TOU

Як Бровчик, Сірко і Буцик зірку шукали

Аделя Григорук

Бровчик і Сірко – братики. Вони всюди ходять удвох. Разом граються і навіть їдять із однієї миски. А в сусідньому дворі живе цапок Буцик. Він іще маленький, але сміливо буцає і великого індика, і сердитого гусака, і навіть чорного Рекса, який однак на нього зовсім не злиться.
Із Бровчиком і Сірком Буцик не б’ється. Навпаки – часто бавиться з ними. І тоді у дворі здіймається неймовірний галас.
Одного серпневого дня стояла страшенна спека. Сонце гріло немилосердно, і все живе шукало прохолоди.
Бровчик і Сірко забилися в густі лопухи, що росли за повіткою, і, висолопивши язики, ледве дихали. Буцик лежав під гіллястою яблунею, яка кидала на землю густу тінь.

Нарешті сонце почало неохоче опускатися за обрій. Приятелі повеселішали. А коли надворі зовсім посутеніло – відразу ожили. Утрьох посідали на стежці і задивилися на небо.
–Глядіть! Глядіть! – раптом загукав Сірко. – Зірка падає!
–Де? – в один голос запитали Бровчик з Буциком.
Та дивіться ж! А велика ж яка!
І вже всі троє проводили очима яскраву грудку, яка котилася з неба.
Нарешті зірка зблиснула і впала в чорний морок.
Знаєте що? – сказав Буцик. – Мені здається, що вона зовсім недалечко. Десь ото за ставком. Гайда її шукати!

Бровчик і Сірко тут же погодилися. Всі дружно підхопилися і подалися за зіркою. Зі стежки вони вибралися на польову дорогу і припустили з усіх ніг. В одну мить дісталися до ставка, а що перепливати його було довго – майнули через греблю.
Друзі добре пам’ятали, де упала зірка, і сподівалися, що коли ще хтось, крім них, і вирішив би її шукати, то все одно вони будуть першими. Адже мають прудкі ноги – попробуй пережени!
Вони вже минали греблю, як враз Бровчик, який біг попереду, голосно зойкнув і покотився клубком униз. Сірко і Буцик зупинилися: перед ними лежало велике колесо від трактора. В темряві Бровчик його не помітив, тому з розгону спіткнувся й полетів сторч головою. Друзі допомогли Бровчикові підвестися і знову помчали щодуху.

І тут щось шелеснуло у них над головами: велика сова неблимно зирила на мандрівників своїми холодними зеленими очима.
– А що як і сова зірку шукає? – на бігу запитав Буцик.
–Давай швидше! Маємо бути перші! – видихнув Сірко.
І вони побігли з новою силою.
У когось з-під ніг випурхнула злякана птаха. Певно, перепілка, майнула думка. Але на розмови часу не було.
Нарешті захекані, ледве дихаючи, вони зупинилися.
–Це десь тут, – мовив Буцик. – Я добре пам’ятаю, куди вона падала.
–Тс-с-с, – прошепотів Бровчик. – Не галасуйте.
Нагнувшись аж до землі, вони почали шукати зірку.
Нишпорили в траві, дійшли до якихось кущів, наткнулися на високий пень, але зірка все не знаходилася.

Раптом Буцик, який був трохи вищий від своїх приятелів, а тому й бачив далі, скрикнув:
–Ось вона, ось!.. – і стрімголов кинувся уперед.
Недалеко бовваніла стара приземиста верба. Біля її стовбура Буцик і помітив яскраве мерехтіння. Усі притьмом подалися до верби.
І коли до осяйної голубої грудки було уже так близько, що лише бери– щось чорне, як гора, підвелося із трави і грізно загукало:
–Іго-го-го-го!
Троє шукачів на мить заціпеніли. Але в наступну хвилину, не змовляючись, дременули назад так прудко, що аж залопотіло.
А навздогін їм понеслося гучне:
–Іго-го-го-го-о-о-о!!!
Буцик повернув було голову, щоб подивитися, чи женеться за ними оте страховисько, але перечепився за кущ і впав.
Ме-е-е! – розпачливо заволав він. – Не кидайте мене-е-е!
Хоч і нажахані до смерті, Бровчик і Сірко повернулися і допомогли Буцикові виплутатися із чіпкого гілля.
–Іго-го-го-го-о-о! – знову оглушливо пролунало поруч.
…Як вони опинилися вдома, нічні мандрівники не пам’ятають.
Песики одразу забралися в будку і принишкли. Цапок заскочив до сарая, забився в найдальший кут й анітелень.
А вранці, коли сонечко щедро залило світлом все навколо, друзі зібракалися за повіткою.
–Що то було? – першим озвався Бровчик.
–Вовк! – вигукнув Буцик не роздумуючи.
–Який вовк! – заперечив Сірко. – Ведмідь! І не просто ведмідь, а ведмедище!!!
–А може, й не сам, а з ведмедицею, – додав Бровчик.
Усі троє раптом зіщулилися, мовби від холоду…
Та сонечко так радісно сміялося до них з неба, а пташки так безжурно щебетали, що друзі врешті заспокоїлися.
Однак спогад про страшну нічну пригоду ще довго не йшов їм із гадки.

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.9 / 5. Оцінили: 28

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Ростіть великі”
Видавництво: “Писаний камінь”
м. Косів
2012 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: