Як хлопчик знайшов друзів

Нюблум Хелена

Далеко-далеко на півдні є чудовий край. Високі гори, що поросли лісами, здіймаються там під самісінькі небеса, а серед гір широко розкинулася родюча рівнина. Весело тече по ній, прямуючи на південь, повноводна річка, а з гірських схилів наввипередки збігають невгамовні струмки, немов змагаючись, хто першим прибіжить.

Гладкі луки рясніють квітами. Хлібне поле коливається, наче морські хвилі гуляють простором. Дерева у садах згинаються під вагою солодких плодів. Але найбільше в цьому краї росте винограду.
Усю долину оперізує навколо нескінченне намисто виноградників. У їхніх зелених коридорах з усіх боків звисають мільйони виноградних грон, зверху припікає сонечко, і вони зріють, наливаючись соком.

З давніх-давен жили в долині працьовиті люди; вони обробляли землю і підрізали виноградні лози; селища цього народу, немов пташині гнізда, ліпилися по зелених схилах. А на вершині гір, що оточували долину, гордовито височіли замки володарів.

За старих часів знатні лицарі нерідко жорстоко розправлялися з селянами, простий народ у них і пікнути не смів, бо лицарі злітали в долину з навколишніх стрімчаків, наче орли, готові розтерзати всякого, хто потрапить у їхні залізні пазурі.

Багато років тому в одному великому замку на високій горі жив могутній лицар. Звали його Рудольф-Рейнгольд Грізновзір. Одного разу Грізновзір зі своїм військом налетів у долину, завоював ціле місто і поневолив його мешканців; з того часу вони повинні були не покладаючи рук працювати на жорстокого власника замку Фалькенштейн.

Достигне восени хліб у полі, змелють люди зерно, навантажать на коней борошно і везуть нагору в замок багато сотень мішків. Дозріє виноград, натиснуть із нього вина — і вино теж відправляють туди сотнями повних бочок.

Багато років так тривало, нарешті всі зрозуміли, що далі вже нема куди терпіти; зібралися люди і почали тримати нараду.

— Що це робиться! – сказав один старий. — Ми і оремо, і жнемо, і борошно мелемо, а Грізновзір тільки їсть наш хліб і наших дітей об’їдає.

— Що правда, то правда! – Підхопив інший. – Сором і ганьба, до чого дожили! Ми в поті чола вирощуємо виноград, підрізаємо лози, а як урожай достигне, веземо вино до Фалькенштейна, щоб Грізновзір зі своєю раттю міг пиячити, а потім вони з п’яну та здуру якраз і налітають на долину і нас терзають, наче злі шуліки. Годі вже, натерпілись!

— Досить! Натерпілись! – закричали всі в один голос.

І ось вирішили всі спільно написати Грізновзіру такий лист:

«Досить ми тобі послужили вірою та правдою. Ми не хочемо більше бути твоїми підданими. Відтепер, пане Грізновзіре, ти вже сам собі якось добувай їжу, а з нашої долини ніхто не возитиме тобі ні мішків з борошном, ні бочок з вином».

Сказано зроблено. Чи довго листа написати! Бургомістр склав грамоту і скріпив її великою печаткою, де зображений був серп, перехрещений великим бойовим мечем. Затримка вийшла, коли почали вирішувати, кому йти в замок із листом: усі розуміли, що посланцю голови не зносити, живим із Фалькенштейна не повернешся.

Кого не просили, всі тільки відмовлялися. Одному, виявилося, одягнутися нема в що; у другого нога, як на гріх, розболілася; третьому ніяк не можна з дому відлучитися; четвертий сказав, що дороги не знайде; словом, щойно дійшло до справи, у всіх знайшлися відмовки.

І раптом хтось візьми і скажи:

— А чи не послати нам хлопчика, Франца Йозефа?

Тут усі зраділи та закричали:

– Правильно! Краще не вигадаєш! Нехай Франц Йозеф віднесе листа.

Франц Йозеф був бідний хлопчик, усі його просто звали Франциком. Цей хлопчик не мав ні батька, ні матері, ні сестер, ні братів; до дванадцяти років він ріс у монастирській школі, де виховували сиріт, а зараз йому йшов уже тринадцятий рік, і він почав сам заробляти собі на життя.
Францик був тямущий хлопчик, і будь-яка справа в нього виходила, тому всі, у кого траплялася якась робота, брали його в помічники. Треба землю викопати на винограднику — кликали Францика; задумає хтось будинок будувати – Францик йому цеглу підносить; хочеш звістку послати до сусіднього села — Францик миттю збігає; нема кому за фірмана сісти — а Францик на віщо!
У нього навіть найноровливіший кінь ставав слухняним. Коли треба, він і з немовлям порозуміється, поки мати в полі працює; умів він і шерсть чесати, і хміль перебрати, він і на похороні за співака, і на весіллі за музиканта; словом, де не вистачає робітника, там завжди Францик порятує. Руки у хлопчика були вмілі, ноги — швидкі, слово — надійне, чого не треба, ніколи не розбалакає; за це всі любили Францика, і завжди була для нього робота.

І ось завітав до Францика сам бургомістр і оголосив хлопчині, що доручається йому від міста важлива служба: треба, мовляв, сходити до замку Фалькенштейн і передати послання лицарю Грізновзіру. Про те, що написано в цьому посланні, бургомістр не розповідав, інакше Францик одразу збагнув би, що йому загрожує смертельна небезпека.

Звичайно, всі це чудово розуміли, але міркували так: Франц Йозеф, мовляв, сирота, без роду без племені, як пропаде, та й що тут такого! Ось ми зовсім інша справа, у нас вдома жінки, малі діти, а бідних хлопчиків скільки завгодно на світі. Ну а коли знадобиться помічник, варто тільки кликнути, і миттю інший замість Франца знайдеться.

Прийняв Франц Йозеф з рук бургомістра великий конверт, покрутив його в руках та й питає:

– А як бути з відповіддю? Чи треба чекати?

— З відповіддю, як бути? — перепитав бургомістр. — Відповіді, мабуть, не знадобиться.

— Отже, треба тільки віддати листа і можна одразу повертатися? — спитав тоді Францик.

– Можна, можливо! Як віддаси, так і дуй назад у всі лопатки! — сказав бургомістр і пішов.

Надів Францик черевики на товстій підошві, засунув у кишені два окрайця хліба і пляшку з водою і зранку рушив дорогою, що вела в гори до замку Фалькенштейн. Замок виднівся високо на крутій скелі, здалеку він був схожий на орлине гніздо. З його веж як на долоні видно було три долини, що на багато миль простяглися в різні сторони.

Справа була в серпні, погода стояла спекотна, на безхмарному небі весело сяяло сонце, і виноградні грона світилися в його променях. Все підніжжя гори було суцільно зайняте виноградниками, і спочатку шлях Францика лежав нагору сходами, влаштованими між кам’яними стінами. На верхній сходинці він обернувся, щоб помилуватися зверху на своє рідне містечко, осяяне сонцем. Сліпучою білизною сяяла монастирська церква, і стрілки на баштовому годиннику блищали так, наче були з чистого золота.

Але виноградники залишилися позаду, далі починалися гори. Спочатку йшли луки. Сіно було вже прибрано, і на схилі хлопчику ніхто не зустрівся. Минувши луг, він опинився на узліссі каштанового лісу. Звідси все в долині здавались зовсім маленьким. Будиночки, стайні і навіть церкви — все було таке крихітне, що можна було подумати, ніби це іграшки, розкидані по зеленому килиму. Сонце палило все гарячіше, і хлопчик скинув курточку. Стежка все крутіше підіймалася в гору. Францик змок від спеки, і йому захотілося пити. Тоді він сів під скелею, в тіньочку, і дістав із кишені пляшку.

Вгамувавши спрагу, хлопчик вирішив відпочити. Він розтягнувся на траві і, наспівуючи пісеньку, почав помахувати зламаним по дорозі прутиком. Раптом у заростях папороті почувся якийсь шум: глянув хлопчик і бачить, що зверху до нього спускається прудка ящірка. Блиснувши на сонечку гнучким тільцем, ящірка завмерла, дивлячись на Францика блискучими очима.

— Яка гарненька була пісенька! – сказала ящірка. — Заспівай, будь ласка, ще раз! Я просто без пам’яті люблю музику.

— Будь ласка, якщо тобі завгодно! — відповів Франц і знову заспівав свою пісеньку. А руку з прутиком сховав від ящірки за спиною.

Ящірка слухала пісеньку затамувавши подих, а коли хлопчик скінчив, сказала:

— Знаєш, Францику! Здається мені, щось у тебе нехороше на думці! Твої чорні очі так хитро дивляться! Невже ти тишком-нишком замишляєш щось погане?

— А я ще й сам не знаю! — відповів Францик, змахуючи прутиком. — Тільки руки в мене так і сверблять хльоснути тебе прутиком! От буде весело подивитися, як він тебе розсіче навпіл!

— Бач, що йому надумалося! – сказала ящірка, ховаючи під себе хвостик. — А на мою думку, в цьому немає нічого веселого, мені куди приємніше бути живою і ніжитися на сонечку.

Насмішила Франца ящірка, регоче він, а сам знай собі, вжик-вжик, прутиком по траві січе.

— Знаєш, Францику! — каже йому ящірка. — Життя у мене таке коротеньке. Ти вже не ображай мене, відпусти по добру-по здорову. Ти не пошкодуєш – я ще тобі в пригоді стану.

— Яку ж ти, мальото така, можеш мені службу послужити? — здивувався Францик, випрямляючись на весь зріст. — Гаразд! Коли ти так чемно просиш, я тебе не зачеплю. Хочеш, побіжимо наввипередки і подивимося, хто з нас першим добереться до Фалькенштейна!

– Я буду перша, ось побачиш! — прошепотіла ящірка та шусть у траву. — Прощавай, Франце, і знай, що я тебе не забуду.

З цими словами ящірка зникла з очей, а Франц пішов далі своєю дорогою.

Сонечко здіймалося все вище і вище, і все небо залили потоки сліпучого сяйва. Будинків і церков у долині вже не можна було вже розгледіти — зверху здавалося, ніби хтось кинув жменю білих камінців, і вони розсипалися по зеленому килиму. Все крутіше і крутіше підіймалася вгору стежка, пірнувши в ліс, і нарешті Францу знову довелося сісти під деревом, щоб відпочити. Відпив він два ковтки з пляшки і обтер рукавом піт з чола. Раптом над головою в нього хтось заклацав. Глянув хлопчик угору і побачив білку, яка, примостившись на гілці, лущила шишку.

Білочка раз у раз плювалась лушпинням і заливалася веселим цоканням: ось, мовляв, який у мене смачний сніданок, просто смакота!

Франц опустився рачки і обережно підкрався ближче. Намагаючись не шуміти, він зняв рушницю, що висіла в нього за спиною, і схопив її за цівку, щоб прикладом убити звірка. Але білочка уважно стежила чорними, як намистинки, очима; не встиг він розмахнутися, як вона схопилася і в кілька стрибків опинилась на самій верхівці сосни.

– Що я тобі зробила? — спитала вона зляканим голоском, висунувши голову з гілок, — що тобі від мене треба?

— Та ось хочу добути твій хвіст, — сказав Франц. — Пошию собі до осені хутряний комір, і не страшний мені буде злий, пронизливий вітер, що дме зі снігових вершин.

— Хвостик мені й самій стане в нагоді, — сказала на це білочка і розпушила хвіст трубою. — Це мій хвостик, бо я народилася хвостатою, а якщо ти вб’єш мене і забереш собі мій хвостик, то ти злодій — жадібний, безхвостий злодюжка!

— Замовкни і перестань сваритися! – сказав Франц, замахуючись прикладом. — Мені б тільки не схибити, тоді мені й хвіст дістанеться.

– Ой, не треба! Не треба! – Запищала білочка і заметушилась по дереву. — Це гидко, погано й підло так чинити! Я не хочу, щоб мене вбивали прикладом. Ти гидкий, бридкий, жахливий хлопчисько! Справді, це жахливо прикро — тільки зберешся спокійно поснідати, і раптом ні з того ні з сього тебе вбивають! От якби тебе так, тобі б це сподобалося, Францику?

Білка весь час метушилася і хвилювалася, але Франц уже опустив рушницю.

— Любий Францику! — верещала білка. — Відпусти ти мене по добру-по здорову! Я хочу ще пожити і пострибати по гілочкам! Це куди веселіше!

— Ну так і бути! Скачи собі, куди хочеш! – сказав Франц і закинув рушницю через плече. — А то боюся, як би мені не стали снитися твої перелякані оченята! Давай спробуємо з тобою наввипередки — хто першим дістанеться Фалькенштейна!

– Я буду перша, ось побачиш! —і зраділа білочка і почала стрибати з дерева на дерево. — Якщо ти йдеш до Фалькенштейна, то я з тобою! Я вже не дам тебе в образу, поки жива і можу скакати по деревах!

З цими словами білочка зникла з поля зору, а Францик попрямував уперед своєю дорогою.

Стало душно. Небо, ще нещодавно таке яскраво-блакитне, затягнулося білястою пеленою, пелена спочатку загусла, а потім, ніби скисле молоко, згорнулася в білі грудочки, і все небо вкрилося баранчиками. Білі баранчики стали сірими, а потім перетворилися на темні хмари з сліпучо блискучими краями, і ось уже по горах розкотився грім. Озирнувшись, Францик не побачив унизу долину: її заслонили гори. Вони громадилися з усіх боків, і стежка ставала все крутішою і крутішою.

Францик страшенно втомився. Раз у раз йому доводилося зупинятися і відпочивати, він без сил падав на землю і тільки стогнав від знемоги; пляшка його давно спорожніла, і йому не було чим підкріпитися.
Несподівано десь поряд почулося дзюрчання! Зі скелі стікав чистий, бурхливий струмок! Вода в ньому була напрочуд свіжа й цілюща, дивно навіть подумати, звідки їй було взятися серед мертвого каміння. Франциск нахилився до струмка і жадібно припав до води. Ніколи ще він не пив такого чудового та бадьорого напою.

Вгамувавши спрагу, хлопчик встав і зібрався було продовжувати свій шлях, як раптом побачив голуба, що летить.

Це був гарненький сизий голуб із кругленькою голівкою. Голубові теж, мабуть, хотілося пити. Він злетів до бурхливого струмка і припав до води.

“Який красень! — подумав Франц, дивлячись на голуба та обережно знімаючи з плеча рушницю. — Цього разу я нізащо не промахнуся».

Він скинув рушницю і прицілився, але тут голуб підняв голівку і залопотів крилами.

— За що ти хочеш мене застрелити, Францику? — несміливо спитав він хлопчика. — Ти попив води, і я теж попив, струмок нас обох пошкодував, за що ж ти хочеш мене стратити?

— Та аж надто гарні в тебе крильця! – відповів Франц. — Ось я хочу прибити їх для краси над воротами.

— Полюбуйся краще, як я літаю в піднебессі — це набагато красивіше, — сказав голубчик. — У тебе попереду нелегка дорога, і в мене своя дорога. Відпусти ж мене по добру-по здорову летіти куди мені заманеться!

Голуб так привітно говорив із Франциком, що хлопчик у душі засоромився свого вчинку.

– Гаразд! Лети собі, куди хочеш! — сказав він і помахав на прощання. — Подивимося, хто з нас першим дістанеться Фалькенштейна.

– Я буду першим! — вигукнув голуб, розправляючи крильця. — Але коли ти йдеш із дорученням до господаря замку, то я залишуся чекати твого повернення на вершині вежі.

І з цими словами голуб відлетів.

Тим часом небо суцільно вкрилося грозовими хмарами. Грім гримів не перестаючи, і зелені альпійські луки відливали під свинцевими хмарами смарагдовим блиском. Все живе завмерло — примовкли пташки, перестали дзижчати комахи. Франц ледве пересував ноги, а голуб злетів у висоту і кружляв над темними хмарами маленькою цяткою.

Раптом хтось з’явився на вершині гострої скелі. Хто там такий? Це була маленька сарна, вона зуміла уміститися всіма чотирма копитцями на крихітному скелястому п’ятачку і роздивлялася околиці.
— Ура, зараз я тебе підстрелю! — вигукнув Францик, але сарна одним махом перескочила на скелю вище від хлопчика.

—Не втечеш! — гукнув Франц і кинувся вгору кам’яною кручею наздоганяти сарну. – Побачиш, який я стрілець! Не можна мені повернутись з гір зовсім без здобичі.

— За що ти хочеш мене вбити? — спитала сарна, відбігаючи подалі. — Адже я нічим тебе не образила. Я тільки стояла на скелі і милувалася околицями. Невже я заважала тобі?

– Ні! Та надто вже гарні твої роги! Ось я візьму і приб’ю їх удома над дверима, хай усі знають, що я тебе переміг.

— Не дивно тобі перемогти, — озвалася сарна. — Ти з рушницею прийшов, а в мене рушниці нема. Тільки, на мою думку, в горах нам обом місця вистачить.

Франц не відповів, він щосили дерся слідом за сарною.

— Відпусти мене, Францику, по добру-по здорову! — благала сарна, втікаючи від хлопчика. – Як же ти не розумієш! Мені більше подобається, щоб мої роги красувалися не над твоїми дверима, а в мене на голові. Ти сам любиш свободу, так не заважай і мені жити на волі!

Цієї миті пролунав страшний удар грому, луна далеко розкотилася по горах. Злякався Франц, опустив рушницю і каже:

– Так і бути! Скачи собі! А якщо хочеш, давай посперечаємося, хто з нас першим дістанеться Фалькенштейна!

— Звичайно, я, — сказала сарна і побігла довгими стрибками. — Я прибіжу першою і чекатиму на тебе під стінами замку. Якщо потрібна моя допомога, я тут як тут.

І з цими словами сарна зникла.

— Коли ж нарешті я дістануся до Фалькенштейна? — тяжко зітхнув Франц.

Хлопчик смертельно втомився. Бідолаха вже побоювався, чи не заблукав він у горах.

Але раптом за поворотом прямо перед ним, ніби за помахом чарівної палички, виник замок.

За кольором його стіна майже зливалася з навколишніми скелями. І який же він виявився величезним — завширшки та заввишки! Де-не-де в стінах виднілися віконця, їх було зовсім небагато. На вежі майорів прапор Грізновзіра – червоне полотнище з чорним соколом посередині. Ланцюговий міст був піднятий, і тільки місток із тоненьких жердинок був перекинутий над прірвою.

Франц зупинився. Спробуй перейди, коли і рукою потриматися нема за що! І раптом біля його ніг почувся якийсь шепіт:
— Бережися, не ходи через хиткий місточок!

Звідки не візьмись, перед Франциком з’явилася ящірка.

— А як же я потраплю до лицаря Грізновзіра? — спитав Франсик, він уже ступив на першу жердинку.

Тут хтось — стриб-скок — вискочив поряд із ним на місток. Це була білочка: розпушивши руденький хвостик, блищачи широко відкритими очима, білочка забігла вперед і процокала.
— Залишайся, друже, на своєму боці.
— А як же я виконаю доручення? – сказав їй Франц.
Він уже був на середині містка.
Але тут підлетів голуб і, розпластавши крила, завис над прірвою.
— Літати ти не можеш, друже мій, Послухай мене, повертайся додому! – сказав голуб і пролетів повз Францика, ледь не зачепивши його крилом по обличчю.

— Ось отримаю відповідь і повернуся. А з півдороги й не подумаю повертатись!

І з цими словами хлопчик продовжував свою дорогу. Слизькі жердинки складеного на швидку руку містка так і прогиналися в нього під ногами, а внизу з обох боків під ним була бездонна прірва. Серце у хлопчика болісно стислося, в очах потемніло, але він міцно притискав рукою лист, захований за пазуху, і, дивлячись прямо перед собою, йшов твердим кроком уперед.
І ось… ось, він зітхнув з полегшенням, бо місток скінчився і він опинився на другому боці під стінами замку. Не одразу роздивився хлопчик, де там був вхід. Куди не глянь, усюди перед ним вставала стіна, висока й неприступна, наче ті скелі, що служили їй підніжжям.
Однак, обминаючи стіну, Франц знайшов маленькі дверцята, вони були зроблені з найміцнішого заліза і замкнені на безліч замків та засувів. Тоді Франц підібрав із землі камінь і голосно постукав по залізу. Але ніхто не озвався на стукіт, навколо стояла мертва тиша.

І раптом щось загуркотіло.

Франц спочатку подумав, що це, мабуть, гірська луна, розбуджена громом, прокотилася скелями. Але ні, то були не громові гуркоти, то лицар Грізновзір бенкетував зі своєю раттю в парадній залі замку, стрясаючи стіни реготом.

Бачачи, що ніхто не озивається на його стукіт, хлопчик втратив терпіння. Тут він згадав, що рушниця в нього заряджена, і вистрілив у повітря. Довго звук пострілу перекочувався від скелі до скелі, доки не стихли останні відлуння.

Нарешті у замку заворушились. Хтось прочинив віконце на самому верху вежі і голосно крикнув звідти:

— Хто там стріляє під мурами Фалькенштейна? Друг ти чи ворог, відгукнуся!

Франц склав долоні трубою і закричав у відповідь:

– Це друг! Друг! Я приніс звістку з долини.

Віконце зачинилося, і почулися важкі кроки — хтось спускався сходами. Ось він уже на подвір’ї, підходить до воріт, ось загриміли важкі замки та засуви.

Двері повільно відчинилися, і Францик побачив перед собою грізного воїна.

– Чого тобі треба? — загарчав він на Франца, як ведмідь. — Із чим ти прийшов до владики Фалькенштейна?

— А це вже я скажу самому лицарю Грізновзіру, — відповів Франц. — Я посланий з вісткою до нього, а не до тебе.

— Дивіться, який горобець залетів у соколине гніздо та ще й розцвірінькався! — сказав велетень, але все-таки відчинив двері, і Франц боком протиснувся у вузьку щілинку.

Озирнувшись із порога, Франц миттю побачив сарну; вона стояла на краю прірви і стежила за ним, витягнувши шию.

– Бачиш, я тут! — гукнула йому сарна. — Не турбуйся, я буду напоготові!

Тієї ж миті важкі двері зачинилися за Францем, і він зрозумів, що потрапив у Фалькенштейн.

У вузькому кам’яному дворі кожен крок незвично віддавався гулкою луною, а на довгих гвинтових сходах, що вели нагору до парадної зали, було темно, наче в льосі. Але ось велетень відчинив перед хлопчиком двері, і той опинився на порозі зали, в якій Грізновзір балював зі своїми воїнами. У Франца відчайдушно забилося серце.

На чолі довгого дубового столу сидів Грізновзір і розпивав вино зі своєю дружиною. Від реву та реготу здригалися під стелею могутні балки. Хлопчик глянув на бенкетуючих і побачив налиті кров’ю очі, немов тут зібралися не люди, а череда шалених бугаїв. Франц несміливо переступив поріг і, знявши шапку, зупинився біля дверей, очікуючи, коли лицар Грізновзір з ним заговорить.

Чекати довелося довго. Лицар ніяк не міг відірватися від кубка. Вино стікало по його бороді, сидів він, поклавши лікті на стіл, а реготав так, що, здавалося, ще трохи, і він просто лусне. Але раптом він побачив Франца.

— А це ще що за хлопчисько тремтить біля дверей? — спитав лицар, тицьнувши убік хлопчика товстим пальцем.

Довелося Францу вийти зі свого затишного куточка. Ідучи до столу, він раз у раз низько кланявся, а наблизившись до Грізновзіра, вийняв з-за пазухи конверт і простягнув лицарю.

Грізновзір вихопив з рук Франца листа і почав його читати, а Франц відійшов убік і став дивитися у вікно. Виблискуючи на сонці, вставали один за одним ланцюги гірських вершин, вузькими білими стрічками звивалися на дно долин річки. Зачарований цим чудовим видовищем, Франц забув, де він знаходиться. Страшний рик Грізновзіра змусив його отямитися.

— Так ось, яке послання ти мені приніс! — закричав на хлопчика Грізновзір і так вдарив кулаком по столу, що попадали всі кубки і скатертина почервоніла від розлитого вина, як від крові. — Та як же ти насмілився прийти до мене, власника Фалькенштейна, з таким посланням?

— Звідки мені знати, що там написано? — відповів Франц, тремтячи, як осиновий лист. — Я часто ношу чужі листи і ніколи їх не читаю.

– Ось як! Не читаєш? – загарчав на хлопчика Грізновзір.

Спочатку він почервонів і став таким, як вино в його келиху, потім побілів, як крейда.

— Даремно ти не заглянув у цей лист, інакше б ти не прийшов до мене, а вчасно повернувся додому. Тут сказано, що ці зрадники не хочуть більше служити мені вірою та правдою! — лицар так розмахував листом, що здавалося, що листок ось-ось вирветься з його рук. — А той, хто служить зрадникам, сам — зрадник і має померти лютою смертю. Зрозумів ти, нещасний, що я сказав?

Франц намагався відповісти, але не міг вимовити жодного слова і весь тремтів, як у лихоманці.

— Я покараю цю жалюгідну наволоч! — кричав лицар Грозновозір. — Я налечу на них як ураган, нападу як злодій вночі, я всю країну зруйную! Так і знай, не пройде і трьох ночей, як від міста в долині вже не залишиться каменя на камені!

— Надіслати ваші слова мешканцям? — ледве чутно пробелькотів Франц.

– Ні! Можеш не турбувати себе, — вигукнув з реготом лицар Грізновзір. — Я сам піду туди, і меч мій їм все розповість. Ні, друже! — вів далі лицар, гнівно виблискуючи очима. — Ти залишишся ночувати у замку Фалькенштейн, покої для тебе готові. Ану марш у в’язницю! А на дозвіллі спробуй вгадати, яка смерть чекає на тебе завтра вранці. Вже я придумаю, чим тебе почастувати. Можна, наприклад, посікти тебе на дрібні шматочки. Оце буде задоволення подивитися!

У Франца мурашки поповзли по спині. Він згадав, як нещодавно погрожував так само обійтися з маленькою ящіркою.

— А можу вбити тебе, з одного удару, прикладом своєї рушниці. Ось так! Хоп — і душа геть!

У Франца мороз по шкірі пройшов: напевно, те саме відчувала білочка, коли він замахнувся на неї прикладом.

— А ще можна розіп’яти тебе на стіні мого замку, як мисливці прибивають убитих птахів. Там красуватимешся на страх моїм ворогам, поки не розсипешся на порох, — пробурчав Грізновзір, погладжуючи бороду.

У Франца навіть у очах потемніло.

«Ой, — подумав він з жахом. — Саме так я збирався вчинити з бідним голубом, лагідною невинною пташечкою».

— А ще можна відрубати тобі голову, — заревів Грізновзір, потрясаючи перед Францем стиснутими кулаками. — А потім я виставлю свою голову на шпилі вежі. Звідти відкривається чудовий вигляд: милуйся собі на втіху!

Всі лицарі за цих слів покотилися зі сміху і схопилися за животи. Одному Францику було не до сміху. Він згадав, як погрожував сарні, що вб’є її, а роги приб’є на стіну свого будинку.

“Слава богу, що я пожалів сарну і відпустив по добру-по здорову!” – тільки й встиг подумати хлопчик, і тієї ж миті на нього накинулися слуги Грізновзіра, тугими мотузками зв’язали за спиною руки і потягли до в’язниці.

Там було сиро і темно, стіни були товсті, і тільки в одному місці, високо під стелею, було маленьке загратоване віконце. Слуги штовхнули Францика, а самі пішли, замкнувши двері на кілька замків; Францик чув, як гриміли засуви, і зрозумів, що ці двері йому нізащо не відчинити, навіть якби руки у нього не були зв’язані.

І ось лежить Францик на голій підлозі і дивиться на ґратчасте віконце. Спочатку в нього дивилася рум’яна вечірня зоря, потім вона згасла і настала ніч. У небі одна за одною спалахували вечірні зірочки, і Францик подумав: «Як погаснуть зірочки, так і настане моя смертна година».
Але найгіршою була для нього думка про те, що ніяк не можна застерегти від небезпеки рідне місто. Ніхто не дізнається, що Грізновзір задумав напасти на нього, спалити все місто вщент і знищити країну.

Припав хлопчик головою до сирої підлоги своєї в’язниці і заплакав.

І раптом поруч почувся якийсь шум: хлопчик подумав, що це тюремний щур прийшов, щоб його покусати, і підібрав під себе ноги, але тут хтось, шмиг, заліз до нього на груди і чиїсь лапки торкнулися його обличчя. .

— Не бійся, Францику! – пролунав шепіт. — Це я маленька ящірка, з якою ти зустрівся в дорозі. Я весь час бігла за тобою по п’ятах, поки ти не зник за воротами замку. Що ж ти наробив, друже! Чому не послухався моєї поради? Не ходив би, повернув би краще назад, адже ти не в’юнка ящірка!

— Нічого не зробиш, пізно тепер шкодувати, — зітхнув Францик. — Тепер мені вже ніхто в цілому світі нічим не допоможе.

– Ну ні! – відповіла ящірка. — Ніколи не треба втрачати надію. Якщо я зуміла прошмигнути до тебе в вежу, якось ми тебе визволимо.

І з цими словами ящірка зникла.

Але не минуло й хвилини, коли раптом щось чорне з’явилося в тюремному віконці. Якась істота просунулася крізь ґрати і зістрибнула на підлогу.

– А ось і я! – процокала білочка і підскочила до Франца. — Розповідай, яких ти ще накоїв дурниць?

– Сама бачиш, – відповів Франц. — Сиджу у в’язниці, руки в мене зв’язані, а завтра я помру.

– Подумаєш, завтра! До завтра ще далеко. Поки сонечко не встало, багато чого можна встигнути.

— Я не можу поворухнути ні рукою, ні ногою, — похмуро відповів Франц. — Бачиш, що зі мною зробили?

— Та як не бачити! — сказала білочка, витріщаючи на нього свої круглі очі. — Ану, де ті вузли?

І з цими словами вона стрибнула на спину Францу і почала щосили розгризати вузли своїми гострими зубками. Вона їх кусала і смикала, її маленьке тільце напружилося і навіть здригалося від натуги, і незабаром Франц відчув, що пута на руках у нього слабшають, і не встиг він оком зморгнути, як мотузка сповзла додолу.

Франц зрозумів, що він вільний.

— Миле, добре звірятко! — вигукнув Франц, пестячи й цілуючи білочку. – Ти врятувала мені життя.

– Стривай, ще залишилися грати на вікні, – відповіла білочка. – Тепер треба кликати на допомогу голуба!

Одним махом білочка стрибнула на підвіконня і пропала.

Францик провів її поглядом і раптом помітив, що у вікні не видно зірок, якась тінь затулила отвір; придивившись, Франц розгледів, що за ґратами, тремтячи крильцями, опустився голуб. Ґрати його не пускали, але він тримав у дзьобику якусь річ і кинув її Францу в темницю. Щось брязнуло біля ніг хлопчика, він нахилився і побачив, що на підлозі лежить напилок.

— Грізновзір припас цю річ для недоброї справи, а я залетів до нього і потягнув її. Вона допоможе тобі врятуватись із в’язниці, — сказав голуб.

І ось білочка з голубом підхопили мотузку, якою раніше був зв’язаний Францик, і прив’язали її до грат на вікні; Францик заліз по ній на підвіконня і, не звертаючи уваги на криваві мозолі, якими незабаром покрилися його руки, заходився щосили пиляти залізні прути; а ящірка в цей час бігала вгору й униз по стіні і примовляла:

— Швидше, швидше! Ось-ось настане світанок!

Але не встигло ще зійти сонце, як Францик уже був на волі; біля фортечної стіни на нього чекала сарна.
— Сідай на мене верхи, Францику! – сказала вона. — Та міцніше тримайся! Зараз ми будемо спускатися.

Францик, сівши верхи, міцніше вхопився за сарну і правильно зробив: пішки підніматися на гору було довго і важко, зате вниз він мчав так само швидко, як летить пущений з гори камінь, перестрибуючи з скелі на скелю.

– Ой, впаду! Ой, розіб’юсь! Я лечу вниз головою! — волав Франц і все міцніше стискав шию сірки.

– Не бійся! Нікуди ти не впадеш! Мої ніжки ніколи не підведуть! — відповіла сарна, а сама стрибала не розбираючи дороги.

З першими променями сонця Франц уже стояв на ганку бургомістра і стукав у двері.

На стукіт вийшов сам бургомістр та так і відсахнувся від несподіванки, побачивши перед собою Францика живим і здоровим.

— Я приніс погані звістки, — сказав йому Франц. — Не встигнете ви й оком моргнути, як сюди нагряне Грізновзір зі своїм військом, він усіх переб’є і все розорить. Треба всім озброюватись на неминучий бій.

І ось уночі Грізновзір зі своїм загоном, крадучись, спустився в долину, він уявляв, що застане всіх зненацька і переб’є нещасних, наче щурів.

Однак Грізновзір прорахувався: він ніяк не очікував такої гарячої зустрічі, яку йому приготували в долині.

Всі навколишні мешканці, озброєні списами та пиками, вилами та косами, прийшли на допомогу городянам, і Грізновзір насилу забрав ноги.

Чоловіки переслідували його до самого Фалькенштейна, а там набрали гілок і хмизу і підпалили розбійницьке лігво. Обійнятий пожежею замок спалахнув наче велике багаття, осяючи яскравим полум’ям околиці. А Грізновзір та його військо втекли з цих місць. Наче диким орлам довелося їм шукати притулку в безлюдних скелях на вершинах гір.

На радощах вся долина не знала як і дякувати Францику. Його хотіли навіть призначити бургомістром і збиралися влаштувати на його честь розкішний бенкет у міській ратуші. Але Францик ввічливо відмовився: не хотілося йому ні бургомістром бути, ні тим більше бенкетувати за одним столом з людьми, які щойно без жодного жалю, не замислюючись, посилали його на вірну загибель. Тому він попросив у них лише трохи поїсти, щоб влаштувати гостину для своїх найкращих друзів.
Городяни з радістю погодилися дати йому все, чого він тільки забажає. І тоді хлопчик сказав, щоб в одну кишеню курточки йому доверху насипали гороху, а в другу — равликів, кишені штанів він наповнив горіхами і сіллю, та ще попросив, щоб дали йому великий коровай білого хліба, пляшку з водою і жменю фініків.

Здивувалися люди, почувши таке прохання, але дали хлопцеві все, що він попросив, і з цими запасами Францик рушив у гори.

Хлопчик сів під каштаном, звідки можна було бачити усю долину; внизу гриміли барабани, гуділи труби — це в ратуші йшов бенкет горою, городяни пили вино і кричали ура на честь свого старого бургомістра.

А Францик розташувався біля струмка. Листя каштана вкривало його своєю тінню; внизу біля підніжжя гір яскраво зеленіли освітлені сонцем виноградники, а високо біля вершини ще курилися руїни Фалькенштейна.

На зеленій траві хлопчик розклав гостинці. Перед ним лежали фініки та хліб, поряд стояла пляшка з водою.

Але перш ніж пригоститися самому, він подумав про своїх гостей. Ящірка в нього поласувала равликами, голубу він дав гороху, а сарні простяг на долоні солі. Нагорі в гілках каштана сиділа білочка і гризла горішки, а лушпиння скидала Францу на голову.

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 1

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Сказки писателей Скандинавии”
Збірка
Хелена Нюблум
Видавництво: “Лениздат”
1990 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: