Як і морська мушля

Далеко-далеко, так далеко, що й недоберешся, жив у горах Тибету як.
Власне кажучи, від чогось далеко, а від чогось і близько. Від снігів і льодовиків, наприклад, від холодного вітру і дощу зі снігом, від вологої трави і стрімких скель — зовсім близько. Коли весь день ревіла буря, сонце ховалося за хмари і в шалених вихорах носилися чорні ворони, — все це було близько.

А от магазини і книжки з малюнками, морозиво і вогонь у каміні, кіно і діти, які поспішають до школи, — все це було дуже далеко.
У яка не було імені, тому ми зватимемо його просто Як.

Понад усе на світі Як полюбляв сидіти у затишному куточку серед скель і слухати море. Він десь знайшов морську мушлю —дуже красиву, витонченої форми, і коли прикладав її до вуха, йому вчувався плескіт морських хвиль. Яким чином потрапила в гори морська мушля — ніхто не міг сказати. Але якось-то потрапила, і Як любив її слухати.

Удень Як звичайно ховав свою мушлю від інших яків і від ворон, зате вночі, коли засвічувалися зірки, він вмощувався у свою схованку серед скель, прикладав мушлю до вуха і слухав, слухав і мріяв: от би потрапити на берег моря…
Отож одного разу, прихопивши з собою улюблену мушлю і попрощавшись з іншими яками, він вирушив у путь.
Він почепив мушлю на свій правий ріг.

Як не знав дороги, але вирішив: “Ітиму, аж поки не дійду до моря“. І так він ішов цілий день, а ввечері поскуб травички, послухав плескіт моря і заснув. Він ішов ще день і ще, але до моря все одно не дістався. Навкруги були самі гори. Інколи Як бачив удалині стадо лам, одного разу — орла, що ширяв у високому небі. Але моря чомусь не було видно.

Якось Як зупинився напитися з гірського струмка. Настрій у нього був кепський. Він приклав до вуха свою
мушлю і, влаштувавшись на березі, почав слухати.
А струмок біг своєю дорогою, стрибав по камінню і весело дзюрчав. Помітивши Яка, він дуже здивувався і спитав:

— Що ти тут робиш?

— Слухаю, — відповів Як.

— Дай і мені послухати, — попросив струмок.

Як підніс мушлю до води, і струмок уважно прислухався.

— Це ж море шумить! — зрадів струмок. — Еге ж, це плескіт моря!

— А ти знаєш туди дорогу? — запитав Як.

— Ще б пак! — образився струмок. — Я саме туди біжу.

Іди слідом за мною і прийдеш прямо до моря.

— Дякую, — сказав Як і пішов за струмком.
Поступово струмок ставав усе ширшим і ширшим і нарешті перетворився на повноводну ріку, по якій плавали човни.

“Було б непогано сісти зараз у човен, щоб більше не йти пішки”, — подумав Як.
Він найняв собі човна і поплив далі. Човен був з великими червоними вітрилами. Коли дув вітер, вітрила напиналися, а Як просто сидів і відпочивав.

Нарешті він дістався моря. Це було диво! Як сів на пісок і почав стежити за хвилями. Вони шуміли точнісінько так, наче прибій у його мушлі. Як був щасливий.

“Тут набагато краще, ніж у холодних, непривітних горах”, — думав він. На ніч він влаштувався у печері.

Біля моря було дуже жарко, і Як пішов до перукаря, аби той підстриг його довгу шерсть. А потім повернувся на берег моря і катав на спині дітлахів — по дві гривні за коло. Невдовзі він назбирав грошей на сіно і на морозиво, яке йому дуже давно хотілося скуштувати.

Життя тепер було чудовим.
Йому подобалося тут, на березі моря. Але понад усе Як любив довгі вечори, коли вже сутеніло і всі йшли додому, а він сидів сам-один перед своєю печерою, слухав плескіт хвиль і стежив за кораблями у відкритому морі і за сонцем, що ховалося за обрій.
Коли ставало вже зовсім темно, одна по одній засвічувалися зірки, а море плескалося і плескалося зовсім поруч.