нею дзьобати Покладьте ще коло них воду — і цицька готова.

Зраділа жінка, що хлопець врятував курчат від погибелі. Чоловік молодиці саме вчора продав чотирьох волів на ярмарку. Гроші дав жінці, щоб заховала до скрині. Жінка відчинила скриню, взяла гроші й дала хлопцеві:

– Візьми за твою доброту і за мудру пораду.

Дала жінка хлопцеві і їсти на стіл. Наївся, відклонився і пішов собі.

Йде, йде, йде. Зайшов хлопець на друге село. Купив собі одяг. Та шапка залишалася стара, бо нової в тому селі купити не міг.

Іде хлопець дорогою й оглядається, чи, бува, за ним не женеться чоловік. Перейшов поле, прибув на третє село. Та йде собі далі. Був уже далеко, коли втямив, що за ним на коні чоловік женеться.

Зійшов хлопець з дороги, присів. Наздогнав його чоловік і пи­тає:

– Чи ти небоже, не видів сякого і такого?

– Я видів! Але ви мені дайте спокій, бо під моєю шапкою золотий птах. Я мушу дивитися, щоб не вилетів.

– Ти тільки покажи, куди пішов?

– Куди пішов, я знаю, але ви його не знайдете. Я догонив би хлоп­ця, та мушу золотого птаха стерегти.

– Сідай на коня швидко, я птаха посторожу!

– Він від вас полетить. А тоді мені вже не треба ні вашого коня, ні вашого хлопця.

– Я буду добре стерегти, сідай на коня прудко!

– Коли так, я згоден. Я хлопця дожену. А птаха можна з-під шап­ки взяти тільки тоді, як настане ніч.

Чоловік передав коня хлопцеві, віддав йому і свою шапку. Скочив хлопець до сідла і полетів вітром. Коли зник з очей чоловіка, завернув крутою вулицею, перейшов воду. Далі хлопець заплив до лісу й уже спу­скався схилом в іншу долину ріки. А тут такі дороги були, на яких його ніхто не знайшов би.

Чоловік рукою тримав шапку. Тримав, тримав, чекав, чекав. Дочекав­ся пізньої ночі, зголоднів. Бо жінка його похвалилася, як хлопець знайшов для курчат «цицьку», посварився з нею і їсти не захотів. Стільки всього й було, що спитав, якою дорогою пішов хлопець.

Коли чоловіку докучило тримати шапку над золотим птахом, коли стемніло, подумав: «Сягну рукою, піймаю птаха». Вхопив рукою під шап­ку, а під нею птаха нема. Тепер чоловік зрозумів, що мав діло з хитрим хлопцем. Цей обдурив не тільки жінку, але і його.

– Обдурив її, обдурив і мене…

Пізно вночі чоловік повернувся додому.

– Догнав ти хлопця?

– Ой, догнав… Обдурив він не тільки тебе, але й мене. Видурив ко­ня і шапку…

І каже тут жінці:

– Не сердися, що я сварив тебе.

Не так швидко хлопець перейшов ліс, хоч мав доброго коня, як в казці кажеться. Ішов селами довго, поки зустрівся на коня купець. Про­дав хлопець коня, продав і сідло. Грошей дістав немало. Є за що їсти, є за що і випити.

Іде хлопець далі, все далі. Зайшов до корчми. В корчмі багато людей, п’ють, співають. Сів хлопець коло столика, попросив паленки, попросив і закуску. Дивляться люди на хлопця, не впізнають його:

– Звідки ти, хлопче?

Хлопець назвав село.

– Куди ідеш?

– Хотів би десь служити.

Моєму сусідові треба слугу. Та чоловік він крутий. Ще не мав такого слуги, який у нього вибув би до кінця.

– То були погані слуги .. Я буду служити й тоді, коли б найнявся на десять літ.

– Хочеш, іди! Я тебе поведу до нього.

Хлопець пішов з чоловіком до газди.

– Я привів тобі слугу.

– Мені слугу треба. Якраз вчора мій пішов.

Почав газда домовлятися з слугою:

– За скільки будеш служити?

Хлопець найнятися дешево не хоче, бо гроші має. А газда багато обіцяти не боїться, бо надіється, що слуга скоро втече. Пообіцяв газда слузі добре. Слуга залишився в газди. Хлопець в корчмі купив хліб, ков­басу. Мало того з’їв, решту заховав. Повісив торбу на цвяха в хаті і питає:

Сторінки: 1 2 3

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Казки з зелених гір”
Запис, упорядкування та редакція –
– П.В. Лінтура, І.М. Чендея
Видавництво: “Карпати“
м. Ужгород, 1965 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: