ukraine

Друзі! Ми щиро надіємось що у цей надзвичайно важкий час для нашої країни казки допоможуть вам хоч трішки перемкнутись та відпочити.

Віримо в наших воїнів! Віримо в нашу перемогу! Слава Україні!

Як Химір і Тор ходили на риболовлю

Міфи та легенди Скандинавії

Боги зайшли до величезного будинку Егіра, збудованого на березі моря.
— Ми прибули, — гукнув Тор, який очолював ватагу. — Влаштовуйте для нас бенкет!
Егір був найбільшим із морських гігантів. Він мав дружину Ран, що збирала у свою сіть потопельників, і дев’ятьох дочок, які були морськими хвилями.
Егір не бажав годувати богів, але й не хотів із ними битись. Він поглянув в очі Тору і сказав:
— Я влаштую бенкет — найліпший з усіх, які ви відвідаєте у своєму житті. Мій слуга Фімафенг гарно обслужить кожного з вас і подасть стільки їжі, скільки вмістять ваші животи, і стільки елю, скільки ви зможете випити. Я маю лише одну умову: спершу вам слід принести мені такий великий казан, в якому можна наварити елю на вас усіх. Вас дуже багато, і у вас гарний апетит.
Егір чудово знав, що в богів не було такого казана. А коли так, то він міг не влаштовувати для них бенкет.
Тор запитав поради в інших богів, проте кожен із них вважав, що такого казана просто не існує. Наостанок Тор звернувся до Тюра, бога битви та війни. Той почухав підборіддя своє лівою, і єдиною, рукою.
— На краю світового океану, — мовив він, — живе король гігантів Химір. У нього є казан глибиною три милі. Більшого за нього на світі немає.
— Ти певен? — запитав Тор.
Тюр кивнув.
— Химір мій вітчим. Він одружений із моєю матір’ю, — пояснив він. — Вона велетка. Я бачив величезний казан на власні очі. І оскільки я член родини, мене радо приймуть в домі Химіра.

Тюр і Тор сіли в Торову колісницю, в яку були запряжені цапи Рикун і Скреготій, і невдовзі прибули до величезної фортеці Химіра. Тор прив’язав цапів до дерева, і боги удвох зайшли всередину.
На кухні стояла велетка, яка нарізала головки цибулі завбільшки як валуни й шинкувала качани капусти, кожен розміром як човен. Тор витріщився на неї: стара мала дев’ятсот голів, і кожна наступна була потворнішою та страшнішою за попередню. Він відступив крок назад. Тюр, натомість, не виказував стурбованості. Він гукнув:
— Вітаю, бабусю. Ми прийшли дізнатися, чи можна позичити Химірів казан, щоб наварити пива.
— Які ви крихітні! Я подумала, що це миші, — відповіла бабуся.
Коли вона говорила, складалося враження, ніби це кричить натовп людей.
— Я тобі нічим не допоможу, онучку. Краще поговори зі своєю матір’ю.
Вона гукнула:
— У нас гості! Прийшов твій син із другом.

За мить з’явилася ще одна велетка — дружина Химіра і мати Тюра. Вона була одягнена в золоті шати, і мала вигляд настільки ж привабливий, як її свекруха — жахливий. Велетка несла два найдрібніших наперстки гігантів, наповнені пивом. Тор і Тюр обхопили наперстки завбільшки з відра і охоче почали пригощатись.
Пиво було чудовим.
Велетка запитала Тора, як його звати. Тор вже збирався відповісти, але перш ніж він встиг щось сказати, Тюр швидко промовив:
— Його звати Веор, мамо. Він мій друг і ворог ворогів Химіра та гігантів.
Вони почули віддалений гуркіт, ніби у вишині рокотів грім або в горах стався обвал, чи ніби величезні хвилі билися об берег, і з кожним таким гуркотом земля здригалась.
— Мій чоловік повертається додому, — сказала велетка. — Я чую віддалік його м’які кроки.
Гуркіт став виразнішим і, здавалося, швидко наближався.
— Мій чоловік часто приходить додому злий, похмурий і дратівливий. Він погано ставиться до гостей, — попередила їх велетка. — Краще вам сховатися під он тим казанком і не виходити звідти, поки його настрій не покращиться.
Вона сховала їх під казанком на кухні. Там, внизу, було темно.
Задвигтіла земля, гупнули двері, й Тор із Тюром зрозуміли, що це прийшов Химір. Вони почули, як велетка розказує своєму чоловікові про те, що до них завітали гості — її син із другом, — і що він має поводитись чемно, як люб’язний господар, а не вбивати їх.
— Чого це раптом?
Голос гіганта прозвучав грізно і роздратовано.
— Менший — це наш син, Тюр. Ти його пам’ятаєш. А більшого звати Веор. Будь із ним люб’язним.
— Тор? Наш ворог Тор? Тор, який вбив більше гігантів, ніж будь-хто інший, включно з самими гігантами? Тор, якого я поклявся вбити, якщо колись зустріну? Тор, який…
— Веор, — поправила дружина-велетка, заспокоюючи гіганта. — Не Тор, а Веор. Він друг нашого сина і ворог наших ворогів, тож ти повинен бути з ним чемним.
— У мене кепський настрій і лиха вдача, тож я не маю жодного бажання бути з кимось чемним, — загримів голос гіганта. — Де вони ховаються?
— А он там, за балкою, — відповіла дружина.
Тор і Тюр почули удар, від якого балка, на яку вказала дружина гіганта, тріснула і розлетілася на друзки. Далі пролунала ще низка ударів, від яких усі казанки на кухні, один за одним, впали на підлогу і розбилися.
— Ти вже все закінчив ламати? — запитала мати Тюра.
— Ну, так, — відповів Химір неохоче.
— Тоді зазирни під отой казанок на підлозі, — сказала вона. — Той, що ти не розтрощив.
Казанок, під яким ховалися Тюр і Тор, підняли, і перед ними постало величезне похмуре обличчя, перекривлене від злості та роздратування. Тор знав, що це був король гігантів Химір. Його борода була схожою на заледенілий ліс посеред зими, брови скидалися на поле будяків, а подих смердів так само огидно, як гній у трясовині.
— Привіт, Тюре, — промовив Химір неохоче.
— Привіт, батьку, — відповів Тюр з іще меншим (якщо таке можливо) задоволенням.
— Ви будете гостями на нашій вечері, — сказав Химір.
Він сплеснув у долоні.
Двері зали відчинились, і всередину завели велетенського вола. Його шерсть блищала, очі були світлі, а роги — гострі. За ним з’явився другий віл, ще красивіший за першого, а тоді увійшов третій — цей був навіть ліпшим за двох попередніх.
— Це найкращі воли на світі. Вони набагато більші та гладші за тварин Мідґарда чи Асґарда. Я, — зізнався Химір, — надзвичайно пишаюся своїм стадом худоби. Це мій скарб і радість моїх очей. Вони для мене як рідні діти. — На мить вираз його похмурого обличчя немовби пом’якшав.
Дев’ятисотголова бабуся по черзі забила волів, здерла з них шкуру і кинула м’ясо у свою велетенську каструлю. Страва кипіла й булькотіла на вогні, що стугонів і розкидав іскри, а бабця помішувала вариво ложкою завбільшки з дуб. Готуючи вечерю, бабуся щось мугикала собі під ніс, але звучало це так, ніби тисяча стареньких водночас заспівали на повний голос.

Незабаром їжа була готова.
— Ви — гості в цьому домі. Не соромтесь. Беріть із каструлі стільки, скільки у вас влізе, — сказав Химір великодушно.
Зрештою, чужинці були малі — скільки там вони могли з’їсти? Тим паче, що волів приготували величезних.
Тор відповів, що залюбки з’їсть, скільки зможе, а тоді самотужки зжер двох волів, одного за одним, залишивши по собі тільки вилизані дочиста кістки. Затим він сито відригнув.
— Ти з’їв чимало їжі, Веоре, — зауважив Химір. — Ми збиралися розтягнути її на кілька днів. Я ще в житті не бачив, щоб навіть гігант з’їв двох моїх волів за раз.
— Я був голодний, — виправдався Тор, — і тому трохи захопився. Слухай, а ходімо завтра рибалити? Кажуть, ти неабиякий рибалка.
Химір пишався своїм риболовним хистом.
— Я чудовий рибалка, — підтвердив він. — Ми можемо наловити риби на завтрашню вечерю.
— Я теж рибалка — те, що треба, — похвалився Тор.
Він не ловив риби жодного разу в житті, та хіба це було складно?
— Зустрінемося завтра на причалі, коли зійде сонце, — запропонував Химір.
Тієї ночі у величезній спальні для гостей Тюр сказав Тору:
— Сподіваюся, ти знаєш, що робиш.
— Звісно, знаю, — відповів Тор.
Але він не знав. Тор просто робив те, що йому хотілось. Це йому вдавалося найкраще.
Тор зустрівся з Химіром на причалі ще до світанку; все укривав сірий ранковий морок.
— Я повинен попередити тебе, малий Веоре, — почав гігант, — що ми вирушаємо в далекі крижані води. Я можу запливати далеко і рибалити в таких умовах, у яких таке дрібне створіння, як ти, не виживе. На твоїй бороді та волоссі утворяться бурульки, а шкіра посиніє від холоду. Ти, швидше за все, загинеш.
— Мене це не турбує, — відказав Тор. — Я люблю холод. Він бадьорить. Що візьмемо за приманку?
— У мене вже дещо є, — мовив Химір. — А ти маєш знайти щось своє. Можеш пошукати на полі волів. Зрештою, у волових кізяках є гарні великі личинки. Візьми там, що захочеш.
Тор поглянув на Химіра. Він подумав, чи не краще було б луснути його молотом, але ж тоді казан не вдасться роздобути — принаймні без бійки. Тому розвернувся і піднявся берегом.
На лугу паслося стадо прекрасних волів Химіра. На землі лежали здоровенні купи кізяку, в яких звивалися і рились велетенські личинки, але Тор їх обминув. Натомість він підійшов до найбільшого, найвеличнішого та найжирнішого з усіх волів, замахнувся кулаком і вдарив його межи очі, поваливши одним ударом.
Тор відірвав у тварини голову, поклав її до свого мішка і попрямував до моря.
Химір сидів у човні. Він вже відчалив і збирався випливати із затоки.
Тор стрибнув у холодну воду й поплив, тягнучи за собою мішок. Він вчепився за човен занімілими пальцями, а тоді видерся на борт — з нього стікала морська вода, а руду бороду почав укривати іній.
— Ух, — сказав Тор. — Це було весело. Ніщо не бадьорить холодного ранку краще, ніж гарне плавання.
Химір промовчав. Тор узяв другу пару весел, і вони разом заходилися гребти. Згодом берег зник з очей, і рибалки опинилися самі у північних водах. Океан був сірим, а хвилі — поривчастими та високими; десь у вишині завивав вітер і кричали чайки.
Химір перестав гребти.
— Будемо рибалити тут, — сказав він.
— Тут? — здивувався Тор. — Та ми ж ледь відпливли від берега.
На цих словах він схопив весла і почав гребти вперед, до глибших вод. Човен полетів понад хвилями.
— Спинись! — заволав Химір. — Ці води небезпечні. Тут водиться Йормунґанд, змій Мідґарда.

Тор кинув гребти.
Химір взяв дві великі рибини з дна човна. Він випотрошив їх гострим-прегострим ножем для наживки, кинув тельбухи в море, а тоді начепив рибу на гачки.
Затим Химір опустив волосінь з наживкою у воду. Він зачекав, доки волосінь почне смикатись і крутитись в руці, а тоді витягнув улов на поверхню: з гачків звисали два величезних кити — найбільші, які Тор бачив у житті. Химір сяяв од гордості.
— Непогано, — сказав Тор.
Він дістав зі свого мішка голову вола. Коли Химір побачив мертві очі свого улюбленого вола, його обличчя застигло.
— Я роздобув собі приманку, — пояснив Тор чемно. — 3 волового поля, як ти й говорив.
На велетенському обличчі Химіра промайнули по черзі вирази шоку, жаху та гніву, але він промовчав.
Тор взяв Химірову волосінь, наштрикнув голову вола на гачок і кинув волосінь разом із наживкою в океан. Він відчув, як голова опустилася на дно.
Потім почав чекати.
— Ех, ця риболовля, — мовив він до Химіра. — Гадаю, основне її завдання — виховати в людині терпіння. Це трохи нудна справа, еге ж? Цікаво, що я зловлю нам на вечерю.
Не встиг Тор договорити, як море ніби вибухнуло. Йормунґанд, змій Мідґарда, клюнув на велетенську голову вола, і гачок глибоко зайшов у його піднебіння. Змій завертівся у воді, намагаючись звільнитись.
Тор вчепився за волосінь.
— Він нас потопить! — загорлав нажаханий Химір. — Відпусти волосінь!
Тор заперечно похитав головою. Він напружився біля волосіні, налаштований триматись до кінця.
Громовержець пробив ногами човен і вперся у морське дно, як у підпору, а тоді почав тягнути Йормунґанда на борт.
Змій приснув у бік рибалок чорною отрутою. Тор пригнувся, і отрута пролетіла повз. Він продовжив тягти.
— Це змій Мідґарда, дурню! — закричав Химір. — Відпусти волосінь! Ми обоє загинемо!
Тор не відповів — він продовжував тягти волосінь, міняючи руки, і не зводив очей з ворога.
— Я вб’ю тебе, — прошепотів Тор до змія під гуркіт хвиль, стогін вітру, борсання і крики звіра. — Або ти вб’єш мене. Клянусь.
Він промовив це пошепки, проте міг заприсягтися, що змій Мідґарда його почув. Змій вп’явся у нього очима, і наступна порція отрути пролетіла так близько, що Тор відчув її присмак у повітрі океану. Отрута бризнула йому на плече, і воно запекло.

Тор тільки засміявся і продовжував тягти.
Десь, як здавалося Торові, вдалині Химір белькотав, волав і кричав щось про жахливого змія, про те, що море заливає човен через дірки у дні, про те, що вони обидва загинуть тут, у холодному-прехолодному океані, вдалині від суходолу. Однак Тор на це не зважав. Він боровся зі змієм, водив його на волосіні, щоб той виснажився, метаючись і смикаючись.
Далі Тор почав витягувати здобич на човен.
Голова змія Мідґарда була майже на відстані витягнутої руки. Не зводячи з нього погляду, Тор опустив руку, і його пальці стиснули руків’я знайомого молота. Він знав, куди саме треба поцілити, щоб убити змія. Ще раз потягнути за волосінь і…
Зблиснув Химірів ніж для наживки, розрізаючи волосінь. Йормунґанд, змій Мідґарда, піднісся дибки високо над човном, а тоді пірнув назад в море.
Тор кинув у нього молотом, але чудовисько вже зникло, розчинившись у холодних сірих водах. Молот прилетів назад, і Тор його спіймав. Тепер він звернув увагу на те, що їхній риболовний човен тоне. Химір відчайдушно вичерпував з нього воду.
Тор почав гребти назад до берега. На носі човна лежало двоє китів, яких Химір спіймав до цього, а тому веслувати було важче, ніж зазвичай.
— Он берег, — показав Химір. — Але до мого дому ще багато миль.
— Ми могли б висадитись тут, — запропонував Тор.
— Тільки якщо ти донесеш мене, човен і двох впійманих китів прямо до помешкання, — відповів знесилений Химір.
— М-м-м… Гаразд.
Тор вистрибнув за борт човна. За мить Химір відчув, як суденце піднялося в повітря. Тор ніс їх на спині — човен, весла, Химіра та китів, — ступаючи по гальці узбережжя.
Коли вони дісталися Химірової домівки, Тор опустив човен на землю.
— Будь ласка, — промовив Тор. — Я приніс тебе додому, як ти й просив. Тепер я хотів би попросити тебе про послугу.
— Яку саме послугу? — запитав Химір.
— Я хочу позичити твій величезний казан — той, в якому ти вариш пиво.
Химір відповів:
— Ти надзвичайний рибалка і дужий гребець. Але йдеться про найліпший пивний казан. У ньому магічним чином вариться найкраще у світі пиво. Я позичу його лише тому, хто зможе розбити мою чашу.
— Не думаю, що це буде складно, — зауважив Тор.
Того вечора вони ласували смаженим м’ясом кита в залі, повній багатоголових гігантів. Усі вони шуміли й веселились, і більшість з них були напідпитку. Коли всі повечеряли, Химір допив останні краплі пива зі своєї чаші й попросив тиші. Він вручив чашу Торові.
— Розбий її, — сказав він. — Якщо розіб’єш, я віддам тобі казан, в якому варю своє пиво, в подарунок. А якщо не зможеш цього зробити, то тобі кінець.
Тор кивнув.
Гіганти перестали жартувати та співати. Вони звернули свої насторожені погляди на Тора.
Химірова фортеця була побудована з каменю. Тор узяв чашу, зважив по черзі в кожній руці, а тоді щосили пожбурив її в одну із гранітних колон, на яких тримався дах бенкетної зали. Пролунав оглушливий тріск, і повітря заповнив сліпучий пил.
Коли пил осів, Химір піднявся і підійшов до того, що залишилося від гранітної колони. Чаша пройшла через одну колону, а потім через іншу, розтрощивши їх на дрібні кам’яні друзки. Вона знайшлась серед уламків третьої колони — трохи припорошена, але не ушкоджена.
Химір підняв свою чашу над головою, і гіганти почали кричати, сміятись, корчити гримаси своїми потворними обличчями і показувати Торові непристойні жести.
Химір повернувся за стіл.
— Бачиш? — сказав він своєму гостю. — Я так і думав, що тобі забракне сили, щоб розбити мою чашу.
Він підняв чашу, і його дружина налила в неї пива. Химір відсьорбнув.
— Кращого пива ви не скуштуєте в житті, — мовив він. — Ну ж бо, дружино, налий іще пива своєму синові та його другові Веору. Вони скуштують найкраще у світі пиво й будуть сумувати, бо доведеться повертатись додому без мого казана, і більше їм не бачити такого гарного пива. А ще їм буде сумно, бо мені доведеться вбити Веора, оскільки моя чаша не розбилась.

Тор сів за стіл біля Тюра, взяв кусень смаженого китового м’яса і без особливого задоволення почав його жувати. Гіганти гомоніли і галасували, забувши про нього.
Мати Тюра нахилилася, щоб налити у Торову чашу пива.
— Знаєш, — мовила вона впівголоса, — мій чоловік дуже черствий. Він впертий і твердолобий.
— Про мене кажуть те саме, — відповів Тор.
— Ні, — сказала вона так, наче говорила до дитини. — Він справді твердолобий. Настільки, що об його лоб можна розбити найміцніші чаші.
Тор осушив своє пиво. Це справді було найліпше пиво, яке він куштував у своєму житті. Тор встав з-за столу і підійшов до Химіра.
— Можна мені спробувати ще раз? — запитав він.
Почувши це, гіганти в залі засміялися, проте найголосніше сміявся Химір.
— Звісно, можна, — відповів він.
Тор підняв чашу. Він повернувся до кам’яної стіни, зважив чашу в руці раз, другий, а тоді різко крутнувся на підборах і тріснув нею об лоб Химіра.
Уламки чаші один за одним посипались Химіру на коліна.
У залі враз запала тиша — тиша, яку порушило якесь дивне сопіння. Тор озирнувся, щоб зрозуміти, звідки долинає звук, а тоді обернувся і побачив, що у Химіра здригаються плечі. Гігант хлипав — гучно і протяжно.
— У мене відібрали мій найбільший скарб, — протягнув Химір. — Я міг завжди сказати чаші, що хочу елю, і казан сам варив мені найкраще пиво. Більше я ніколи не скажу: «Навари елю, мій казанчику».
Тор промовчав.
Химір поглянув на Тюра і ображено мовив:
— Якщо хочеш, пасинку, забирай казан. Але він величезний і важкий — його може підняти тільки дюжина гігантів. Як гадаєш, тобі стане сил?
Тюр підійшов до казана. Він спробував його підняти раз, другий, але навіть для нього казан виявився надто важким. Тюр поглянув на Тора. Той стенув плечима, вхопив казан за верх і перевернув його так, що сам опинився всередині, а ручки казана дзенькнули йому коло ніг.
Тоді казан разом з Тором почав рухатися. Він посунув до дверей, поки всі багатоголові гіганти у залі тупо спостерігали за цим, пороззявлявши роти.
Химір перестав хлипати. Тюр зиркнув на нього.
— Дякую за казан, — сказав він.
А тоді, заховавшись за рухомим казаном від Химіра, Тюр вислизнув із кімнати.
Тор і Тюр разом вийшли із замку, відв’язали Торових цапів і сіли в Торову колісницю. Тор усе ще тримав казан на спині. Цапи мчали щосили, але в той час як Рикун біг рівно і швидко, хоч і тягнув за собою казан гіганта, Скреготій накульгував і спотикався. Його ногу якось зламали, щоб дістати кістковий мозок, і хоча Тор вправив кістку, цап вже не був таким сильним, як раніше.
Скреготій біг, мекаючи від болю.
— Ми можемо їхати швидше? — запитав Тюр.
— Можна спробувати, — відповів Тор і ляснув цапів батогом, щоб підігнати їх.
Тюр озирнувся.
— Вони женуться за нами, — сказав він. — Гіганти женуться за нами.
Вони справді гналися слідом, з Химіром позаду, який їх підганяв: всі тамтешні гіганти, страшна багатоголова зграя — жителі пустельних земель, потворні та смертоносні. Ціла армія гігантів, яка хотіла одного: повернути свій казан.
— Швидше! — крикнув Тюр.
І саме цієї миті цап на ім’я Скреготій перечепився і впав, колісниця перехилилась і боги вилетіли з неї.
Похитуючись, Тор звівся на ноги. Він скинув казан, поклав його на землю і засміявся.
— Чого ти смієшся? — запитав Тюр. — Їх же сотні.
Тор підйняв свій молот Мйольнір.
— Я не спіймав і не вбив змія, — пояснив він. — Принаймні цього разу. Але сотня велетнів — це непогана тому компенсація.

Сторінки: 1 2

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Скандинавська міфологія”
Автор – Ніл Гейман
Переклад – М. Бакалова
Видавництво: “КМБУКС”

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: