Як гуси Рим врятували

Через кілька років після взяття Вейї якийсь римлянин на ім’я Марк Цедіцій, проходячи вночі міською вулицею неподалік храму Вести, почув голос, схожий на грім. Цей голос наказував Цедицію якнайшвидше повідомити владу, що незабаром прийдуть галли і якщо римляни не зміцнять стіни та ворота, то місто буде захоплене. Цедіцій розповів про це керівникам міста, але на його повідомлення ніхто не звернув уваги. Ця людина була незнатного походження, і посадовці знехтували розповіддю плебея. Але ще важливіше було те, що римляни поки, що навіть не знали, хто такі галли і наскільки вони небезпечні.

А галли, основна маса яких жила за Альпами в Галлії, перевалили через високі гори і витіснили етрусків з долини річки Пад. Але цим не задовольнилися і почали нападати на Етрурію. Так вони вдерлися у межі етруського міста Клузій. Клузійці були  дуже налякані. Бачачи, що в них мало сил для відбиття нападу, вони звернулися по допомогу до Риму. Римляни не знайшли підстав послати клузійцям допомогу, але вирішили все ж таки відправити послів, щоб дізнатися, хто ж такі галли. Послами були направлені три брати Фабії. Вони прибули до Клузій, а потім вирушили до галльського табору. Там галльський вождь Бренн сказав їм, що оскільки жителі Клузій мають землі більше, ніж можуть обробити, галли вимагають, щоб зайву землю віддали їм для поселення. Коли посли запитали, з якого ж права галли висувають таку вимогу, Бренн відповів, що з права зброї. Отримавши таку зарозумілу відповідь, посли повернулися до Клузій. Троє Фабієв були людьми хоробрими та палкими. Їм здавалося неможливим байдикувати в місті, коли його мешканці воюють. І ось коли клузійці вирішили вступити в бій з галлами, Фабії захотіли також взяти в ньому участь. Під час бою один з Фабіїв побачив галла, що скакав попереду, в блискучих обладунках. Його серце охопила жага до бою, і він виїхав на коні з етруського строю і напав на галла. Ударом списа Фабій вбив ворога і скинув його з коня. Поспішаючи, він почав знімати зброю з поваленого, і в цей момент його впізнали. Коли Бренну донесли, що римські посли беруть участь у бою, а один з них навіть убив знатного галльського юнака, гніву Бренна не було меж. Він наказав припинити бій із клузійцями та готуватися до походу на Рим.

Перед початком походу Бренн зібрав старійшин на нараду. Ті мудро запропонували не поспішати, бо римляни, наскільки їм відомо, люди доблесні, а держава їхня могутня, тому краще вимагати від них видачі порушників божественного і людського права і лише у разі відмови піти на Рим війною, бо тоді справедливість буде на боці галлів. Так Бренн і вчинив. У Рим прибули галльські посли з вимогою видачі Фабіїв. Сенат став обговорювати становище, що склалося. Багато сенаторів, а також жерці-феціали, охоронці справедливості та права, визнавали вимогу галлів справедливою і наполягали на видачі Фабіїв, особливо того з них, хто вбив галльського воїна. Але надто шанованим був рід Фабіїв, дуже багато корисного і славного зробив він для Риму, тому сенатори не зважилися видати Фабіїв диким галлам. Відмовляти теж було небезпечно, бо справа була абсолютно очевидною та вимоги галлів справедливі. Тоді сенат ухвалив передати рішення народним зборам. Збори ж не тільки відмовили галам у їхніх вимогах, а й обрали всіх трьох Фабіїв  військовими трибунами з консульськими повноваженнями. Цей вибір ще більше розлютив галльського вождя: римляни виявилися настільки несправедливими, що включили злочинців до керівництва своєї держави.

Після цього,підготувавшись до походу, галли рушили на Рим. Зазвичай у момент суворої небезпеки римляни призначали диктатора, який, маючи в своїх руках всю повноту влади, міг краще сконцентрувати сили для відсічі ворогові. Але зараз римляни проявили безтурботність. Можливо, причиною було незнання загрозливої ​​небезпеки: адже галли були ще невідомим ворогом; можливо, римляни були засліплені своїми недавніми успіхами і у своїй самовпевненості виявили легковажність; можливо, так склалася доля, яка керує людськими та державними вчинками; можливо, просто у Римі не було у цей час людини, якій громадяни довірили б диктатуру. Єдиний чоловік, який міг би опинитися на висоті вимог, — Камілла, на той час не перебував в Римі. Переможця Вейї переслідували його вороги, що заздрять йому та звинувачують у всіх гріхах; Каміллу навіть ставили у провину надто розкішну тріумфальну ходу, яку він влаштував після взяття Вейї. В результаті Камілл був засуджений і поїхав у вигнання до міста Ардею, де він на той момент і перебував.

Трибуни горіли жагою якнайшвидше зустріти ворога. Вони не чекали щасливого знамення при жертвоприношеннях і навіть не запитали авгурів, який буде результат битви. Поспішаючи, вивели римське військо з міста і попрямували назустріч ворогові. Зустріч супротивників відбулася на березі невеликої річки Аллії, що впадає в Тибр трохи на північ від Рима. Там, на березі Алії 18 липня 390  року до н. е. і вибухнула ця нещасна битва. Галльське військо було досить численним, і римські командири вирішили якнайбільше розтягнути свої війська, щоб протистояти галлам. Але внаслідок цього римський стрій вийшов нещільним, а в центрі обидва крила римської армії взагалі ледве стулялися. Ця обставина і зіграла фатальну роль. Ліве крило римлян було розгромлене, багато воїнів, прагнучи врятуватися, кинулися в Тибр, але, не вміючи плавати, тонули. Більшості, щоправда, вдалося все-таки переправитися і врятуватися у Вейях, недавно відновлених, там вони сподівалися сховатися під захистом відремонтованих стін, не намагаючись навіть послати в Рим звістку про свою поразку. На місці розташування правого крила була невелика височина. Розбиті римляни відступили туди і змогли протягом певного часу чинити опір ворогам, але зрештою були відкинуті. Залишки римської армії бігли до міста, навіть не закривши за собою міські ворота. Так закінчилася ця нещасна битва. День 18 липня був названий «днем Алії» та оголошений нещасливим; протягом багатьох століть цього дня римляни не розпочинали жодних справ.

І тоді у Римі почалася паніка. Від тих, хто побіг у Вейї, не було жодних звісток, всі вирішили, що вони загинули, і місто наповнилося плачем. Якби галли відразу після своєї перемоги рушили до міста, вони взяли б його без жодних зусиль. Але вони зволікали. Спочатку галли не могли повірити в швидкість своєї перемоги, а потім почали ділити трофеї, захоплені в римському таборі. Багато римлян скористалися цим, щоб залишити місто. Частина розсіялася по найближчих селах, частина попрямувала до сусідніх міст. Важливо було врятувати міські святині. Деякі з них поклали у величезні посудини, які зазвичай служили тарою для будь-якої провізії, і закопали в обумовленому місці, яке стало священним. А решту вирішили вивезти з міста. Жерці і жриці зі своїм вантажем влилися в загальний натовп тих, що залишали Рим. У цьому натовпі знаходився і якийсь Люцій Альбін, він віз у візку дружину, маленьких дітей і свій мізерний скарб. Випадково він помітив поряд зі своїм візком змучених жриць- весталок, які йшли, притискаючи до грудей священні предмети. Альбін негайно наказав своїм домочадцям висісти з воза й посадив туди весталок із їхнім вантажем, а сам із сім’єю йшов поруч, поки всі вони не прибули до етруського міста Цере.

Ті, що залишилися в Римі, стали радитися, що ж робити далі. Марк Манлій запропонував сховатись на Капітолії і там перечекати облогу. Це був заслужений воїн, який з шістнадцяти років брав участь у численних битвах, покритий безліччю шрамів і мав велику кількість військових нагород. Три роки тому він був консулом та здобув перемогу над ворогами. Його порада здалася дуже розумною. На Капітолій віднесли зброю та все необхідне для того, щоб витримати облогу. За стінами Капітолію сховалися воїни та багато жінок. Туди перебралася значна частина сенату. Тільки найстаріші сенатори, серед яких були і колишні консули, і переможці минулих битв, вирішили зустріти ворогів біля воріт своїх будинків.

Зволікавши кілька днів, галли увійшли до міста. Не знаючи його, вони йшли обережно, боячись можливої ​​засідки. Але місто було порожнім, і тільки біля деяких будинків, на вигляд найбагатших, сиділи старі діди з довгими бородами, спираючись на палиці. Спочатку галли вирішили, що це статуї. Один із них, не зумівши перемогти цікавість, підійшов до Марка Папірія і чи то погладив його по бороді, чи злегка смикнув. Не встаючи зі свого крісла, Папірій ударив його жезлом зі слонової кістки, який тримав у руках. Приголомшений галл вихопив меч і зарубав Папірія. Пригода послужила ніби сигналом — галли кидалися на старих людей і всіх їх винищили. Зробивши це, вони ніяк не могли заспокоїтись і продовжували накидатися на кожного, кого зустрічали на шляху. Галли вривалися в залишені будинки, грабували їх, а потім підпалювали. Римляни, що сховалися в Капітолії, безсило дивилися на загибель рідного міста.

Розоривши і майже повністю знищивши Рим, галли спробували взяти штурмом Капітолій. Але той був досить добре укріплений, скрізь були розставлена варта, а в місцях, де найімовірніше міг прориватися ворог, стояли добірні загони воїнів. Коли галли вже піднялися до середини схилу Капітолійського пагорба, римляни вдарили на них зверху і відкинули вниз. Тоді, не зумівши взяти фортецю нападом, Бренн приступив до облоги. При цьому він відправив частину галльських воїнів на околиці Риму, щоб розорити їх та захопити здобич. Один такий загін наблизився і до Ардії, де жив у вигнанні Камілл. Той переконав ардейських юнаків озброїтись і дати відсіч галлам. Вони з ентузіазмом пішли за уславленим Каміллом. У запеклому бою юнаки розбили ворогів. Це був перший випадок, коли галли зазнали поразки. Звістка швидко поширилася серед римлян. Вона надихнула воїнів, що перебували у Вейях, і ті, поступово звільнившись від страху перед галлами, знову загорілися бажанням боротися. Вони запропонували Каміллу обрати його командувачем.
Камілл погодився, але щоб обрання було законним, потрібне було рішення сенату. Більшість сенаторів перебували на Капітолії. Тоді один юнак на ім’я Понтій Коміній зголосився пробратися в Рим на Капітолій і повідомити римлян, що там перебували, про перемогу Камілли і рішення війська, і отримати схвалення сенаторів.

І ось Комін загорнувся в деревну кору і кинувся в Тибр. Течія принесла його в Рим до підніжжя Капітолію. Він видерся таким стрімким схилом, що неможливо було собі уявити, щоб там пройшла людина. Піднявшись на вершину Капітолію, Коміній повідомив присутніх про нещодавні події. Обложені з радістю зустріли ці звістки. Сенатори на засіданні одноголосно ухвалили закон про призначення Камілли диктатором. Отримавши рішення, Коміній вночі тим самим схилом спустився до Тибру і поплив до Вейї. У Вейях все зібране на той час римське військо вітало звістку про офіційне призначення Камілли диктатором.

А становище обложених на Капітолії ставало дедалі важчим. У них майже не лишилося запасів провізії. Галли ж, побачивши на свій подив сліди людини, що піднімалася недоступним схилом на Капітолій, вирішили, що там, де пройшов один, можуть пройти і багато хто. Якось уночі вони теж вирішили піднятися по стрімкому березі. У цьому місці був виставлений невеликий загін, але вартовий, зміна якого припала на цей час, заснув, так що галли безперешкодно піднялися майже до вершини. Ще трохи, і вони вдерлися б на Капітолій, і змучені римляни не мали б жодної надії на порятунок. Але якраз неподалік цього місця знаходився храм Юнони Монети, тобто порадниці, а за його огорожею жили  священні гуси, їй присвячені. Хоча обложених і мучив голод, ніхто не підняв руку на птахів богині. Почувши шарудіння кроків галлів, гуси зчинили крик, який розбудив римських воїнів. Першим прокинувся Манлій. Він відразу ж схопився за зброю і ударом щита скинувши в прірву галла, що піднявся, закликав до зброї всіх своїх товаришів. Римляни накинулися на галлів і почали скидати їх із стежки. Залишивши зброю, чіпляючись за виступи скелі, ті намагалися хоч якось затриматися, щоб не впасти у смертельну прірву. Таким чином, спроба галів опанувати останній оплот Риму провалилася. Всі прославили Манлія, і кожен воїн приніс йому пів фунта зерна і по кварті вина. В умовах голоду це була царська нагорода. Не була забута і заслуга гусей Юнони. З того часу почали говорити, що гуси Рим урятували. А вартовий, який проспав напад галлів, був страчений.

Голод дедалі більше мучив обложених. Але й галли теж почали страждати від нестачі їжі, до того ж їм докучав і незвичний клімат. І в цей непростий час один провісник на Капітолії запропонував римлянам, хоч як це здасться парадоксальним, зібрати весь хліб і кидати випечені килимки по одній штуці в галльських вартових. Бренн нічого не міг збагнути. Він, як і всі галли, був упевнений, що запаси римлян уже давно скінчилися, і голод ось-ось змусить їх до здачі. Тепер же обложені раптом почали кидати хлібом у його вартових. Отже, розсудив галльський вождь, хліба на Капітолії достатньо і взяти обложених змором не вдасться, нападом оволодіти укріпленим пагорбом він уже не наважувався, а тут ще римська армія на чолі з Каміллом готова напасти на них з Вейї. І Бренн сам запропонував римлянам укласти перемир’я. Ті погодились. Почалися переговори щодо умов миру. Зрештою, галли погодилися піти з Риму за відповідний викуп. Домовилися про тисячу фунтів золота.

Це була не дуже велика сума, але в розореному місті і її знайти було дуже важко. Казна була розграбована, і її залишки ніякої суми не могли скласти. Тоді римські матрони (матері сімейств) почали знімати із себе золоті прикраси та жертвувати їх для викупу. Нарешті настав день, коли римські посли принесли золото галлам. Ті поклали його на терези і почали зважувати. Раптом один із римлян помітив, що гирі у галлів невірні, і зробив їм зауваження. Бренн, розлютившись, кинув на чашу терезів свій важкий залізний меч і зажадав сплатити ще й за йогу вагу. На несміливі заперечення римлян він відповів коротко: “Горе переможеним!” Римлянам довелося погодитись. Але тут з’явився Камілл із військом, наведеним ним із Вей. Він вимагав припинення виплати, заявивши, що з обранням диктатора решта посадовців втрачає свої повноваження, а він, будучи диктатором, нікому не давав права вести з галами будь-які переговори. Галли вступили в суперечку, почалася не так сутичка, як звалище. Бренн, бачачи, що в тісному місті галли не можуть навіть розвернутися в бойовий лад, наказав своїм воїнам піти з Риму. Вони відійшли до Габій, і там сталася нова битва, в якій римляни здобули перемогу. Втративши таким чином викуп, галли покинули римські межі.

Рим було врятовано. Всі славили Манлія та дали йому почесне прізвисько Капітолій. Ще голосніше вони славили Камілла. Але врятоване місто лежало у руїнах. Здавалося, у римлян не буде сил його відновити. Все голосніше лунали голоси, що треба залишити старе місце і переселитися на нове, наприклад, у Вейї. Для обговорення цього питання навіть зібрався сенат. Камілл наполягав на тому, щоб залишитися і відновити місто ще з більшою красою. Під час засідання сенату повз проходили воїни, що поверталися з варти, і їхній командир дав звичайну команду «Прапороносець, став прапор! Ми залишаємось тут!» Почувши це, сенатори прийняли його слова за знак божественний. Будь-які дебати про переселення припинилися. Почалося відновлення Риму. А на тому місці, де таємничий голос попередив Цедиція про майбутню навалу галлів, римляни поставили жертовник, присвячений “Віщуну, що говорить”.

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4 / 5. Оцінили: 8

Поки немає оцінок...

3 коментарі
Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: