TOU

Як Яртигулак знайшов батька й матір

Туркменські народні казки

Було таке чи й не було, а жив собі один дід. Змолов якось він у млині борошно та й везе додому. Сам сидить на віслюкові, а мішки поскладав на верблюда. Цілий день їхав пустелею, від одного піщаного горба до другого, а села все не видно. Така це була дорога навіть пташка не знала, де їй край, а вітер не відав, де закінчується пустеля.
Їхав дід, їхав та й заспівав пісню, довгу, як його життя, а сумну, як його думи, через те що він був уже старий, борода стала біла, мов оберемок бавовни, та не мав дід сина – поради на старість. Про що він думав, про те й співав:

Ой синочка б мені мати –
Хоч такого, як мізинчик,
З личком, мовби квітка маку,
Щоб, як сонце, був грайливий,
Працювати щоб любив він,–
Був би я тоді щасливий.

Коли чує дід, хтось його гукає:
– Гей, тату! Не маєш сина– візьми мене.
Здивувався старий, зупинив віслюка та й дивиться під ноги, але там тільки сухі кущики верблюдячих колюків на вітрі коливаються.
Гукає старого знову той самий голос:
– Хочеш побачити орла – не дивися додолу!
Звів дід очі до неба, але й там нічого не побачив. Голос іще дужче кличе:
– Гей, тату, хто ж шукає барса в хмарах? Тоді старий почав благати:
– Годі тобі ховатися! Вийди до мене!
Йому дуже хотілося побачити свого синочка. І раптом він побачив, як із вуха верблюда визирнуло ма
лесеньке хлоп’яточко. Воно весело зиркнуло на діда й промовило тонісіньким голосочком:
– Я тут! Ти бачиш мене? Будь ласка, допоможи мені вилізти звідси, а то ще задихнуся.
Дістав дід хлопчика з вуха та й посадив собі на долоню – такий маленький він був. Голова у його синочка була гладенько поголена, як у всіх туркменських хлопчиків, а за вухами стирчали дві туго заплетені кіски.
– Як же тебе звати? – лагідно запитав дід малого.
– Називай мене як хочеш! – жваво відповіло хлоп’я й почало переплітати свої кіски, та так спокійно, ніби сиділо не на долоні, а вдома на м’якенькому килимі.
– Який же ти маленький! – похитав головою старий.– Ти як половина верблюжого вуха.
Хлопчик глянув на старого й засміявся:
– Отак мене й називай! Це мені до вподоби!
І дід назвав хлопчика Яртигулак ( половинка вуха по туркменськи).
– Ти дуже славний, Яртигулак,– зітхнув дід,– але чи станеш ти мені помічником на старість? Ти такий маленький!
Синок моргнув батькові й сказав:
– Тату, діамант який маленький, а за нього віддають сотню великих верблюдів. Але мене, тату, не віддавайте й за тисячу верблюдів, бо я принесу у вашу хату щастя й талан.
З цими словами Яртигулак схопився на ноги й крикнув на віслюка, що тим часом задрімав:
– Гей, та гей же! Вези нас хутчій додому, бо в моєї матері плов перевариться!

Віслюк прокинувся, і вони рушили в путь.
Хай вони собі їдуть, а ти слухай, що було із старою.
Вона сиділа посеред двору на білому ліжнику і ткала килим. Зав’язуючи вузлики, баба думала про своє горе. А коли в людини горе, то вона або плаче, або співає. Отож баба співала:

Ой синочка б мені мати –
Хоч такого, як мізинчик,
Килим ткати йому сіла б,
Щоб палав, мов квітка маку,
Ніби сонячний промінчик
На блакитнім небосхилі.

Коли дивиться баба, аж їде її дід на віслюкові й кричить:
– Щастя приходить і до молодих, і до старих. Оце ж і до нас завітало. Я привіз тобі сина!
– Навіщо ти смієшся з нашого горя? – розгнівалася стара.
– А чому б оце долі не потішити й нас та не подарувати нам маленького синочка? – відповів дід і показав хлопчика.
Яртигулак сидів між вухами верблюда й зиркав на батьків.
Глянула баба на синочка та й руками сплеснула:
– Ой, синку, який же ти гарнесенький, який рум’яний!
Вона взяла хлопчика в руки й не могла ним натішитися. Примовляла найпестливіші слова, називала його то рум’яним яблучком, то своїм верблюденятком.
А потім запитала:
– Чому ти тільки такий маленький?
– Не журися, мамо, маленькому синочкові менше треба шовку на халат! – відповів Яртигулак.
Увечері покликала баба до себе сусідок, приготувала вечерю. Наварила плову, напекла пампушок і поставила на стіл велику миску з родзинками та шматочками солодкої дині.
Цілий вечір співали сусідки під звуки дутара. А співаючи, пошили хлоп’яті три халати – з маленької хусточки, шапочку – з коробочки бавовни та черевички із шкіри курчати.
Вони одягли Яртигулака, подивилися з одного боку, потім з другого, сплеснули в долоні й засміялися:
– Оце справжній джигіт!
Яртигулак віддав батькам чолом і статечно промовив:
– Дякую вам за турботу. Тепер ви відпочивайте, а я хазяйнуватиму.

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 3

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Туркменські народні казки”
Переклад – Г. Халимоненко
Видавництво: “Веселка”
Київ, 1979 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: