TOU

Як лікували удава

Григорій Остер

«Треба знайти слоненя і папугу, — подумала мавпа. — Їх треба знайти і привести сюди. Вони щось придумають. Слоненя дуже розумне. І папуга теж дуже розумний. Вони обоє дуже розумні. Просто один одного розумніший … »

– Удаве, – сказала мавпа, – я зараз побіжу, а потім прибіжу назад. Ти поки що лежи. Лежи і не засмучуйся. Це в тебе не дуже страшна хвороба. Навіть зовсім не страшна. Я цю хворобу знаю. Я сама на неї тричі хворіла. Навіть чотири. І щоразу одужувала. І ти видужаєш! Обов’язково видужаєш. І зможеш ходити.

— А я тобі кажу, що ніколи не зможу ходити! – наполягав удав. – Ніколи!

— Ну, що ти… Що ти? — позадкувала мавпа. – Я… Я… Зараз. Ти лежи, а я… Я зараз.

І мавпа помчала щодуху. Вона побігла шукати папугу та слоненя.

Слоненя і папуга не знали, що мавпа їх шукає. Вони йшли лісом і по дорозі грали в цікаву гру.

Слоненя та папуга грали в проблеми. Це такі особливі загадки. Слоненя ставило проблеми, а папуга їх вирішувала. Або не вирішувала. Коли як.

— Чому вода в струмку тече завжди в один бік, а назад ніколи не тече? — ставило проблему слоненя.

— А навіщо їй текти назад? – дивувався папуга. — Вздовж того, що позаду, вона вже один раз протекла. Вона знає, що там – позаду. Їй тепер цікаво подивитись, що попереду.

Слоненя все запитувало і запитувало, а папуга все відповідала і відповідала, і врешті слоненя сказав:

— Мені, папуго, тепер майже все зрозуміло. Мені тепер лише одне незрозуміло: звідки ти, папуга, все знаєш?

— Та знаю! – сказав папуга.

— Все, все?

— Все! Все!

Навколо слоненяти та папуги лежали горіхи, які дозріли та попадали з кокосових пальм. Слоненя подивився на ці горіхи і запитало:

— Папуга, як ти гадаєш, скільки тут горіхів нападало?

— Купа! — сказав папуга, озирнувшись на всі боки. — Ціла купа нападала.

— А скільки треба горіхів, — запитало слоненя, — щоб вийшла купа?

— Купа – це коли багато, – сказав папуга.

— А багато це скільки?

— Багато це багато.

— Давай все ж таки розберемося, — запропонувало слоненя. — Десять горіхів це купа?

Слоненя підібрало десять горіхів і склало їх разом. Папуга обійшов навколо десяти горіхів та оглянув їх з різних боків. Потім він заліз на горіхи і глянув на них згори.

– Так! – сказав папуга. — Десять горіхів це купа!

Слоненя підібрало ще два горіхи і поклало їх окремо.

— А два? — спитало слоненя.

Папуга підійшов до двох горіхів і трохи поруч з ними постояв.

— Ні, – сказав папуга, – два – це не купа. Що це за купа, коли лише два горіхи? Два – не купа!

Тоді слоненя взяло один горіх з десяти і переклало його до двох горіхів. Тепер у нього з одного боку вийшло дев’ять горіхів, з другого — три.

— Три горіхи – це купа? — спитало слоненя.

— Три – це теж не купа, – сказав папуга, – все одно мало.

— А дев’ять? — спитало слоненя.

— Дев’ять купа!

— А чотири? — спитало слоненя.

— Не купа.

— А вісім?

— Купа.

— А п’ять?

— Не купа.

— А сім?

— Купа.

— Ну, а шість горіхів?

Запитуючи, слоненя постійно брало горіхи звідти, де їх було більше, і перекладало туди, де було менше. І ось тепер перед папугою лежали дві абсолютно однакові купки. По шість горіхів у кожній.

— Не ку… — сказав папуга. – Ні. Ку… Чи не ку?.. Ку, ку! Тьху! Що ти мене плутаєш? – Закричав він.

— Нічого я не плутаю, — образилося слоненя. — Ти сказав, що п’ять горіхів — це ще не купа, а сім уже купа. Ось я й питаю: шість горіхів – це купа чи не купа?

Папуга трохи помовчав, а потім сказав:

– Нда!

— Значить, багато від мало не можна відрізнити? — спитало слоненя.

— Та ні, – сказав папуга, – відрізнити можна.

— Як?

— Дуже просто. Мало – це коли все з’їв і хочеться ще. А багато – це коли вже більше не хочеться.

І тут із кущів вискочила мавпа.

— Як вам не соромно! – Закричала вона. — Ви тут сидите, а я вас шукаю.

— Треба було шукати не там,— зауважив папуга,— треба було шукати тут.

— Ви тут сидите, — обурено сказала мавпа, — а там удава треба рятувати.

— Від чого рятувати? — здивувалися папуга та слоненя.

— Від хвороби. Удав дуже хворий. Він ніколи не зможе ходити! — Мавпа схлипнула. – Він сам сказав!

— Сам сказав? — злякалося слоненя.

— Сам! – підтвердила мавпа. — Швидше! Треба щось робити!

— Що ж ми тут стоїмо? — вигукнув папуга.

І всі троє кинулися бігти.

Слоненя, папуга і мавпа примчали до удава. Удав лежав із заплющеними очима.

— Ось він! — закричала мавпа.

— Тссс! — сказало слоненя, підходячи до удава навшпиньки. — Хворому потрібний спокій.

— Ааа! Це ви… — розплющив очі удав.

— Спокійно, — сказав папуга удаву. – Не треба нервувати! Не переживай! Зараз ми щось придумаємо!

— Але… — Удав спробував підвести голову.

— Тобі розмовляти шкідливо! — перебило його слоненя.

— Дуже шкідливо! — гукнула мавпа.

Вона схопила жмут трави і засунула удову в рот. Щоб він не розмовляв, адже йому це шкідливо.

— Ммму! — сказав удав і спробував виплюнути траву, але йому не вдалося.

— Можливо, він перегрівся, — сказав папуга, розглядаючи удава. – На сонці.

— Тоді його треба віднести в тінь, — висловило свою думку слоненя.

Мавпа схопила удава і відтягнула його в тінь, під дерево.

— Але ж він міг і застудитися! — раптом припустив папуга.

— Тоді треба винести його на сонце! — висловило слоненя свою другу думку.

Сторінки: 1 2 3

Сподобався твір? Залиш оцінку!

3.9 / 5. Оцінили: 11

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Бабушка удава”
Збірка казок
Григорій Остер
Видавництво: “Заповіт”
1993 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: