Як чепурили їжачка

Заклопотана їжачиха кинула хатні справи і ледве встигла схопити за вухо бідового синочка, який і гадки не мав повертатися додому. Він дзиґою крутнувся біля дверей і хотів було у дременути в ліс.

— Попався, шибенику! — промовила з полегшенням їжачиха. Придивившись до сина, вона аж лапками сплеснула: — А який занехаяний! Ти хоч глядівся в Голубе озерце?

Вигляд у малюка й справді був неохайний: мордочка замурзана, голочки позлипалися. Розпашілий від гри, він тільки хекав і підшморгував носом.

— Ану-ну, зараз ми тебе… — суворо приказувала матуся.

Набравши в глиняний черепок води з Голубого озерця, їжачиха дістала брусок суничного мила і заходилася купати синочка.

Вона обережно терла мочалкою з пахучої соломи спинку, розгладжувала голочки і раз у раз повторювала:

— Он сухий листочок зачепився… Мабуть, із зайцями грався під старою березою? А тут що в тебе? Реп’яшок? Це вже точно — у бур’яні ховався!

Малюк сопів, затуляючись від густої піни.

— А ось, ось… Подумайте лишень! І як тебе відмити від смоли? Знову бігав на соснову галявину дражнити білочок!
Їжачок відсапувався і ухилявся від міцних маминих лапок.

— Ну, от… Тепер любо глянути: голочки гладенькі та м’якенькі, наче хутро в Ховрашка!

– Та я, тітонько, і є Ховрашок! — обтрусився малюк і вибіг із хатки. І вже за порогом гукнув: – А за їжачка не турбуйтесь: його, мабуть, моя мама вимиє…