TOU

Як корова царицею стала

Казки Ірини Мацко

За морями, за горами, у зеленому лісі, біля невеличкого села, жили-були собі різні звірята. Не знали вони горя та біди, бо доброго мали володаря. А володарем на той час у них був могутній та справедливий Лев. Любили звірі та поважали його. Завжди радились з ним, і цар завжди намагався розсудити їх справедливо.

Та одного разу перший радник царя старий Вовк, який пережив уже не одного володаря на своєму віку й усім вмів прислужитися, сказав:

– Великий царю! Дуже раді ми, що саме ти правиш нами. Ще не було у лісі такого мудрого та справедливого правителя, відколи він існує. Але ми усі тут звірі дикі. І є в нас один великий ворог – Людина. Усі ми боїмося її, бо не знаємо, як поводитися з нею. Та уяви, як добре було б породичатися з тваринами, котрі живуть поряд з Людиною та щодня спілкуються з нею. Тоді ти запануєш не лише над лісовою звіриною, а й над домашніми тваринами . Як думаєш, царю? Добре я кажу?

Замислився цар звірів, насупив брови та й відповідає:

– Добре мовиш, Вовче-старче. Діло говориш. Але ж як нам з ними породичатися, коли ми з давніх-давен ворогуємо. Лисиця полює за півниками та курочками; твої, Вовче, побратими-вовки викрадають з отари овечок, а ведмідь забирає мед із людських пасік, навіть зайчик і той робить шкоду, обгризаючи молоді деревця та крадучи капусту і моркву з людських городів. То які ж ми можемо бути родичі? Не вийде з цього нічого, Вовче.

– А я гадаю, що вийде. Ось послухай.

І старий Вовк почав розповідь:

– Ти, володарю, скличеш лісову Раду та накажеш декільком підданим розвідати, хто у них, свійських тварин, найголовніший, про кого Людина найбільше дбає та любить. І тоді на наступній Раді, вислухавши усіх та все зваживши, ти вибереш собі Царицю серед домашніх тварин. Отак ми би й породичалися. То що скажеш, Царю?

Знову насупився мудрий Лев. Привабила його пропозиція старого радника, та непокоїло, чи складеться усе так, як каже Вовк. Але знав Лев, що усі його поради завжди були мудрими, тому погодився.

От наступного дня на головній галявині зібрав цар Лев лісову Раду. Посходилась, позліталась та позбігалась така сила-силенна звірини та птаства, що ніде будо й листочку впасти. Хвилювалися, бо ніхто навіть не здогадувався, чого це їх раптом зібрали. На галявину вийшов Лев. Він промовив до свого лісового народу:

– Мій народе – звірі, птахи, та всі, хто сьогодні прийшов сюди і хто вболіває за рідний ліс та своїх діток! Багато років, що ми тут живемо, основним нашим ворогом була Людина. Не один із нас поліг від цього могутнього ворога. Невже так буде і з нашими дітьми, і з дітьми наших дітей? Нам потрібно змінити такий порядок на свою користь. Отож я вам наказую… – і розповів цар-Лев усьому зібранню про свій задум.

– Отож ідіть, розвідайте, – закінчив він. – А коли повернетесь, ми знову зберемось та вирішимо, хто буде нашою Царицею.

Розійшлися звірі.

Першим пішов на розвідини Зайчик-Вихваляйчик.

Підійшов він до хатини, що стояла з самого краю села, обійшов її нишком та пострибав швиденько на свою улюблену грядочку. Подумав: накопаю собі морквинки на вечерю та капусточки на борщик, тоді вже й справу зроблю. Та тільки копнув лопаткою морквинку,  як чує:

– Няв-няв, а що ж це ти тут робиш? Навіщо ти до нашої морквинки причепився? Я зараз покличу господаря, то він тобі й покаже, як красти.

Злякався Зайчик.

– Ой, не клич, Кицуню, господаря. Я тобі наступного разу з лісу мишку принесу на сніданок.

– Принесеш, не обманеш?

– Принесу. Та я тут не за морквинкою та не за капусточкою. Вислав мене мій Цар розвідати, хто тут у вас, домашніх тварин, найголовніший. Хоче собі Царицю вибрати.

– Найголовніший? Царицю, кажеш? То, напевно, таки я тут найголовніша. Бо без мене куди? Погризуть миші все зерно. А без нього ні хліба не спечеш, ні вареників не наліпиш. Скажи, що я найголовніша, нехай робить Царицею мене.

– Ти? – здивувався Зайчик. – Щось не віриться мені. Ну добре, Кицуню, а після тебе хто ж буде найголовнішим на господарстві?

– А після мене вже, звичайно, Корова.

– Корова? Що ж у неї такого цінного? – питає Зайчик. – Скільки її бачу, то тільки те й робить, що ходить по лузі та траву скубе, ще й притолочить так, що мені ніде й попастися.

– А тим вона, Зайчику, і цінна, що вона травички смачної лугової наскубе, а потім дає дуже смачненьке та корисне молочко… няв-няв.

– Оце і все?  – питає Зайчик.

– Зачекай, бо мені при думці про молочко аж слинка потекла, –  облизалася Киця і продовжила: – Ні, не все. З того молочка господиня робить і масло, і сметанку, що у підвалі в глечику стоїть, і сир, з якого потім варить смачні вареники. Та й взагалі господар каже, що Корова – то їхня годувальниця. Та годі мені з тобою теревенити. Все, що знала, – розповіла, а ти й вирішуй. А я побіжу у погріб, до глечика зі сметанкою. Вже дуже ти мені апетиту нагнав. Бувай. А про мишку пам’ятай. Наступного разу без неї не приходь, а то миттю господаря гукну.

Зайчику вже й перехотілося щось красти на грядці. Взяв лише одну солоденьку морквинку для діток та й пострибав у ліс.

Другою вирушила у розвідку Лисичка. Підкралася вона тихенько до господарського курятника – та й хапнула! Півника за хвостика, що необережно задрімав на варті. Півник лише крильцями змахнув.

Сторінки: 1 2

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.7 / 5. Оцінили: 18

Поки немає оцінок...

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: