Як людина у черепаху перетворилася

Давним-давно жили в одному селі чоловік з дружиною. Бідно вони жили. Чоловік той лінивим був, селянської праці не любив, тільки й робив, що цілими днями по двору тинявся. А дружина його з ранку до ночі на полі працювала — та тільки от багатства від цього не додавалося!

Сталося це якось увечері. Зазирнула дружина до комори, а там, крім жменьки ячменю нічого немає. Зітхнула вона і вирішила ячмінну кашу зварити.

— Ти що, знову ячменем мене годувати надумала? — Розсердився чоловік.— Не хочу їсти цю кашу!

— Що ж нам тепер робити? — відповіла дружина.— Рису в хаті давно немає, та й ячменю зовсім небагато залишилося. Але ж цей ячмінь на нашому з тобою полі вродив, ми і за нього богові дякувати повинні.

— Дурна ти, і голова у тебе дірява! — не вгавав чоловік.— Не хочу більше їсти ячмінну кашу!

Відкинув він миску.

– Бідолашний! Тільки й робиш, що ледарюєш, краще б працював! — зітхнула дружина і взялася за їжу.

— Не смій мені суперечити! – закричав чоловік і вигнав дружину з дому.

Пішла вона куди очі дивляться: от і село позаду, і поле. Вийшла дружина на гірську стежку. «Піду в гори, там і помру»,— думає.

Ішла вона, ішла — тихо довкола, тільки зрідка десь сова похмуро ухне. Раптом бачить — горить серед дерев тьмяний вогник, наче віконце світиться. Підійшла дружина ближче — і справді: стоїть між скель старий будиночок. Зазирнула вона у вікно, а там біля вогню бородатий чоловік сидить, м’ясо варить.

— Вибачте, що потурбувала,— сказала жінка.

Обернувся чоловік і каже:

— Такої ночі люди в гори не ходять! Може, ти перевертень?! — вихопив він з-за пояса довгий мисливський ніж.

— Змилуйтесь наді мною! — благала бідна жінка. —  Я — селянка із села, що під горою. Пустіть мене переночувати.

— Та ти, я бачу, справді жива людина,— промовив бородань.— Що ж, заходь, коли прийшла.

Відчинила дружина солом’яні дверцята і в хату зайшла.

— Розкажи мені, яке лихо тебе вночі в гори привело? — почав розпитувати її господар.

Не було жінці, що від нього приховувати і вона про все розповіла.

— Треба твого чоловіка за лінощі провчити,— сказав господар.— Поживи поки що тут. Ось побачиш — життя змусить його працювати.

А чоловік на дружину чекав, чекав — не вірив, що надовго вона з дому піти може. А потім пішов її шукати. До ранку по селі ходив, кожен куточок оглянув, у кожен закуток заглянув, а дружини не знайшов.

День минув, другий. Вештається чоловік подвір’ям – працювати він не вміє. На третій день не стало більше сили терпіти голод. Довелося тоді чоловікові вчитися бамбукові кошики плести. Сплете – спродасть, так і жив.

Десять років, як сон, і пролетіли. Змирився чоловік із тим, що його дружина давно померла і рідко про неї згадував. Жив він бідно, працював погано, зовсім опустився.

Ось якось поніс чоловік бамбукові кошики по гірських селах. Ішов, та й прийшов до того самого будиночка, що між скель стояв.

– Кошики! Кошики! Купуйте прекрасні бамбукові кошики! – Закричав він, підійшовши ближче.

Вийшла з хатки жінка, подивилася на нього, та мало від подиву не скрикнула. Але вирішила виду не подавати, що чоловіка впізнала.

— Ласкаво просимо, пане торговець, заходьте до хати,— припрошує,— дуже нам потрібні бамбукові кошики. Та ви, мабуть, з дороги втомилися — відпочиньте, поїжте.

А чоловік з роками підсліпуватий став, дружину і не впізнав одразу.

Поставила вона перед ним миску з ячмінною кашею і пригощати стала:

— Їжте, не соромтеся!

Голодний був чоловік, миттю кашу заковтнув і нахвалювати став: Що за каша! Ой, як смачно!

— З якого часу ти так полюбив варений ячмінь? – раптом засміялася жінка.— Пам’ятаю, раніше ти його терпіти не міг!

Подивився тут чоловік на неї і дружину свою впізнав.

— Ой! — тільки й скрикнув він.

Стало йому раптом так соромно, що схопив він великий кошик, натягнув собі на голову і кинувся геть із хати.

— Гей, почекай! — закричала дружина, кидаючись навздогін. Почекай, зупинись!  Давно я на тебе чекала! Давай повернемося в село і будемо жити в мирі та злагоді!

Але чоловік усе біг і біг, доки не побачив гірську річку. Зупинився він перепочити, та раптом відчуває: став кошик повільно з голови на спину сповзати. Став він маленьким, а потім — раз! – І перетворився на гірську черепашку!

— Ой, що з тобою сталося?! – Закричала дружина. Підбігла вона до річки, підхопила черепаху на руки і гірко-гірко заплакала. А черепаха від сорому голову під панцир втягнула.

З тих пір, кажуть, і став панцир у черепах на Окінаві нагадувати бамбуковий кошик, а примхливим дітям, які батьків не слухаються і погано їдять, стали казати: «Їж гарненько, а то перетворишся на гірську черепашку! »