ukraine

Друзі! Ми щиро надіємось що у цей надзвичайно важкий час для нашої країни казки допоможуть вам хоч трішки перемкнутись та відпочити.

Віримо в наших воїнів! Віримо в нашу перемогу! Слава Україні!

Як друзі разом, у лісі жили

Болгарські народні казки

Багато років служив віл господарю. Служив і думав, що, може, хоч на старості літ господар дасть йому спочинок, і їсти дасть, і пити.
Та не так вийшло. Давно постарів віл, але й досі мусив тягати за собою важкого воза та плуга. Щоранку хазяїн запрягав його, і цілісінький день віл молотив на току жито-пшеницю, а щоб не їв зерна, на морду йому одягали торбу. Терпів старий віл і думав: «От обмолотимось, обсіємося, і тоді вже хазяїн дасть мені відпочити. Він же бачить, що я ледве ходжу, яка тепер з мене робота!»
І ось одного разу він почув, як господар казав своїм дітям: «Хай обсіємося, будемо думати, що робити з волом. Постарів він, ослаб, а на весну й зовсім нікудишній буде — не робітник він уже. Заріжемо його та м’яса нав’ялимо».

Почув це віл та й каже: «Ох і невдячний же ти, чоловіче! Скільки років я прослужив тобі, а от постарів, і ти, замість пожаліти, дати мені померти спокійно, хочеш мене зарізати. За що? Чи не я тягав твої вози, орав поля, де потім виростала пшениця, і ти втридорога продавав її на базарі? Чи не я молотив твій хліб, а ти ще й намордника чіпляв мені, щоб, бува, не з’їв якої зернини, дарма що орав тобі й возив? А як постарів, то ти не жаліти — бити почав мене, он шкіра вся як решето стала! І тепер не даєш мені відпочити — хочеш зарізати мене. Ні, більше я не терпітиму. Втечу від тебе в ліс, на волю».

Так вирішив старий віл і втік од господаря. Йшов він, ішов, аж зустрічає його півень та й питає:
— Куди йдеш, воле?
І віл розповів йому про своє горе.
— Візьми й мене з собою,— сказав півень.— Я теж чув, як моя господиня казала дочці: «Треба зарізати старого півня. Толку з нього ніякого. Хоч на суп буде!»
Віл погодився, і пішли вони разом.
Ішли вони, йшли, коли це назустріч їм осел.
— Куди ви, воле й півню?
Ті розповіли йому. Осел наставив вуха й каже:
— Візьміть і мене, разом підемо, бо й мій господар не кращий од ваших. Сідла з мене не скидає—геть шкіра пооблазила. Так нав’ючує мене кожного разу, що ледве на ногах стою, а передихнути не дасть — візьме в руки палицю і б’є, що сили має.
Прийняли вони осла й разом попрямували до лісу.
Коли це кіт біжить, питається:
— А куди ви?
Віл пояснив — так і так, мовляв, тікаємо од лихих хазяїв.
— Візьміть і мене,— проситься кіт.— Цілісінький день мучать мене хазяйські діти. Мало їм, що я ловлю мишей, то зробили ще й возика, впрягають мене, й катай їх! А хіба це котова робота? Більше терпіти я не можу, піду краще з вами.

Взяли і його. Пройшли трохи, аж назустріч їм заєць.
— Куди ви? — питає вола.
Той сказав.
— Візьміть і мене,— почав їх умовляти заєць,— а то від мисливців просто життя немає, цілий день ганяються за мною.
Взяли зайця й пішли разом. А як прийшли в ліс, не могли натішитися воленькою.
Коли настала осінь, зібрав віл друзів і каже:
— Давайте попрацюємо, збудуємо дім, щоб було де сховатися від холоду.
— Як похолодніє,— відказав осел,— я повернуся хвостом до вітру та й перезимую. Мені хати не треба.
— Я вилечу на дерево та й перебуду зиму,— прокукурікав півень.
— А я залізу в глибоке дупло і там пересиджу,— пронявкав кіт.
— А я зариюся в листя під кущиком і теж якось перезимую,— сказав заєць.

Почув таке віл і заходився будувати сам. Збудував хату, а замість даху нап’яв шкуру — він її здер із дохлого вовка, якого знайшов був у лісі.
Прийшла зима. То віл наїсться, нап’ється та й спить у теплій хаті. А якось увечері зірвалася завірюха, мете, віє, мороз аж тріщить. Позбігалися тоді до старого вола його друзі й почали проситися до хати, щоб не замерзнути в лісі.
Першим прибіг осел, гукає:
— Волику-братику, відчини, замерзну я в лісі!
А віл відповідає:
— Іди геть! Повернися хвостом до вітру та й зимуй. Заплакав осел, і віл його пожалів, пустив до хати. Коли це приходить півень:
— Відчини мені, воле, бо замерзну!
А віл йому:
— Киш звідси! Вилети на дерево та й кукурікай.
А потім шкода йому стало старого півня, впустив і його.
Так було і з котом, і з зайцем. Спочатку віл дорікав їм, що не хотіли будувати хату, а потім жалів і пускав у теплу хату.

Зігрілися друзі, повеселіли. А якось уночі завили в лісі вовки, голодні та змерзлі.
Осел і каже:
— Воле, дівчата співають, я їх покличу!
А віл:
— Ти що, осле, з глузду з’їхав? Які ще дівчата в дрімучому лісі?
Не послухав осел старшого товариша й заревів на весь голос.
Почули вовки ослиний рев, оточили хату й гукають:
— А відчиніть, приятелі, хочемо побачити, хто нас кликав!
Полякалися всі, але віл сказав:
— Відчиніть, побачимо, чого їм треба.
Відчинили. Увійшли вовки в хату, побачили друзів, дуже зраділи та й кажуть:
— Послухайте, приятелі, яку ми вам пісеньку проспіваємо!
І заспівали: що, мовляв, ми шукали, те й знайшли.
Тоді віл каже:
— А тепер, любі гості, нашої послухайте.— І заспівав: що, мовляв, зробили з тим, хто на хаті, те й з вами зробимо.
Почув це старший вовк і наказав:
— Біжіть подивіться, що там таке на хаті!
Вилізли вовки на дах, побачили вовчу шкуру, злякались і всі повтікали.
Залишився в хаті сам старший вовк, і друзі напали на нього. Віл товче рогами, осел — ногами, кіт кігтями дряпає, півень дзьобом довбе, а заєць усе бігає — рушницю шукає, щоб убити сірого.
Били, били, а тоді віл узяв вовка на роги й викинув за поріг. Підвівся вовк та мерщій кущами до своїх, а льодяні бурульки луп та луп його по спині. Догнав старий вовків і розказав, як заєць стріляв у нього з рушниці й зрешетив усю спину. Розказав таке і впав мертвий.

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 2

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Болгарські народні казки”
Видавництво: “Веселка”
Київ, 1979 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: