Як дідусь робив туман

У неділю вранці малий Тіно визирнув у вікно.

Але що це? Де поділися яблуня й сарай? І взагалі, куди зник сад? «Мамо, хто вкрав наш сад?!?» — кричить Тіно. Ма­ма дивиться у вікно і сміється: «Тіно, це ж туман!»

Он воно що! Туман! Звичайний туман. Після сніданку Тіно збирається до дідуся і кличе з собою таксу Мумпель.

«Не за­блукайте в тумані!»— гукає навздогін мама.

«Що ти!»— сміється Тіно. Він чу­дово знає село й дорогу до дідуся. Такса весь час намагається повернути право­руч, але Тіно сильніший і тягне її ліворуч.

Ось із туману вигулькують ворота. «Ми прийшли!»— радіє Тіно і натискує кнопку дзвінка. Але в дверях з’являється не ді­дусь, а тітонька, Шмидеке. Тіно здивова­ний. «Як, ви тепер живете у дідуся?»

Ті­тонька нічого не розуміє. Тіно переступає поріг і роззирається. Це не дідусева ха­та. Тіно в розпачі. Він вибігає на вулицю.

Мумпель знов тягне праворуч, і Тіно скоряється. Невдовзі собака зупи­няється біля воріт і гавкає. Тут уже подає голос дідусь: «Це ти, Тіно?» Тіно серди­тий на туман, тому запитує: «Дідусю, ти не можеш знищити туман?» Дідусь за­перечно хитає головою. «Знищити не можу, а зробити — зроблю».

Тіно не вірить. Вони йдуть на кухню, де на плиті кипить у каструлі вода.

Дідусь знімає кришку—і кухня наповнюється парою. Розгледіти нічого не можна. На холодних шибках вікон з’являються крап­лі води.

Тіно пальцем малює на склі сон­це. Вода маленькими струмочками сті­кає униз. «Смішно! Туман — це просто водяна пара».

Тіно біжить до дверей. «А хто ж на вули­ці кип’ятить воду?»

— «Ніхто,— всміха­ється дідусь.— У повітрі завжди є неви­дима для ока пара. А коли раптом хо­лоднішає, з’являються малесенькі крап­линки, такі, як ти бачив на склі в кухні. Вони літають у повітрі. Це і є туман».

Бабусі не подобається, що в кухні повно пари, і вона випроваджує дідуся й Тіно варити туман у сараї.

Мумпель радісно біжить слідом за ними.