Як лис місяцеві шапку подарував

Бехлерова Гелена

Нині в лиса тільки вуха на голові стирчать. А колись було інакше. Усі лиси у шапках ходили.
Якось вийшов лис погуляти в такій гарній хутряній шапці на голові.
Дорога темна, а лис був уже старий, трохи недобачав, хоча місяць і світив тієї ночі.
І десяти кроків не ступив, як хмара темною пеленою місяць заступила.
Лис збився з дороги. А місяць тільки ріжком витикається з-за хмари.
От лис кланяється місяченьку й просить:

— Місяченьку, нум світить,
в курничкові курка спить…
Не ховайся за хмаринку,
гарну дам тобі пір’їнку!

Дуже здивувався місяць і моргнув сріблястим оком.
— Нащо мені куряче чи навіть півняче перо? Коли б я мав капелюх, то приколов би пір’ячко, щоб на вітрі маяло. Але ж нема в мене капелюха.
Та лис одразу кинув місяцеві свою шапку.
— О, це вже щось краще, ніж якесь там нікчемне перо чи гребінь! — зрадів місяць.— Тут, високо, осінній холод добре-таки мені дошкуляє.
І на зло лисові знов сховався за хмару.
Однак йому було трохи цікаво, що ж той лис робить. Висунув місяць з-за хмар крайчик своєї срібної голови.
Побачив те лис і знову просить:

— Ой не жалій промінчика,
оддам тобі й гребінчика!

— Нащо мені гребінь? Чи я чуприну маю? — сердито бурк­нув місяць і навіть образився трохи.
Місяць покликав хмару, таку велику, що півнеба утопила в темноті. Хіба побачиш зараз стежку до курника!
Чекає, чекає лис півночі і дивиться вгору.
Дочекався нарешті.
Хмара квапилась на лови зірок, тож і помандрувала далі.
І лис знов просить:

— Носи собі шапку мою,
лиш нехай я курку зловлю!

І засяяв місяць.
Стежку стало видно як на долоні, видно подвір’я, курник і будку Латка.
Зазирнув місяць до будки і моргнув. Може, подумав про ту курку, що на жердці?.. Латко одразу виставив з будки носа й завив. Такий уже звичай мають пси — вити на місяць.
На те виття загавкали десь близько й інші собаки.
А на лисові аж шкіра отерпла. Такого він не сподівався! Краще не чекати, поки Латко з ним привітається.
Повернув і побіг до лісу.

Вже було видно, мов удень, а лис волів би, щоб ніхто не ба­чив, як він утікає, підібгавши хвоста.
Він одвернувся і буркнув до місяця:

— Піддурив мене, так знай,
назад шапку оддавай!

І саме в тій хвилі шапка спала місяцеві на очі. Він не бачив лиса, не чув навіть, чого той од нього хоче. Зразу прилетіла хмара, підклала місяцеві подущину під голову, накрила його перинкою. І він заснув. Адже й місяць мусить спати.
Відтоді вже ніхто і ніколи не бачив лиса в шапці.
Зате в імлисті осінні вечори надіває її на голову місяць. Мо­же, боїться дощу чи вологої мли…
А лис, коли те побачить, скрегоче зубами:

— В моїй шапці ти мандруєш,
зловлю тебе — пожалкуєш!

Та де вже там лисові місяць спіймати!

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

2.7 / 5. Оцінили: 3

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Про слимака – дивака”
Гелена Бехлерова
Переклад – Марії Гайдучок
Видавництво : “Веселка”
Київ, 1970 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: